Творчість

У світогляді і діяльності Сковороди можна виділити два періоди: літературний (50-60-ті роки) і саме філософський (70-80-ті роки).

Сковорода, як філософ і письменник, був на свій час енциклопедично освіченою людиною і був добре ознайомлений не тільки з античними філософами (Сократ, Платон, Аристотель, Сенека, Епікур), але й новітніми, як напр. Декарт чи Спіноза. Був сучасником великого німецького філософа Канта.

З філософічної спадщини Сковороди треба назвати такі, як:

1. «Начальная дверь к християнскому добронравію».

2. «Наркіз. Розглагол о том — узнай себе».

3. «Симфонія, нареченная книга Аскань о познании самого себе».

4. «Діялог или разглагол о древнем мире».

5. «Кольцо».

6. «Разговор називаємий Алфавит или Буквар мира».

7. «Благодатний Еродий».

Перші дослідники підходили до постаті великого філософа доволі поверхнево, як до легендарної постаті мандрівника-старця чи навіть співця-кобзаря, наче б то якогось дядька з сопілкою і палицею в руках, що, мандруючи з села до села, навчав людей розуму чи пояснював їм св. Письмо. Але слово і наука Сковороди жили не тільки в народі, але й в освічених колах тогочасної України, бо ж мав він вплив передовсім на перших творців, передвісників національного відродження, як Котляревський чи Квітка, і на самого Шевченка. Відмітив це Костомаров у 1860 pp., який почав відрізняти Сковороду, як проповідника правди і добра, дійсного від ідеального, народного, легендою оповитого.

У 60-их роках радянський письменник 1. Дзюба зважився назвати Сковороду «першим розумом нашим» і старався показати справжнє обличчя нашого філософа. Але це був тільки відокремлений випадок, бо загалом усі радянські дослідники акцентують матеріальне, ніж моральне у Сковороди, багато уваги приділяють символіці його байок, і тенденційно звужують його місію типового українського філософа свого часу, якого печать духа не затерлась по сьогодні.

Просвітництво Сковороди відрізняється від класичного буржуазного та й від дворянського. Щодо класової спрямованості його поглядів, то Сковорода - селянський просвітник. На противагу, він засуджує не тільки феодальні окови, а й соціальний гніт буржуазних відносин. Сковорода повстає проти соціального відчуження людини і, насамперед, проти влади речей, багатства, накопичування. Він виступає на захист вільного потягу людини до " спорідненої праці". Від моралізаторських ідей він рухається в напрямі обгрунтування цілісного етичного вчення, центром якого є ідеї щастя і єдності людини з природою.. Філософською основою вчення Сковороди є концепція " Двох натур", яку він розвиває в діалогах 70-х років і чітко формулює в трактаті " Ікона Алквідадська".