Картина. І якщо накласти тебе на папір

Ти – акварель…

Тонка, майже прозора,

І якщо накласти тебе на папір

(також тонкий і аристократичний),

то ти лягаєш легко і покірно,

як сніг тихо торкається краю землі.

І, осівши на білому полі,

твої кольори, як хмаринки –

Прозорі, аж серце просвічується.

І папір стає трошки барвистішим,

Лиш трошки, небагато –

І легенький сум, як холод першого дня весни,

коли ще сніг огортає квіти.

І легенький усміх, як перший промінь,

що цілує замерзлу квітку і та розкриває очі.

І вітер…

Тебе можна накладати шар за шаром –

і все одно буде видно те, що сталось вперше…

І малюнки, ніби зроблені із барвистого повітря,

Як застигла вода із розчиненими кольорами

Тебе торкається тонкий пензлик,

зроблений із шерсті білочки – лиш кілька волосків

І вологий, вологий і солодкий…

Ти пахнеш небом і дощем,

Ти – акварель…

Я – олійна фарба,

Густа, як шматок землі, незораної ще з осені,

Чекаю, коли прийдуть коні і розкриють застиглу

поверхню,

Чекаю на зерна розчиннику, щоб могти прорости,

Потребую емульсії на полотні, щоб затримати час у ньому,

Так, насправді беззахисна і ненезалежна.

І кольори як першооснови –

Сильні, яскраві, як вогонь з водою,

скачуть на лляне полотно, мов бризки вишиванок

на рукавах лемкинь.

І річка, що ось-ось розлиється поза межі рами,

бурхлива, шумлива, співаюча,

І хмари, що ніби оросять галерею ультрамариновим

дощем – важкі, набухлі і повні щастя.

Мене накладають грубим пензлем –

довгим, з моцною ручкою, що лоскоче моє волосся.

Або мастахіном, що шматками творить

гори й западини на полотні.

Або просто видушують з тюбика:

-- Як засвітити вікна у темній хаті?

-- Постав жовті плямки.

Я сохну 80 років

і пахну розчинником, соняшником і землею..

Я – олійна фарба,

Ти – акварель,

Але разом ми творимо картину.

Щастя

Якось-десь, колись давно жила собі дівчинка. Жила, жила, думала, думала і придумала йти шукати щастя, як то кажуть, куди очі світять. Але на її очах жили окуляри, яким було самотньо у футлярі, тож вони примостились на носі. Засвітити очі було неможливо.

Думала, думала і придумала…

Закрий очі Просто зараз. Закрий і побачиш

Набагато більше. Під твоїми повіками при-

чаїлось В.С.Е…

Хочеш – і теплі, густі потоки запашних сірих слів огорнуть тебе, коли вогонь почне співати колискову? І ти, і одяг, волосся, серце, душа, думки, гади(чи кеди, чи кроси, чи босі п’яти) теж посіріють і будуть пахнути чимось гіркувато-терпким, аж очі сльозитимуться…

Хочеш – і місяць розлиє просто на голову молочний сніг – сніжинки осідлають травинки-волосинки і гарцюватимуть до ранку, а ти точно не зможеш заснути…

Хочеш – і ти, що обмерз, ніби цукрова льодинка-людинка вночі, розтанеш і перетворишся на солодку масу, якою поснідають промінці, не залишаючи навіть нещасної цукрової пудри(бо ж смачно…)

Хочеш – і сонце поволі вип’є з тебе бліду вологу, залишаючи червонястий пил на щоках, що згодом підпечуться, зарум’яніють до золотавої апетитної шкуринки…

Хочеш – і твій погляд заплутається між сосон, беріз і дубів, чіпляючись за гілочки, листя, голки, гриби, кущі і, змушуючи ялинки тихо шуміти, перетираючи небо між шишками…

Хочеш – і вершковозбиті хмари, безформні і формотворчі, заночують у твоїх руках тендітними крапельками роси, що нагадують льодяники…

Хочеш…

Хочеш?

І придумала. Засвітила вона шнурівки на черевиках(одна – зелена, друга – оранжева), закинула на плечі сумку, на якій вовтузились стрічки, значки, косички і багато хто і що, поправила окуляри і почимчикувала. Вперед. За щастям.

Віка