Людмила Кревська

Нечімле

ІІ

Літній день стояв тихий, теплий. На моріжку, біля колодязя, паслась корова з телятком. Настрій у дядька був гарний. Пробував навіть мугикати якусь пісеньку. Але затих, як тільки побачив біля хати небожа. Той вирізував з верби сопілку.

- А йди-но, голубе, сюди! – погукав.

Ярмило, відклавши ножик, підійшов.

- Поможи лавку поставити ось тут, біля плоту, - попросив хлопця. – Може, гості наші захочуть з дороги відпочити. Не з руки ж їм буде сідати на колоду.

- Ликсандра казала, що паничі заїдуть спочатку в село, а тіки погодя навідаються в урочище.

Така обізнаність хлопця здивувала навіть дядька, який, здається, знав усе на світі.

- Кажеш, погодя приїдуть? – подивився на дорогу, наче там мали з’явитися гості.

Ликсандра, донька сестри дядька, не раз розповідала про село, де живуть паничі. А якось повідомила, що їх донька, яку звуть Леся, дуже хоче побувати в Нечімлому.

- Панночка вміє грати на сопілці? – допитувався Ярмило. – Я хотів би подарувати ту, що зробив з калини.

- Не знаю, Ярмилку, - зітхнула. – Як поїду ще в село, то запитаю. На фортепіано то грає. Та ще як! Всі дітлахи прибігають до неї.

Дівчина гордилася, що слухала гру панночки. Навіть з нею співала пісні, що їх почула від своєї бабусі.

Порядкуючи на подвірі, Ярмило не відходив від дядька. Все розпитував про гостей.

Дядька наче хто підмінив. Ходить веселий, жартує. Ще зранку надягнув новий бриль. Ніхто ж краще не вміє казку розповісти. А ще тому, що його самого відпускає в ліс. Не сварить за те, що забариться біля озера. Заступається й тоді, коли мати сердиться і б’є кропивою.

На вузькій просіці з’явилася бричка. Хлопець метнувся до хліва, де порався Левко, і радісно гукнув:

- Їдуть, дядьку! Паничі їдуть!

Ярмило, підсмикнувши свої полотняні штанці, не зводить очей з дороги. Нарешті, бричка виїхала на зелений пастовець і зупинилася біля двору. Хлопець зразу запримітив серед гостей худорляву, світловосу дівчинку. У голубому платтячку, з стрічкою у косичці. Не була б то панночка. А коли придивився зблизька, то навіть подумав, що вона схожа на Ликсандру. Такі ж очі. Тільки одягнута краще. Цікаво, як вона говорить? Мабуть, дуже розумно, що й не добереш толком. Всі пани, як начитаються мудрих книг, то й балакають не по-нашенському. Попробуй, зрозумій їх…

Ольга Петрівна у вишитій кофтині, збуджена розпитувала дядька про урочище. Помітивши Ярмилка, покликала:

- Хлопчику, йди сюди. Та йди, не соромся!

Ярмило підійшов до гурту.

- То мій найменший небіж, - пояснив дядько, коли той опинився поруч. – Ще малий, а вже вміє на сопілці грати. А як!

Ярмило глянув з-під лоба на дядька. Чому це він малий? Хіба сам не говорив, що пора вже й дівку йому напитати? Незнайома тітка почастувала хлопця цукерками і, озирнувшись навкіл, захоплено мовила:

- У вас тут, як у справжньому раю! Ліс, озеро. А квітів скільки! Тобі подобається, Лесю?

- Ой, дуже, мамочко! Я ніколи в такому лісі не була.

- Леся мені вже давно не дає спокою: все просить, щоб повезла її в Нечімле. Ликсандра, як була в нас, в Колодязному, то стільки розповіла про урочище, що й мені закортіло подивитися. Каже, що в лісі можна побачити не тільки вовків, диких кабанів та лисиць, а й всяку нечисту силу. А квіти не просто ростуть, вони навіть посміхаються до людей. Там, каже, і дерева говорять, і озеро є якесь дивне. То ви і є той дядько Лев, що знає такі казки, що ніхто не знає?

Дядько Лев лише посміхався і ствердно кивав головою. Тішився тим, що гостям подобається тут. Кучер випряг коней і теж захоплено роздивлявся навкруги. Ярмило, що вже трохи звик у гурті гостей, позирав на дівчинку. Злинялий на сонці картузик зліз на самісінький лоб. Полотняні штанці ледве трималися на мотузці.

- Ти тут живеш? – Леся сміливо торкнулась пальчиком полотняної свитки. – А як тебе звати?

Хлопець тримав в долонці золотисті цукерки і не знав, що з ними робити. Розгубився, бо не чекав, що ця тендітна, непоказна на вид панночка така смілива. Не встигла приїхати, а вже розпитує. Ликсандра ніколи б так не наважилася. Та й він не дуже сміливий, а ще тоді, коли є чужі люди. Це б йому такси бути. А то дядько не раз дорікає, що боїться ходити біля озера, коли вечоріє. Не знає тільки дядько, що він серед сільських хлопців найсміливіший. Коли ті приходять у ліс, то їх водить такими потаємними стежками, про які ніхто не здогадується. А як трохи підросте хлопець, то навіть збирається йти до вовчого лігва…

- Тутечки, - мовив у відповідь тихо. – З дядьком.

- Цікаво ж як! – не могла дівчина натішитися тим, що нарешті вона вже в урочищі, де стільки таємничого. Це не те, що в Колодязному. Правда, і там є ліс. Але не такий. Тут він густий-густий. А як шумить! Аж страшно.

- Мене звати Леся. А тебе як? – допитувалася дівчина. Вона стояла зовсім близько, і він побачив її чисті, ніби краплини роси, очі. Точнісінько такі, як на листочку сон-трави у ранкову пору.

Хлопець пильно глянув на панночку. Білявка, блідненька, аж зеленкувата. Тоненька і довгенька, мов стеблинка.

- Ярмило.

- Ярмило? Ой, як дивно! Ніколи не чула, щоб так називали. Ти завжди тут живеш? А вовків бачив?

- Бачив. Вони у верболозах, що за озером живуть. А ще казав дядько, що і тутечки водяники є. Тико я їх не здибаю. Бояться людей. Ховаються у воді.

- А мавку… зустрічав десь тут?

- Де там! Не пускає мене дядько самого далеко. Каже, що заблуджуся. Та й страшно ходити біля озера. Напевне якесь воно. У драговинні тут людей засмоктує.

- Боїшся? А ще хлопець. Я он в Колодязному в місячну ніч бігала самотою в ліс і ждала, щоб мені привиділося щось, - палко, з піднесенням заговорила Леся і тут же змовкла. Спохватилася, що казала зайве, бо може почути про це мати. Тоді, коли вона виходила з хати, всі спали. Хіба б пустили її саму в ліс, де і звірі он які водяться? Вона нікому про це не розповідала. Навіть і Варці, з якою дружила. Мало хто з сільської дітвори наважувався ходити туди самотою, бо старші лякали лісовиками, відьмами та іншою нечистою силою, яка нібито там водилася. В Нечімлому вона також не буде боятися. Не те, що Ярмило.

Дядько виніс з хатини горіхів, у великій мисці пахучих ягід і частував ними гостей. Доки він розмовляв з Лесиною маминою, діти вже встигли побувати на галявині, де паслися коні, назбирати лісових квітів.

- Мамо, - раділа Леся, - дивися, які гарні тут ростуть квіти! В Колодязному я таких не бачила. А ще Ярмило розповідав, що покаже мені озеро, де водяники живуть. Правда?

Леся, збуджена, весела, розглядала все. Дивувалася, що тут так, багато зелені, дерев. Михась, який був трохи старший від своєї сестрички, тішився не менше.

- Ярмилку, - не вгавала дівчина, - заграй на сопілці. Ти ж вмієш. Я ще ніколи не слухала як співає вона.

Хлопцю було приємно, що панночка так цікавиться його грою на сопілці. Хіба це якесь диво? Він їх он скільки! Тільки з очерету аж п’ять. І у кожної свій голос.

- Ходімо до хати, - запросив Ярмило. – Покажу вже свої сопілки. – Діти зграйкою кинулися за ним. А Леся попереду всіх. Зиркає навкіл оченятами, ніби потрапила у маленьке віконечко ледь-ледь цілилося проміння літнього дня. Пахло травами, сушеними грибами. В кутку, під стелею висіли пучечки звіробою, м’яти. А на миснику притихло, ніби живе, з повними щічками збанчатко.

Дядько влітку сюди заходив рідко, лише тоді, коли треба було поставити гладушку молока на холодній долівці, або ж підвісити пучечок трави звіробою чи м’яти. Та й зараз скрізь, де тільки можна приткнути, тут дивилися туго зв’язані снопики прив’ялого чебрецю, безсмертника. Здавалося, що тут кожна квітка дихала, жила, промовляла до дядька Лева, бо в цій хатині зібралися вони з лісових долин, де бродять вночі закохані мавки, щоб прожити ще одне загадкове життя. Схилила голівку під вікном ще якась трава. А біля неї дрімає горицвіт. Цей пучечок дбайливо зв’язаний, і, як видно, був в особливій пошані у дядька. Вже пізніше дядько їй розповість про ці квіти багато цікавого і таємничого.

- Дивись, Лесю, он павучок тче собі хатинку, - пошепки мовив Михась.

Павутиння сріблилося на стелі. На долівці лежала засохла лепеха. В кутку – купка моху, в’язка лози. Сопілки зберігав Ярмилко на печі, і, щоб їх дістати, хлопець зліз на табуретку.

Леся і Михась притихли й вичікувально дивилися на нього. Ярмило глянув вниз і побачив тільки її очі: допитливі, цікаві.

- Ой, скільки в тебе тих сопілок! – не стрималася Леся і обережно брала їх з рук хлопця, наче вони були живі істоти.

- Дядько Лев тут ночує? – сяйнув оченятами Михась і заглянув за припічок, де стояв дерев’яний тапчан.

- Де там. Він біля вогню спить. Варить їсти і бидл стереже.

- Від кого? Хіба тут злодії є?

- Від вовків. Он минулого літа приходило сюди два. І страшні такі! Я сам бачив…

- Невже? Я ніколи не зустрічала вовків, - зітхнула Леся. – А так хочеться подивитися на них зблизька!

- Е-е, - протягнув Ярмило, - то не хитра штука. Я знаю, де живуть вовки. Вже як так кортить, то поведу вас туди. Тільки договір: ніхто не знатиме про це. Дядько і мати не пускають мене до вовчої схованки. Кажуть, що ці звірі дуже злі.

Затамувавши подих, Леся і Михась слухали хлопця. Вони й не думали, що цей, як видалося спочатку, сором’язливий хлопець так багато знає про урочище, ліс.

- А про русалок ти звідки знаєш? – не вгамовується Леся.

- Знаю. Мені про це розповідали. І те, де живуть водяники, і що роблять вночі русалки. А про походеньки чортів різних там, відьом тут наговорять стільки, що спати не будеш.

Леся якусь хвильку мовчить, а згодом, коли виходили з хатинки, знову поцікавилася:

- Дядько, мабуть, бачив їх?

- Кого? – не второпав Ярмило.

- Та отих відьом і чортів.

- Бачив. Говорив навіть з ними…

1. За яким заняттям дядько Лев застав свого небожа Ярмила?

2. Кого чекали в гості в урочищі біля озера Нечімлого?

3. Який подарунок і чому хоче зробити Ярмило панночці?

4. Чим гордилася Ликсандра, донька сестри дядька Лева?

5. У якому настрої перебував дядько Лев, чекаючи гостей?

6. Зачитайте портрет панночки Лесі. З ким і чому, на вашу думку, автор порівнює дівчинку?

7. Звідки приїхали гості до озера і чому вони завітали?

8. На яку рису характеру Лесі звертає увагу автор? Чому?

9. Про що шкодує Ярмило, дивлячись на міську панночку?

10. Що було цікавим для Лесі у лісі біля озера?

11. про що розповідала Леся Ярмилові при першій зустрічі?

12. Яке частування запропонував дядько Лев своїм гостям?

13. Зачитайте опис внутрішнього убранства хатинки біля озера. Що зацікавило Лесю та Михася, коли вони опинилися всередині?

14. Розповіді Ярмила про що слухали, затамувавши подих, Леся та Михась?

15. Що найбільше цікавило Лесю, коли вона опинилася в урочищі біля озера Нечімлого?

1. Пригадайте і скажіть, з ким у вас асоціюється ім’я молодого Ярмила.

2. Перечитайте ще раз описи зовнішності гостей дядька Лева. Скажіть, що автор хоче підкреслити, подаючи такі портрети мами і дітей з дворянської родини Косачів?

ІІІ

У дядька Лева в Нечімлому була хатина та шопа на сіно з трьома стінами і стріхою. З четвертого боку вона відкривалася, якраз у бік озера. А навкіл – дуби. Невеличка галявина підходила до самих дверей. Біля низенького причілка, що був защитий околотом, гули джмелі. І пахло воском. Родичка дядька Ликсандра запропонувала гостям ночувати в хатині, де стояв деревяний тапчан. Але Ольга Петрівна попросила постелити їм в шопі.

- Ой. Мамко, - тішилася Леся, - я ще ніколи не спала на сіні! Воно пахне літом, правда?

Вдоволена й неймовірно щаслива, дівчина з Михайлівни швидко перенесла в шопу з хатинки постіль.

- Стели ось тут, біля дверей, - розпорядилася Леся.

- А, може, у кутку, - заперечив Михась. – Тепліше буде.

- Я хочу на озеро дивитися. Хіба тобі не цікаво, як вночі будуть над ним літати відьми, потерчата? Ти ж чув від дядька, що, як тільки в урочищці настає ніч, нечиста сила оживає.

- Ех ти, вже й повірила! Та це ж казка! Он скільки в книжках написано про це. А де ти, скажи мені, хоч раз бачила живу мавку чи русалку?

Лесі не хотілося у цю хвилину, коли вже над лісом згущалися сутінки, сперечатися з братом. Може, іншим разом вона з ним поговорить і доведе, що мавки є. Дядько вже старий, прожив немало тут, а теж каже, що вони бувають. Все тут має душу. Тільки не кожний може відчути це. Дуб завжди мовчазний. А берізка, наче дівчинка у весільному вбранні. Бідна осичка тремтить з переляку…

- Де ж ви там забарились? Чи вже дрімота Анапа? – то мама. Їй не терпиться, що діти довго вовтузяться у шопі. Треба ж, доки видно, швидше лягати спати. Ночі літні короткі. Не встигнеш заплющити очі – і вже ранок на порозі.

- Мамо, мамо! А йди-но сюди!

- Що там трапилося? - занепокоїлась Ольга Петрівна.

- Тутечка гніздо джмелів волохатих! – здивовано дивився Михась. - Вони ж нам спати не дадуть.

- Завжди той Михась щось вигадає, - сердиться на брата Леся. – То його щось кусає, а то вже джмелі на заваді. Та вони ж сумирні, тихі. Я навіть їх в руку беру. І нічого.

Брат мовчить. Але стелить постіль подалі від кутка, де знайшов гніздо джмелів.

Хлопчик трохи старший за сестричку, а тому вважає себе її захисником. Завжди її уважно вислуховує, допомагає, а робить так, як краще на його думку. Він знає, що Леся не боїться і вночі виходити в ліс. Михась застерігав завжди від необачних кроків. В сім’ї Косачів їх двоє, нерозлучних дітей, жартома називали «мишолосіє». Змалку їх єднала щира дружба, І тут, в урочищі, куди вони приїхали, Михась не відходив, завжди був разом з сестричкою. Де сестричка, там і братик, немов голка з ниткою. Вже й дядько Лев це помітив. Не раз говорив:

- Бігме, то двійнятка у вас, панночко. Таки правда моя.

Полотняне рядно, під яке шмигнула, як мишка, дівчина, незвично кололо. Та на це не звертала уваги Леся. Вона притихла і уважно прислухалася до лісу. Чути, як дихає і стогне вода у густих очеретах. Дівчина ще не встигла побувати там.

- Лесенько, чом ти не спиш? – поправила Ольга Петрівна ряденце на дівчинці.

- Мамо, а де зараз спить русалка? Дядько казав, що вона у житі ночує. А мавка, про яку ти, пам’ятаєш розповідала мені в Жабриці, коли йшли лісом, у дуплі старої верби? Я бачила такі тут верби.

- Спи, бо твої русалки і мавки всеньку ніч розберуть. І тобі, дитинко, нічого не залишиться, - дорікає тихо мати, щоб не розбудити дітей.

Михась набігався за день – то міцно спить. Згорнулася калачиком під теплим ряденцем і сестричка Оля. Дівчина серед гостей найменша. Їй лише шостий рік пішов. Завжди з матір’ю. Не те, що Михась і Леся зранку до вечора бігають. То – на пасіку, то до криниці, то Малину збирають. Вчора цілий кошик грибів принесли. Дядько сплів Лесі постоли з лика. З цими думками Ольга Петрівна задрімала.

А Леся не може заснути. То її здається, що хтось подвір’ям ходить, а то якийсь птах на дереві крикне. А, може, то лісовик дибає біля шопи? Дядько біля вогнища ночує. І як він не боїться самотою там до ранку спати? То ж і вовки, мабуть, тут є. Ярмило хитрий, пішов на ніч в село, до матері. А чуть світ має збудити її і Михася. Вони домовились йти до вовчого лігва. Лесі сподобався цей хлопець. Верткий, допитливий. Все в дядька переймає. Ой як майстерно робить з очерету сопілки, каже, що й з калини колись в нього була і грала файно. Та зараз не чіпає цього дерева, бо нібито Лев казав, що дівчина з їхнього села померла і стала калиною. Теперечки хіба знатимеш, де вона в лісі стоїть. Ярмило видумує ще й не таке. І Леся йому вірить. За шопою щось зашелестіло. Гострий серпик місяця висить над подвір’ям. До чого він приглядається? Мо’ хоче оте жито жати що половіє за дядьковою пасікою? А хіба він злізе з неба? І сниться їй, що отой серпастий місяць спустив довгі-довгі вервечки і спокійнісінько сів на нивці, що пахне спілим колоссям. Крізь дрімоту відчула, як хтось закрив собою місяць і будить її. Дівчина силкується відкрити очі, але не може.

- Вставай, Лесю, - почула шепіт біля вуха.

- Спати хочу… Ще трішки.

- Чуєш, вставай, ми ж домовилися, - в голосі Михайлика забринів докір. – Ти що забула?

Леся потерла кулачком очі.

- Що ти сказав? – не могла второпати, що з неї хочуть. – Куди іти? Почекай, я зараз…

- Знову ти спиш! Пробудилися, Лесю. Он Ярмило чекає нас біля криниці.

Піднялася з теплої постелі – і мерщій на подвір’я. Прохолода, що за ніч прийшла з лісу, прогнала сон. Ступила на зелений килимок споришу. Роса обпекла ноги. Михайлик глянув на її тоненьку ніби берізка, постать, і його кольнув жаль:

- Ти що, думаєш ось так йти в ліс? Взуйся, а то простудишся.

- Я не боюся холоду. Ось, дивися, ходжу по росі і нічого. То ти в нас мерзляка.

- Ще й тут хочеш простудитися! Не досить тобі Стиру, - дорікнув сердито брат.

- Ну добре, взую постоли. В них тепло буде.

При згадці про той тривожний день, що приніс їй і батькам стільки прикрощів, в очах згас усміх. Невже це могло бути з нею? Тут, в гостях у дядька Лева скулинського, де сама природа тішить людину, виганяє з душі все погане, не хочеться їй повертатися до цієї пригоди. Їй здається, що це був сон. Однак, чи так це? Пригадала: річка, крутий берег. Було це тоді, коли вони жили в Луцьку. Кілька днів тоді мати не відходила від її ліжка. Мучилася в гарячці. Біда минула. Але і зараз дає себе знати давня і потаємна недуга. Мати каже, що поведе до відомого лікаря. Лесі це дивно слухати, бо не відчуває сильного болю. Батьки завжди щось перебільшують.

- Ти йдеш, Лесю? – не терпиться брату, бо не впевнений, що хтось з рідних їх не помітить. В будь-яку хвилину може пробудитися мати, або дядько лев біля хати. Тоді їх мандрівка залишиться мрією.

Ярмило причаївся біля цямриння, щоб випадково його ніхто не помітив. Нетерпляче чекає паничів. Звикли ніжитися, думав, в постелі, не те, що він. Мати завжди будить, коли ще як дядько кажуть, чорти не билися навкулачки. Хоч малий, а вже пасе бидло з дядьком. Навіть пробує косити. А цього літа на пасіці з ним пропадає днями. Приходити сюди треба рано, щоб рій з вулика не втік. Бджола, думає хлопець, не любить спати.

1. Від першої особи близько до тексту перекажіть епізод про враження Лесі від ночівлі на березі озера.

2. Як в сім'ї Косачів називали двох нерозлучних дітей, яких змалку єднала щира дружба?

3. У чому проявлялася турбота старшого брата Михася про свою сестричку Лесю?

4. Чому не спиться малій Лесі? Які думки проганяють сон?

5. Чому на світанку згасає усміх в очах дівчинки? Згадка про що тривожить її серце?

6. про що думає Ярмило, чекаючи малих паничів біля криниці?

1. З яких епізодів видно, що Олена Петрівна турбується про своїх дітей, хвилюється за них? Знайдіть у тексті та зачитайте.

2. Як народну легенду про калину автор вплітає в реальні події повісті.

Об'єднайтеся в групи. Виберіть найцікавіші, на вашу думку, епізоди. Підготуйтеся до виразного читання в особах.

Спробуйте намалювати русалку та мавку, якими ви їх уявляєте, використовуючи описи з народних легенд, міфів та уривки з повісті «Нечімле».

Складіть власну письмову розповідь про те, що побачили на світанні Михась, Леся та Ярмило в лісі біля озера Нечімлого.