Амнезія

25.02.2010

- Привіт.

- Привіт.

- Ем...я не розумію, чому ти це робиш із собою?

- Що саме ти не розумієш?

- Цю твою поведінку?

- А що в ній не так?

- Ти інша?

- Ха... я що з трьома руками чи хвостом?

- Ні... Ти просто... е... ну дивись, хіба нормально фарбувати своє волосся в помаранчевий колір, ходити в пожмаканому голубому светрі, подертих джинсах та й у цих кедах, давніший за мою бабусю...

- Ггг... коли твоя бабуся народилась, кедів ще не існувало в природі.

- Ну ти зрозуміла, що я мав на увазі...

- Ні не зрозуміла.

- Знову ти за своє, і так кожного разу, коли я тебе зустрічаю ти причіпляєшся до кожного слова, то на парі, то в розмові із одногрупниками, та навіть тут у кафе, хіба це нормальна поведінка?

- А хіба це нормально не замислюватись над тим, що ти говориш?

- З тобою не можливо говорити, і взагалі, чому ти сіла поруч мене, ти ж не бачиш я працюю за ноутбуком.

- Це зайве.

- Що зайве?

- Те що ти робиш...

- Гггмммм... Ну я не можу, все я пішов, радій, я йду, сиди тут собі сама, без мене. І знаєш що, ти справді інша, ти не така як всі, ти ненормальна!

15.05.2011

- Оу...це ти...

- І тобі привіт...

- Слухай, вибач мене, я останнього разу трохи погарячкував...

- Забий, це і так було вже давно

- А що ти тут робиш?

- Їду, що не бачиш?

- Блін, ну маю на увазі, що ти робиш в Петербурзі... Чи може ти мене переслідуєш?

- Ні..ти що, навіщо ти мені здався, я приїхала сюди на концерт Under Byen. А ти що тут поробляєш?

- Я приїхав з батьком, він тут налагоджує якісь бізнес - зв’язки, і взяв мене за компанію, поки він зустрічається з якимись чуваками, я собі гуляю по Петербургу, зараз буду виходити на Невській площі... О! моя станція...вибач що так швидко йду, не думав, що саме тебе зустріну в чужій для нас країні...бувай

- Бай-бай

21.08.2012

- Люба, ти справді вважаєш, що нам слід було знімати квартиру на Борщагівці?

- Так дешевше...

- Я розумію, але ти бачив, які тут люди є...

- Та перестань вже. Ти що гопніків боїшся?

- Та ні.

- От і добре

- Йдемо купимо собі щось на вечір.

- Ідемо.

- Зайдемо сюди, думаю тут має щось бути.

- Давай.

- Але я тебе тут почекаю, Візьму закурю цигарку, я і так знаю, що ти все купиш, що треба.

- Добре, я пішла.

- Цыгарку, ти слышал, что он сказал «цыгарку».

- Да и откуда такие берутся. Ти что з деревни приехал к нам?

- Ні, зі Львова.

- Наверное на зароботки.

- Які ще «зароботки»?

- Ты смотри, он ничего не понимает.

- Ану давай сюда, все что у тебя есть?

- Коханий, що сталось?

- «Коханий»...ахаха...ти смотри как они разговаривают.

- Тобі щось не подобається?

- Мне?...Мне все нє нравиться.

- Ти як зі мною говориш? Я тобі що пацанка якась, а ну підійди поближче.

- Ты смотри на нее...баба-гром, ха-ха...анука иди сюда.

- На тобі сволоч.

- Ого...глінтвейнчику ти мій, це що було?

- Та нічого, не дарма я ходила на дзюдо.

- Знаєш, я біля тебе не почуваюсь чоловіком.

- Та що ти, перестань. Я тебе кохаю не за силу, а за те що ти є. І все таки, ти правду казав, ми наче на ворожій території. Але нічого, прорвемось.

17.02.2013

- Ти впевнена, що ми повинні це зробити?

- А чому б і ні? Ми приїхали сюди, не для того, щоб тільки насолоджуватись екзотикою та займатися коханням, а й відчути адреналіну трішки в крові.

- Ну знаєш, я погано плаваю.

- Не бійся я буду поруч. Бачиш цю хвилю? Давай попробуємо її осідлати, вона маленька зовсім.

- Ок, ти попереду, а я за тобою.

- Добре.

- А...а...а...!!! Рятуй, я падаю...

30.03.2013

Ці сни, про що це вони, чи це не сни, і взагалі, де це я? Хто я? Чому всі в білих халатах та розмовляють на незрозумілій мені мові? І хто та дівчина? Нічого не розумію, то спочатку вона мене вбиває своєю тупістю, а потім глінтвейнчику мій. І ще ці хвилі і скелі. І навіть Санкт-Петербург якийсь. Мені хто не будь шось пояснить?

- Агов, тут хтось мене розуміє?

Ніхто. О, Боже. Хто я? Що це таке все має означати? Чому моя нога в цьому...гіпсі. Моя голова... перев’язана.

- El milagro! Llamen al doctor! é l se ha despertado del coma[1]

Якийсь чоловік біжить до мене. Чого він мені пхає ліхтарик в око. Що він хоче?

- Todo está bien, podé is llamar a señ orita Petrivsca[2]

Петрівська, хто це така? Щось таке тепле та приємне. Ніжне. Чому моє серце швидше б’ється, невже воно шось знає, чого я не знаю. Ось вона заходить, це ж те саме помаранчеве дівчисько, це ж глінтвейнчик зі сну. Чому я плачу? О, небо, що ти на мене насилаєш?

- Миросику, забуття ти моє зелене, ти...ти...воскрес. Вибач, мене дурну. Вибач, що потягнула за собою. Пробач мені. Я щаслива. Ти очуняв. Я буду завжди поруч...

- Привіт...але...я навіть не знаю як тебе звати. І де це я?

- Ти нічого не памятаєш?

- Пам’ятаю лише помаранчеву дівчинку, глінтвейнчик, якийсь концерт в Петербурзі, гопніків. А останнє, що пригадую, це хвилі і... тебе. Як я тут опинився? І взагалі де це я?

- Коли ти впав із дошки, ти сильно вдарився головою об скелі та зламав собі ногу. Це ж був наш медовий місяць на Канарах.

- Так ми з тобою одружені?

- Так...

- Вибач, але я тебе не знаю, хоча мені тепло від того що ти є поруч, напевно я тебе кохав.

- Можливо в тебе амнезія. Але не переживай...все буде добре...а поки візьми поїси, тобі потрібні сили...Головне, що ти очуняв...А далі якось воно буде. Дякую.

Таке враження, що вона чужа для мене, я навіть трохи ставлюсь до неї вороже. Але ні – це лише покалічений мій розум так вважає. А серце, воно ж з іншої площини – духовної. Воно мені щось каже, але я не розумію, що саме воно до мене промовляє. Я сподіваюсь, що ця екзотична поїздка закінчиться з хеппі-ендом, і я зрозумію хто ми є...

Софія Голько

Міфічна, загадкова, цинамонна