![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Персонал консульських установ і порядок його призначення⇐ ПредыдущаяСтр 18 из 18
Забезпечення реалізації консульських зносин між двома або декількома державами здійснюється через консульські установи. Ст. 1 Віденської конвенції про консульські зносини дає визначення консульської установи у досить загальному вигляді. Зокрема, вона встановлює, що консульська установа означає будь-яке генеральне консульство, консульство, віце-консульство або консульське агентство. Існує дві категорії консульських установ: консульство як професійна установа і почесне консульство. Докорінна відмінність між ними не у сфері функцій, а у сфері привілеїв та імунітетів, якими користується консульська установа. Обидві категорії консульств поділяють на чотири класи, аналогічно як поділяються глави консульських установ. Клас консульської установи визначається за згодою сторін. Внутрішня організаційна структура консульської установи залежить від сфери та специфіки її завдань і функцій. Однак майже завжди в її структурі є підрозділи, які займаються питаннями віз, успадкування, опіки, туризму тощо. У консульствах морських держав завжди є морський відділ. Сам консульський персонал не має чіткої міжнародно-правової класифікації. А тому присвоєння консульського рангу є внутрішньою справою акредитуючої держави і регламентується її внутрішнім законодавством. Відповідно до ст. 9 Віденської конвенції 1963 р. та існуючої практики виділяють чотири класи керівників консульських установ: генеральні консули, консули, віце-консули, консульські агенти. Водночас положення цієї статті у жодному разі не обмежує права будь-якої договірної сторони визначати найменування консульських посадових осіб, які не є главами консульських установ. У минулому в консульській практиці вживалися такі терміни, як резидент, торговий агент, проконсул, практикант консульства, секретар консульства. Главами консульських установ можуть бути лише особи, які мають один із передбачених Конвенцією чотирьох класів. Відповідно вони здійснюють керівництво генеральними консульствами, консульствами, віце-консульствами і консульськими агентствами. Отже, держави володіють свободою вибору у визначенні класів глав консульських установ. У плані старшинства найвищий клас має генеральний консул. За загальним правилом у консульській практиці його призначають главою консульської установи в тих консульських округах, що мають для акредитуючої держави особливе значення. Це може стосуватися територій, де компактно проживають вихідці або навіть громадяни акредитуючої держави, привабливості певного регіону з огляду на його економічний і торговельний потенціал, сприятливий інвестиційний режим тощо. З огляду на ці обставини у післявоєнний період у консульській практиці держав переважає тенденція до зростання кількості генеральних консульств, аналогічно як і в дипломатичній практиці — посольств. У рамках генерального консульства може бути лише один генеральний консул — глава представництва і декілька консульських посадових осіб. Глава консульської установи повідомляє Міністерство закордонних справ країни перебування через дипломатичне представництво про порядок старшинства між посадовими особами консульства. Консулів і віце-консулів призначають керівниками відповідних консульств або, як це часто буває у консульській практиці, консульськими посадовими особами, яким доручено у цьому статусі виконання консульських функцій. Консульських агентів досить рідко використовують у консульській практиці держав. Найчастіше вони виконують свої функції під керівництвом глави консульського представництва, а не як окремі консули. У міжнародній практиці широке застосування отримав інститут почесного (позаштатного) консула. Почесний консул — це особа, яка не перебуває на державній службі, проте виконує відповідні консульські доручення на прохання зацікавленої держави та за згодою країни перебування. Найчастіше їм присвоюється клас віце-консулів або консулів, рідше — генерального консула. Переважно почесний консул виконує свої функції під керівництвом штатного консула, консульський округ якого розташований найближче до нього. Інститут почесного консула, який сформувався у XIX ст. як окрема ланка консульської служби, отримав широке застосування після Другої світової війни. Згідно з нормами Віденської конвенції 1963 р., почесний консул може виконувати практично всі функції штатного консула, що має особливе значення для тих країн, де немає дипломатичного представництва або штатного консульства акредитуючої держави. Добре знаючи, нерідко навіть краще від штатного консула, місцеві відмінності, особливо торговельно-економічні та транспортні зносини, почесний консул може принести у деяких сферах більше користі для акредитуючої держави. Глава III Віденської конвенції 1963 р. про консульські зносини досить чітко регламентує режим, що застосовується до почесних консульських посадових осіб і консульських установ, очолюваних цими посадовими особами. Значно гірше це питання врегульоване у Консульському Статуті України, де йому приділено лише три статті. Очевидно, це радше данина традиціям, що існували в Радянському Союзі, де інститут почесного консульства взагалі не застосовувався. Почесних консулів призначають з-поміж осіб, які користуються значним авторитетом на певній території, особливо в торговельно-економічній, соціальній та культурній сферах. Вони виконують консульські функції безоплатно поряд зі своїми професійними обов'язками. Особливо широко використовується інститут почесного консула в скандинавських державах. На початку 70-х років XX ст. Норвегія мала 535 почесних консулів і лише 25 штатних, Швеція — 510 почесних консулів і 14 штатних, Данія — 455 почесних ill штатних. Станом на 1 січня 1997 р. у різних країнах світу працювало 12 почесних консулів України. Для порівняння: Німеччина має 440 почесних консулів, Великобританія — 238, Австрія — 140, Швейцарія — 120, Бразилія — 113, Ізраїль — 80 та ПАР — 60 консулів [2, с. 80]. Під час роботи Конференції у Відні 1963 р. особливо напружені суперечки точилися навколо режиму почесних консулів між представниками скандинавських держав, Бельгії і Голландії, з одного боку, та представниками афро-азійських держав — з іншого. Перша група держав, які мали значний досвід у встановленні та розвитку мережі почесних консулів, прагнула домогтися включення в Конвенцію положення, яке б надавало значні привілеї та імунітети почесним консулам. Представники афро-азійських країн виступили проти цього. Основна їх вимога полягала в тому, щоб почесних консулів було віддано під суворий контроль держави перебування, передусім, стосовно комерційної діяльності та іншої діяльності, не пов'язаної з виконанням ними офіційних функцій. Після дискусій у ст. 68 Віденської конвенції була зафіксована норма, за якою кожна держава може сама вирішувати, чи буде вона призначати або приймати почесних консульських посадових осіб. У міжнародній практиці існує правило, за яким глав консульських установ призначає акредитуюча держава і допускає до виконання своїх функцій держава перебування. Цей принцип сформульований ще у Гаванській конвенції про консульських чиновників 1928 р. і врахований Комісією міжнародного права при опрацюванні Віденської конвенції 1963 р. Беручи до уваги цю обставину, ст. 10 Конвенції констатує: " За умови дотримання положень цієї Конвенції формальності щодо призначення і допущення глави консульської установи визначаються відповідно законами, правами і звичаями акредитуючої держави і держави перебування". Після попереднього узгодження щодо глави консульської установи акредитуюча держава забезпечує його документом, що має форму патента або подібного до цього акта, який посвідчує його посаду і зазначає його повне ім'я та прізвище, категорію або клас, до якого він належить, консульський округ і місце розташування консульської установи. За своїм змістом консульський патент — це документ, який підтверджує, що зазначена особа призначається на посаду глави консульської установи. Беручи до уваги, що консульська служба загалом є різновидом дипломатичної діяльності в широкому розумінні цього слова, консульський патент виконує таку ж роль, як і вірчі грамоти, що видаються главам дипломатичних представництв. Цей патент видається при кожному призначенні глави консульської установи навіть у тих випадках, коли відбувається нове призначення тієї самої особи на новий термін на території тієї ж держави і навіть у ту саму консульську установу. Зміна рангу консульської установи, наприклад, консульства на генеральне консульство, у міжнародній практиці супроводжується необхідністю надання нового консульського патенту, в якому фіксуються ці зміни як щодо консульства, так і щодо його глави. Консульський патент видається главою держави, Міністерством закордонних справ або урядом, залежно від положень внутрішнього законодавства акредитуючої держави. В Україні глав консульських установ усіх рангів призначає МЗС України, у Великобританії — королева, у США генеральних консулів призначають декретом президента, а решту консульських посадових осіб — державним секретарем. Після отримання консульського патенту і його надсилання уряду країни перебування завершується перший етап у процесі призначення особи главою консульської установи в країні перебування. Наступний етап включає отримання екзекватури від держави перебування. Порядок і форма видачі екзекватури визначаються внутрішнім законодавством країни перебування. Вона може бути видана у формі окремого документа, який підписує або глава держави, або міністр закордонних справ. У деяких випадках на консульському патенті робиться відповідний напис, який ототожнюється з екзекватурою. Відповідно до п. 2 ст. 12 Віденської конвенції, держава перебування може відмовити у видачі екзекватури, і при цьому вона не зобов'язана повідомляти акредитуючій державі мотиви такої відмови. За загальним правилом, яке склалося у консульській практиці, екзекватура і консульський патент необхідні лише для глав окремих консульських установ. Що стосується керівників консульських відділів посольств та місій, незалежно від того, що вони мають, наприклад, клас генеральних консулів або консулів, не вимагається надання їм консульського патенту й отримання екзекватури. Оскільки вони залишаються дипломатичними агентами у штаті посольств та місій, для них існує звичайний порядок призначення й обіймання посади, що супроводжується необхідністю отримання візи на в'їзд у країну перебування та обов'язковою нотифікацією про призначення, яке відбулося.
|