Боні і підземна ріка

– А чого це ви, Радиславе Євгеновичу, так тихесенько підкрадаєтеся до шафки, як Мурчик до сала?

На порозі – Даринка: голос суворий, очі примружені, брови в один шнурочок зійшлися, руки в боки – ну точнісінько як бабуся Гапа. Щоправда, Галина Павлівна (ГаПа – бабусине учительське прізвисько) такою суворою буває тільки перед своїм 5-А. А от Даринка…

Радик поспіхом зачиняє дверцята. З бокової полички, на якій лежить домашня «швидка допомога» з усілякими пігулками та настоянками, випадає якась картонна коробочка. Але ставити її на місце вже ніколи. Радик блискавично піднімає упаковку з підлоги, запихає у кишеню джинсів над правим коліном і повертається до сестри.

– Та от… зайшов на хвилинку води попити…

– На хвилинку?! Ану роздягатися, умиватися і – за уроки!

– Я вже робив.

– Але не зробив.

– Тільки англійська залишилася.

– От і берися за англійську.

– Я ввечері…

– Не відкладай на вечір те, що можна зробити вдень!

– О, починається! Хто рано встає, тому Бог дає. Хто пізно ходить, той сам собі шкодить. Зробив діло гуляй сміло… А вчора по телевізору казали, що дітям треба більше бувати на свіжому повітрі…

– А ти широко відчини кватирку, напусти в кімнату свіжого повітря і зачини її щільненько, щоб воно не втекло. І тоді дихай, дихай…

– Ой як смішно! Зараз лусну…

– Перекажеш мені текст з англійської, тоді й побачимо, хто сміятися буде.

– Ти не мама, не командуй…

– Я твоя старша сестра. І поки мама на роботі, повинна дивитися за тобою.

– Дивися краще на свого Юрасика-любасика!

Радик радісно махає рукою Даринчиному однокласникові, який висунув чорняву голову з короткою стрижкою-їжачком з-за дверей-кімнати, і стрімголов кидається до виходу.

– Чао-какао, Юрчику-мурчику і Даринко-перчинко! Адью, голуб’ятка!

Клацнув замок вхідних дверей. Щось прокричала Даринка за дверима. Але Радик уже на сходах. Аж на подвір’ї відчув, як пече поспіхом змазане йодом коліно. Закотив штанину – так і є, знову виступила кров. Добре, що Даринка не помітила, а то б уже точно не випустила його з дому. Вона ж так любить ролі вчительки та сестри милосердя! Нагнувся зірвати листок подорожника, щоб прикласти до рани, аж тут щось як-а-ак вхопить його за джинси біля коліна. Від несподіванки Радик закричав і з усієї сили дригнув ногою.

– Ня-а-а-ав, - ображено запротестував нападник, що спочатку злетів у повітря, розпушив хвоста, як парашута, а тоді м’яко приземлився на всі чотири лапи.

– Боні?! – здивувався Радик. – Відколи це ти почав на людей нападати?

Рудий Михайликів Боніфацій з п’ятдесятої квартири дивився на Радика палаючими очима і, здається, готовий був знову запустити свої гострі кігті у його джинси. Радик пригрозив котиськові кулаком і побіг до хлопців. Боніфацій, зберігаючи коротку дистанцію, поплентався за ним. Таким чудний він якийсь сьогодні, цей вічно флегматичний і, здавалося б, байдужий до всього роду людського Боні.

Гра у футбол розладналася. Поки Радик-воротар на кухні коліно йодом змазував та з Даринкою сперечався, хлопці від гасання м’яча до піжмурок перейшли.

– Летів лебідь до долини,

Сотав нитку із хмарини.

Як всю хмару розсотав,

То на озеро упав.

Плюсь-плюсь-плись

Ти жмурись!

Позеленений травою Антонів палець впирається у груди Сашка. Сашко кривиться як середа на п’ятницю – йому не хочеться жмуритися.

– Твоя жмурила неправильна, - підступає він до Антона. – Чого це я і вчора жмурився, і сьогодні маю?..

– А я винен, що на тебе останнє слово припадає? – заводиться Антон. – Все чесно. А як ти не хочеш з нами грати, то так і скажи.

Сашко мовчить. Він боїться залишитися поза грою і дворовою ватагою. Таке вже раз було, і він добре засвоїв урок.

– Та ховайтеся вже, - приречено відвертається і затуляє очі долонями.

Хлопці розбігаються навсібіч. Лови вітра в полі! Навколо новенької багатоповерхівки, в якій вони недавно оселилися, багато простору і схованок. Дім збудовано на місці старого особнячка, що до позаминулого року самотньо доживав віку на високому пагорбі серед такого ж старого здичавілого саду. Місцеві старожили кажуть, що колись у ньому жив священик. Після війни церкву закрили, а її настоятеля, отця Мирослава, відправили аж на Колиму. Звідти він вже не повернувся. Померла на чужині і його дружина. Через багато років приїхала в рідний дім тільки їхня єдина донька. Жила вона самотньо. Після її смерті місцева влада тимчасово поселяла в будиночку спеціалістів, які приїжджали на будівництво великого заводу. З часом будиночок геть занепав. Кілька років зіяв вибитими вікнами, аж поки сюди, у передмістя, не добралися міські новобудови.

Радик завернув за ріг будинку. Звідти порослі кущами схили пагорба збігають вниз до невеличкої річечки Яровиці. Зразу за дерев’яним містком, перекинутим через неї, починаються густі зарості ліщини і вільхи. Під час літньої спеки річечка пересихає і перетворюється в ледь помітний потічок. Але вчора пройшов дощ, і Яровиця наповнилася теплою рудуватою дощовою водою, як філіжанка чаєм. Радик стрімголов збіг з пагорба. Мав намір заховатися на другому березі Яровиці, але передумав: місток опинився під водою, вбрід іти – мало не до пупа буде. Тож він чкурнув під густий кущ бузку під пагорбом. Тільки причаївся, аж тут хтось шкряб-шкряб-шкряб за джинси… Радик підскочив як ошпарений: до ноги знову безцеремонно добирався Боніфацій. Може, цей котисько – вампір, що вловив запах крові з розбитого коліна? А може, він і справді сказився? Колись Віталика вкусив собака, то йому цілий місяць болючі проти сказові уколи робили.

– Та відчепися ти, навіжений! Тебе що, Сашко послав, щоб ти схованки вивідав? У-у-у, рудий шпигун…

Боні блиснув зеленими очиськами, облизнувся і з голосним нявканням кинувся до Радика.

– Ря-а-атуйте! – Радик відштовхнув кота і помчав у напрямку будинку. Але зразу ж згадав про гру в схованки і повернув назад, звернув до велетенської верби під пагорбом. Крона старезного дерева трималася на самій лише оболонці, покритій потрісканою, шорсткою корою – середина стовбура давно струхлявіла, обсипалася, її видули вітри. Велике дупло – наче затишне шатро, у якому могли вміститися зразу троє хлопчаків.

Ще кілька кроків – і Радик заховається у вербі. І хай тоді Сашко спробує знайти його!

– Мя-а-а-а-у-у-у-у… – почулося ззаду.

Ну й котисько: де не посій, там вродиться. Ходить-бробить, вистежує. О-о-о, зараз вчепиться у Радикові кросівки. Радик шарпнувся вбік і тієї ж миті покотився у глибоку продовгувату яму, наче екскаваторним ковшем викопану. Звідкіля це вона взялася? Він же недавно тут грався – місце було рівне. Радик хотів підвестися і раптом з жахом відчув, що ноги входять у пісок. Так легко, як ложка в картопляне пюре.

– А-а-а! – закричав Радик, падаючи у прірву.

– Мя-а-а-а-у! – розпачливо пролунало вслід за його криком.

Гах!!! Плюсь… Плюсь… Ш-ш-ш-ш-ш-ш… Це слідом за Радиком і Боніфацієм посипався пісок з країв провалля, за які вони намарне намагалися вхопитися. На місці падіння здійнявся жовтувато-сірий фонтан. І все стихло.

Радик оглянувся. Він стояв під землею, посеред повільної течії. Води небагато – ледь до середини кросівок. Але для Боні – справжня катастрофа. Змоклий, з прилиплим до боків хутром, він став зовсім маленьким і беззахисним. Радик взяв його на руки, погладив по переляканій мордочці і відчув, що його власний переляк проходить. От і добре. А то ще не вистачало, щоб реви насіли. Подумаєш, провалився… Нічого страшного! Руки цілі, ноги цілі, голова на місці. Вдвох із Боні вони якось виберуться з цієї халепи. Радик згадав: минулого року на вулиці біля будинку провалилася дорога. Її потім довго засипали щебенем та гравієм. Тато казав, то підземні води так підмили піщаний ґрунт. Тут таке частенько трапляється. Кажуть, ця частина міста стоїть на викопаних у старовину підземних ходах – по них колись можна було пробиратися із замку в будь-якому напрямку. Хм… Може, це один з таких ходів? Над головою синіє невеликий прямокутник неба із яскравими променями сонця, що вже хилиться на захід. Під ногами повільно тече підземна річечка.

Як же вибратися звідси? Радик взявся руками за стіну – з неї посипався м’який ґрунт. Отже, цей шлях відпадає. За течією ходу немає – там земляний обвал, під який тече жовта вода. А що з другого боку? Радик Озирнувся і сторопів: за кроків три від нього починався вимощений камінням просторий тунель. Вода виривалася з-під бруківки, якою був вимощений цей підземний хід. Оце так! Радик вщипнув себе за руку – може, він вдарився головою, коли падав, і тепер все йому привиджується? Рука заболіла, тунель не зник. Радик зробив три кроки і ступив на суху бруківку. Метрів п’ять її було освітлено призахідним сонцем, далі в тунелі – суцільна темрява. Раптом Радик побачив на лінії переходу світла у темряву чиюсь постать. Ні, в нього таки галюніки. На руках голосно нявкнув Боні. Постать шарпнулася і швиденько заховалася у темряві. Тільки промінець ліхтарика якийсь час ще світився. Отже, це не примара. А може, все-таки… Серце у Радикових грудях гупало, як дзвін на Владичій вежі замку, спиною покотилися холодні горошинки поту.

А Боні, що досі з острахом дивився на воду, знову нявкнув, завертівся, закрутився, вирвався з Радикових рук, стрибнув і побіг до тунелю.

– Вернись, Боні! Не залишай мене самого! – тихо попросив Радик.

– Мя-а-ау! – безтурботно відповів Боніфацій. – М-я-а-а-у, - повторив, наче запрошував підійти.

– Ну й іди собі! – спересердя махнув рукою Радик. – А все ж через тебе, котисько-рудисько. Якби ти не дряпався та не ганявся за мною, я б не побіг до верби і вже давно був би вдома. Мабуть, мам з роботи повернулася, хвилюється. Тобі то що? Тебе не будуть сварити за те, що довго гуляєш. А я ще англійську не підготував… і біологію… і… Ой, краще не згадувати!

Боні повернувся, підійшов до Радика, обхопив передніми лапами його праву ногу і потягнувся до коліна. Радик дав йому щигля по носі. Кіт образився і побіг у бік тунелю. За хвилину він зупинився, повернувся у і враз став зникати, наче розчинявся у повітрі. Радик глянув і очам своїм не повірив: біля правої стіни тунелю вертівся рудий хвіст, а Боні не було.

– Тю на тебе! Згинь, мано… Ти таки не Боніфацій. Примара якась, що заманила мене сюди… Цур тобі пек! Цур тобі пек! Цур тобі пек! Я ж думаю, чого це ти зовсім не такий як Михайликів кіт. Ні, нібито й такий, але якийсь зовсім не такий… Цур тобі пек!

Тим часом хвіст зовсім зник. За мить на його місці з’явилася руда Боніфацієва голова. За нею зі стіни виповз тулуб. І тільки тоді Радик зрозумів, що кіт пролазив у дірку в стіні. Туди і назад. Ага! Значить, за цією стіною вихід. Радик кинувся до Боні. Спіткнувся об цеглину. За крок від неї – ще одна. І дірка у стіні якраз на дві цеглини. Все зрозуміло. Так-так… Якщо вдасться вийняти з кладки ще кілька цеглин, то можливо вдасться вибратися на волю.

Радик взявся обіруч за цеглину і з усієї сили почав гамселити нею по стіні над дірою. Намарне. Геть захеканий, він присів перепочити. І тут його погляд упав на сірий квадрат неподалік від діри. Та це ж… Двері! Он під шаром густого пилу і плісняви клямка виступає, і великий навісний замок на ній. Замок виявився геть зіржавілим. Радик вдарив по ньому цеглиною, і той упав на каміння, як руда перестигла груша. Двері якийсь час не піддавалися, вони наче приросли до стіни. Але Радик не переставав торсати їх. Там, за дверима, мав бути вихід. Думка про це додавала йому сил.

Двері глухо скрипнули і прочинилися. Вже згасаюче світло дня освітило частинку невеликого підвалу. Радик переступив кам’яний поріг. За ним – дерев’яний стіл. Поруч груба дерев’яна лавка. Над столом – розп’яття. На столі якісь згортки, обплутані павутинням, наче тонкою дротяною сіткою. Радик взяв один із пакунків, розгорнув рудувату мішковину. Щось блиснуло під останнім променем сонця. Якісь скельця на дерев’яному хресті. Радик поклав знахідку на стіл. Зараз його цікавило не це. Він йшов вздовж стін, обмацував їх, шукав вихід. Виходу не було. Мабуть, у підвальчик заходили тільки з тунелю. А як з тунелю виходити? З одного боку в ньому провалля, заповнене водою, з другого темрява. В темряві той… з ліхтариком. А може, він вже вийшов?.. тоді вихід за темрявою. Був би ліхтарик… Ех, якби знав, де впадеш, то й соломки підстелив би.

Радик присів на ослінчик, щоб передихнути. Боніфацій зіп’явся на задні лапи, обхопив передніми праву Радикову ногу і став облизувати накладну кишеню джинсів над коліном. Саме коліно його зовсім не цікавило. Радик засунув руку в кишеню, намацав щось тверде. Коробочка з аптечки! Вийняв її, відчув специфічний запах – так це ж валер’янка! Мабуть, пляшечка надтріснула, коли впала на кахлеву плитку в кухні, бо картонка геть просякла ліками. От чого його переслідував Боні! Ах ти ж валер’яноман рудий! А я тут хтозна що думав…

Він відкоркував пляшечку і поклав її перед котом. Боні примружив очі і почав вилизувати краплі. Радик вертів у руках картонку. Хм… А якщо… В голові визрівав план порятунку. Головне не розпускати нюні, не впадати у відчай і не сидіти склавши руки.

Надворі вже стемніло, коли Радик закінчив роботу. Найперше на картонці з-під валер’янки написав послання: «SOS! Радик в ямі біля верби». Замість чорнила використав кров з розбитого коліна, за ручку послужив наконечник зі шнурка, витягнутого з кросівки. На той же шнурок причепив послання і прив’язав його до шиї Боніфація. Витягнув з підвалу трухляву дерев’яну лавку, поставив її сторч біля стіни. Підштовхнув Боніфація:

– Лізь вгору і стрибай! То нічого, що кінець лавки трохи не дістає до краю провалля. Ти зможеш…

Кіт, щасливий після спожитої валер’янки, лизнув Радика у щоку, поліз по дошці, підстрибнув і зник у темряві.

Радик спробував також підтягнутися по лавці, але зверху посипалася земля, трухлява дошка переломилася і впала у воду. Добре, хоч кота витримала. Радик поклав її на камінці, присів і став чекати. Був упевнений, що Михайлик прочитає записку і разом з дорослими прибіжить сюди. Тільки б Боніфацій не надумав гуляти у дворі! Тільки б зразу пішов додому…

На поверхні води відбився ріжок молодого місяця. Десь від Яровиці почулося пугукання сови. Тунель наповнився смоляною чорнотою, на яку Радик намагався не дивитися. Йому здавалося, що звідти ось-ось вийде той, що втік у підземелля з ліхтариком у руці. Він не пам’ятав, скільки так просидів. Підвівся, коли над головою почулися голоси: мами, тата, Даринки, Михайлика, тітки Лізи.

А ще через годину Радик сидів за столом на кухні і наминав деруни. Таких смачних він ще ніколи не їв! Мама у передпокої набирала номер свого однокласника, який працює слідчим. Його телефон весь час подавав сигнал «зайнято». Мама нервувалася. І коли лінія нарешті звільнилася, радісно закричала у слухавку: «Алло! Алло!»

Радик відсунув тарілку і тихесенько зняв трубку паралельного апарату. Ні, він зазвичай такого не робив. Бо це негарно… Це дуже негарно. Але ж зараз мама буде говорити про нього.

– Привіт, Кипарисе!

– Кого я чую! Привіт, Ялиночко!

Радик пирхнув. Він знав, що у маминому класі всі називали один одного за календарем друїдів. Але коли це ще було! До нашої ери. За царя Гороха, як людей було трохи, як сніги палили і дровами гасили. А тепер… Уявити маму ялиночкою, обвішаною новорічними іграшками…

– Олю, у вас там біля слухавки їжачок фукає? – здивувався дядько Олег.

– Ні, це допитливе порося, яке дуже любить сунути свій цікавий ніс у всі шпарини. Через нього та ще через такого ж допитливого кота, який дуже любить валер’янку, я тобі оце й телефоную. Така от історія з ними трапилася…

Ну мама… Ну ялиночка! Від неї Радик такого не чекав. Назвати його… Ну яке ж він… Що допитливий, то правда. Але хіба це погано? Хоча… Мама ж і не казала, що це погано… Радик знову зняв слухавку з паралельного апарата.

– Ольго, це ж супер! – якраз вигукнув дядько Олег. – Тут мій старший, такий же слідопит як твій Радик, писав наукову роботу про історію церкви святої Катерини. Він в обласне відділення Малої академії наук вже другий рік ходить. В архіві натрапив на один інтересний документ – опис церковних предметів, який зробила комісія у справах релігій Радянського Союзу, коли закривали церкву. А потім все те описане добро кудись пропало. Ну як крізь землю провалилося. Священика через те й на Колиму вислали, казали, що це він церковне начиння викрав. А він його не викрав, а заховав. Церкву ж тоді на склад міндобрив перетворили. От святий отець і вирішив приховати все, поки церква не відродиться. Так от… Увага, Ялиночко! Зараз ти засяєш, як на Новий рік. У тому описі значиться хрест з трьома рубінами, срібні підсвічники, старовинне Євангеліє в золотому окладі… Ти розумієш, що це означає? Це ж цілий скарб! Тільки побережіть його до ранку.

– Він що, втекти може?

– Не хочу тебе лякати, але, думаю, та постать у підземеллі Радикові не привиділася. Ми тут давно полюємо за групою «чорних археологів».

– А що, є ще й білі археологи?

– Є білі халати на медиках у твоїй лікарні. А «чорні археологи» риються на історичних місцях і прихватизовують знайдене. Вони почали розгрібати землю на пагорбі ще коли будівельники зносили будиночок священика і робили фундамент під вашу багатоповерхівку. Але тоді нічого не знайшли. А тепер… Може і їм стало відомо, що виплив з архівних паперів отой список з церкви святої Катерини. Але скарб потрапив у ті руки, в які і повинен був потрапити. Так, мабуть, сам Всевишній розпорядився.

– Ей, Радику, ти чого це до слухавки прилип, як реп’ях до штанів?

Знов на порозі Даринка.

– Хотів до Михайлика зателефонувати, запитати, як там Боні.

– Боні молодець. Добре, що він був з тобою, - заторохтіла Даринка. Вона вже встигла обстежити всі Радикові подряпини, позмащувати їх йодом, позаліплювати пластиром. – А якби ти сам провалився? Що б тоді було? Хто б тебе врятував? Казала ж тобі, не йди. Казала ж… Так де ж він старшу сестру послухає…

Боні допоміг, Боні врятував… Все Боні, Боні, Боні… Та якби він мене не переслідував, то я б не втікав до верби, не провалився б під землю. Радик уже готовий був сказати щось гостре дорогій сестричці, але в останню мить прикусив язика. Хм… Але ж і справді, якби не Боні, він би не потрапив у підземелля, не знайшов би підвал, а в підвалі церковний скарб… Боні, Боні, Боні… А хто двері знайшов і відчинив, лавку з підвалу витягнув, записку написав, Боні на волю підштовхнув? Отож бо!

Ой що буде, як завтра в класі дізнаються про його знахідку! Що скаже отець Віталій у церкві! А як зрадіє вчитель історії Сергій Володимирович! Мабуть, про це і по телевізору розкажуть, і напишуть. Радик уявив заголовок великим літерами на першій сторінці газети – «Радик знайшов церковний скарб». Але це, мабуть, буде нечесно… «Радик і Боні знайшли церковний скарб». Ось як треба! І не забути завтра купити Боніфацієві ще пляшечку валер’янки та велику-велику пачку «Віскас». Ні, краще великий шматок салямі. Ковбаса смачніша, ніж оті сушені куцики в коробці.

Це було останнє, що подумав Радик перед тим, як поринути в сон.

1. Радик – бешкетник і фантазер чи просто допитливий і цікавий хлопчик?

2. Чому оповідання називається «Боні і підземна ріка»? Цей заголовок відображає тему чи головну думку твору.

3. Які риси характеру Радика розкрилися в епізоді у проваллі?

4. Як Даринка ставиться до свого брата? Відповідь обгрунтуйте, спираючись на текст.

5. Перелічіть всі пригоди, які трапилися з Радиком та Боні.

6.Які почуття у вас виникалипід час читання цієї розповіді?

Це титульна сторінка збірочки оповідань Надії Гуменюк «Боні і підземна ріка.

Уявіть себе художником-ілюстратором дитячих книжок. Чи змінили б ви щось в обкладинці книжечки?

Запропонуйте свій варіант ілюстрації на обкладинку.