Пригоди і романтика

«ПИСЬМЕННИЦЕЮ МЕНЕ ЗРОБИЛА ЖУРНАЛІСТИКА»

Надія Гуменюк - відома українська письменниця і журналіст. Визнання і прихильність дорослих шанувальників слова здобули її п'ять поетичних збірок, а юних читачів - півтора десятка книжок віршів, оповідань, повістей. Вона - лауреат Всеукраїнської літературної премії «Благовіст», обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського, заслужений журналіст України. Особливо плідним для письменниці був минулий, перед'ювілейний рік, впродовж якого вона перемогла аж у трьох престижних всеукраїнських літературних конкурсах: «Золотий лелека» (перша премія за повість «Таємниця Княжої гори»), «Ярославів Вал» (друга премія за роман «Білий вовк на Чорному шляху») та «Відродимо забутий жанр» на кращу радіоп'єсу (третя премія за радіоп'єси «Тополинка» і «Самотня жінка бажає познайомитися, або Ігри для риб»). Того ж року в Луцьку побачила світ поетична збірка Надії Гуменюк «Голос папороті», а в Києві, у видавництві «Грані-Т», - повісті «Зустріч на Босому мосту» і «Таємниця Княжої гори».

Анна КАРАСЬ, журналіст обласної газети «Волинь»

- Надіє Павлівно, зазвичай дорослі кажуть дітям, що їх або боцюн приніс, або в капусті знайшли. А де знаходять майбутніх поетес?

- Мене лелека приніс на найсолодшу яблуню, що росла у нашому саду біля пасіки. Пригадую, я дуже переживала, коли мені про це сказали: а що, якби мене зняли з неї сусіди? Моя мама була дуже доброю, мала чудовий голос (все життя співала у церковному хорі), а сусідка така сварлива... Мене заспокоювали, що наші бджоли нікому чужому не дозволили б мене забрати.

- Ліна Костенко признавалася: «Мій перший вірш написаний в окопі». А де почали писати ви і яким було ваше перше літературне визнання?

- Коли я починала писати вірші, моє село Онацьківці, що в Полонському районі на Хмельниччині, яке у тридцятих було переполовинене голодомором, а потім повністю спалене під час війни, вже засипало окопи і відбудувалося. Хоча ще довго ми, діти, купаючись у річечці за городами, наштовхувалися на снаряди, що визирали з мулу, - їх у шістдесяті роки цілими вантажівками вивозили за село і підривали.

Перший літературний успіх - у дитячі роки: я перемогла у Всеукраїнському літературному конкурсі з нагоди ювілею газети «Зірка», в якій друкувалася з четвертого класу. Нагорода була набагато вагоміша, ніж ті, які дають зараз вже знаним письменникам, - путівка на два місяці до Міжнародного табору «Артек». В «Артеку» проходив зліт юних творчих обдаровань з усіх республік СРСР, з нами зустрічалися відомі митці, письменники і журналісти. Саме тоді до моїх дитячих намірів стати вчителькою приєдналася мрія про журналістику.

- Ваш чоловік, Володимир Лис, також письменник і журналіст. Чи не «затісно» в сім'ї двом творчим особистостям?

- Ні. Хоч квартира у нас тісненька, але творчого простору в ній багато. У нашій сім'ї існує правило, якого ми ніколи не обговорювали, але якого ще зі студентської лави дотримуємося: не посягати на творчу свободу одне одного, не нав'язувати смаки і не читати свої твори доти, доки вони не завершені повністю.

- Астрід Ліндгрен писала, що її знамениті історії про Карлсона і Пеппі Довгупанчоху народилися з казок, які вона перед сном розповідала доньці. Цікаво, чому ви почали писати для дітей?

- На жаль, я не записувала казок, які розповідала доньці та синові, хоч створювала їх буквально на ходу кожного вечора. Поштовхом до написання творів для дітей стала критична ситуація з українською дитячою книжкою, що склалася в дев'яностих роках. Був період, коли на розкладках лежали тільки російськомовні або суржикомовні книжечки. Мені це дуже боліло. Я тоді написала низку проблемних матеріалів на цю тему. Але публікації друкувалися, а проблема залишалася. І тоді я сказала собі: «Ти ж письменниця, от сама й спробуй щось змінити».

- Про що ваші книжки, відзначені на всеукраїнських конкурсах?

- У них поєднується історія і сучасність, реальність і фантазія, ігрові і дуже серйозні моменти. Напередодні Нового року в Києві під час вручення премій переможцям конкурсу «Ярославів Вал» за кращі історичні твори для дітей та юнацтва про мій роман «Білий Вовк на Чорному шляху» говорили як про твір з дуже цікавим динамічним сюжетом і соковитою мовою, чого українській літературі якраз бракує. Події і в цій книжці, яка готується до видання, і в уже виданих у «Гранях-Т» повістях «Зустріч на Босому мосту» і «Таємниця Княжої гори» відбуваються на Волині. До речі, коли до Луцька приїжджав письменник Іван Андрусяк, який був редактором «Таємниці Княжої гори», то він насамперед вирушив до замку і найперше запитав, де та вежа, на якій ховався Данилко Дужич, де те підземелля, через яке Данилко втікав від переслідувачів, тобто, зробив екскурсію місцями, описаними мною у повісті. Мені дуже хочеться, щоб кожен, хто прочитає цю книжку, захотів приїхати до Луцька і пройтися його історичними стежками.

- Ви часто зустрічаєтеся з читачами у школах. Про що вони запитують? Чи справді таке вже «комп'ютерно-інтернетне» юне покоління?

- Діти запитують про все на світі. Мені завжди дуже цікаво з ними спілкуватися. Щодо комп'ютера й інтернету... Ну як без них у третьому тисячолітті? Я, наприклад, вже багато років не пишу ручкою, зразу набираю свої тексти і не уявляю, як би працювала без комп'ютера. Інша річ, що все-таки людина має керувати ним, а не він людиною. На те ми й homo sapiens. Що ж до конкуренції між книжкою та електронною мережею, то вона досить жорстка. Щоб її витримувати, треба писати і видавати такі дитячі книжки, яким би дитина надавала перевагу перед комп'ютером, а ще треба пропагувати свою, національну літературу і створювати в державі таку атмосферу, в якій би престижно було і читати, і писати. Це дуже важливо, це справді справа державної ваги і національної безпеки.

- Відомий письменник і літературознавець, Шевченківський лауреат Михайло Слабошпицький в одному зі своїх інтерв'ю, високо оцінюючи вашу творчість, зазначив: «Письменниця Надія Гуменюк нині перебуває у прекрасній творчій формі». Бажаю вам бути в такій формі ще багато-багато років.

- Дякую!