Перше листопада

«Так, ще тільки за п’ятнадцять третя, якраз встигаю». - заспокоюєш себе. Проте тобі десь у закапелках душі хочеться чогось іншого. Ну, не просто встигнути. Чого саме відомо не лишень тобі одній…

Тобі смішно, бо ти вдивляючись у ці скупчення (щиро від душі), вбачаєш у них кумедних комашок, які метушаться то там то сям…

Вони заклопотані, у вічному русі…

Краще б не ходили, не метушилися. Сьогодні ти сама. Тобі хочеться родинного (затишку)?

- 19-та вже третя поїхала, а 72- ї немає. «Ще встигну…»

- Вам також на Майорівку?

- …?!

- О, яка гарна погода золота осінь.

- …?!

Мене морозить сьогодні. Надягаю модні рукавички з вирізами, які оздоблені біля кожного пальчика стрічками траурними…

Кляте, на диво тепле як на цю пору сонце пробирає мене наскрізь. Мене морозить…

Застрибую на останню сходинку і вміщаюся тільки наполовину…

Мені дивно - це не мій простір…

- Ви кавалєр чи нє?!

Голос із дна:

- Для своєї дівчини - так.

- Уступіть їй місце…

Здивовано повертаєш голову і…

- Та ви що …я …я… ні!

- Сідайте

О! Зручно вмощуюся і хоч би якось віддячити починаю розмову із якоїсь банальної фрази і, як би то сказати, старомодної чи що:

- А колись молодь була не така…

І не подумайте, що мені під сімдесят. Я втомлена від життя. Мені дев'ятнадцять…

Співрозмовник? Сусід? Чи ще хтось там, для мене немає значення, починає щось розказувати про тодішні часи своєї молодості, далі ніби ненароком згадує історію…

- Було нас шестеро дітей, коли батько вже не молодим прийшов з фронту. Боже, він вернувся незрячим, змученим і зовсім не себе не схожим. І це в свої тридцять шість…

Мов магнітом прикована до його обличчя. І у моїй пам'яті проскакують кадрами, ніби якийсь фільм, спогади… Це чула від батька, а згодом і від самого діда …

Так, і мій дід, якому зараз мало б бути сімдесят два, також служив у Німеччині. Остарбайтером…

Дивом втік. Йшов пішки тиждень. Добрі люди також знайшлися, не дали пропасти. Вже на рідній землі по дорозі зламав ногу…

Прийшовши до рідної оселі, не знайшов, як сам казав жадної штахеті. Пустка. Змушений був піти до сусідів на нічліг.

Стефко, гей, дівко, де чорт пішлявсі? Ну нарешті!

Матір Стефки повертає голову і бачить, що перед нею ніби із дна виринуло щось …

Йой, Боже, а то шо таке?! Шляк би ті трафив!

І те щось заговорило…

Цьотко Софіє, та то ж я, важ сусідо!

А то ти, дитино, ходи но ду хати.

Так переховувався на горищі майже півроку. Неспокійні були тоді часи … «Пок всьо сі ни влєгло», - як сам любив згадувати…

Стефка доглядала за ним, приносила їсти. Нога погано зрослася, стала трохи меншою від чого почав кульгати.

А Стефка завжди у роботі і світу божого за тою роботою не видно.