Функції і форми власності

Зміст будь-якого явища проявляється в тих функціях, які воно виконує. В широкому плані функція власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (господарюючі суб’єкти). Досягнення загальної функції забезпечується реалізацією конкретних функцій: функція володіння, функція розпорядження, функція використання. Функція володіння – це відносини фактичного володіння, факт влади суб’єкта над речами. Ця функція розкриває характер включення робочої сили у виробництво, умови поєднання робітника з засобами виробництва. У власника – прямі, у найманого робітника – опосередковані ринком робочої сили. Саме ця функція визначає статус людини у виробництві: власник – невласник.

Функція розпорядження – фактична реалізація влади власника над об’єктом власності, фактичне управління нею. Ця функція визначає організацію виробництва, його умови для виробника. Організація включає: визначення кількості робітників, послідовність виробничих операцій, методи управління виробничим процесом тощо. Організацію виробництва здійснює або власник, або менеджер (управитель, керівник). Функції володіння і розпорядження співпадають, якщо власник є і управитель, і роз’єднані, якщо це різні суб’єкти.

Функція використання (користування) – процес фактичного видобування корисних якостей з об’єкту власності, щоб задовольнити конкретні потреби. Якщо мова іде про власність на засоби виробництва, то вона реалізується в самому виробництві на кожному робочому місці. Відтворення, приріст власності залежить від того, як використовується кожне робоче місце, тобто від найманого робітника або від безпосереднього власника, який є і виробником. Таким чином, від ступеню реалізації цієї функції залежить як розмір створеного продукту, так і розмір доходу людини, що реалізує цю функцію.

Слід зазначити, що визначені функції власності виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів власності. Мова йде про функції цих суб’єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб’єктами в процесі реалізації таких функцій.

Різноманітні функції, різний рівень продуктивних сил у сферах господарства, різний рівень усуспільнення виробництва, неоднаковість економічних інтересів суб’єктів виробництва – все це обумовлює різні типи і форми власності. Історії відомі два основних типи власності – приватна і суспільна. Тип власності визначається способом виробництва засобів існування. Приватний тип власності характеризується тим, що засоби виробництва, а отже і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову. В основі трудової власності лежить власний труд, результатом виробництва є предмети споживання. В основі нетрудової власності лежить труд рабів, кріпаків, найманих робітників. Тому до приватної нетрудової власності належать такі форми, як: рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична. Форма власності – це критерій, який визначає належність різноманітних об’єктів власності їх суб’єкту у визначених історичних умовах.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарський практиці вона виступає у формах державної і колективної власності.

Приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша регресивна. В кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності (це в основному сфера обслуговування населення). Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес окремих галузей вимагає їх усуспільнення в рамках держави або окремого колективу (залізниця, транспорт, зв’язок).

Прогресивний економічний розвиток передбачає взаємодію цих типів власності, причому один з них може бути переважаючим в окремі періоді і етапи розвитку людського суспільства.

Реформування економіки України орієнтовано на суспільну систему, яка поєднає різні форми власності. Ринкова дійсність така, що панування однієї форми власності неможливе, адже ринок передбачає свободу будь-якого виду діяльності, конкуренцію між виробниками. Відповідно з прийнятим законом „Про власність”, в Україні формується нова система відносин власності, яка включає: індивідуальну (особиста і приватна власність громадян), колективну, державну форми власності; власність інших держав, міжнародних організацій, сумісних підприємств та іноземних громадян. Економічна значимість тієї чи іншої форми власності в остаточному підсумку залежить від того, якою мірою вона сприяє створенню умов для прийняття ринковими суб’єктами найбільш раціональних рішень в господарській діяльності.

Ні одна форма власності не може бути визнана ідеальною, бо кожна з них має свої сфери найбільш ефективного застосування. Державна власність успішно функціонує у сферах з обмеженими можливостями ринкового стимулювання. Колективна форма власності доцільна тоді, коли потрібна концентрація засобів (коштів). Індивідуальна (приватна) власність ефективна там, де здійснення господарчої діяльності не потребує великої концентрації ресурсів, де вони можуть бути зароблені і нагромаджені індивідуально.

Слід зауважити, що інколи форми власності ототожнюються з формами господарювання. Проте це не одне і те ж. Поняття „форма власності” є більш ємною економічною категорією, бо одна і та ж форма власності може мати декілька форм господарювання. Так, приватна форма власності може бути реалізована через такі форми господарювання, як сімейний підряд, оренда, колективна форма власності – через кооператив, акціонерне товариство, партнерство тощо. Форма господарювання – це один з методів реалізації форми власності, що втілюється на практиці окремим суб’єктом (суб’єктами) з метою отримання доходу. Одна і та ж форма господарювання може використовуватися для реалізації різних форм власності, передусім, оренда.

Будь-яка форма власності економічно реалізується, коли приносить доход її суб’єктам. Саме він – вихідний мотив і кінцевий результат економічного функціонування власності. Такий доход може бути виражений прибутком, рентою, заробітною платою, відсотком, дивідендом.