Льодяники від мами

У голубінь віконних шибок, обрамлених темно-зеленими шалівками, б'ється березнева хурделиця. А може, то біле крило великої птахи, що вже повернулася з вирію і зараз проситься до хати погрітися? І я відчинив би тій птасі вікно, якби не Кір. Уже чотири дні не випускає він зі своїх цупких противних обіймів мене, Федосію і Марфу. Усі ми троє лежимо на печі, де тепло пахне глиною, живицею лучини і сушеними грибами. Лащиться, пристає до тіла, приємно прослизає між пальців нагріте золото проса.

Кір уявляється мені живою істотою, злим чоловічком у високій гостроверхій шапці, з довгою тонкою бородою і жовтими кістлявими руками. Його, мабуть, наслали на нас оті змії, що звиваються на жовтій бляшанці банці умиснику. Ваони тільки прикидаються неживими, а насправді то лиходії, злі чаклуни. Бо якщо лиш намальовані, то як же можуть розкривати і закривати свої пащі? Раз глянеш – незворушно, сумирно, зирять один на одного. А за якийсь ячас дивись – уже пороззявляли роти з гострими зубами і жалами, готові зчепитися між собою у смертельній сутичці.

Через кілька літ, коли вже став школярем, я розкрив таємницю банки. Виявляється, зміїв було не два, а чотири – по парі на протилежних боках банки. Одна пара зображена у спокійному стані, а друга – у войовничому. Зберігалося в банці різне причандання для шиття – нитки, голки, наперстки, ґудзики. І мама часто діставала її з полиці. Так і поверталася банка до мене різними боками, а разом з нею то розкривали, то закривали пащеки змії…

Варто лише здрімнути, зануритися крізь липку пелену гарячки в коротке забуття – Кір тут як тут. Своїми гострими, мертвотно-восковими кінцівками забирається під сорочку, шарить ними по голому тілу, стискає груди й горло. І за якийсь час прокидаєшся геть спітнілий, знесилений, немов щойно пройшов крізь пекло.

Воднораз Кір насилає кашель, нежить, сльозотечу і навіть світлобоязнь. Накриєшся з головою смугастим шматяним рядном, але під ним задуха. От і не врадиш, як бути, що чинити – вертишся на печі, ніби в’юн на пательні…

Після огидних, брутальних Кірових доторків на тілі з’являються то блідо-рожеві, то яскраво-червоні, з фіолетовим відтінком, плями. Засівають вони спершу обличчя, потім шию, груди, спину, живіт, руки й ноги. І лячно дивитися не тільки на світло, а й на своє тіло – спотворене висипом, воно відштовхує, викликає відразу…

Якось пополудні, коли після рідненької гарбузячої каші з молоком на якусь частину здрімнулося більш-менш спокійно, без Кірових колючих доторків, мене вирвав зі сну захриплий голос Федоски. Ще й дотепер бачу її тоненьку, мов свічку, постать у довгій полотняній сорочці на самому краю печі. «Киш! Киш! Шіть!» - важко, зі стогоном видихає Федосія ці звуки, розмахуючи перед собою руками. Певно, хоче геть прогнати Кіра, але так полохають лише курей, а хитрого, злісного дідугана злякати й відігнати непросто. Федосиних вигуків і вимахів рук для цього мало. Потрібні ліки, а їх нема.

- Тримай, тримай її, бо впаде! – кричить мені злякано Марфа, і ми можемо стримуємо Федосію, вириваємо з полону гарячки.

- Ой, ти ж долейко моя нещаслива. Щоб на тебе трапунок упав, хоробро! – то, зачувши гомін, притьмом вбігає до хати мама, стає на стілець біля печі, обіймає Федоску, гладить її руками, лагідно примовляючи: - Лязь, лязь, дитино! Не бійся, нікого нема, всі свої – братик, сестричка й мама. Тихо, тихо, тихенько. Ось так, отако, лягай. Я гостинчика принесла…

Федося врешті утихомирюється, і на маминому круглявому вродливому лиці крізь кришталики сліз просвічується усмішка. Мама бере зі стільця вузлика, якого принесла з собою (вочевидь, із крамниці), розв’язує його прямо на печі й дістає блискучу бляшану коробочку. Розкриває її, лагідно й воднораз начеб урочисто мовить:

- Ось вам, дітки, лікарство, цукерки на м’яті. Беріть і хутко мені одужуйте.

Ми з Марфою схоплюємось на коліна. Прикипаємо поглядами до бляшанки – у ній зблискують блідо-зелені, прозорі, плескаті камінці льодяників. Такого дива ми ще ніколи не бачили. «Нарешті, - подумав я, - буде чим рятуватись од Кіра. Бо то ж не прості, не звичайні цукерки, не ті подушечки із сливовою серединкою, якими вряди-годи щастило ласувати. Це льодяники. Та ще й м’ятні. Кір, мабуть, дуже боїться м’яти…»

На перший раз кожному з нас дісталося по два цукерки. Я кладу одного до рота і відчуваю на язиці та піднебінні приємну, пахучу прохолоду. Льодяник поступово тане, робиться тонким і гострим, нарешті зникає зовсім…

Ласували ми ними довгенько, либонь, цілий тиждень. Спершу з нетерпінням чекали, поки мама вділить нам по кілька схожих на дрібні відламки льоду цукерочок. Та не стільки солодом їх ми були зачаровані, скільки вірою в те, що вони допоможуть нам подолати ненависного Кіра, скинути з себе його брудні руки.

Та згодом сталося таке. Чого ніхто з нас, підкорених Кіром, аж ніяк не очікував. Котрогось дня, смакуючи льодяником, я відчув, що солод його десь подівся. Натомість з’явилася гіркота. Вона поступово стала полиново-нестерпною, до нудоти відворотною. Ми вже й уголос виявляли свою нехіть до цієї гіркоти, що трималася в роті цілодень, та мама уперто продовжувала обдаровувати нас цим «лікарством». Либонь, і сама вірила, що воно допоможе нам швидше одужати. Коли ми вже смоктати льодяників не могли, мама подавала їх разом із алюмінієвою квартою остиглого окропу. І ми похапцем дробили камінці зубами, запивали водою, але гіркота залишалася.

Здається, й досі чую в собі пронизливу прохолоду м’яти, згірклий солод танучих у роті камінців.

І все ж, мабуть, саме вони, мамині гостинці, та ще її і наша дитяча віра в їхню чудодійну силу порятували нас тієї повоєнної зими. Бо ж злий дідуган Кір прагнув жертви. Якби схопив Федоску, яка стояла тоді не на краю печі, а на самому краєчку смерті, то потім, либонь, і мене та Марфу потягнув би за собою кудись у потойбічне царство. Та ми не дали йому Федоські, і він поволі, нехотя, але відступив. На щастя, мами і радість весни, що вже дихала у віконні шиби одвологлими вітрами, прохукувала в них вічка у манливий сосново-березовий довколишній світ…

Крило завірюхи знемоглося чи набридло йому шелепотіти по-підвіконню і воно відлетіло десь поміж лози, на болотяні води. Зацівкали в бузковому гіллі коло хати невгамовні горобці. Наша оселя поволі почала наливатися ворушкими, пахучими хвилями весняного світла.

І невзабарі я, потім Марфа, а наостанок Федосія вирвались, визволилися з полону хвороби, покинули хоч і теплу, але набридливу пічну лежанку, аби вже ніколи більше не стрічатися з жорстоким, підступним Кіром. І на все життя зберегти в собі холод і солод, гіркоту й цілющу силу маминих льодяників.

1. Доведіть, що твір «Льодяники від мами» - це оповідання, перелічивши ознаки цього жанру. 2. Визначте тему, головну думку твору.

3. Складіть і запишіть складний план твору.

4. За складеним планом перекажіть оповідання вдома комусь із старших та обговоріть зміст, проблеми, які порушує автор у сімейному колі.