Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Суспільства






Питання

1. Еволюція форм власності.

2. Особливості приватнокапіталістичної власності.

3. Проблема трансформації приватної власності в сус­пільну.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Еволюція форм власності

Первіснообщинна власність - історично перший вид спільного типу власності на засоби виробництва, насамперед, на землю як основний засіб виробництва та основну умову життя і діяльності людей. Саме з нього починають свою історію всі на­роди світу. Сутнісною ознакою та особливістю первіснообщин­ної власності є належність землі общині, тобто всім її суб’єктам загалом.

Крім того, однією із ознак первісних відносин власності є єдність власності та праці, за яких праця постає як засіб привла­снення умов і результатів виробництва, а їх споживання регулю­ється зрівняльним принципом. На ранніх етапах первісної влас­ності праця і відповідно продукт ще не поділяються на необхідні та додаткові. У цю епоху вся праця і увесь продукт є необхідни­ми, що унеможливлює експлуатацію одних членів общини ін­шими, виникнення класової структури суспільства тощо.

Поступовий розвиток продуктивних сил у межах первіс­ної общини зумовлює таке зростання продуктивності праці, що дає можливість окремим сім’ям забезпечувати своє існування за рахунок праці членів родини, а не всієї общини.

 

На такій основі відбувається якісна зміна відносин при­власнення первіснообщинної власності, а саме:

• виділення в общині сімейно-індивідуальних госпо­дарств та їх відокремлення від общини;

• праця з безпосередньо суспільної перетворюється на приватну, вводиться поділ праці на необхідну та додаткову, і відповідно виділяється продукт - необхідний і додатковий;

• зрівняльний поділ перетворюється на трудовий розпо­діл результатів виробництва між членами общини та трансфор­мується у відносини обміну продуктів як товарів, що є свідчен­ням суспільного поділу праці та економічного відокремлення виробників.

Ці зміни спричинилися до розпаду первіснообщинної власності та становлення історично нового типу відносин при­власнення - приватної власності.

Рабовласницька власність - це історично пертий вид класової, експлуататорської за характером приватної власності на особистісний та речові фактори виробництва. Її економічну основу утворює такий рівень розвитку продуктивних сил, за якого безпосередні працівники (раби) вже можуть виробляти продукту більше, ніж потрібно для відтворення їхньої робочої сили.

Основні ознаки рабовласницької власності такі:

в раб є належністю індивідуального або колективного власника (общини, храму, держави), який розпоряджається ним і використовує як “знаряддя праці, що розмовляє”;

■ реалізація власності через присвоєння рабовласником усього (необхідного і додаткового) продукту праці рабів на ос­нові позаекономічного примусу до праці;

■ за всіх форм рабства раб не є власником ні засобів ви­робництва, ні результатів своєї праці;

а частину продукту праці рабів, що відповідає необхід­ному продукту, рабовласник виділяє на відтворення робочої си­ли раба.

 

 

Історичне різноманіття відносин рабовласницької влас­ності знаходить свій вияв у двох основних її формах - патріар­хальній та класичній (античній).

Патріархальне рабство базувалося на натуральному ви­робництві. Його характеризувала спільна участь рабовласників і рабів у трудових процесах, що за багатьма критеріями була “м’якшою”, ніж класичне рабство.

Класичне рабство базувалося на досить розвинутих то­варно-грошових відносинах.

Цим основним формам рабовласницької власності відпо­відали два основні типи рабів:

• раби, позбавлені будь-якої господарської самостійності;

• раби, яким надавалося право володіти рухомим і неру­хомим майном, вести власне господарство, мати сім’ю, платити податки, тобто так звані “раби на пікулії”.

Другий тип рабства вже мав деякі ознаки феодальної власності.

Феодальна власність - це історично другий вид класо­вої, експлуататорської за своїм характером приватної власності. Її основою була феодальна власність на землю.

Істотні ознаки феодальної власності такі:

9 належність землі феодалам, використання кріпаками земель феодалів як умова виконання трудових повинностей на користь феодалів;

■ земельна й особиста (кріпосницька) залежність селян від феодалів;

■ реалізація феодальної земельної власності на основі позаекономічного примусу закріпачених селян до праці у формі феодальної земельної ренти.

Структура феодальної власності визначалася тим, що вся земля феодальної вотчини (маєтку) поділялася на панську і се­лянську. Господарювання селян на “своєму” наділі було умовою розвитку господарства феодала і мало на меті забезпечення фео­дала робочою силою, а не селянина засобами на життя.

Таким чином, прикріплення селян до землі було засобом їх експлуатації. Кріпаки володіли та користувалися невеликими

ділянками землі біля своїх дворів. Вони також були співвласни­ками общинної землі, оскільки основою феодальної вотчини бу­ла, як правило, залежна, кріпосна селянська община. Селянські наділи вважалися своєрідною заробітною платою.

Питання 2. Особливості приватнокапіталістичної власності

Приватнокапіталістична власність - історично третій вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. Своїм змістом вона принципово відрізняється від ра­бовласницької і феодальної власності.

Основними ознаками приватнокапіталістичної власнос­ті є такі:

ш засоби виробництва і гроші у формі капіталу належать капіталісту (роботодавцю);

■ безпосередні виробники є найманими працівниками; найманий працівник є вільною особою, якій належить її робоча сила і якою вона може розпоряджатися на власний розсуд;

■ поєднання робітника із засобами виробництва має еко­номічний, товарний характер і виступає у формі продажу робіт­ником своєї робочої сили роботодавцю (капіталісту);

■ основою є відношення “наймана праця - капітал”, а її економічна реалізація зводиться до присвоєння капіталістами додаткової вартості, створюваної найманими працівниками.

У межах системи відносин капіталістичної власності до­даткова вартість є об’єктом розподілу і присвоєння суб’єктами промислового, торгового, позичкового та фінансового капіталу. У відносинах між ними додаткова вартість набуває перетворе­них форм - промислового прибутку, торгового прибутку, під­приємницького доходу, позичкового відсотка, дивіденду, зе­мельної ренти тощо.

У процесі розвитку приватнокапіталістична власність на­буває одноосібної (індивідуальної), особистої, групової, держав­ної та змішаної форм організації.

Одноосібна власність - це форма організації відносин приватної власності, що характеризується належністю умов ви-

 

робництва окремому індивіду, який здійснює процес вироб­ництва, тобто володіння, розпорядження та використання засо­бів виробництва на основі своєї або із залученням чужої (найма­ної) праці.

На основі одноосібної власності створюються так звані приватні (індивідуальні) підприємства одноосібного володіння, наприклад, фермерські господарства тощо.

Від одноосібної приватної власності слід відрізняти осо­бисту власність. Якщо об’єктами одноосібної приватної власно­сті є засоби виробництва та предмети особистого споживання, то об’єктами особистої власності - лише предмети особистого споживання.

Особиста власність - це відносини щодо належності, володіння, розпорядження та використання засобів невиробни­чого, тобто особистого споживання.

Поняття “групова власність” охоплює будь-які форми власності, в яких суб’єктами належності засобів виробництва є дві і більше фізичних та юридичних осіб. У межах групової власності необхідно вирізняти форми, що базуються на спільній сумісній (колективній) належності, та форми, що базуються на спільній частковій (дольовій) належності засобів виробництва їх суб’єктам.

Групова власність - форма організації власності, що ха­рактеризується належністю умов виробництва групі осіб на принципах сумісного або пайового володіння майном та участі у прибутках.

На основі групової власності створюються та функціо­нують підприємства різних економіко-правових форм, а саме: партнерства, кооперативи, акціонерні товариства тощо.

Різновидом групової власності є спільна сумісна влас­ність. За своєю суттю спільна (сумісна) власність є організацій­ною формою спільного типу власності, оскільки її об’єкт є на­лежністю всіх її суб’єктів разом.

За своєю суттю спільна (сумісна) власність є загальною, тобто колективною власністю.

 

 

Колективна власність - форма організації групової влас­ності, сутнісною ознакою якої є належність умов виробництва всім її суб’єктам як їх спільної, тобто не дольової власності.

Другим різновидом групової власності є спільна часткова (дольова) власність. На відміну від спільної сумісної, спільна часткова власність органічно поєднує сутнісні риси спільного та приватного типів власності й тому є “змішаною”, тобто спільно-приватною власністю.

Спільна часткова власність набуває форм партнерської, кооперативної та акціонерної власності, на основі яких створю­ються і функціонують партнерства (товариства), кооперативи та акціонерні товариства.

Партнерська (товариська) власність - це форма органі­зації спільної часткової власності, що характеризується належні­стю умов виробництва товариства, з одного боку, всім його чле­нам загалом, а з іншого - кожному партнеру окремо в тій частці, яку він вніс у капітал товариства.

Кооперативна власність - це форма організації спільної часткової власності, об’єкт якої кооперативно формується за ра­хунок вступних та пайових внесків її суб’єктів і належать, з од­ного боку, всім їм разом як їх спільна власність, а з іншого - є дольовою належністю кожного кооператора пропорційно до йо­го паю в капіталі кооперативу.

На відміну від партнерської, кооперативна власність пе­редбачає обов’язкову участь кожного її суб’єкта у виробничій діяльності кооперативу. Економічними формами реалізації коо­перативної власності є прибуток кооперативу, доходи членів ко­оперативу та заробітна плата його найманих працівників.

Акціонерна власність - найбільш розвинута форма спіль­ної часткової власності, суб’єктом якої є акціонери, а об’єктом - реальний та фіктивний капітал акціонерного товариства.

Акціонерна власність - асоційована власність, що харак­теризується належністю реального капіталу акціонерного товари­ства (АТ) всім його суб’єктам загалом, а фіктивного капіталу - кожному акціонеру окремо в тій частці, що відповідає його вкла­ду в капітал АТ

Як асоційована приватна власність акціонерна власність є перехідною формою від приватної до спільної власності, тобто формою, що заперечує та скасовує приватну власність у межах капіталістичного способу виробництва.

Поряд з вищерозглянутимн видами нетрудової приватної власності сучасному ринковому господарству властивий особ­ливий вид приватної власності - трудова приватна власність, тобто приватна власність, заснована на власній праці виробника.

Трудова приватна власність - це власність, що характе­ризується належністю умов виробництва окремій особі або групі осіб, які здійснюють виробництво продуктів на основі власної праці.

Трудова приватна власність виникла в період переходу первіснообщинної власності до форм індивідуальних селянських господарств усередині територіальної общини та супроводжува­ла всю подальшу історію людства, функціонуючи за рабовлас­ницького, феодального і капіталістичного суспільства. Її еконо­мічною основою є такий рівень продуктивності праці, що дає змогу окремій сім’ї, індивідам виробляти принаймні стільки продуктів, скільки їм необхідно для існування.

Особливими, а саме представницькими формами органі­зації відносин належності, володіння, розпорядження та викори­стання, є державна та муніципальна форми власності.

Державна власність - це форма організації відносин власності, за якої її об’єкти належать усьому народу країни - суспільству, а суб’єктом їх управління виступає держава.

За своєю суттю державна власність є загальнонародною власністю, найвищим рівнем спільного типу власності.

Державна власність реалізується в інтересах усіх і кожно­го індивіда суспільства зокрема.

Основними економічними формами реалізації державної власності є такі:

в прибуток державних підприємств та доходи їх праців­ників;

■ дивіденди на пакети акцій, що перебувають у володінні держави;

 

в присвоєння державою частки ВВП країни через подат­ки у формі державного бюджету;

■ присвоєння певних часток державного бюджету служ­бовцями різних структур держави та працівниками різних дер­жавних інститутів суспільства через їхню заробітну плату;

в трансферні доходи, що присвоюються тими членами суспільства, які потребують соціального захисту.

Муніципальна (комунальна) власність - форма організації відносин власності, за якої її об’єкти належать населенню тери­торіальних громад сіл, селищ і міст країни, а суб’єктом їх воло­діння, розпорядження та використання виступають державні ор­гани адміністративно-територіальних структур країни.

Основними економічними формами реалізації комуналь­ної власності є:

ш прибуток комунальних підприємств; н доходи працівників комунальних підприємств, органі­зацій та установ:

в Доходи місцевих бюджетів.

Загальну схему історичного розвитку типів, видів та форм власності наведено в таблиці.

Таблиця

Тип влас­ності Вид власності Форма власності
Спільна власність Первіснообщинна вла­сність Племінно-родова влас­ність
Суспільна власність Державна власність
Муніципальна влас­ність Державна власність
Колективна власність Спільна сумісна влас­ність народних підпри­ємств; сімейна власність
Приватна власність Заснована на чужій праці: • рабовласницька Одноосібна, групова, державна;

 

Тип влас­ності Вид власності Форма власності
  • феодальна • капіталістична Заснована на власній праці державна, одноосібна; одноосібна, групова, державна; одноосібна, колективна
Спільно- приватна власність 3 найманою та без найманої праці Партнерська, коопера­тивна, акціонерна

Питання 3. Проблема трансформації приватної влас­ності в суспільну

Комуністична власність. Теоретичні засади комуніс­тичної власності сформульовано в працях К. Маркса та Ф, Ен­гельса, які вважали її природним наслідком розвитку та самоза­безпечення капіталістичної власності.

Основи теорії комуністичної власності такі:

належність основних засобів та умов виробництва сус­пільству. На цій основі привласнення основних засобів вироб­ництва підпорядковується кожному працездатному індивіду су­спільства. Саме в цьому і полягає індивідуальна (але не приват­на) суть суспільної комуністичної власності;

^ привласнення засобів виробництва здійснюється уні­версально розвиненими індивідами, праця яких за своїм харак­тером є не засобом до життя, а внутрішньою потребою та засо­бом самореалізації людських здібностей, а також творчою пра­цею, що виступає стимулом до діяльності. Саме така праця вва­жається економічною основою комуністичної власності;

^ відносини поєднання індивідів із засобами виробни­цтва мають безпосередньо суспільну форму, тобто не опосеред­ковуються купівлею-продажем робочої сили як товару;

 

розподіл та присвоєння предметів особистого спожи­вання здійснюється за принципом: “Від кожного - за його здіб­ностями, кожному - за його потребами”.

Зміст теоретичних засад комуністичної власності свідчить, що її становлення передбачає якісні зміни у системі суспільних виробничих відносин. Насамперед, це подолання суспільного по­ділу праці та товарної форми виробництва, тобто, перехід до без­посередньо суспільного виробництва, законами якого є зміна праці та універсальний розвиток вільної індивідуальності.

Соціалістична власність. Згідно із поглядами засновни­ків марксизму, соціалістична власність притаманна соціалістич­ному суспільству як неповному комунізму, тобто як його пер­шій, нижчій фазі. Відносинами соціалістичної власності прита­манні властивості, які:

• є загальними для нижчої та вищої фаз комунізму;

• зумовлюються особливостями соціалізму.

Оснобні складові соціалістичних відносин власності такі:

• належність основних засобів виробництва двом суб’єктам - суспільству та колективам кооперативних підпри­ємств;

я суб’єктами привласнення основних засобів виробни­цтва були, здебільшого, однобічно розвинені працівники, а їхня праця за своїм характером була і залишається засобом до життя, а не головною життєвою потребою;

■ опосередкування присвоєння продуктів виробництва товарно-грошовими відносинами, оскільки продукти праці мали форму товару;

■ адміністративно-командна форма розподілу економіч­них ресурсів;

а відносна економічна відокремленість підприємств державної і кооперативно-колгоспної форм власності;

суб’єктивна за своєю сутністю форма розподілу та присвоєння предметів особистого споживання.

 

Завдання

1. Вивчіть основні положення питань за даними рекомен­даціями та підручниками.

2. Дайте відповіді на такі запита ння (письмово):

2.1. Що спільного і відмінного між соціалістичною та ко­муністичною власністю?

2.2. У чому полягає різниця між колективною та групо­вою власністю?

2.3. Які із розглянутих форм власності історично склали­ся і розвивалися в Україні?

Література

1. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С, Політична економія. - К.: Иіка-центр, Ельга, 2000. - С. 60 - 63.

2. Бобров В.Я. Основи ринкової економіки і підприємни­цтва. Підруч. - К.: Вища шк., 2003. - С. 128 - 145.

3. Основи економічної теорії. Навч. посіб. - Тернопіль: Ас- тон, 1994. - С. 6 - 9.

4. Основи економічної теорії. Посіб. для студентів ВНЗ / За ред. В.О. Рибалкіна та ін. - К.; ВЦ “Академія”, 2003. - С. 53 - 71.

5. Економічна теорія. Політекономія. Підруч. / За ред. В.Д. Базилевича. - К.: Знання-Прес, 2004. - Р. 1, гл. З, § 3.

Тема 6» Товарне виробництво і товарно-грошові

відносини

Питання

1. Суть, причини виникнення та соціально-економічні на­слідки інфляції. Рівні інфляції.

2. Економічні, соціально-політичні та фінансові методи стабілізації валют.

Особливості інфляції в економіці України.

 

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Питання 1. Суть, причини виникнення та соціально- економічні наслідки інфляції. Рівні інфляції

Явище інфляції відоме з IV - III ст. до н.е., або з часу, ко­ли грошовим товаром у світі стає срібло. У найзагальнішому ви­значенні інфляція - це знецінення грошей унаслідок переви­щення кількістю грошових знаків, що перебувають в обігу, суми товарних цін. Однак не будь-яке підвищення цін є інфляційним.

Якщо підвищення цін відбулося через подорожчання си­ровини, електроенергії, покращання якості продукції, що спри­чинило збільшення витрат виробництва, то знецінення грошей є наслідком зростання цін.

Якщо зростання цін відбулося через надмірну грошову та кредитну емісію, порушення законів грошового обігу, то зрос­тання цін є наслідком знецінення грошей.

Другий випадок точніше відображає реальний зміст по­няття “інфляція” та означає появу грошових знаків, незабезпе- чених товарною масою.

Інфляція - це знецінення грошей, зниження їх купівель­ної спроможності, що виявляється у зростанні цін.

У докапіталістичну епоху знецінення грошей відбувалося внаслідок втрати довіри до монет, в які при карбуванні заклада­лося менше металу (порівняно з офіційно встановленою кількіс­тю), або внаслідок зниження вартості виробництва золота. Така інфляція мала обмежений характер.

На нижчій стадії розвитку капіталізму, тобто в період домонополістичного капіталізму (поч. XVI - остання третина XIX ст.), інфляція виникала лише під час війн та воєнної розру­хи. У цей період держава могла вдатися до надмірної емісії па­перових грошей і припинити їх обмін на золото.

На вищій стадії розвитку капіталізму, що починається на рубежі XIX - XX ст., інфляція набула постійного та загального характеру, охопивши майже всі розвинуті країни. Її темпи були високими, а в деяких країнах - навіть стрімкими.

 

У розвинутих країнах Заходу головними причинами інфляції є:

■ монополістичні тенденції в економіці та панування мо­нополій;

■ крах золотого стандарту;

■ надмірне зростання державного дефіциту і державного боргу, спричиненого значним розширенням непродуктивного державного споживання, насамперед військовими витратами.

■ диспропорції в народному господарстві.

■ кризові явища у валютно-фінансовій системі.

Виділяють три види інфляції:

• повзуча - ціни зростають у незначному обсязі (до 10 %

на рік);

• галопуюча - ціни зростають за рік більше ніж на 10 %;

• гіперінфляція - ціни зростають на 1-2 % щодня.

Як відомо, Міжнародний валютний фонд допускає 40 %-ий рівень інфляції і 2 %-ий дефіцит бюджету впродовж ро­ку. В Україні ціни у 1993 р. зростали щомісяця в середньому на 147 %, що свідчило про супергіперінфляцію.

В історії окремих країн мали місце ще стрімкіші темпи інфляції. Так, у Німеччині після Першої світової в ійни інфляція становила сотні тисяч відсотків, а заробітну плату видавили дві­чі на день.

У Росії протягом 1918 - 1921 рр. грошова емісія спричи­нила зниження купівельної спроможності рубля майже в 10 млн раз.

Зовнішні причини інфляції:

1) зростання цін на імпортні товари та послуги. Так, упродовж 1992 р. ціни на нафтопродукти, які закуповувала Україна, зросли у 300 раз;

2) обмін у банках іноземної валюти на національну, ос­кільки на депозитних рахунках банків з’являються додатково випущені національні гроші. Для України та деяких інших країн СНД дія цього фактора має специфічні особливості, оскільки у них відбувається так звана “доларизація” економіки. В Україні замість захисту споживчого ринку купоно-карбованець став за­собом спустошення і без того мізерного ринку товарів. За цих

3) умов, втративши довіру до купона, а також з метою збереження своїх грошей від знецінення, частина населення навіть за спеку­лятивними цінами купувала долари та іншу іноземну валюту;

4) 3) структурні світові кризи (енергетична, сировинна то­що), від’ємне сальдо торгового і платіжного балансу. Внаслідок дії цих факторів темпи інфляції характеризувалися такими пока­зниками:

5) в у 1992 р. - майже 2100 %; в у 1993 р. - понад 10 000 %;

6) «у 1994 р.-501 %;

7). у 1995 р.-281 %.

8) У наступні роки темпи інфляції значно скоротилися, але все ще були високими, наприклад, у 2000 р. інфляція становила 26%.

9) Крім структурної форми інфляції, виділяють також ін­фляцію попиту та інфляцію витрат.

10) Інфляція попиту - це форма інфляції, що виникає за умов зростання попиту при повній завантаженості виробничих по­тужностей і повній зайнятості.

11) У даній ситуації пропозиція товарів не збільшується, що й призводить до зростання цін.

12) Інфляція витрат - це форма інфляції, що виникає вна­слідок зростання витрат виробництва, які переносяться на ціни товарів, що виготовляються, і оплачуються споживачами або входять у витрати іншого підприємства та спричиняють зрос­тання цін на інші товари.

13) Інфляція посилює диспропорції в економіці, дезорганізує господарські зв’язки, призводить до кризи державних фінансів, значно активізує спекуляцію та “тіньову” економіку, корупцію, посилює злочинність тощо.

14) Одним із негативних наслідків інфляції є зниження жит­тєвого рівня населення та знецінення трудових заощаджень.

15) Наприклад, в США, монополісти внаслідок інфляції що­року привласнюють до $70 млрд.

16) В Україні лише за 1990 - 2000 рр. споживчі ціни зросли у 328 тис. раз, у 130 тис. раз знецінилися вклади громадян в Оща-

 

дбанку, що істотно вплинуло на зниження життєвого рівня насе­лення.

Питання 2. Економічні, соціально-політичні та фі­нансові методи стабілізації валют

Опрацьовуючи дане питання, слід засвоїти, що розвинуті країни світу мають значний досвід проведення антиінфляційної політики. Основними заходами щодо боротьби держави з інфля­цією, насамперед із галопуючою інфляцією та гіперінфляцією, є:

■ регулювання попиту та пропозиції;

■ індексація доходів;

■ контроль за цінами та заробітною платою.

Найтиповіші дії держави щодо розбіжності попиту і про­позиції такі: якщо платоспроможний попит перевищує пропози­цію за умов виробництва ВНП нижче від оптимальної величини, то держава повинна привести в дію три основні методи регулю­вання:

1) знизити податок на прибуток, щоб стимулювати інвес­тиції компаній і фірм;

2) збільшити витрати державного бюджету і, насамперед, державні закупівлі товарів і послуг;

3) зменшити відсоткову ставку за кредит і, отже, збіль­шити грошову масу в економіці.

Окрім цих заходів, слід провадити активну амортизацій­ну політику, збільшувати обсяг капіталовкладень у державному секторі тощо.

Якщо пропозиція вища від платоспроможного попиту, а виробництво ВНП перевищує оптимальну величину, то держава повинна домагатися зниження сукупного попиту. Для цього їй необхідно збільшити податки на прибуток, скоротити державні витрати, збільшити плату за надання кредитів і, отже, зменшити грошову масу.

Застосування вищезазначених важелів економічного ре­гулювання не дає миттєвого ефекту. Наприклад, перші позитив­ні результати від збільшення чи зменшення податків на прибу-

 

ток, подорожчання або здешевлення кредиту з’являться не ра­ніше, ніж через півроку.

Індексація доходів здійснюється залежно від темпів інфляції. Вона застосовується в усіх розвинутих країнах і визна­чається рівнем прожиткового мінімуму (або типовим споживчим кошиком) і узгоджується з динамікою індексу цін. За постійної інфляції індексацію потрібно повторити через певні проміжки часу.

Контроль за цінами і заробітною платою здійснюється протягом тривалого проміжку часу, оскільки в іншому разі від­критий тип інфляції трансформується у закритий і руйнується механізм ринкового саморегулювання. Крім того, держава впли­ває на інфляцію, як правило, опосередковано, тобто через меха­нізм очікувань.

Загалом боротьбу з інфляцією необхідно вести шляхом використання комплексу заходів, передусім, скорочення бюд­жетного дефіциту, поступового усунення диспропорцій в еко­номіці, проведення раціональної податкової політики, посилен­ня конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, підви­щення курсу національної валюти, стимулювання інвестиційної діяльності тощо.

З’ясування основних внутрішніх та зовнішніх причин інфляції вказує і найважливіші шляхи стабілізації грошового обігу. Розрізняють такі три методи стабілізації грошового обігу.

• нуліфікація;

• ревалоризація;

• девальвація.

Нуліфікація - це різновид грошової реформи, коли знеці­нені грошові знаки анулюються, тобто оголошуються недійсни­ми.

Цей метод застосовується за наявності супергіперінфля- ції. Наприклад, у СРСР під час проведення грошової реформи 1922 - 1924 рр. один новий карбованець обмінювали на 50 млрд старих. У Німеччині під час грошової реформи 1924 р. одну но­ву марку обмінювали на 1 трлн старих

 

Ревалоризація - це повернення до попередньої купівель­ної сили грошових знаків.

Для цього з обігу треба вилучити зайві гроші. Цей метод застосовується за невеликих масштабів інфляції.

Девальвація - це зниження обмінного курсу (ціни) валю­ти порівняно з іноземною.

Протягом 1991 - 1994 рр. радянський карбованець був кілька разів девальвований, унаслідок чого його комерційний курс щодо американського долара наприкінці 1991 р. становив приблизно 100 крб, а в березні 1995 р. - понад 5000 крб. В Укра­їні курс купона до долара із жовтня 1992 р. по лютий 1995 р. знизився більш ніж у 440 раз. Крім того, грошова одиниця по­винна бути захищена від підробок. Як відомо, долар СІЛА має 39, німецька марка - 40, українська гривня - 20 елементів захис­ту.

Питання 3. Особливості інфляції в економіці України

У процесі вивчення даного питання потрібно запам’я­тати, що на відміну від відкритої інфляції в розвинутих країнах Заходу, в Україні вона мала до кінця 80-х років XX ст. прихова­ний характер. Це означає, що держава не визнавала зростання цін, а за збереження гострого дефіциту товарів і послуг за них треба було часто переплачувати чиновникам апарату, торговельній мафії або на додаток до ціни надавати інші послу­ги. Так, унаслідок прихованого зростання цін у СРСР один кар­бованець 1960 р. знецінився в 1988 р. до 42 к.

Найбільш узагальнювальною, а внаслідок цього надто абстрактною причиною інфляції є тотальне одержавлення еко­номіки, тому її називають державною економікою.

Найважливішими внутрішніми причинами інфляції в кра­їнах СНД, зокрема і в Україні, є такі:

Глибока деформація основних пропорцій народного гос­подарства (насамперед, співвідношення між групою “А” і групою “Б”) та галузева незбалансованість. Таку інфляцію називають структурною. Так, якщо в СРСР у 1928 р. частка предметів спо­живання в загальному обсязі промислової продукції становила

 

60, 5 %, то в 1940 р. - 39 %, а в 1985 р. - лише 30 %. В Україні з 1990 р. по 1999 р. частка групи “Б” скоротилася з 30 % до 23 %. Це означає, що в галузях групи “А” виготовляють здебільшого засоби виробництва, а не товари широкого вжитку. Водночас зайняті тут працівники отримують заробітну плату. Це підвищує платоспроможний попит населення, що не задовольняється, та збільшує грошову масу в обігу.

Надмірна мілітаризація економіки. За оцінками захід­них експертів, у СРСР на військові цілі витрачалося наприкінці 90-х років не 70 млрд крб, як зазначалося в офіційних джерелах, а майже 300 млрм крб. Така різниця зумовлена тим, що до обся­гу військових витрат не зараховували витрати на виробництво устаткування для військових заводів, на метал, енергію, комп­лектуючі вироби, а також витрати в суміжних галузях (напри­клад, на видобування руди, з якої виплавляли метал для військо­вих потреб). Наприкінці 1990 р. питома вага військової продук­ції в загальному обсязі машинобудівного комплексу становила 60 %, у т.ч. 32 % - устаткування для військових підприємств і лише 5 % - споживчі товари.

Після розпаду СРСР і утворення суверенної України на її території залишилося майже 30 % ВПК СРСР, до 60 % промис­ловості України було зорієнтовано на його потреби, а загальна кількість зайнятої у ньому робочої сили перевищувала 40 % працездатного населення. Надмірні витрати на військові цілі призводять до дефіциту бюджету, що, в свою чергу, зумовлює зростання зовнішнього боргу та випуск в обіг зайвої маси гро­шей.

Певна монополізація економіки. Так, в Україні в 1994 р. понад 900 промислових підприємств були монополістами у ви­робництві понад 2365 найважливіших видів промислової про­дукції (понад 35 % її загального обсягу). Водночас 185 підпри­ємств були єдиними виробниками 840 видів продукції. За цих умов необдумана політика лібералізації цін у першій половині 90-х років значною мірою зумовила інфляційне підвищення цін, грошова емісія стала наслідком такої політики.

Дотація державою нерентабельних підприємств, кол­госпів і радгоспів, неефективного капітального будівництва.

Руйнування старої грошово-кредитної і фінансової системи та запізніле формування нової, до того ж малоефек­тивної, розлад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес, політика дешевих грошей НБУ в 1992 р. тощо.

Недостатньо економічно обгрунтовані рішення органів державної влади, що збільшували дефіцит державного бюджету. Так, у 1992 р. нічим не забезпечена емісія грошей досягла майже 355 ВНП (здорового фінансово-кредитна система вважається то­ді, коли цей показник не перевищує 5 %). У 1993 р. дефіцит ста­новив 25 % ВНП.

Велика кількість посередників між виробниками і спо­живачем. В Україні їх нерідко буває до п’яти, внаслідок чого ціна товару підвищується в 4—5 раз. Посилення інфляції спричи­няють також значні зростаючі витрати уряду на управління та інші фактори.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.029 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал