Примусова дипломатія

Примусова дипломатія теж є прикладом міжнародної комунікації. Ми зустрічаємося з нею досить часто. Останній військовий приклад

- це події у Перській затоці. Примусова дипломатія - це також один з різновидів розв'язання міжнародного конфлікту. При його використанні США можуть спиратися на дослідження А.Джорджа, які він розпочав 1965 р. в РЕНД-корпорації. А.Джордж проаналізував використання цієї стратегії у таких випадках, як Кубинська криза. В'єтнам, Лаос, Нікарагуа, Перська затока та деякі інші. Це все ситуації, які для стороннього ока можуть виглядати як абсолютно неспоріднені, ж такі, що ілюструють випадковий перебіг подій, тоді як насправді вони виявилися професійно чіткими й відповідають заздалегідь розробленим процедурам¹.

Примусова дипломатія являє собою захисну стратегію, при якій супротивника намагаються переконати зупинитися з агресивною акцією, яку він вже почав. Це не відлякування його від майбутніх дій, його агресія вже розпочалася. Це намагання переконати опонента зупинити агресію за рахунок використання загроз, які можуть бути до нього застосовані. Якщо військові сили й використовуються при примусовій дипломатії, то це дуже мінімізований варіант, який наочно демонструє можливі наслідки. Супротивник повинен або зупинитися зі своїми діями, або знищити вже зроблене.

А.Джордж висуває шерег вимог до ситуації прийняття рішення. Політики при цьому мають визначити такі аспект

1) що саме вимагати від опонента;

2) як створити відчуття негайності стосовно вимог;

3) якою загрозою користуватися при невиконанні вимог;

4) чи спиратися лише на загрозу покарання, чи додатково надати позитивні стимули, щоб зацікавити супротивника.

В свою чергу, ультиматум, що пропонується супротивнику, е класичному вигляді повинен мати такі компоненти:

с.142

1) вимоги до опонента;

2) часовий інтервал чи відчуття негайності стосовно виконання вимог;

3) загроза покарання за невиконання, якій повірить опонент і відчує, що краще виконати вимоги.

А.Джордж чітко виокремлює два рівня комунікації, які присутні в примусовій дипломатії: слова та дії. Обов'язковими для примусової дипломатії є різні види невербальної комунікації. Це можуть бути військові пересування, різна політична або дипломатична активність. Ультиматум, переданий опонентові, спрацьовуватиме залежно від того, чи побачить опонент, які військові сили починають концентруватися, як політичними, дипломатичними засобами країна готується до того, щоб виконати свою загрозу силою. Залежно від невербальної комунікації вербальна може бути посилена або послаблена.

В реальності дії можуть бути підсилені сильними словами, або вони можуть компенсувати слабкі слова, коли не було можливості сказати інше. З іншого боку, слова можуть пояснити деякі дії, які супротивник може розглядати як несуттєві. Дії обов'язково потрібні, щоб супротивник не розглядав загрозу як чистий блеф.

Головними у випадку примусової дипломатії треба визнати такі два питання: що вимагається від опонента й наскільки сильним є його бажання не підкоритися. Ці два питання пов'язані: якщо вимагати досить суттєві речі, більшим буде небажання супротивника. Слід враховувати також погляд опонента, бо з його позицій збитки можуть виглядати набагато більшими, ніж з позицій іншої сторони. Наприклад, під час Кубинської кризи Дж.Кеннеді висував вимогу усунути ракети, й це було можливим. Деякі його радники вимагали взагалі усунути режим Ф. Кастро або радянський вплив на Кубі. Такі вимоги були завищені, й мотивація М.Хрущова не виконати їх була досить високою.

А.Джордж підкреслює такі позитивні моменти у діях США у випадку Кубинської кризи 1962 р. США використовували поступовість у своїх діях: вони ввели блокаду замість військових дій. Це надало час для Дипломатичних комунікацій. Одночасно з висуванням ультимативних вимог Дж.Кеннеді демонстрував своє бажання до мирного розв'язання

с.143

питання, супротивник не був загнаний у кут, де для нього існувало лише військове розв'язання питання. З іншого боку, М.Хрущов теж реагував не в агресивній манері. Під час блокади він не пропустив до Куби кораблі з військовим начинням. Він використовував усі можливості переконати Дж.Кеннеді та світ про те, що ці ракети мають лише захисний характер. Але ескалація кризи відбувалася ще й тому, що була відсутня синхронна комунікація між двома лід ерами.

Аналізуючи всі можливі випадки примусової дипломатії, А.Джордж встановлює такі вісім складових цього процесу:

1. Тип провокації. Кризи залежать від типу провокації, яка викликає конфлікт. Деякі з них легше піддаються управлінню, деякі важче.

2. Розміри і глибина конфлікту інтересів. У випадку, коли конфлікт має значення " все або нічого", досить важко знайти його розв'язання. Такою була війна в Перській затоці на відміну від Кубинської кризи.

3. Імідж війни. Якщо виникає справжній імідж війни, сторони намагаються знайти можливості відвести її. Це теж приклад Кубинської кризи.

4. Часове напруження. Це досить важливий чинник, який має багато вимірів. Наприклад, з часом опонент може стати військове сильнішим, або зміни погодних умов зроблять військові дії менш успішними, або ситуація з часом може вийти з-під контролю.

5. Одностороння або коаліційна примусова дипломатія. Для коаліції важче знаходити об'єднувальні стимули, вимагати однакових дій. Хоча коаліція дає можливість використати міжнародний осуд або надати більшу кількість ресурсів.

6. Сильне лідерство. Проведення примусової дипломатії значною мірою залежить від лідера на верхніх щаблях влади. М.Хрущов розглядав Дж.Кеннеді як молодого політика, котрий не здатний застосувати військову силу, наприклад. Це виявилося помилкою, але такі психологічні міркування є досить важливими у примусовій дипломатії, бо такі рішення важко приймаються.

7. Ізоляція ворога. Важко співпрацювати з опонентом, котрий підтримується військове й дипломатичне союзниками. В ситуації

с.144

війни в Перській затоці, приміром, Ірак, що був полишений підтримки Радянського Союзу, став більш легким супротивником.

8. Післякризові стосунки з ворогом. Дж.Кеннеді та М.Хрущов у результаті поліпшили радянсько-амсриканські відносини, чого не можна сказати про американсько-іракські відносини.

Загалом примусова дипломатія використовує такі комунікативні дії, як переконування, примус, поступки. Реально лідери кожен раз вирішують, яка комбінація цих елементів використовується і в якій послідовності. Кубинська криза мала всі три елементи: досить складним був елемент примусу, який наприкінці перейшов у поступки. Проте елемент переконування використовувався весь час. Дж.Кеннеді навіть уповільнив перебіг дій, щоб дати можливість включитися дипломатичній комунікації.

Примусова дипломатія не завжди буває успішною, адже це багатофакторна ситуація. Що спрацьовує на те, щоб вона була більш ефективною?

1. Ясність вимог. Супротивник має чітко розуміти, про що йдеться.

2. Сила мотивації. Цей принцип є зрозумілим, але не є достатнім. Це необхідна умова, але вона не завжди приводить до перемоги.

3. Асиметрія мотивації. Для перемоги треба мати більшу мотивацію, ніж опонент. Досягти такої асиметрії можна за рахунок того, щоб вимагати те, що важливе для тебе, але не є таким важливим для опонента, або надати якісь позитивні стимули для опонента.

4. Відчуття негайності. В Кубинській кризі це було досить важливим чинником.

5. Відповідна внутрішня та зовнішня підтримка. Необхідний рівень підтримки для таких важливих дій є обов'язковим. Наприклад, війна у Перській затоці підтримувалася ООН.

6. Незацікавленість опонента в ескалації. Це мало місце в

Кубинській кризі.

с.145

7. Чіткі терміни (регулювання кризи. Це важливо як для сторони, Ідо використовує примусову дипломатію, так і для сторони, що с її опонентом, бо і їй слід мати запевнення в тому. що цей примус не переросте в якісь більш широкі вимоги.

Загалом ми бачимо, що примусова дипломатія є специфічною формою міжнародної комунікації. Адже вона відбувається в ситуації часового напруження, між миром та війною, до того ж опоненти перебувають на агресивних позиціях один щодо одного. Тому кожне слово, кожна дія стають тут вдвічі символічними. Адже, з одного боку, вони повинні довести, що цей примус буде виконано, а з іншого - жодна сторона особливо не бажає такого погіршення ситуації. Вербальна й невербальна комунікації взаємно доповнюють одна одну. Примусова дипломатія багато в чому залежить від контексту, й усі вищезазначені її компоненти не є обов'язковими, а кожного разу можуть ставати зовсім іншими. Але весь час вона використовує такі комунікативні компоненти, як примусова загроза, пропонування поступок та переконування. Й оскільки це захисна стратегія, вона використовує всі можливі юридичні засоби міжнародного права. Бо саме вони теж є важливим елементом переконування свого опонента.