Розвиток Республіки Індія у 1950—1980-ті рр.

Перші кроки свого існування Республіка Індія почала з аграрної реформи. У поміщиків було вилучено ту частину земель, яку зони здавали в оренду (приблизно 60 % володінь). Цю землю було переда­но самим орендаторам. З нових господарств за надану землю держава одержувала податки і цими коштами розраховувалася з поміщиками. У країні виник новий клас дрібних селян-землевласників.

Дж. Неру, який у 1952 р. очолював уряд, перебував під значним впливом соціалістичних ідей. Він домагався розширення державного сектору в промисловості, планового розвитку економіки. Держав­ний сектор створювався в тих галузях, які потребували величезних фінансових коштів, що їх були не в змозі зробити окремі приватні власники (чорна і кольорова металургія, машинобудування, нафтопе­реробка, хімічна промисловість, енергетика). Одночасно не чинилося перешкод розвитку приватного підприємництва.

Досить складно вирішувалося національне питання. На території Індії мешкає багато народів, що відрізняються культурою, мовою, релігією. Після проголошення незалежності країни уряд розпочав формування адміністративних одиниць. У 1956 р. з'явилось 14 нових штатів і 6 територій, керованих з центру. Однак і після цього про­довжувалася боротьба окремих національних груп за те, аби мати свій власний штат.

Крім того, в Індії не було досягнуто загальної згоди у питанні про державну мову. Такою мовою пропонувалася мова хінді. Проти висту­пили деякі штати, які вбачали в цьому дискримінацію інших народів. Коли ж лунали пропозиції залишити англійську мову як державну, із цим не погоджувалися національно-патріотичні сили. Поглибилися протиріччя і між окремими кастами. Вищі касти боролися між собою за владу. Нижчі касти вимагали для себе більше прав.

Курс Дж. Неру викликав опозицію з боку тих сил, які обстоювали вільний ринок, приватну власність і позапланову економіку, а також виступали проти політики нейтралітету та за союз із Заходом. Станови­ще Дж. Неру ускладнилося в 1962 р., коли Китай висловив претензії на деякі індійські території і захопив їх. Опозиційні партії обвинува­тили Неру в тому, що він не спромігся дати рішучу відсіч агресору через ідейну близькість з ним. Одночасно виявився розкол у діяльності Індійського національного конгресу. Одна частина вимагала більшого запровадження соціалістичних методів в економіку. Інша, навпаки, критикувала Дж. Неру за соціалістичні експерименти. Криза в партії затягнулася. У розпал дискусій 27 травня 1964 р. Дж. Неру помер.

Після його смерті в середині 1960-х рр. у країні розпочалася тривала економічна криза. Утримувати за рахунок бюджету такий великий державний сектор, як його запланував Дж. Неру, виявило­ся неможливим. Проведення аграрної реформи не підвищило про­дуктивність праці нових землевласників. Натомість на. землях, що залишилися у поміщиків і заможних селян, вона зростала.

Особливості розвитку Індії

Уряд не бажав іти на радикальну аграрну реформу з ліквідації традиційного общинного (громадського) життя. Це призвело б до неконтрольованого зростання дешевої робочої сили в містах. Такі дії уряду призвели б до спалаху соціальної напруженості, яка могла ви­литись у некеровані дії натовпу. Також значно знизився б життєвий рівень, загострилися політичні й національні проблеми.

Криза змусила Індійський національний конгрес переглянути свою політику. Більше уваги стало приділятися розвитку приватного сек­тору промисловості. Замість п'ятирічних планів розроблялися річні. Ресурси у сільське господарство стали виділяти вибірково — найбільш розвинутим аграрним регіонам і переважно міцним господарствам.

У 1964 р. новим прем'єр-міністром став Лал Бахадур Піастрі. Серед гострих проблем, з якими він відразу зіткнувся, була на­ціональна. У кожному штаті проживали представники декількох національностей. Найчисленніші використовували свою перевагу на власну користь. Національні меншини не бажали миритися з дискримінацією. Почалися сутички на національному ґрунті. Не вдавалося вирішити питання єдиної державної мови. Англій­ська залишалася другою, офіційною мовою в республіці, крім хінді. У тих штатах, де не розмовляли хінді, третьою офіційною мовою проголошували ще й місцеву. Протистояння тривали між індусами і мусульманами, особливо в штаті Джамму і Кашмір: у 1961, 1963, 1964 і 1967 рр. вони вилились у сутички з погро­мами і вбивствами.

Крім того, Кашмір був причиною конфлікту між Індією та Па­кистаном. Коли утворювалися ці дві держави, одна третина штату відійшла до Пакистану, решта — до Індії. Обидві держави претен­дували на володіння всією територією. У 1965 р. на цьому ґрунті спалахнув конфлікт, який ледве не переріс у справжню війну. До­помогло втручання СРСР, який не хотів мати воєнного вогнища по­близу своїх кордонів. На переговорах у Ташкенті на початку січня 1966 р. сторони домовилися про припинення воєнних дій.

Незабаром несподівано помер Л. Б. Піастрі. Після його смерті роз­кол в ІНК посилився. На чергових загальних виборах 1967 р. кожна частина партії висунула свого кандидата. Ті, хто продовжував курс Дж. Неру, підтримали кандидатуру його доньки Індіри Ґанді.

На виборах ІНК хоча і з великими труднощами, але здобув біль­шість місць у парламенті. Однак порівняно з попередніми виборами він здав позиції. Зросла роль інших партій, Індія перестала бути країною з однопартійним правлінням.

Індіра Ґанді наполегливо проводила курс свого батька. Улітку 1969 р. було націоналізовано 14 найбільших приватних банків, на­прикінці того ж року затверджено закон, згідно з яким монополії можна було створювати лише з дозволу уряду. Вона також збільшила асигнування у державний сектор промисловості. Було націоналізо­вано імпорт бавовни.

У зовнішній політиці Індіра Ґанді також продовжила лінію Дж. Неру — нейтралітет і неприєднання до воєнно-політичних бло­ків, підтримка національно-визвольних рухів, зміцнення відносин з Радянським Союзом, обстоюючи принципи зовнішньої політики Індії, вироблені батьком: рівність і взаємовигідність, мирне спів­існування, взаємоповага територіальної цілісності й суверенітету, взаємний ненапад, взаємне невтручання у внутрішні справи.

Завдяки такій політиці партія ІНК перемогла на дострокових парламентських виборах 1971 р.

Запровадження соціалістичних принципів в економіці хоча і спри­яло популяризації Конгресу серед найбіднішого населення, загалом призвело до погіршення економічної ситуації в країні через невисоку ефективність державного сектору. Крім того, загальмувалися земельна реформа та запровадження ефективних сільськогосподарських технологій. У країні не вистачало продуктів харчування.

У 1974 р. опозиція розпочала масову антиурядову кампанію. Екстремістські елементи з опозиції вчиняли замахи на урядовців. Індіра Ґанді переконала президента Ахмада ввести з 26 червня 1975 р. в країні надзвичайний стан. Дію конституції було припине­но, опозиційні організації заборонено, а ЗО тисяч їхніх активістів заарештовано.

У 1975 р. в країні був найвищий врожай зернових, і ціни на про­довольство не зростали. Відновилася роздача землі селянам. І. Ґанді вирішила скористатися ситуацією і в 1977 р. оголосила парламент­ські вибори. Однак населення не вибачило їй введення надзвичай­ного стану і віддало голоси за новоутворену Джаната парті (народну партію), до якої увійшли угруповання, опозиційні Конгресу.

Оскільки Джаната парті складали організації з протилежними платформами, то в 1979 р. вона розкололася, і наступного року І. Ґанді знову стала прем'єр-міністром.

У 1984 р. виникла криза в штаті Пенджаб, де проживає велика община мусульман-сикхів. Тривалий час вони домагалися приєднан­ня Пенджабу до Пакистану. Головна святиня сикхів Золотий храм в Амрітсарі перетворився на збройний арсенал і штаб сепаратистів. І. Ґанді наказала захопити храм і заарештувати заколотників. У відповідь на це група сикхських екстремістів 31 жовтня 1984 р. вчинила на неї замах. І. Ґанді загинула.

Після смерті Індіри Ґанді прем'єр-міністром країни став її син Рад-жив Ґанді, який на той час здобув прихильність більшості членів ІНК. Новий уряд теж зіткнувся з проблемою національного та релігійного екстремізму. У 1987 р. Р. Ґанді направив війська в сусідню Шрі-Ланку, де екстремістська організація народу тамілів «Тигри визволення Таміл-іламу» вела боротьбу з центральним урядом, намагаючись по­ділити країну. Індійські війська допомогли придушити сепаратистів, що викликало ненависть до Р. Ґанді тих тамілів, які живуть в Індії. У 1988 р. в Пенджабі знову спалахнула криза. Р. Ґанді віддав наказ захопити Золотий храм, де отаборилися сикхські сепаратисти.

Р. Ґанді довелося виконувати обов'язки прем'єр-міністра, коли дедалі очевиднішою ставала неефективність соціалістичного екс перименту. До того ж і сам він своїм стилем життя давав підстави для невдоволення: рідко спілкувався з населенням, значно збільшив особисту охорону, надто багато уваги приділяв власному комфорту. На тлі економічних труднощів це дратувало індійців.

3. Індія у 1990-ті рр. XX ст. — на початку XXI ст. Розповідь учителя.

Непопулярність Р. Ґанді як прем'єра особливо проявилася під час виборів 1989 р. ІНК не зумів завоювати абсолютну більшість місць у парламенті. Уряд був сформований Національним фронтом, до якого приєдналися опозиційні конгресу партії. Прем'єр-міністром став лідер Джаната партії Пратар Сінгх.

У 1990 р. він домігся рішення, згідно з яким 27 % робочих місць у державному секторі віддавалися представникам «нижчих» каст і племен. Рішення П. Сінгха викликало урядову кризу, оскільки він зазіхнув на одну з найсвященніших традицій Індії — кастову систему. Представники «вищих» каст вважають ганебною для себе навіть дум­ку, що «нижчим» кастам можуть надаватися рівні з ними права. Під тиском захисників кастової системи П. Сінгх змушений був піти у від­ставку. Посада прем'єра перейшла до соціаліста Чандра Шекхара.

У 1991 р. розпочалася передвиборча кампанія. Найкращі шанси були в партії Індійського національного конгресу. Р. Ґанді мав усі підстави розраховувати на посаду прем'єра, але у травні того ж року був убитий тамільськими екстремістами під час зустрічі з ви­борцями. Новим лідером ІНК став Нарасімха Рао. Після перемоги Конгресу він став прем'єром.

Н. Рао відразу взяв курс на більш реалістичну і прагматичну політику. Його економічний курс передбачав приватизацію дер­жавного сектору економіки, акціонування частини підприємств державного сектору з метою збільшення надходжень до бюджету. Основною метою уряду був відхід від командно-адміністративних методів управління, які виявилися неефективними, а також роз­виток економіки, яка була б конкурентоспроможною та інтегро­ваною у світову.

ІНК прагне до створення єдиної індійської нації з рівними правами і можливостями для всіх племен і народів. їм протистоять ультра­праві «патріоти», які домагаються надання індуїстам центрального місця в суспільстві. Провідною партією цього напряму є Бхаратія джаната партія (БДП), яка спирається на підтримку найбіднішої і найнеосвіченішої частини населення, що нараховує в Індії сотні мільйонів осіб. На виборах 1996 р. на хвилі звинувачень у корупції ІНК, і особисто Н. Рао, перемагає БДП. Проте утворити стабільний уряд вона не змогла. Коаліційність стала провідною рисою полі­тичного життя Індії. На позачергових виборах 1998 р. БДП знову здобула перемогу. Прем'єр-міністром країни став А. Б. Ваджпаї. У внутрішній політиці його уряд продовжив політику попередни­ків, а у зовнішній — уряд країни зайняв жорстку позицію особливо в стосунках з Пакистаном. Гонка озброєнь з Пакистаном, яка стала ядерною і ракетною, перетворила індо-пакистанський конфлікт у найбільш небезпечний на планеті. Чергового загострення набула Кашмірська проблема. У 1999 р. БДП знову перемагає на позачер­гових виборах. У 2000—2001 рр. розгорілася нова політична криза, пов'язана з корупцією у вищих ешелонах влади. Тепер у ній були замішані лідери БДП.

Проблеми Індії на сучасному етапі.

— Невирішеність проблеми кордонів з Пакистаном та Китаєм.

— Ядерне протистояння з Пакистаном.

— Стрімке зростання населення.

— Панування патріархальних відносин на селі.

— Сепаратистські рухи (Джамму і Кашмір, Західна Бенґалія, Тамілнад, Пенджаб).

— Забезпечення стабільності економічного зростання.