Світ української поезії

Горик Ніна Петрівна народилася 7 вересня 1957 року в мальовничому селі Забужжі Любомльського району Волинської області. Звідси простелилися її стежки у великий світ. Тут народилась мрія стати вчителькою української мови та літератури і перші поетичні рядки.

В селі закінчила середню школу. Вчилась старанно, в основному на «відмінно». Особливий потяг мала до гуманітарних предметів, багато читала. Активною була і в громадському житті: секретар комсомольської організації школи, активний учасник художньої самодіяльності. Знала кожну стежину у навколишніх лісах, любила ходити туди сама, багато думала, мріяла і співала.

Про поетичні витоки і свої душевні почуття Ніна Петрівна говорить:

«Якби мене хто запитав, як я потрапила в письменники, то найімовірніше було б відповісти: випливла на «Хвилях Світязя». І це не просто образний вислів. Справді, коли я була ще школяркою, то найбільш трепетні хвилини переживала тоді, як переступала поріг редакції Любомльської районки. Раз на місяць там відбувались зібрання літстудії «Хвилі Світязя»…

Пам’ятаю сільські пейзажі рідного Забужжя і батьківську хату за греблею, яку з обох боків обступила лепеха. Люблю спостерігати за ростом усього живого – трави у лузі, рослин на городі та в полі…. Безмірно вдячна Всевишньому за те, що відчиняє мені двері до тайни. Хтось назвав її Поезією».

Липа

Вона була якраз у повнім цвіті,

Уся в меду, в бджолиному пушку…

І що ж то, люди, робиться на світі,

Щоб зрізати під корінь – отаку?

Як дзвін поверглий – крона проти неба,

Лиш золото прив'яло, потекло…

Невже у тім була така потреба,

Що й почекати ніколи було?

Настала б осінь, цвіт злетів би в вирій,

Затамувала б дихання й тоді,

Напевно, легше пилці та сокирі

Було б вдаряти по її біді.

А вже якщо такий на руку скорий,

Знайшовсь рубака на її красу,

То хай би вирвав до останку й корінь,

Нехай би нищив не частинки – всю.

Бо корінь – це душа.

І як їй встати?

Які знайти їй чари і слова,

Щоб повним зростом з кореня піднятись

І зацвісти. Бо як не є – жива…

Вона ще закущиться, пенькувата,

Підрізана, ще знайде сил для віт.

Та жити – мало просто тінь давати.

Душа не вмерла думає про цвіт. Ніна Горик

Гей Василь Степанович народився 14 січня 1942 року в селі Заболоття Любомльського району. Після закінчення семирічки у рідному селі та десятирічки в с. Головно працював завідувачем сільської бібліотеки та клубу, вчителював, служив у війську. Повернувшись після трирічної служби в армії, став працювати кореспондентом Любомльської районної газети. Звідти запрошений на роботу в обласну молодіжну газету до Луцька, де був кореспондентом, завідувачем відділу, керівником літературної студії " Лесин кадуб". Водночас навчався на редакторському факультеті Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова у Львові. У 1989-2006 роках очолював Волинську організацію Національної спілки письменників України. Поет, прозаїк, критик, публіцист. Лауреат літературної премії імені Андрія Головка, літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського та міжнародної премії імені Дмитра Нитченка. Член ради Національної Спілки письменників України. Окремими виданнями вийшли книги " Закон вірності" (1973), " Крила Світязя" (1978), " Витоки" (1979), " Вічно пам'ятати" (1983), " Кольори вересня" (1985), " Краплі на листі" (1987), " Лесин кадуб" (1991), " Під сузір'ям калини" (1993), " Підрубане дерево роду" (1996), " Яворник" (1997), " Де маминим голосом тиша мовчить..." (2001), " Зоря з криничної води" (2002), " Кривавник рідного слова" (2004), " Вихор у стиглому житі" (2004).