Товар і гроші

1. Характеристика натурального і товарного виробництва.

2. Товар і його властивості. Теорії вартості.

3. Суть, еволюція, функції і типи грошей

4. Закони грошового обігу. Інфляція.

1. Історично визначають два основні типи організації економіки:

- натуральне господарство;

- товарне господарство.

Перший тип – це така форма організації виробництва, за якою продукти виробляються для внутрішнього споживання з такими головними рисами:

- відстала техніка і технологія виробництва;

- малопродуктивна ручна праця;

- відірваність економічних суб’єктів;

- безпосередній розподіл продуктів праці.

Другий тип – це така форма організації виробництва, за якою продукти виробляються для подальшого обміну на ринку з такими головними рисами:

- розвинутий поділ праці;

- економічна відокремленість суб’єктів;

- еквівалентність обміну;

- використання грошей, тобто платність відносин;

- наявність конкуренції.

Товарне виробництво можна класифікувати за певними критеріями:

1. За фактом використання грошей:

- бартерне, тобто з прямим обміном товарів без посередництва грошового еквіваленту;

- грошове, тобто за обов’язковою участю грошей.

2. За складністю:

- просте з поєднанням однією особою функцій виробника і власника, тобто без використання найманого труда при перевазі ручної праці;

- підприємницьке з обов’язковим залученням найманих робітників при значному розвитку інших чинників виробництва.

3. За номенклатурою продукції:

- із стабільною номенклатурою при слабкому технологічному розвитку;

- із змінною номенклатурою при постійному оновлюванні технологій.

Товарне виробництво постійно розвивається. Внутрішнім механізмом розвитку є процес існування і розв’язання суперечностей між елементами системи товарного господарства, починаючи з вихідної суперечності товару – між конкретною і абстрактною працею, відповідно між споживчою вартістю і вартістю. Розв’язання суперечностей спирається на пошук найефективніших форм взаємозв’язків, що знаходить вираження в законах.

Проаналізуємо ключові закони товарного виробництва.

Закон вартості визначає необхідність обміну лише товарів-еквівалентів, тобто товарів з однаковою вартістю. У грошовій економіці ця еквівалентність ускладнюється відхиленням цін від вартостей, що стимулює скорочення витрат, впровадження нових технологій, ризик, збільшення розриву в доходах.

Закон попиту наголошує зворотний зв’язок між ціною і величиною попиту на товар при інших рівних умовах.

Закон пропозиції підкреслює прямий зв’язок ціни й величини пропозиції при інших рівних умовах.

Закон грошового обігу визначає кількість грошей, що необхідні для обслуговування обігу товарів, як частка від ділення суми цін усіх товарів на число оборотів однієї грошової одиниці.

Розгляд суперечностей та їх розв’язання спирається на систему вартісних категорій: собівартість, прибуток, ціна, зарплата, рента та ін.

Урахування законів і категорій товарного виробництва визначає принциповий метод господарської діяльності товаровиробників – комерційний розрахунок, тобто оцінку ефективності діяльності через порівняння витрат і результатів. Саме вказаний розрахунок сприяє функціонуванню закону економії часу. Цей всезагальний закон підкреслює пріоритетність економії робочого часу, наприклад, через економне використання ресурсів, що дозволяє знижувати витрати й відповідно збільшувати прибуток.

2. Товар – це продукт праці, який має дві властивості:

- задовольняти будь-яку потребу;

- мати здатність обмінюватися на інші товари.

Перша властивість має назву споживчої вартості, тобто корисність речі робить її споживчою вартістю з такими формами:

- індивідуальна споживча вартість з корисністю для одного виробника продукту;

- суспільна споживча вартість з визнанням корисності іншими потенційними споживачами.

Своєрідним конкурентом категорії “споживча вартість” є слово “цінність”, яке відображає суб’єктивно-об’єктивний характер корисності для людини.

Друга властивість є вартістю, але на поверхні явищ вартість має форму мінової вартості.

Мінова вартість – це пропорція обміну одного товару на інший, яка постійно змінюється в часу й просторі. Два якісно різних блага, що обмінюються, мають тільки один загальний знаменник – те, що вони є продуктом праці..

Відрізняють індивідуальну і суспільно необхідну працю.

Індивідуальна праця притаманна окремому виробнику, який витрачає індивідуальний робочий час.

Суспільно необхідна праця зі суспільно необхідним робочим часом визначається типовими (середніми, нормальними) умовами в даному суспільстві.
Саме суспільно необхідна праця, яка необхідна для виготовлення товару, - це його вартість.

Одночасне поєднання в одному товарі двох властивостей пояснюється двоїстим характером праці.

Конкретна праця створює споживчу вартість і являє собою доцільну сукупність професійних, кваліфікованих операцій з використанням особливих засобів виробництва і отриманням якісно особливого результату – товару.

Абстрактна праця – це сукупність фізичних і інтелектуальних зусиль людини безвідносно до доцільності й якісної особливості продукту. Тому саме абстрактна праця створює вартість і може вимірюватися робочим часом, зокрема, суспільно необхідним.

Єдиний процес праці здатний аналізуватися з позиції складності.

Проста праця не потребує кваліфікації та під силу кожному працездатному.

Складна праця – це кваліфікована діяльність з обов’язковою попередньою підготовкою.

На величину вартості впливають продуктивна сила та інтенсивність праці. Продуктивна сила описує конкретні особливості трудового процесу, зменшує вартість одиниці продукції, але не змінює загальної вартості усієї товарної маси. Інтенсивність описує загальні витрати зусиль, тому впливає на сумарну вартість без зміни вартості одиниці продукції.

Конкретна праця є приватною у зв’язку з відображенням індивідуального трудового внеску окремого виробника. Абстрактна праця є суспільною у зв’язку з вирівнюванням витрат трудових зусиль робітника. Таким чином, суперечність між конкретною і абстрактною працею виявляється в протистоянні приватного й суспільного труда при ринковому визнанні корисності товару.

Історично в політичній економії визначали дві групи поглядів на вартість:

- теорії об’єктивної вартості;

- теорії суб’єктивної корисності.

Перша група включає такі основні напрямки:

1. Теорія трудової вартості представників англійської класичної політекономії А.Сміта і Д. Рікардо. Вони не завжди послідовно визначали витрати праці як джерело суспільного багатства.

2. Політекономія марксизму вважала працю найманих робітників виключним джерелом вартості й багатства впритул до права революційного подолання несправедливості в розподілу доходів.

3. Теорія витрат виробництва в роботах Дж. Мілля, Дж. Мак-Куллоха, Р. Торренса поширила категорію “праця” на продукти минулих періодів у вигляді засобів виробництва, які в поточному періоді мали форму капіталу. Таким чином, логічним був висновок про створення вартості усіма елементами витрат.

4. Теорія трьох факторів виробництва французького економіста Ж.-Б. Сея полягала в рівноправній участі в утворенні вартості найманої праці, капіталу і землі. Це дозволяло власнику кожного з факторів отримувати доход відповідно внеску в загальну суму витрат. У контексті зазначеної концепції своєрідно виглядали так звані теорії “останньої години” Н. Сеніора і “стримування” Ф. Бастіа, які підкреслювали право капіталіста на прибуток фактором ризику при інвестуванні.

Друга група поглядів зробила акцент на суб’єктивне почуття споживача і в центр уваги поставила категорію “корисність”, або “цінність”. Насамперед йдеться про маржиналізм з теоріями граничної корисності й граничної продуктивності.

Теорія граничної корисності спирається на праці У. Джевонса, К. Менгера, Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, Л. Вальраса та ін. Розмежування загальної та граничної корисності (корисності останньої одиниці блага, що споживається) дозволило вимірювати зниження інтенсивності потреби з подальшим визначенням оптимального споживання.

Теорія граничної продуктивності американського вченого Дж. Б. Кларка підкреслювала участь кожного чинника виробництва у формуванні вартості на підставі показника продуктивності останньої одиниці, що дозволяло шукати оптимальне співвідношення чинників.

Неокласична теорія починаючи з робот А. Маршалла поєднала обидва підходи, зняла протиставлення витрат виробника і корисності споживача, наголосила істинною проблему ціни як певної комбінації попиту і пропозиції.

Кейнсіанська теорія в середині 20 століття поширила аналіз цін на макроекономічний рівень, включаючи ринки недосконалої (обмеженої) конкуренції.

Інституціональні теорії (постіндустріального, інформаційного суспільства) вважають саме інформацію на підставі інтелекту людини основним джерелом будь-якої вартості (цінності), а не витрати фізичних або психічних зусиль.

Треба відзначити оригінальний внесок у теорію вартості відомого українського вченого М. Туган-Барановського, який на межі 19-20 ст. запропонував теорію економічної цінності, згідно з якою можливий синтез витратного і маржинального підходів.

3. Товарне виробництво спирається на обмін, насамперед, за допомогою грошей. Але гроші є продуктом історичного розвитку обмінних операцій, зокрема форм вартості.

Визначають таку послідовність еволюції вартісних форм:

1. Проста, або випадкова, коли характерна, наприклад, формула

1 товар А = 2 товари В.

Товар А, виражаючи вартість у товарі В, перебуває у відносній формі вартості, а відповідно товар В – в еквівалентній.

Зазначена форма відображає одиничний бартерний обмін як рідкий виняток.

2. Повна, або розгорнута, коли маємо такий запис:

1 товар А = 2 товари В = 3 товари С = 4 товари D =... = n товару Z.

Дана формула відображає більш систематичний обмін з можливістю вибору партнера для операції.

3. Загальна, коли рівність виглядає так:

1 товар А = 2 товари В = 3 товари С = n товару Z

Велика кількість товарів обмінюється на єдиний еквівалент, який історично представляв найбільш поширений або рідкий товар.

4. Грошова, що підкреслює виявлення універсального, всезагального еквіваленту, що історично набув вигляд дорогоцінних металів, насамперед, золота, яке має гідні фізико-хімічні властивості (сталість, ділимість, портативність та ін.).

Визнання ключової ролі золота зробило панування у світовій економіці системи золотого стандарту, коли грошові одиниці країн прирівнювалися до певної маси цього металу. Наприклад, наприкінці 19 ст. рубль Російської імперії виражав 0, 77г золота.

Протягом 20 ст. роль золота як безпосереднього обмінного засобу знижувалася, а сучасна ямайська валютна система вилучила метал з поточного грошового обігу. Але традиційно золото залишається найбільш популярною резервною складовою.

За сучасних умов форми грошей зводять до так званих грошових агрегатів:

- М 0 – готівка;

- М 1 = М 0 + вклади до запитання у національній валюті;

- М 2 = М 1 + строкові й всі валютні вклади;

- М 3 = М 2 + трастові вклади;

- L = М 3 + державні цінні папери;

- D = Д + інші малоліквідні активи.

Українська грошова система історично мала три грошові одиниці:

- радянський рубль - до весни 1992 р.;

- купоно-карбованець – з весни 1992 до серпня 1996 р.;

- гривня – з вересня 1996 р. до нашого часу.

Таким чином, можливо визначити гроші як всезагальний еквівалент, товар особливого роду, який використовується для опосередкування товарообмінних операцій.

Визначають п’ять основних типів всезагального еквіваленту:

1) товарно-лічильний з використанням для рахунку одиниць особливого товару – засобів праці, худоби та ін.;

2) товарно-ваговий з використанням маси рослин, а пізніше металів;

3) металокарбоновий з використанням монет;

4) емісійний з друкуванням паперових грошей;

5) електронний з початком використання електронних грошей.

Гроші як всезагальний еквівалент виконують три основні функції:

1) міра вартості;

2) засіб обігу, зокрема:

- купівельний засіб;

- засіб платежу;

- світові гроші;

3) засіб нагромадження.

Функцію міри вартості гроші виконують ідеально за допомогою ціни, яка вказується на ціннику і виключає необхідність постійної присутності грошових одиниць поруч з товаром.

Ціна – це грошове вираження вартості товару. Масштаб цін – це певна маса певного дорогоцінного металу, насамперед, золота, яка приймається за грошову одиницю. Так, англійський фунт стерлінгів отримав назву, спираючись на фунт срібла. Під час золотого стандарту масштаб цін встановлювався рішенням державних органів. За сучасних умов першу функцію грошей виконує споживчий кошик, який має реальну вартість.

Функцію засобу обігу гроші виконують реально як посередник між продавцем і покупцем. Виконання даної функції забезпечується за допомогою готівкових (металевих і паперових) і безготівкових грошей (з використанням розрахункових і поточних рахунків). Функцію засобу платежу гроші виконують реально при розриві в часу купівлі й продажу товару. Йдеться про кредитування, авансування, попередню оплату, сплату податків та ін. Саме з даною функцією виникла потреба в існуванні кредитних грошей як боргових зобов’язань у вигляді облігацій, боргових розписок, векселів, банкнот і деяких інших цінних паперів.

Функція світових грошей виконується реально за присутністю у міжнародних розрахунках і державних запасах золота й іноземних валют.

Третя функція засобу нагромадження виконується грошима реально у вигляді запасів золота та інших дорогоцінних металів. При металевому обігу вказані запаси стихійно регулювали обіг через коливання розмірів запасів, які збільшувалися або зменшувалися в залежності від потреб обслуговування товарних потоків. За сучасних умов поруч зі золотом функцію нагромадження виконують срібло, метали платинової групи (іридій, паладій, платина), дорогоцінні каміння, інші матеріальні й нематеріальні активи, насамперед, вільно конвертована валюта.

Визначимо основні теорії грошей:

1. Еволюційна, що вважає принциповим товарну природу грошей і виникнення їх на підставі розвитку форм вартості.

2. Раціоналістична, що визначає гроші як результат певної домовленості людей. Різновидами її є такі теорії:

- металистична (Н. Орем – французький вчений 14 ст., меркантилісти), яка вважала дорогоцінні метали грошима від природи;

- номіналістична (Дж. Стюарт, Н. Барбон – англійські вчені 18 ст.), яка зазначала існування грошей як символів, умовних позначень;

- державна як форма номіналістичної (німецький економіст межі 19 і 20 ст. Г. Кнапп) з визначенням грошей як продукту державної влади.

3. Функціональна, що пояснює сутність грошей через їх функції, зокрема:

- кількісна (Ш.Л. Монтеск’є, Д. Юм, деякі їх сучасні послідовники), що обмежує значення грошей статистичним впливом на ціни та інші економічні параметри;

- власне функціональна (Л. Харріс), яка вважає об’єктом аналізу лише функції грошей.

На межі 20 і 21 ст. виникли суттєві зміни в грошовому обігу:

1. Золото не використовується як грошовий матеріал, ціна на нього складається як звичайна комбінація попиту і пропозиції, що було закріплено в принципах діючої ямайської валютної системи.

2. Валютні курси є вільними, плаваючими на відміну від колишніх валютних систем з фіксованими курсовими показниками. Взагалі валютний курс – вираження одиниці однієї країни в грошових одиницях іншої.

3. Значне збільшення питомої ваги електронних розрахунків з одночасним скороченням частки готівкових сплат (5 – 10 % від суми грошових потоків).

4. Значне зростання авторитету колективних валют, насамперед, євро і спеціальних прав запозичення (СПЗ, або SDR), що пропонуються Європейським Союзом і Міжнародним валютним фондом.

4. Грошовий обіг – процес руху грошей для обслуговування реалізації суспільного продукту.

Форми організації грошового обігу утворюють грошову систему. При цьому тільки держава в особі Національного банку України (НБУ) визначає грошову одиницю, масштаб цін, порядок грошової емісії, характер забезпечення грошей, форми безготівкового обігу та ін.

Грошовий обіг поділяється на готівковий і безготівковий. Готівка об’єднує монети, банкноти (великі купюри) й казначейські білети (дрібні купюри). Складовими безготівкового обігу є такі основні платіжні інструменти:

- документи на переказ, тобто платіжне доручення, чек, акредитив, платіжна вимога та ін.;

- спеціальні платіжні засоби, тобто векселі, банківські платіжні картки, розрахункові чеки та ін.

Окремо слід відзначити поширення системи електронних грошей як у міжнародних, наприклад, Visa, American Exspress, так і внутрішніх (Національна система масових електронних платежів - НСМЕП) платіжних системах.

Закони грошового обігу визначають кількість грошей, які є в обігу.

За умов нерозвиненості кредитних відносин використовується така загальна формула:

,

де М_гр - маса грошей, Т - кількість товарів, Ц – ціни товарів, Ш – швидкість обігу грошової одиниці.

Зазначена формула іншим чином концентрується в основному монетарному рівнянні - формулі Фішера:

M● V = P● Q,

де М – грошова маса.;

V – швидкість обігу однієї грошової одиниці;

Р – середня ціна товару;

Q – фізичний обсяг товарів.

При незмінності V і зменшенні або сталості Q, зростання М веде до зростання цін Р, тобто до інфляції.

Розвиток кредиту ускладнює вихідну формулу:

,

де в чисельнику додаються К – сума товарів, проданих у кредит цього року, П – сума повернених кредитів, ВП – взаємопогашені платежі (взаємозалік).

Під купівельною спроможністю грошової одиниці розуміють масу товарів, яку можна придбати за зазначену одиницю. Іншим чином це проявляється у нестійкості цін з такими основними формами:

1) інфляція, тобто зростання цін, з такими основними видами:

- повзуча, або інертна, з темпами зростання до 10% на рік;

- галопуюча з темпами до 200% на рік;

- гіперінфляція при перевищенні 200% протягом року;

- інфляція попиту;

- інфляція пропозиції;

- внутрішня і зовнішня (імпортована);

- збалансована й незбалансована;

- відкрита й подавлена;

- очікувана й неочікувана;

- регульована й нерегульована;

2) дефляція із зниженням цінового рівня;

3) дезінфляція як процес штучного зменшення темпів зростання цін;

4) рефляція як штучне провокування інфляції;

5) стагфляція як поєднання інфляції та стагнації виробництва.

Ключові категорії: вартість; гіперінфляція; гроші; грошовий агрегат; дезінфляція; дефляція; закон вартості; закони грошового обігу; інфляція; мінова вартість; натуральне виробництво; рефляція; споживна вартість; стагфляція; товарне виробництво; форми вартості; цінність.