Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Суспільства
|
|
Питання
1. Еволюція форм власності.
2. Особливості приватнокапіталістичної власності.
3. Проблема трансформації приватної власності в суспільну.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Питання 1. Еволюція форм власності
Первіснообщинна власність - історично перший вид спільного типу власності на засоби виробництва, насамперед, на землю як основний засіб виробництва та основну умову життя і діяльності людей. Саме з нього починають свою історію всі народи світу. Сутнісною ознакою та особливістю первіснообщинної власності є належність землі общині, тобто всім її суб’єктам загалом.
Крім того, однією із ознак первісних відносин власності є єдність власності та праці, за яких праця постає як засіб привласнення умов і результатів виробництва, а їх споживання регулюється зрівняльним принципом. На ранніх етапах первісної власності праця і відповідно продукт ще не поділяються на необхідні та додаткові. У цю епоху вся праця і увесь продукт є необхідними, що унеможливлює експлуатацію одних членів общини іншими, виникнення класової структури суспільства тощо.
Поступовий розвиток продуктивних сил у межах первісної общини зумовлює таке зростання продуктивності праці, що дає можливість окремим сім’ям забезпечувати своє існування за рахунок праці членів родини, а не всієї общини.
На такій основі відбувається якісна зміна відносин привласнення первіснообщинної власності, а саме:
• виділення в общині сімейно-індивідуальних господарств та їх відокремлення від общини;
• праця з безпосередньо суспільної перетворюється на приватну, вводиться поділ праці на необхідну та додаткову, і відповідно виділяється продукт - необхідний і додатковий;
• зрівняльний поділ перетворюється на трудовий розподіл результатів виробництва між членами общини та трансформується у відносини обміну продуктів як товарів, що є свідченням суспільного поділу праці та економічного відокремлення виробників.
Ці зміни спричинилися до розпаду первіснообщинної власності та становлення історично нового типу відносин привласнення - приватної власності.
Рабовласницька власність - це історично пертий вид класової, експлуататорської за характером приватної власності на особистісний та речові фактори виробництва. Її економічну основу утворює такий рівень розвитку продуктивних сил, за якого безпосередні працівники (раби) вже можуть виробляти продукту більше, ніж потрібно для відтворення їхньої робочої сили.
Основні ознаки рабовласницької власності такі:
в раб є належністю індивідуального або колективного власника (общини, храму, держави), який розпоряджається ним і використовує як “знаряддя праці, що розмовляє”;
■ реалізація власності через присвоєння рабовласником усього (необхідного і додаткового) продукту праці рабів на основі позаекономічного примусу до праці;
■ за всіх форм рабства раб не є власником ні засобів виробництва, ні результатів своєї праці;
а частину продукту праці рабів, що відповідає необхідному продукту, рабовласник виділяє на відтворення робочої сили раба.
Історичне різноманіття відносин рабовласницької власності знаходить свій вияв у двох основних її формах - патріархальній та класичній (античній).
Патріархальне рабство базувалося на натуральному виробництві. Його характеризувала спільна участь рабовласників і рабів у трудових процесах, що за багатьма критеріями була “м’якшою”, ніж класичне рабство.
Класичне рабство базувалося на досить розвинутих товарно-грошових відносинах.
Цим основним формам рабовласницької власності відповідали два основні типи рабів:
• раби, позбавлені будь-якої господарської самостійності;
• раби, яким надавалося право володіти рухомим і нерухомим майном, вести власне господарство, мати сім’ю, платити податки, тобто так звані “раби на пікулії”.
Другий тип рабства вже мав деякі ознаки феодальної власності.
Феодальна власність - це історично другий вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. Її основою була феодальна власність на землю.
Істотні ознаки феодальної власності такі:
9 належність землі феодалам, використання кріпаками земель феодалів як умова виконання трудових повинностей на користь феодалів;
■ земельна й особиста (кріпосницька) залежність селян від феодалів;
■ реалізація феодальної земельної власності на основі позаекономічного примусу закріпачених селян до праці у формі феодальної земельної ренти.
Структура феодальної власності визначалася тим, що вся земля феодальної вотчини (маєтку) поділялася на панську і селянську. Господарювання селян на “своєму” наділі було умовою розвитку господарства феодала і мало на меті забезпечення феодала робочою силою, а не селянина засобами на життя.
Таким чином, прикріплення селян до землі було засобом їх експлуатації. Кріпаки володіли та користувалися невеликими
ділянками землі біля своїх дворів. Вони також були співвласниками общинної землі, оскільки основою феодальної вотчини була, як правило, залежна, кріпосна селянська община. Селянські наділи вважалися своєрідною заробітною платою.
Питання 2. Особливості приватнокапіталістичної власності
Приватнокапіталістична власність - історично третій вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. Своїм змістом вона принципово відрізняється від рабовласницької і феодальної власності.
Основними ознаками приватнокапіталістичної власності є такі:
ш засоби виробництва і гроші у формі капіталу належать капіталісту (роботодавцю);
■ безпосередні виробники є найманими працівниками; найманий працівник є вільною особою, якій належить її робоча сила і якою вона може розпоряджатися на власний розсуд;
■ поєднання робітника із засобами виробництва має економічний, товарний характер і виступає у формі продажу робітником своєї робочої сили роботодавцю (капіталісту);
■ основою є відношення “наймана праця - капітал”, а її економічна реалізація зводиться до присвоєння капіталістами додаткової вартості, створюваної найманими працівниками.
У межах системи відносин капіталістичної власності додаткова вартість є об’єктом розподілу і присвоєння суб’єктами промислового, торгового, позичкового та фінансового капіталу. У відносинах між ними додаткова вартість набуває перетворених форм - промислового прибутку, торгового прибутку, підприємницького доходу, позичкового відсотка, дивіденду, земельної ренти тощо.
У процесі розвитку приватнокапіталістична власність набуває одноосібної (індивідуальної), особистої, групової, державної та змішаної форм організації.
Одноосібна власність - це форма організації відносин приватної власності, що характеризується належністю умов ви-
робництва окремому індивіду, який здійснює процес виробництва, тобто володіння, розпорядження та використання засобів виробництва на основі своєї або із залученням чужої (найманої) праці.
На основі одноосібної власності створюються так звані приватні (індивідуальні) підприємства одноосібного володіння, наприклад, фермерські господарства тощо.
Від одноосібної приватної власності слід відрізняти особисту власність. Якщо об’єктами одноосібної приватної власності є засоби виробництва та предмети особистого споживання, то об’єктами особистої власності - лише предмети особистого споживання.
Особиста власність - це відносини щодо належності, володіння, розпорядження та використання засобів невиробничого, тобто особистого споживання.
Поняття “групова власність” охоплює будь-які форми власності, в яких суб’єктами належності засобів виробництва є дві і більше фізичних та юридичних осіб. У межах групової власності необхідно вирізняти форми, що базуються на спільній сумісній (колективній) належності, та форми, що базуються на спільній частковій (дольовій) належності засобів виробництва їх суб’єктам.
Групова власність - форма організації власності, що характеризується належністю умов виробництва групі осіб на принципах сумісного або пайового володіння майном та участі у прибутках.
На основі групової власності створюються та функціонують підприємства різних економіко-правових форм, а саме: партнерства, кооперативи, акціонерні товариства тощо.
Різновидом групової власності є спільна сумісна власність. За своєю суттю спільна (сумісна) власність є організаційною формою спільного типу власності, оскільки її об’єкт є належністю всіх її суб’єктів разом.
За своєю суттю спільна (сумісна) власність є загальною, тобто колективною власністю.
Колективна власність - форма організації групової власності, сутнісною ознакою якої є належність умов виробництва всім її суб’єктам як їх спільної, тобто не дольової власності.
Другим різновидом групової власності є спільна часткова (дольова) власність. На відміну від спільної сумісної, спільна часткова власність органічно поєднує сутнісні риси спільного та приватного типів власності й тому є “змішаною”, тобто спільно-приватною власністю.
Спільна часткова власність набуває форм партнерської, кооперативної та акціонерної власності, на основі яких створюються і функціонують партнерства (товариства), кооперативи та акціонерні товариства.
Партнерська (товариська) власність - це форма організації спільної часткової власності, що характеризується належністю умов виробництва товариства, з одного боку, всім його членам загалом, а з іншого - кожному партнеру окремо в тій частці, яку він вніс у капітал товариства.
Кооперативна власність - це форма організації спільної часткової власності, об’єкт якої кооперативно формується за рахунок вступних та пайових внесків її суб’єктів і належать, з одного боку, всім їм разом як їх спільна власність, а з іншого - є дольовою належністю кожного кооператора пропорційно до його паю в капіталі кооперативу.
На відміну від партнерської, кооперативна власність передбачає обов’язкову участь кожного її суб’єкта у виробничій діяльності кооперативу. Економічними формами реалізації кооперативної власності є прибуток кооперативу, доходи членів кооперативу та заробітна плата його найманих працівників.
Акціонерна власність - найбільш розвинута форма спільної часткової власності, суб’єктом якої є акціонери, а об’єктом - реальний та фіктивний капітал акціонерного товариства.
Акціонерна власність - асоційована власність, що характеризується належністю реального капіталу акціонерного товариства (АТ) всім його суб’єктам загалом, а фіктивного капіталу - кожному акціонеру окремо в тій частці, що відповідає його вкладу в капітал АТ
Як асоційована приватна власність акціонерна власність є перехідною формою від приватної до спільної власності, тобто формою, що заперечує та скасовує приватну власність у межах капіталістичного способу виробництва.
Поряд з вищерозглянутимн видами нетрудової приватної власності сучасному ринковому господарству властивий особливий вид приватної власності - трудова приватна власність, тобто приватна власність, заснована на власній праці виробника.
Трудова приватна власність - це власність, що характеризується належністю умов виробництва окремій особі або групі осіб, які здійснюють виробництво продуктів на основі власної праці.
Трудова приватна власність виникла в період переходу первіснообщинної власності до форм індивідуальних селянських господарств усередині територіальної общини та супроводжувала всю подальшу історію людства, функціонуючи за рабовласницького, феодального і капіталістичного суспільства. Її економічною основою є такий рівень продуктивності праці, що дає змогу окремій сім’ї, індивідам виробляти принаймні стільки продуктів, скільки їм необхідно для існування.
Особливими, а саме представницькими формами організації відносин належності, володіння, розпорядження та використання, є державна та муніципальна форми власності.
Державна власність - це форма організації відносин власності, за якої її об’єкти належать усьому народу країни - суспільству, а суб’єктом їх управління виступає держава.
За своєю суттю державна власність є загальнонародною власністю, найвищим рівнем спільного типу власності.
Державна власність реалізується в інтересах усіх і кожного індивіда суспільства зокрема.
Основними економічними формами реалізації державної власності є такі:
в прибуток державних підприємств та доходи їх працівників;
■ дивіденди на пакети акцій, що перебувають у володінні держави;
в присвоєння державою частки ВВП країни через податки у формі державного бюджету;
■ присвоєння певних часток державного бюджету службовцями різних структур держави та працівниками різних державних інститутів суспільства через їхню заробітну плату;
в трансферні доходи, що присвоюються тими членами суспільства, які потребують соціального захисту.
Муніципальна (комунальна) власність - форма організації відносин власності, за якої її об’єкти належать населенню територіальних громад сіл, селищ і міст країни, а суб’єктом їх володіння, розпорядження та використання виступають державні органи адміністративно-територіальних структур країни.
Основними економічними формами реалізації комунальної власності є:
ш прибуток комунальних підприємств; н доходи працівників комунальних підприємств, організацій та установ:
в Доходи місцевих бюджетів.
Загальну схему історичного розвитку типів, видів та форм власності наведено в таблиці.
Таблиця
| Тип власності | Вид власності | Форма власності |
| Спільна власність | Первіснообщинна власність | Племінно-родова власність |
| Суспільна власність | Державна власність | |
| Муніципальна власність | Державна власність | |
| Колективна власність | Спільна сумісна власність народних підприємств; сімейна власність | |
| Приватна власність | Заснована на чужій праці: • рабовласницька | Одноосібна, групова, державна; |
| Тип власності | Вид власності | Форма власності |
| • феодальна • капіталістична Заснована на власній праці | державна, одноосібна; одноосібна, групова, державна; одноосібна, колективна | |
| Спільно- приватна власність | 3 найманою та без найманої праці | Партнерська, кооперативна, акціонерна |
Питання 3. Проблема трансформації приватної власності в суспільну
Комуністична власність. Теоретичні засади комуністичної власності сформульовано в працях К. Маркса та Ф, Енгельса, які вважали її природним наслідком розвитку та самозабезпечення капіталістичної власності.
Основи теорії комуністичної власності такі:
'ґ належність основних засобів та умов виробництва суспільству. На цій основі привласнення основних засобів виробництва підпорядковується кожному працездатному індивіду суспільства. Саме в цьому і полягає індивідуальна (але не приватна) суть суспільної комуністичної власності;
^ привласнення засобів виробництва здійснюється універсально розвиненими індивідами, праця яких за своїм характером є не засобом до життя, а внутрішньою потребою та засобом самореалізації людських здібностей, а також творчою працею, що виступає стимулом до діяльності. Саме така праця вважається економічною основою комуністичної власності;
^ відносини поєднання індивідів із засобами виробництва мають безпосередньо суспільну форму, тобто не опосередковуються купівлею-продажем робочої сили як товару;
розподіл та присвоєння предметів особистого споживання здійснюється за принципом: “Від кожного - за його здібностями, кожному - за його потребами”.
Зміст теоретичних засад комуністичної власності свідчить, що її становлення передбачає якісні зміни у системі суспільних виробничих відносин. Насамперед, це подолання суспільного поділу праці та товарної форми виробництва, тобто, перехід до безпосередньо суспільного виробництва, законами якого є зміна праці та універсальний розвиток вільної індивідуальності.
Соціалістична власність. Згідно із поглядами засновників марксизму, соціалістична власність притаманна соціалістичному суспільству як неповному комунізму, тобто як його першій, нижчій фазі. Відносинами соціалістичної власності притаманні властивості, які:
• є загальними для нижчої та вищої фаз комунізму;
• зумовлюються особливостями соціалізму.
Оснобні складові соціалістичних відносин власності такі:
• належність основних засобів виробництва двом суб’єктам - суспільству та колективам кооперативних підприємств;
я суб’єктами привласнення основних засобів виробництва були, здебільшого, однобічно розвинені працівники, а їхня праця за своїм характером була і залишається засобом до життя, а не головною життєвою потребою;
■ опосередкування присвоєння продуктів виробництва товарно-грошовими відносинами, оскільки продукти праці мали форму товару;
■ адміністративно-командна форма розподілу економічних ресурсів;
а відносна економічна відокремленість підприємств державної і кооперативно-колгоспної форм власності;
суб’єктивна за своєю сутністю форма розподілу та присвоєння предметів особистого споживання.
Завдання
1. Вивчіть основні положення питань за даними рекомендаціями та підручниками.
2. Дайте відповіді на такі запита ння (письмово):
2.1. Що спільного і відмінного між соціалістичною та комуністичною власністю?
2.2. У чому полягає різниця між колективною та груповою власністю?
2.3. Які із розглянутих форм власності історично склалися і розвивалися в Україні?
Література
1. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С, Політична економія. - К.: Иіка-центр, Ельга, 2000. - С. 60 - 63.
2. Бобров В.Я. Основи ринкової економіки і підприємництва. Підруч. - К.: Вища шк., 2003. - С. 128 - 145.
3. Основи економічної теорії. Навч. посіб. - Тернопіль: Ас- тон, 1994. - С. 6 - 9.
4. Основи економічної теорії. Посіб. для студентів ВНЗ / За ред. В.О. Рибалкіна та ін. - К.; ВЦ “Академія”, 2003. - С. 53 - 71.
5. Економічна теорія. Політекономія. Підруч. / За ред. В.Д. Базилевича. - К.: Знання-Прес, 2004. - Р. 1, гл. З, § 3.
Тема 6» Товарне виробництво і товарно-грошові
відносини
Питання
1. Суть, причини виникнення та соціально-економічні наслідки інфляції. Рівні інфляції.
2. Економічні, соціально-політичні та фінансові методи стабілізації валют.
Особливості інфляції в економіці України.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
Питання 1. Суть, причини виникнення та соціально- економічні наслідки інфляції. Рівні інфляції
Явище інфляції відоме з IV - III ст. до н.е., або з часу, коли грошовим товаром у світі стає срібло. У найзагальнішому визначенні інфляція - це знецінення грошей унаслідок перевищення кількістю грошових знаків, що перебувають в обігу, суми товарних цін. Однак не будь-яке підвищення цін є інфляційним.
Якщо підвищення цін відбулося через подорожчання сировини, електроенергії, покращання якості продукції, що спричинило збільшення витрат виробництва, то знецінення грошей є наслідком зростання цін.
Якщо зростання цін відбулося через надмірну грошову та кредитну емісію, порушення законів грошового обігу, то зростання цін є наслідком знецінення грошей.
Другий випадок точніше відображає реальний зміст поняття “інфляція” та означає появу грошових знаків, незабезпе- чених товарною масою.
Інфляція - це знецінення грошей, зниження їх купівельної спроможності, що виявляється у зростанні цін.
У докапіталістичну епоху знецінення грошей відбувалося внаслідок втрати довіри до монет, в які при карбуванні закладалося менше металу (порівняно з офіційно встановленою кількістю), або внаслідок зниження вартості виробництва золота. Така інфляція мала обмежений характер.
На нижчій стадії розвитку капіталізму, тобто в період домонополістичного капіталізму (поч. XVI - остання третина XIX ст.), інфляція виникала лише під час війн та воєнної розрухи. У цей період держава могла вдатися до надмірної емісії паперових грошей і припинити їх обмін на золото.
На вищій стадії розвитку капіталізму, що починається на рубежі XIX - XX ст., інфляція набула постійного та загального характеру, охопивши майже всі розвинуті країни. Її темпи були високими, а в деяких країнах - навіть стрімкими.
У розвинутих країнах Заходу головними причинами інфляції є:
■ монополістичні тенденції в економіці та панування монополій;
■ крах золотого стандарту;
■ надмірне зростання державного дефіциту і державного боргу, спричиненого значним розширенням непродуктивного державного споживання, насамперед військовими витратами.
■ диспропорції в народному господарстві.
■ кризові явища у валютно-фінансовій системі.
Виділяють три види інфляції:
• повзуча - ціни зростають у незначному обсязі (до 10 %
на рік);
• галопуюча - ціни зростають за рік більше ніж на 10 %;
• гіперінфляція - ціни зростають на 1-2 % щодня.
Як відомо, Міжнародний валютний фонд допускає 40 %-ий рівень інфляції і 2 %-ий дефіцит бюджету впродовж року. В Україні ціни у 1993 р. зростали щомісяця в середньому на 147 %, що свідчило про супергіперінфляцію.
В історії окремих країн мали місце ще стрімкіші темпи інфляції. Так, у Німеччині після Першої світової в ійни інфляція становила сотні тисяч відсотків, а заробітну плату видавили двічі на день.
У Росії протягом 1918 - 1921 рр. грошова емісія спричинила зниження купівельної спроможності рубля майже в 10 млн раз.
Зовнішні причини інфляції:
1) зростання цін на імпортні товари та послуги. Так, упродовж 1992 р. ціни на нафтопродукти, які закуповувала Україна, зросли у 300 раз;
2) обмін у банках іноземної валюти на національну, оскільки на депозитних рахунках банків з’являються додатково випущені національні гроші. Для України та деяких інших країн СНД дія цього фактора має специфічні особливості, оскільки у них відбувається так звана “доларизація” економіки. В Україні замість захисту споживчого ринку купоно-карбованець став засобом спустошення і без того мізерного ринку товарів. За цих
3) умов, втративши довіру до купона, а також з метою збереження своїх грошей від знецінення, частина населення навіть за спекулятивними цінами купувала долари та іншу іноземну валюту;
4) 3) структурні світові кризи (енергетична, сировинна тощо), від’ємне сальдо торгового і платіжного балансу. Внаслідок дії цих факторів темпи інфляції характеризувалися такими показниками:
5) в у 1992 р. - майже 2100 %; в у 1993 р. - понад 10 000 %;
6) «у 1994 р.-501 %;
7). у 1995 р.-281 %.
8) У наступні роки темпи інфляції значно скоротилися, але все ще були високими, наприклад, у 2000 р. інфляція становила 26%.
9) Крім структурної форми інфляції, виділяють також інфляцію попиту та інфляцію витрат.
10) Інфляція попиту - це форма інфляції, що виникає за умов зростання попиту при повній завантаженості виробничих потужностей і повній зайнятості.
11) У даній ситуації пропозиція товарів не збільшується, що й призводить до зростання цін.
12) Інфляція витрат - це форма інфляції, що виникає внаслідок зростання витрат виробництва, які переносяться на ціни товарів, що виготовляються, і оплачуються споживачами або входять у витрати іншого підприємства та спричиняють зростання цін на інші товари.
13) Інфляція посилює диспропорції в економіці, дезорганізує господарські зв’язки, призводить до кризи державних фінансів, значно активізує спекуляцію та “тіньову” економіку, корупцію, посилює злочинність тощо.
14) Одним із негативних наслідків інфляції є зниження життєвого рівня населення та знецінення трудових заощаджень.
15) Наприклад, в США, монополісти внаслідок інфляції щороку привласнюють до $70 млрд.
16) В Україні лише за 1990 - 2000 рр. споживчі ціни зросли у 328 тис. раз, у 130 тис. раз знецінилися вклади громадян в Оща-
дбанку, що істотно вплинуло на зниження життєвого рівня населення.
Питання 2. Економічні, соціально-політичні та фінансові методи стабілізації валют
Опрацьовуючи дане питання, слід засвоїти, що розвинуті країни світу мають значний досвід проведення антиінфляційної політики. Основними заходами щодо боротьби держави з інфляцією, насамперед із галопуючою інфляцією та гіперінфляцією, є:
■ регулювання попиту та пропозиції;
■ індексація доходів;
■ контроль за цінами та заробітною платою.
Найтиповіші дії держави щодо розбіжності попиту і пропозиції такі: якщо платоспроможний попит перевищує пропозицію за умов виробництва ВНП нижче від оптимальної величини, то держава повинна привести в дію три основні методи регулювання:
1) знизити податок на прибуток, щоб стимулювати інвестиції компаній і фірм;
2) збільшити витрати державного бюджету і, насамперед, державні закупівлі товарів і послуг;
3) зменшити відсоткову ставку за кредит і, отже, збільшити грошову масу в економіці.
Окрім цих заходів, слід провадити активну амортизаційну політику, збільшувати обсяг капіталовкладень у державному секторі тощо.
Якщо пропозиція вища від платоспроможного попиту, а виробництво ВНП перевищує оптимальну величину, то держава повинна домагатися зниження сукупного попиту. Для цього їй необхідно збільшити податки на прибуток, скоротити державні витрати, збільшити плату за надання кредитів і, отже, зменшити грошову масу.
Застосування вищезазначених важелів економічного регулювання не дає миттєвого ефекту. Наприклад, перші позитивні результати від збільшення чи зменшення податків на прибу-
ток, подорожчання або здешевлення кредиту з’являться не раніше, ніж через півроку.
Індексація доходів здійснюється залежно від темпів інфляції. Вона застосовується в усіх розвинутих країнах і визначається рівнем прожиткового мінімуму (або типовим споживчим кошиком) і узгоджується з динамікою індексу цін. За постійної інфляції індексацію потрібно повторити через певні проміжки часу.
Контроль за цінами і заробітною платою здійснюється протягом тривалого проміжку часу, оскільки в іншому разі відкритий тип інфляції трансформується у закритий і руйнується механізм ринкового саморегулювання. Крім того, держава впливає на інфляцію, як правило, опосередковано, тобто через механізм очікувань.
Загалом боротьбу з інфляцією необхідно вести шляхом використання комплексу заходів, передусім, скорочення бюджетного дефіциту, поступового усунення диспропорцій в економіці, проведення раціональної податкової політики, посилення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, підвищення курсу національної валюти, стимулювання інвестиційної діяльності тощо.
З’ясування основних внутрішніх та зовнішніх причин інфляції вказує і найважливіші шляхи стабілізації грошового обігу. Розрізняють такі три методи стабілізації грошового обігу.
• нуліфікація;
• ревалоризація;
• девальвація.
Нуліфікація - це різновид грошової реформи, коли знецінені грошові знаки анулюються, тобто оголошуються недійсними.
Цей метод застосовується за наявності супергіперінфля- ції. Наприклад, у СРСР під час проведення грошової реформи 1922 - 1924 рр. один новий карбованець обмінювали на 50 млрд старих. У Німеччині під час грошової реформи 1924 р. одну нову марку обмінювали на 1 трлн старих
Ревалоризація - це повернення до попередньої купівельної сили грошових знаків.
Для цього з обігу треба вилучити зайві гроші. Цей метод застосовується за невеликих масштабів інфляції.
Девальвація - це зниження обмінного курсу (ціни) валюти порівняно з іноземною.
Протягом 1991 - 1994 рр. радянський карбованець був кілька разів девальвований, унаслідок чого його комерційний курс щодо американського долара наприкінці 1991 р. становив приблизно 100 крб, а в березні 1995 р. - понад 5000 крб. В Україні курс купона до долара із жовтня 1992 р. по лютий 1995 р. знизився більш ніж у 440 раз. Крім того, грошова одиниця повинна бути захищена від підробок. Як відомо, долар СІЛА має 39, німецька марка - 40, українська гривня - 20 елементів захисту.
Питання 3. Особливості інфляції в економіці України
У процесі вивчення даного питання потрібно запам’ятати, що на відміну від відкритої інфляції в розвинутих країнах Заходу, в Україні вона мала до кінця 80-х років XX ст. прихований характер. Це означає, що держава не визнавала зростання цін, а за збереження гострого дефіциту товарів і послуг за них треба було часто переплачувати чиновникам апарату, торговельній мафії або на додаток до ціни надавати інші послуги. Так, унаслідок прихованого зростання цін у СРСР один карбованець 1960 р. знецінився в 1988 р. до 42 к.
Найбільш узагальнювальною, а внаслідок цього надто абстрактною причиною інфляції є тотальне одержавлення економіки, тому її називають державною економікою.
Найважливішими внутрішніми причинами інфляції в країнах СНД, зокрема і в Україні, є такі:
♦ Глибока деформація основних пропорцій народного господарства (насамперед, співвідношення між групою “А” і групою “Б”) та галузева незбалансованість. Таку інфляцію називають структурною. Так, якщо в СРСР у 1928 р. частка предметів споживання в загальному обсязі промислової продукції становила
60, 5 %, то в 1940 р. - 39 %, а в 1985 р. - лише 30 %. В Україні з 1990 р. по 1999 р. частка групи “Б” скоротилася з 30 % до 23 %. Це означає, що в галузях групи “А” виготовляють здебільшого засоби виробництва, а не товари широкого вжитку. Водночас зайняті тут працівники отримують заробітну плату. Це підвищує платоспроможний попит населення, що не задовольняється, та збільшує грошову масу в обігу.
♦ Надмірна мілітаризація економіки. За оцінками західних експертів, у СРСР на військові цілі витрачалося наприкінці 90-х років не 70 млрд крб, як зазначалося в офіційних джерелах, а майже 300 млрм крб. Така різниця зумовлена тим, що до обсягу військових витрат не зараховували витрати на виробництво устаткування для військових заводів, на метал, енергію, комплектуючі вироби, а також витрати в суміжних галузях (наприклад, на видобування руди, з якої виплавляли метал для військових потреб). Наприкінці 1990 р. питома вага військової продукції в загальному обсязі машинобудівного комплексу становила 60 %, у т.ч. 32 % - устаткування для військових підприємств і лише 5 % - споживчі товари.
Після розпаду СРСР і утворення суверенної України на її території залишилося майже 30 % ВПК СРСР, до 60 % промисловості України було зорієнтовано на його потреби, а загальна кількість зайнятої у ньому робочої сили перевищувала 40 % працездатного населення. Надмірні витрати на військові цілі призводять до дефіциту бюджету, що, в свою чергу, зумовлює зростання зовнішнього боргу та випуск в обіг зайвої маси грошей.
Певна монополізація економіки. Так, в Україні в 1994 р. понад 900 промислових підприємств були монополістами у виробництві понад 2365 найважливіших видів промислової продукції (понад 35 % її загального обсягу). Водночас 185 підприємств були єдиними виробниками 840 видів продукції. За цих умов необдумана політика лібералізації цін у першій половині 90-х років значною мірою зумовила інфляційне підвищення цін, грошова емісія стала наслідком такої політики.
♦ Дотація державою нерентабельних підприємств, колгоспів і радгоспів, неефективного капітального будівництва.
♦ Руйнування старої грошово-кредитної і фінансової системи та запізніле формування нової, до того ж малоефективної, розлад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес, політика дешевих грошей НБУ в 1992 р. тощо.
♦ Недостатньо економічно обгрунтовані рішення органів державної влади, що збільшували дефіцит державного бюджету. Так, у 1992 р. нічим не забезпечена емісія грошей досягла майже 355 ВНП (здорового фінансово-кредитна система вважається тоді, коли цей показник не перевищує 5 %). У 1993 р. дефіцит становив 25 % ВНП.
♦ Велика кількість посередників між виробниками і споживачем. В Україні їх нерідко буває до п’яти, внаслідок чого ціна товару підвищується в 4—5 раз. Посилення інфляції спричиняють також значні зростаючі витрати уряду на управління та інші фактори.