Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Народився 23 грудня 1961 року в селі Новий Зборишів на Волині.
Після закінчення середньої школи навчався у технічному училищі №1 міста Луцька та працював шліфувальником на автозаводі «Комунар» у Запоріжжі. Воював у Афганістані. Був тяжко поранений. Закінчив Луцький педінститут ім. Лесі Українки, факультет української філології (1988-1993 роки). Пише вірші, прозу та критику. Козак (Оповідання) Коли до них приходить дідусь, то ще з порога запитує в Тарасика: – Як справи, козаче? Тарасикові так сподобалося це слово, що й сам він тепер інакше себе не називає. – Я – козак, – гукає хлопчик і, розмахуючи шаблею, мчить на уявному коні. Кінь, щоправда, уявний, зате шабля справжня, куплена у крамниці. Тарасик грався на подвір’ї, а дідусь біля воріт розмовляв з якимось незнайомим чоловіком. Ну й нехай! А в Тарасика – свої справи. Раптом він почув, як дідусь, погоджуючись з дядечком, мовив: – Так, нема тепер козаків, перевелися… Підбіг до дідуся, смикнув за полу. – А я?! А я?! – Що – ти? – не зрозумів дідусь онука. – Я хіба не козак? В розмову втрутився незнайомець. – А де ж твоя шабля? А вуса де? – запитав дядечко і розсміявся. Тарасик розгублено помацав у себе під носом і, присоромлений, відійшов. Навіть забув сказати, що шабля в нього вже давно є. Але що б то був за козак, коли б не був кмітливим? Побіг до хати, знайшов чорного олівця і заходився малювати собі перед дзеркалом вуса. Ще й послинив олівця, щоб краще чіплялося. Подивився на себе з вусами, вхопив шаблюку і, задоволений, вибіг надвір. Хай тепер скажуть, що він не козак! На жаль, незнайомого дядечка біля воріт не було. Той уже добалакав з дідусем і пішов своєю дорогою. А дідусь, угледівши онукові вуса посміхнувся. – А тепер я козак чи ні? – хлопчик торкнувся рукою вусів і витягнув з піхов шаблю. Дідусь відповів: – Не кожен, хто має вуса, - козак… Але Тарасик вирішив добитися свого. – Козак я чи ні? – уже супитися почав. – А це ми зараз перевіримо, - дідусь присів на стільчик, онука посадив на коліно. – Скажи мені, чим прославилися козаки? Що то були за люди? Що вони робили? – Українську землю від ворогів боронили, - одразу ж відповів Тарасик. – Так, правильно, - кивнув дідусь. – А що робиш ти? Хлопчик задумався. – А ти робиш збитки. Мама жаліється на тебе, каже, не слухаєшся її, не допомагаєш… Ще нижче опустив Тарасик голову. А через кілька днів розповідав дідусеві: – Я тепер байдиків не б’ю. Курей з города проганяю, щоб грядки не розгрібали. Курчаток стережу, щоб кіт який чи шуліка не покрали. А вчора сорока напала, то я їй показав, - погрозив хлопчик шаблею. – У кігтях уже тримала курчатко, а я як крикнув, як кинувся до неї… І врятував курчатко, - аж захлинався від слів Тарасик. – Молодець, - похвалив дідусь. – Чув я про твої подвиги. – Тепер я козак, правда? – у хлоп’ячому голосі надія. – Тепер козак. – Справжній? – Справжнісінький. І вусів малювати не треба. Стрибнув Тарасик на баского коня, махнув шаблею, і помчав його вірний коник, мов вихор, аж курява слідом знялася.
- Розгляньте малюнок. - Опишіть усно одяг представників війська Запорізького. - Назвіть атрибути козацької влади, зображені на ілюстрації.
|