Мурована архітектура, монументальний живопис, вітчизняна школа іконопису у ХVІІ столітті. Фольклорна культура. Козацтво у літературі й фольклорі.

Новий характер української архітектури складається головно під впливом двох чинників — старої традиції мурованого будівництва, започаткованої в княжу добу, й дерев’яного народного будівництва. Перший тип будов постав зі сполуки тринавної церкви — віддавна пристосованої до літургічних потреб східної обрядовості — із західним і базилічним типом бароко, що, до речі, близько стояв до візантійсько-української базиліки.

Як приклад таких оздоб можна навести великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові 1679 р., собор Мгарського монастиря коло Лубен, розпочатий гетьманом Самойловичем у 1682 р., та дві будови гетьмана Мазепи в Києві — Михайлівський собор (1690 — 94) і Братська церква Академії (1695). Хоч у цих будовах у більшій мірі помітні впливи західноєвропейські, але окремі форми й деталі, зокрема декорація, набирають оригінальних форм, що почерпнуті з народного, сільського мистецтва.

Особливої своєрідності й краси досягають форми бань, які не мають собі рівних у цілій Європі. Такого самого характеру є численні перебудови й розбудови старших церков у Києві: Софійської кафедри 1691 — 1705 рр., головної церкви Лаври 1695 і 1722 рр., Михайлівського монастиря, Михайлівської церкви Видубицького монастиря й т. д.

Ікона (грецьк. - зображення, опис) - символ Христа та святих; ікони почали малювати з II ст. н.е.

Іконопис - основний вид станкового живопису Київської Русі. У Київській Русі ікони спочатку привозили з Візантії (найвідоміші з таких ікон - ікона Володимирської божої матері, привезена з Візантії до Вишгорода та вивезена з нього Андрієм Боголюбським спочатку до Володимира - Суздальського, а потім до Москви); в середині XI ст. почали працювати руські художники як учні візантійських майстрів, а з кінця XI ст. - самостійно.

Наприкінці XI ст. склалася Київська школа іконопису. Видатним іконописцем та засновником був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій Печерський. Майстром часів Київської Русі - Григорій, теж чернець Києво- Печерського монастиря.

У ХVII формуються головні іконописні школи — волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському й Троїце-Іллінському монастирях та ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко використовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

Феномен козацтва (особливо запорозького) в уяві українця завжди асоціюється з такими морально-естетичними поняттями, як воля, героїзм, честь, вірність, справедливість, патріотизм і самопожертва в ім'я добробуту батьківщини. Тому цілком закономірним, логічно вмотивованим є тісний зв'язок цього феномену з народною уснопоетичною творчістю (фольклором). Із методологічної й пізнавальної точок зору важливо розрізняти власне козацький фольклор (народні уснопоетичні твори, складені самими козаками) і фольклор про козаків (народні уснопоетичні твори, що виникали поза козацьким середовищем).

Про власне козацький фольклор дають підстави говорити свідчення сучасників і дослідників козаччини. Так, наприклад, польські письменники і вчені 16-17 ст. С. Сарницький, Б. Папроцький, Петрицький та Морштину своїх писаннях про Україну відзначають, що серед козаків були досить поширені історичні пісні та думи, які вони складали самі й вельми майстерно виконували під акомпанемент кобзи.

Щоб визначити належність уснопоетичного твору до власне козацького фольклору, слід враховувати два головні моменти: час виникнення і першого запису цього твору (якщо є такі дані) та тематику й сюжетно-версифікаційні його особливості. Перевага другого моменту для доказовості більш очевидна, оскільки така структурно-семантична ознака фольклорного тексту, як точність і деталізація опису події (подій), може беззаперечно вказувати на те, що автором твору про цю подію (ці події) є її (їх) учасник, очевидець. Беручи до уваги сказане, до власне козацького українського фольклору можна з певністю віднести історично-героїчні думи 15-17 ст., переважну більшість історичних пісень 15-18 ст., окремі давні ліричні пісні, легенди й перекази, а також цілу низку прислів'їв та приказок. Найхарактернішу частину усно-епічного надбання козаків (запорозьких і реєстрових) становлять думи. («Козак Голота», «Отаман Матяш старий», «Федір безрідний, бездольний», «Три брати самарські», «Іван Богуславець», «Самійло Кішка», «Івась Коновченко, Вдовиченко», «Олексій Попович», «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі», «Розмова Дніпра з Дунаєм»)

Тематично й художньо-стилістично до козацьких дум близькі численні історичні пісні козацького походження. Вони поділяються в хронологічному плані на цикли. Пісні першого циклу оплакують долю України, яка зазнає грабіжницьких нападів кримськотатарської орди («Зажурилась Україна, бо нічим прожити», «За річкою вогні горять», «Із-за гори, гори, з темненького лісу»). У другому циклу опоетизовано визвольну боротьбу 1648-54 та змагання за волю Вітчизни видатних учасників цієї боротьби: Б. Хмельницького («Чи не той то хміль», «Ой Богдане, батьку Хмелю», «Ой послав Бог Хмельницького»). З історичних пісень третього циклу постають образи І. Мазепи («Ой пише, пише та гетьман Мазепа»), С. Палія («Годі, коню, в стайні спати»), І. Ґонти («Да стояв, стояв сотник Гонта», «Виїхав Гонта та з Умані»), М. Залізняка («Максим козак Залізняк»), М. Швачки («Ой виїхав із Гуманя козаченько Швачка»), С. Чалого («ОЙ був в Січі старий козак»).

Легенди. Не чим іншим, як плодом козацької творчості, можна вважати легенди «Хмельницький і Барабаш», «Герць Хмельницького», а також перекази «Ян Потоцький попав у полон», «Про запорожців та царицю Катерину», «Як запорожці пішли із Січі до турка», «Запорожці за Дунаєм». Є відомості про те, що Б. Хмельницький, приймаючи в жовтні 1655 послів польського короля Яна II Казимира, розповів їм легенду про вужа і невдячного господаря. Цим гетьман виразно натякнув на непримиренність його війська та шляхетської Речі Посполитої. Цілком можливо, що використана українським державним діячем легенда виникла й побутувала в його козацькому оточенні. Образність, дотепність, влучність висловів із козацького мовлення породжували прислів'я й приказки. Такі, скажімо, прислів'я, як «Висипався Хміль із міха та показав ляхам лиха» (про Б. Хмельницького).