Історія ненародженого дитяти

Олеся, прокинувшись зранку відчула, що щось негаразд. І вона не могла зрозуміти що саме. Якесь недобре передчуття огортало дівчину. Але що може бути не так? «Адже, я молода і красива і все має бути добре. А я відчуваю якийсь неспокій та біль під серцем. Що воно таке? Мене раніше ніколи не боліло серце. Можливо, це якась хвороба? Та ні, я просто накручую себе. Але це передчуття, звідки ж воно?»

Цілий день дівчина ходила як сама не своя. Вона не могла втямити, що коїться з нею. Олеся не бачила жодного перехожого перед собою, якась пелена закривала їй очі. А ввечері її мало не збив автомобіль. І вона вирішила, що завтра іде до лікарні.

Настав ранок, а відчуття тривоги було настільки сильним, що серце хотіло вистрибнути назовні, а від цього у скронях було відчутне сильне гупання крові. Дівчина відстояла довгу лікарняну чергу і нарешті потрапила до терапевта. Старша жінка глянула на неї зневажливим поглядом, що аж кров втекла у п’ятки і запитала:

- Тобі чого?

- Я…я…мені…– дівчині від цього погляду стало ще гірше і вона зомліла.

Коли відкрила очі, то біле яскраве лікарняне світло різало їй у них. Біля неї сидів незнайомий чоловік у білому халаті, вочевидь – це лікар, і мило посміхався:

- Ну, що матусю як ми себе почуваємо? Ви така бліда, вам потрібно їсти більше вітамінів.

- Я – матуся? А ви нічого не переплутали? Я не можу бути матір’ю. Я ще не готова і взагалі у нас батька навіть немає. А, так, я зрозуміла - це жарт! Ну, і де приховані камери, і куди рукою махати?

- Дівчинко, люба, це зовсім не жарт, і ти дійсно вагітна. Ти станеш мамою, це ж така радість!

- Так, радість, ще одне байстря на світі - це велика радість!

- Ну, але ти можеш поговорити з його батьком?

- З ким? Із тим маніяком, що зґвалтував мене, коли я пізно поверталась додому? Чудово. І тепер я маю ростити дитину із генами цього виродка?

- Пробачте, я не знав, що у вас такі кепські справи, але дитину, я все одно б залишив…

- А нащо вона мені, коли я, навіть, не зможу прогодувати її?

- Зможете, вам так здається. Спочатку важко, але згодом буде легше!

- Вам добре говорити. Ви, мабуть, виросли у гарній християнській родині у достатку, а я росла у дитбудинку – я сирота і мене ніхто не чекає вдома. А у вас мабуть дружина, діти і все таке.

- Чому ж? Тепер я теж сирота. Мої батьки і дружина ще з ненародженою дитиною загинули в автокатастрофі, а вдома мене ніхто не чекає…

- Пробачте, вам також несолодко, а я тут розвела нюні.

Олеся, вийшовши від лікаря, довго розмірковувала, чи залишити їй цю дитину, чи краще позбутись її. Дівчина не знала як їй бути і що робити. Коли Олеся переходила вулицю, то почула звуки скрипки, що зразу полонили її серце. Вони доносились із маленького кафе. Юна красуня вирішила зайти. Сіла за столик, замовила собі келих червоного вина і, вслухаючись у звуки скрипки, продовжила розмірковувати над своїм майбутнім і над словами лікаря.

«Я не можу залишити те кляте байстря, воно не принесе мені радості, але і вбити свою плоть я теж не можу… Що ж робити? І до кого податися? У мене нікого немає.»

Дівчина випивала келих за келихом, вино давно вже змінила горілка, а біль все одно не вщухав. За столик до неї підсіло двоє незнайомих чоловіків, що пропонували любовні втіхи втрьох. Вона майже погодилась на їхню пропозицію. І вони пішли у танок. Це був танок смерті та життя. Майбутнього та сьогодення. Напориста гра скрипки відчувалась усюди: у вухах, у серці, у душі і рвалась назовні, пронизуючи дівчину пекучо-рвучким болем. Та раптом плач скрипки Олеся відчула всередині себе. І чим тужливіші акорди брав скрипаль, тим більше боліло її. Біль був таким сильним, що вона знову втратила свідомість.

Як не дивно, коли Олеся відкрила очі, то біле яскраве лікарняне світло сильно разило. Біля неї сидів той же лікар, і суворо та непривітно посміхався:

- Ну що, Олесю, догралися? Добилися свого?

- Лікарю, ви про що? Я не розумію - в чому справа?

- Не прикидайтеся, дівчино, ви все чудово розумієте!

- Лікарю, а що я маю розуміти? У кафе мене полонила гра скрипаля і я пішла у танок. Та музика ще досі звучить всередині мене!

- А ви впевнені, що вона звучить в середині вас? Чи може лише у ваших вухах?

- До чого тут музика і вуха? Ви говоріть конкретніше, чого вам від мене потрібно?

- Мені від вас нічого! Але ваша дитина хотіла б з’явитись на світ і їй було б потрібно комусь сказати «Мамо!»