Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Епіграф до життя
Життя, як кіно. Старе, затерте й чорно-біле. Беру телепрограму в руки. А їх нема. Їх просто немає.
Знайомство, або один момент із життя… Стою на зупинці. Чекаю на трамвай. Уже вечоріє. Сонце вже помалу збирається лягати спати. Вмивається, стелить ліжко… От-от, ще тільки почистить зуби і ляже. Раптом чую дивний металевий стогін, у напівтемряві помічаю спринтерські стрибки іскор, а в ніздрі вдаряє запах горілого. За хвильку з-за рогу виринає трамвай, що весело усміхається втомленими фарами всім пасажирам, які стоять на зупинці, ніби просячи вибачення за затримку. І от вагон зупинився. Дверцята відчинилися, злякавшись самі себе, і люди, як мурахи, висипали зсередини. «Хм! - подумав я, все ще відчуваючи запах горілого. – Чи далеко заїду на цій машинерії, яка ще, напевно, пам’ятає самого товариша Брежнєва разом з усіма його незліченними орденами на грудях?» Подумавши декілька секунд, я все-таки вирішив, що варто їхати. Все одно ж опинюсь далі того місця, на якому оце зараз стою. Зайшов всередину. Дозволив злому, як собака, компостеру покусати свій квиточок. За мить вагон рушив. Я мимоволі почав розглядати пасажирів, які їхали разом зі мною. Он старий дідусь сидить і читає газету. Поряд з ним стоїть якийсь чоловік із зачіскою a-la Михайло Горбачов і намагається своїм поглядом схопити щиру брехню наших журналістів, що розміщена на сторінках газети. - Як тобі не соромно! – враз мої споглядання були перервані якимсь голосом, чи то пак криком. Я оглянувся і побачив, як старенька жінка докоряє молодій дівчині за те, що та не хоче поступитися їй місцем. Посоромлена дівчина встає, потупивши очі в підлогу. - Сідайте, будь ласка! – ледь спромоглася вимовити вона, і старенька з тріумфуючим виглядом на обличчі вміщується на вільному сидінні, як на троні. Через деякий час помічаю, що трамвай набитий пасажирами, які, напевно, почувають себе, як кілька в банці. Або ж іще краще. І от чергова зупинка. Трохи постогнавши, збуджуючи надвечірнє повітря, дверцята вагона відчиняються. Якийсь старенький, як і трамвай, в якому я оце маю честь зараз їхати, дідусь гордо підіймається зі свого місця і, крекчучи, через натовп намагається протиснутись до виходу. Деякий час йому це непогано вдавалося, та вже ближче до виходу на шляху трапився молодий хлопчина. Побачивши дідуся, хлопець нервово затупцявся на місці, намагаючись звільнити місце для проходу. Проте куди там! Наткнувшись раптом на перешкоду, дідусь закричав: - Чого став тут, (censored)! – і так штовхнув хлопця, зробивши на цілий трамвай презентацію усього свого розкішного словникового запасу, що у нього заклало життя, аж той бідолаха мало не вийшов передчасно з трамвая, прихопивши з собою ще декількох пасажирів. В цю мить мені чомусь згадалася та старенька, що намагалася завоювати собі місце в трамваї. Через декілька зупинок пасажирів всередині поменшало, але повітря від цього, на жаль, не побільшало. Згодом трамвай потрапив в затор. Глянувши на збіговисько (чи, правильніше сказати, з’їздисько) машин попереду, я зрозумів, що ще не скоро вдасться зрушити з місця. На затасканому склі вікна старенького трамвая почали з’являтись краплини дощу. «Це ж треба! Дощ! – з прикрістю подумав я. – А все тому, що я не взяв із собою парасольки!» Надворі вже встигло потемніти. Трамвай так довго стояв в заторі, що здавалось, зараз ще встигне й посвітліти. Як сказав класик, за цей час можна передумати все своє життя. Та от чеканина в заторі закінчилася, і трамвай поволі рушив вперед, повільно здригаючись, ніби від приємного холоду, що прийшов разом з дощем. За декілька хвилин я вже був на потрібній мені зупинці. На вулиці мене зустрів дощ. Класно! Значить, хоч хтось мене тут чекав. Бо ж, якщо тебе ніхто не чекає, то для чого кудись узагалі їхати?.. Дощ зрадів, побачивши мене, пустивсь іще сильніше. Тішучись, що я нарешті виліз із тої старої роздовбаної посудини, що час від часу зригує яскравими іскорками, дифузуючи повітря горілим запахом, топив мене в своїх сльозах радості. Здавалося, що Всевишній вгорі забув закрити всі небесні крани. Я вирішив почекати, поки дощ хоч трішки стишиться, нарадіється зустріччю зі мною. Хай! Він же як мала дитина. Давно не обіймав мене самого, без розчепірки, зонтика, парасолі-парасольки чи як її там ще називають. Коли вгамується, тоді вдасться продовжити свої блукання містом в пошуках свіжих вражень для написання нових творів. Блукаючи отак іноді містом, сам собі видаєшся хворим або божевільним. Завжди вважав, що у літератора невеликий вибір – одне з двох: або лікуватися, або ж публікуватися. Дощ ніяк не хотів мене відпускати, тож довелось сховатися від нього під накриттям трамвайної зупинки. Неподалік стояла одна лише дівчина. Вона одразу видалась мені якоюсь задуманою і засмученою. «Що ж то вона там думає?» – подумав я, чи не вперше в житті пожалівши, що не маю телепатичних здібностей. Її трішки кирпатий носик і чорне, як смола, мокре волосся кликали мене до себе потужними хвилями спокуси. Я зробив декілька кроків в сторону дівчини, почувши, як ті хвилі раптовою несподіванкою завібрували у мене в грудях, десь в області серця. - Привіт! – звернувся до дівчини і змусив себе усміхнутися, навіть не здогадуючись, яким ідіотом зараз перед нею виглядаю. - Привіт! – трохи здивовано відповіла дівчина. - Давай знайомитись! – якось недоречно запропонував я. Дівчина з неприхованим здивуванням глянула на мене і сказала: - Давай! – і на її обличчі появилась втомлена, але ніжна посмішка, від чого мені стало чомусь весело-весело, як торчку, що щойно нюхнув невідомо який гербарій, куплений у якоїсь бабці за невеликі гроші, як то кажуть, дешево і сердито. Отак ми й познайомились. Разом із сумом дівчини пропав і дощ. Вирішив, що він мені вже більше не потрібен. Ми довго гуляли містом. Блукали лабіринтами старого Львова і були раді бути разом. Удвох, без усіх, лише самі із собою. Здавалось, що ми знаємо один одного вже давно, але тільки тепер це усвідомили. Хотілось навічно заблукати в тих лабіринтах разом з нею і не повертатись додому. Від своєї нової знайомої я дізнався, що вона любить щовечора отак просто, як і я, блукати вулицями міста. - Так я намагаюсь знайти себе! – казала вона. В цей момент я зрозумів: «А хіба ж я не те саме шукаю?..» Я ще раз глянув на дівчину, усміхнувся сам собі, і подумав: «Як все-таки добре те, що ми нарешті знайшли один одного! Знайшли те, що так довго шукали».
|