Інформаційні конфлікти між різними засобами символізації

Конфліктна ситуація виникає також від того, що різні машини символізацій породжують різні види символічних світів. Якщо владні структури в своїх промовах чи в державних ЗМІ породжують варіант світу, де існують лише деякі труднощі, але шлях, обраний нами, вірний і незворотній, то інші ЗМІ породжують більш безпорадний варіант моделі світу. Оптимізм одних конфліктує з песимізмом інших, їх моделі інтерпретації ситуації настільки неузгоджені, що повністю не відповідають одна одній.

Що б ми не казали, але література також є одним з варіантів інтерпретації дійсності. Нехай і опосередкованим. Ми потребуємо власних інтерпретацій того, що діється навкруги. Тому хочеться дивитися наші " Вікна", а не " Вікно в Америку" чи CNN. Звідси зафіксоване соціологами повернення інтересу до старих кінострічок. Це не ностальгія за минулим, це ностальгія за раціональними інтерпретаціями світу, де було зрозуміле вчора і прогнозоване завтра. Ми ж кинули в масову свідомість нове минуле, якому людина просто фізично не може дати ладу. Вона вже згодна визнати незначущість старої міфології (Ленін, партія, комсомол), але все рівно не може прийняти нової міфології (Бандера, Петлюра, УПА). Не стають рідними бандерівці чи УПА, бо одночасно проти них йде негативний

набір інформації. Теж стосується постатей Шептицького чи Огієнка. Література діє в світі тих чи інших міфологій. Якщо старі міфології робили секретаря обкому великим і розумним, то нові - навпаки, але то все рівно міфологічне уявлення про світ. У низці випадків ми відкидаємо стару міфологію, ще не маючи нової. Новий рік черговий раз продемонстрував, що немає українських символів у вигляді кремлівських курантів чи дитячої пісеньки " В лесу родилась елочка".

Ми не маємо сьогодні інтерпретацій щоденних подій. Як наслідок, світ стає ірраціональним. Але ніхто не хоче жити в ірраціональному світі. Тому ми звертаємося до астрологів, якщо нам не дають розумних інтерпретацій наші професіонали як літератури, так і журналістики. В період постперебудови нам доводили, що наш інформаційний світ був викривлений у бік Росії, і це дійсно було так. Але тепер ми спокійно викривлюємо його у західний світ, породжуючи лише їхні варіанти інтерпретацій. Ми будуємо наш світ за західною моделлю. Так не зможе жити жодна держава. Бо її у відповідь поглине її інтерпретатор. Радянський Союз програв інформаційну війну Заходу. Ми вже покоління тих, що програли. Звідси буксування інформаційних структур, що вже не здатні підняти голову.

УТН - це теж література. Це теж художня дійсність. Ми потребуємо різних рівнів інтерпретацій: короткотривалих, що дає нам УТН, та довготривалих, які надає нам література. Можна зрозуміти і запам'ятати лише те, що піддається інтерпретації. Літературу не можна творити у відриві від інших символічних машин суспільства. Вона є часткою загальної системи культури. Рівень УТН задає рівень нашої літератури, але й література задає рівень УТН. Якщо половину УТН займають офіційні сидіння за столами, то для людей, що це дивляться, потрібна така ж ненормальна література.

Текст має бути не менш складним, аніж середовище, яке він описує. Це закон кібернетики, тільки таке співвідношення дозволяє виконувати функції управління. Сьогоднішня дійсність стала настільки складною, Що наша література не здатна породити тексти, що вищі за неї за її складністю. Я кажу про середній рівень літератури. Кожен окремий її працівник може породити текст найвищого гатунку, як, наприклад, у

нас робить Євген Пашковський, але він ілюструє лише виняток із загального правила. Сьогоднішня дійсність вимагає або занадто складних текстів, або занадто спрощених. Останнім активно користується масова культура, яка просто розквітла за постперебудовчий період. Це єдина культурна ланка, яка в цих умовах росте, що до речі, опосередковано ілюструє її псевдокультурний характер. Поп-культура добиває ті залишки культури, що ще лишалися.

У нас на очах відбувається перерозподіл інтелекту. Як виявилося еміграція мозку за кордон - ще не найстрашніша руйнація. Для сьогоднішнього студента, наприклад, найкращим місцем роботи стала не національна наука чи культура, а західна фірма чи спільне підприємство. Але що робить там український інтелект? У 90 % випадків він вигадує все більш ефективні системи розподілу та продажу західного продукту. Він несе до нас снікерси, марси, колгейти та альфафрсши. Його інтелект працює лише в сфері розподілу і ніколи у сфері виробництва. Він вже не створить продукт, яким буде пишатися Україна.

Усі наші виробники інформаційного продукту забули, що читач змінився за цей час. Він не хоче старої літератури чи старих новин. Ми можемо йому дати лише їх. Або " кіндершоколад", що повторюється безліч разів з усіх телепрограм. Або лісорубів, що живляться шоколадом. Така реклама (а відповідно така інтерпретація дійсності) нагадує серіал " Альф", що йде по ICTV, до речі, відволікаючи від програми " Час". Там діє симпатичний прибулець, що трохи не так розуміє навколишній світ. Але він прибулець! Ми ж не можемо бути всі прибульцями. Зрозуміло, що великий корабель, що зветься " Інформаційний світ України" не здатний робити швидких поворотів. Але зовсім не рухатися він не має права.

Масова література має давати мікрополітику, що захистить читача у світі макрополітики. Але у нас не є фіксованою велика політика, тому письменники не здатні породжувати тексти у відповідь у жанрі мікрополітики. Письменники не політики, що мають породжувати короткочасні тексти, але й вони не здатні без цих короткочасних текстів творити свої довгочасні.

Досить промовисто с й те, що Україна принципово немає сатири. ми маємо гумор, який суржиковою мовою (це найголовніша його складова) читають нам народні гумористи. Або це коментарі двох алкоголіків в " Шоу" Б. Бенюка, чи Шоу довгоносиків, чи Вірка-провідниця - всюди виключно суржик як гумористична окраса цих текстів.

Криза зовнішня стає кризою внутрішньою. Ірраціональність влади породжує ірраціональну дійсність. Врятувати її могли б активні моделі її інтерпретації, починаючи з літератури і закінчуючи УТН. Коли працюють досить потужні механізми ірраціональності, перемогти їх зможуть лише моделі раціональності. УТН у відповідь породжує новини з часів XXV з'їзду КПРС, вимагаючи від нас одностайного схвалення з того ж періоду. Різка зміна дійсності не продублювалася в нас різкими змінами інформаційної сфери, до якої література належить теж. Бо література на нашій території ніколи не була виключно мистецьким явищем. Вона була завжди дублем УТН зі зміною палітурок.

З минулого суспільства нас вивели представники вербальних професій: письменники, журналісти. Головний ідеолог минулих часів став головним ідеологом часів постперебудовчих. Історики КПРС почали читати у навчальних закладах історію УПА. Жоден фахівець не залишився без роботи. Але ці тексти, що вони їх породжують сьогодні, вже не здатні нікого зачепити. Вони пливуть у нашому інформаційному просторі мильними бульбашками, їх не цікавлять читачі. Як і читачів вже не заманити уперед новими текстами. Починається безтекстова епоха. Колись професор А. Білецький казав, що був час залізний, був бронзовий, а нашу епоху він називав паперовою, бо в ній папірець був важливіший за людину. Він не думав, що за цією епохою почнеться взагалі без екстова. Тексти перестають бути вирішальними чинниками нашого суспільства. їх лишають тільки для фахівців.

Основним інформаційним конфліктом стає неінформаційна роль засобів масової інформації. Вони не здатні залишитись осторонь політичних конфліктів, стаючи їх інструментарієм. Тексти починають виконувати невластиві їм функції.

10.5. Інформаційні конфлікти між різними соціальними групами (інтелігенція та її інформаційні ролі в різні періоди суспільної історії)

Спершу постає загальне питання - чи існує в нас інтелігенція взагалі. Ми не знаємо відповіді на нього, бо воно залежить від того, що ми вкладаємо в це поняття. У визначення інтелігенції хотілося б закласти принципово тільки один аспект - це умовно таке: переробка та вироблення нових знань. Тобто це цікава інформаційна характеристика. Всі інші характеристики лише випливають звідси. Інтелігенція мала інше уявлення про демократію, але влада, зробивши когось номенклатурою, вирішує не тільки їх, а й свої проблеми, бо уявлення про рівень свободи цієї соціальної групи починає поширюватися лише на себе. Як казав мені один полковник СБУ: за радянських часів було так, хто, що охороняв, той те і мав. Ми охороняли свободу. Отже, свобода для себе і свобода для інших - це, на жаль, дві різні свободи.

Ми всі сформовані системою радянської інтелігенції, яка лише моделювала своє незалежне існування. Але технічна інтелігенція, як і гуманітарна не мали права торкатися деяких тем. Це були такі собі жерці однієї сторони світу, які не мали права поглядати на іншу. В цьому випадку інтелігенція породжує велику кількість передбачуваної інформації, бо прерогативи вироблення нового були або в партійної, або в науково-технічної еліти. Тому хотілось би закласти до базових характеристик інтелігенції саме вироблення принципово нового знання. Ми змінили систему, але пострадянська дійсність знову не породжує нових знань. Контрольоване суспільство стало менш контрольованим, але із нульовим результатом щодо породження знань. Навпаки, як це не дивно, саме радянська дійсність підштовхувала захищати дисертації, видавати книжки, тобто був досить сильний зовнішній примус, який у свою чергу породжував внутрішні характеристики. Зникнення зовнішніх факторів чомусь автоматично призвело в нас до зникнення внутрішніх факторів.

Західний вплив, який іде до нас лише шляхом запозичення стандартів життя без запозичення технологічної інформації, діє згубно на суспільство. В результаті в перехідному суспільстві люди, які мають відношення до національної культури, не можуть сформулювати

довгострокові цілі, вони не здатні інтегрувати соціальні групи, як вважає О.Панарін. В результаті інформаційно-пасивні групи переходять на рівень свого " локусу", а інформаційно-активні мігрують з власного простору в інший.

Українська інтелігенція пройшла за наш час парадоксальний набір ролей, кожен раз виконуючи їх з дитячою щирістю. Перша (ще за радянських часів) - це резервація, не вкладаючи в це слово негативного змісту, підкреслимо основне завдання - орієнтація на збереження письмового варіанту української мови, оскільки усна все одно існувала в сільському контексті. Зберігалася літературна мова, але лише як форма. Ми не мали змісту під цю форму, жоден твір не ставав предметом того обговорення, яке було, наприклад, в Росії. Письменники не були володарями дум, але не була ними і наукова інтелігенція. Всі основні цілі, характеристики, персонали йшли ззовні. За змістом ми були московськими чи західними, за формою - лише частково українськими.

Другий варіант ролей періоду перебудови, до речі, співпадає з російським: його назвали некрофільством - всі часописи друкували, всі читачі читали виключно тексти забутих, призабутих авторів, які за тих чи інших причин не були вчасно надруковані. В цей період інтелігенція теж нічого не виробляє нового, а виступає лише як гід на кладовищі. А оскільки часто кладовища ці були західними, то це навіть було приємним варіантом існування для багатьох як критиків, так і письменників. Для України це був особливо суттєвий етап, бо виник потік " діаспорної літератури", яка відразу ще й ставала обов'язковою для шкіл і вузів.

Третя роль - постперебудовна " ширма" - це легітимізація зміни номенклатури, під яку було підведено як мету розпад СРСР. На цьому етапі інтелігенція була задіяна найбільш активно саме в ситуації номенклатурної зміни. Своє призначення в цьому вона побачила у одночасній зміні мовного середовища. Одначе це відбулося лише частково. Тобто номенклатура свої завдання виконала, інтелігенція частково виконала. На наступному етапі вона відразу була усунута у бік. Наприклад, І.Драч чи Д.Павличко часів Л.Кравчука повністю зникли у сучасній ситуації. Вони є неіснуючими сьогодні: Павличко " емігрував" У ранг посла, Драч змістився на маргінальні позиції. Майже те саме відбулося з гучними дисидентськими іменами. Вони піднялися в радянській дійсності, але повністю згоріли у своїй непридатності до пострадянської дійсності.

Четверта роль сьогоднішнього дня схожа на роль, яку виконують, відмиваючи гроші: інтелігенція породжує тексти, які " відмивають" державу, вони беруть участь у ритуальних перформансах, носять туди-сюди квіти, цілуються і засідають, їхній статус при цьому вимірюється кількістю засідань і президій, і це знову роль принципово не творча, бо, сидячи в президії, нічого не напишеш. Тут можна лише повторювати: ми європейська держава, ми європейська столиця... Але повтор ніколи не був творчістю.

Це ролі, які були реалізовані, які ж не вдалося реалізувати? Я вже їх згадував їх, але хочу повторити. Перша - творча - але текстів немає, люди книжок взагалі не читають. Друга - цільова - культура не дала довгострокових цілей, які здатні інтегрувати людей. І відразу виникає спокуса адміністративна - з останніх новин - виникає нова посада заступників голів адміністрацій з ідеології. А оскільки самих текстів немає, то ця вертикаль може існувати лише на примусовому рівні, заганяючи людей у подвійний варіант існування: офіційний і неофіційний, з яким ми добре знайомі за радянських часів.

Кожна культура починає себе виправдовувати - чим ми пояснюємо цю ситуацію? Міфами. Наведемо два варіанти міфу радянських часів:

1. Всіх забирає Москва - ми бачимо, що це фікція, Москва давно вже нікого не забирає - результат той же.

2. Буде воля, будуть тексти - аргументи ті ж самі: воля є, текстів немає. Пам'ятаєте, була поширена думка, що з'являться тексти з шухляд, їх не тільки не виявилося, а й більше того, в нерадянській дійсності взагалі зник інформаційний, текстовий потік.

Однак сьогоднішня культура теж виробляє свої міфи, забувши свої старі аргументи. Отже два міфи сучасного дня:

1. Економічна нескрута - важко, але творець працює у будь-якій ситуації, навіть вмираючи від голоду, він хоча б читає.

2. Інформаційна безпека - раз у півроку збирається форум, конференція, конгрес, основним мотивом якого є інформаційна безпека, а рішенням закриття інформаційного простору. Так, це можливе рішення, але такий вихід приходить у голову лише слабкому гравцю, який шукає для себе полегшених режимів існування.

Як виглядає елементарна культурна клітинка. Вона або зорієнтована в минуле, на збереження традицій – результат

шароварщина, або принципово дивиться в майбутнє - це абсурдистські тексти. Погано і те, і інше, нормою є подвійна орієнтація, але ми її витримати не можемо. Рішення було знайдено інше - це самозакоханий погляд на себе. Нарівні пісенної творчості раз на годину по радіо можна почути приспів із завиванням " Україн-о-о-о, Україн-о-о-о! ". А на рівні науковому незрозумілі терміни: процеси; державотворення; розбудова держави (як жартує поет В. Цибулько, передаючи цей зміст точніше - " роздубова"). І знову здається, що це рішення принципово запозичене, а не природне. Це перенесення діаспорного відчуття на інший контекст. Все це один в один підходить для " діаспорної людини", яка сидячи в своєму будиночку на Гудзоні малює калину, або надсилає нам віршики про неї. Запрошуючи відповідні колективи і людей до себе, вона штучно підтримує тут приємне для себе там середовище. З її погляду це ідеальна ситуація, коли ми всі сядемо рядком і з понеділка до суботи будемо співати " Україно, Україно! ". А якщо в сорочках та шароварах, з нашого погляду, навпаки, це принципово мертве рішення. В результаті нього, нація реально втратила орієнтири. Вони всі чужі, нормальна людина не може бути зорієнтована в минуле. До речі отака " діаспорна людина" це теж лише пенсіонер, це не молода людина. Ненормальний розвиток інтелігенції призвів у нас до втрати української молоді. Ніхто з комп'ютерного покоління ніколи не буде мріяти про садок вишневий коло хати.

Ситуація погіршується ще й тим, що українська інтелігенція сформована з філологічного, а не науково-технічного середовища. Це колись, у 20-ті роки, ці два середовища були тотожними і пов'язаними один з одним. Сьогодні лише " філологи" (в лапках, бо це ширше поняття, аніж просто людина з філологічною освітою) головують на перформансах типу Конгресу української інтелігенції. Філологи - це взагалі особливий типаж текстово, а не реально-орієнтованих людей. Вони стали говорити за інших, але не можуть цього робити принципово через свою однобічну орієнтацію. В результаті, поставивши перед собою завдання розширити своє мовне українське середовище, вони повністю відірвалися від змісту цього мовного середовища. Воно задеклароване, але його немає чим заповнювати.

І останнє. Досить влучно колись поет Володимир Цибулько звернувся до членів Спілки письменників як " панове інваліди творчості". До речі,

як цікаво, жодна продукуюча інтелігенцію установа (спілки, університети, академія) не змінила свого керівника за ці роки. Ми кажемо про гігантські зміни " оточуючого середовища", і жодних змін у тих, хто це середовище формує, або досліджує. Це парадокс, цього просто бути не може. Але в нас є. Які висновки з цього? Або КПРС ідеально розставляла кадри, тоді навіщо було робити перебудову. Або цс середовище в нас має нульове значення, воно не є інтелектуальним, тоді можна його не змінювати. Такий приклад: коли в одному з київських вузів йшла боротьба за одного ректора проти іншого, одне з угруповань так казало про свого супротивника на ректорській посаді: оскільки за період свого ректорства він не надрукував жодної статті, треба перевірити, чи взагалі він писемний, чи вміє ректор читати/писати. Я теж задаю це питання: чи вміє читати/писати наша інтелігенція. І я не можу ствердно сказати " так", бо наших людей дуже легко вивели з інформаційного потоку. Вони сьогодні продовжують прекрасно жити і без книжок.

Трапилося таке, що інтелігенція навіть зникла не лише з реальної площини продуцента текстів, вона зникла з площини символічної. Якщо раніше вона була престижною референтною групою, то сьогодні діти в сім'ях, де у всіх, наприклад, була вища освіта, не йдуть вчитися далі. І навіть у самоописі інтелігенції поступово зникає інтелектуальний продукт. Що входило в 60-ті роки в " набір інтелігента", в такий собі умовний " комплексний обід"? Висоцький, " Літературна газета", мінідисидентство на кухні, Вознесенський, якась телевізійна програма, як КВН і кава, а ще портрет Хемінгуея на стіні. У період перебудови ми додали туди Рух і Раїсу Максимівну. Але все той же " суржик", бо це мода, принципово неоригінальна продукція, в якій взагалі немає нічого свого. До речі, в саме цій ситуації виникає можливість комічної ситуації " С легким паром", коли чужу ленінградську квартиру спокійно можна було прийняти за свою московську. Але точно такий інтелектуальний " суржик" є в нас і сьогодні, але об'єктом розмови вже перестав бути інтелектуальний продукт узагалі. Інтелігенція говорить про те, коли в якому інституті була заробітна платня, хто став віце-прем'єром, хто зробив собі фірму. Вторгнення матеріальної сфери легко розчавило ті паростки сфери ідеальної, які ще були присутні.

Інтелігенція почала гру під назвою " перебудова" і програла її. Цей програш досить важливий, бо це єдина соціальна група, що здатна говорити від імені іншої. Тому і зникнення її досить важливе як для неї так і для всіх інших і, значить, політичне комусь вигідне. Стаючи " без'язикою", а саме це відбувається, коли mass-media, приміром, у захваті розповідають, що хтось з минулої інтелігенції відкриває крамницю, ресторан чи фірму, вона не може вже говорити від імені когось. В неї вкрадено її голос.

Основним інформаційним конфліктом у цьому випадку стає зникнення старих лідерів думки, до яких звикло населення. Нові лідери думки не можуть підрости за такий короткий строк, тому населення опинилося на роздоріжжі. Воно хоче отримати інтерпретації навколишніх подій, яких йому не дають, або дають недостатньо досконало з погляду на те, що повністю змінився сам реципієнт інформації.