Повсякденне

Відроджувалася приватна ініціатива. Існували дрібні товаровиробники (селяни, кустарі, ремісники). Розвивалися ринок і товарно-грошові відносини. Виробник у кооперативах залишався господарем і власником.

У період непу товаровиробники-приватники мали право на вільну купівлю і продаж продукції. Зникли реквізиція продукції у селян і примусові мобілізації у робітників. Значна частина населення почала більше купляти продукції на ринку, стала жити заможніше.

Нормалізовано фінансову систему. Відновлено банки, кредитні установи, нормалізовано податкову політику.

1922-1924 рр. Проведено грошову реформу, в обіг надійшли забезпечені золотом радянські гроші - червінці. Зупинено шалений темп інфляції.

Контрольні запитання

1. Як називають орендарів, комісіонерів, маклері, торговців-оптовиків, промисловців?

2. Коли була запроваджена нова економічна політика?

3. Коли було прийнято постанову «Про заміну розкладки натуральним податком»?

4. В жовтні 1922 р. були випущені забезпечені золотом банківські білети?

Політика влади у царині культури. Українізація

План

1. Причини коренізації (українізації).

2. Ставлення влади та населення до українізації.

3. Розвиток культури (освіта, наука, література, образотворче мистецтво, театр, кіномистецтво, музика).

4. Релігійне життя.

5. Формування нового укладу повсякденного життя.

Коренізація (в Україні – українізація) – посилення контролю та впливу комуністичної партії в національних районах наданням народам СРСР можливості створити сприятливі умови для розвитку власної культури, для вивчення і користування місцевими національними мовами, готувати національні кадри, враховувати національні фактори під час формування державного апарату.

1. Причини коренізації (українізації)

1. Прагнення більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення, щоб зміцнити свою соціальну базу.

2. Намагання спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло.

3. Продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах.

4. Показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х років 80 % населення України становили українці, а 20 % - представники інших національностей. Із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабу українською мовою володіло лише 797 чол. Ще меншим був відсоток українців серед працівників республіканського масштабу.

Суть цієї політики – посилити (укоренити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед населення національних республік.

Вона передбачала:

• виховання кадрів із представників корінної національності;

• впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови;

• розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів;

• розвиток національних культур;

• сприяння розвиткові культур і мов національностей.

Квітень 1923 p. XII з'їзд РКП(б) про перехід до політики коренізації в національних республіках.

Основні напрями та завдання українізації визначено в декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. " Про заходи в справі українізацїї шкільно-виховних і культурно-освітніх установи декреті всеукраїнського ЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”.

Активними провідниками політики українізації серед українських більшовиків стали М. Скрипник, О. Шумський, В.Чубар та інші.

Усі партійні та урядові службовці пройшли курси української мови. Все службове листування та діловодство поступово переводилося на українську мову.

Наркоматом освіти у 20-ті роки керували прихильники національного відродження – О. Шумський (1925-1927 pp.), М. Скрипник (1927 -1932 pp.).

Завдяки їхній діяльності українська мова поширювалася в освіті й науці. Діяли державні курси з вивчення української культури з випускними іспитами.

Відбувалася українізація української церкви, окремих військових частин (двох офіцерських шкіл і кавалерійської дивізії).

Українізація сприяла залученню до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції, які щиро прагнули служити народу, сприяти його соціально-економічному та духовному піднесенню.

В Україну з еміграції повернулося чимало відомих діячів, зокрема: М. Грушевський – професор історії, видатний діяч української революції, який розгорнув наукову роботу; С, Рудницький, А. Ніковський, П. Христюк, М. Шрага та інші, які долучилися до процесу українського відродження.

2. Ставлення влади та населення до українізації

Ставлення населення до українізації

Населення України вітало процес українізації:

• українці в складі керівних кадрів усіх галузей становили на початку 30-хроківпонад 50 %;

• українською мовою володіло 59 % робітників;

• 90 % газет і 60 % книжок видавали українською мовою;

• 80 % загальноосвітніх шкіл і 30% вишів перейшли на навчання українською мовою;

• у 1928 р. було випущено 36 кінофільмів лише українською мовою;

• радіомовлення, що виникло 1924 p., здійснювалося лише українською мовою.

Ставлення влади до українізації

1. Секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович розглядав українізацію як відступ від ленінської національної політики. Під виглядом боротьби з націоналізмом він організував переслідування відомих партійних, радянських і громадських діячів України.

2. Негативну роль для України відіграв лист Й. Сталіна " Тов. Кагановичу та іншим членам політбюро ЦК КП(б)У" від 26 квітня 1926 р. Лист став офіційним поштовхом для кампанії боротьби проти " націонал-ухильництва" в Україні. Це був початок цькування наркома освіти О. Шумського, який свого часу критикував Л. Кагановича.

X з'їзд КП(б)У (1927 р.) осудив «націоналістичний» курс О. Шумського, якого 1933 р. було заарештовано і засуджено на 10 років позбавлення волі.

3. Керівників партії та уряду республіки, які свого часу входили до складу комісії політбюро ЦК КП(б)У з українізації - С. Косіора, В. Чубаря, В. Затонського та інших, у 30-х роках оголошено " ворогами народу" і знищено. Загинула велика кількість рядових учасників процесу українізації.

4. У 1933 р. почався відхід від українізації, а радянська влада повернулася до русифікації.