Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Християнство та витоки культури українського народу






 

Останнім часом відроджуються старі й з’являються нові оцінки значення релігії в історичному розвитку українського суспільства. Під час урочистостей з нагоди 1000-ліття та 1020-річчя запровадження християнства в Україні-Русі особливо визнавалась роль християнської церкви у створенні всього багатства вітчизняної культури, мистецтва, літератури.

Однак не варто недооцінювати і досягнутий у дохристиянській (язичницькій) Русі рівень розквіту духовного світу праукраїнського суспільства, його культури і мистецтва. Ще до прийняття християнства язичницька Русь мала високорозвинену художню культуру, писемність, розгалужену систему релігійних вірувань. Тому для сприйняття візантійського християнського спадку тут був підготовлений сприятливий ґрунт. Дохристиянські культи східних слов’ян своєрідно позначилися на поступі культури прадавніх українців, системи світосприйняття та відображення їхніх уявлень у різних видах мистецтва. Суттєва риса старослов’янської духовної культури – релігійно-магічне забарвлення майже усіх її виявів. Образотворче мистецтво і народний фольклор нерозривно пов’язувались із вірою в потойбічне життя (у могили клали побутові речі, зброю, їжу), культом предків (щорічні поминки на їхніх могилах) і захистом від злих сил за допомогою амулетів та заклинань. Мета всіх цих обрядів – зберегти здоров’я людей, виростити худобу, забезпечити збір щедрого врожаю, полегшити потойбічне життя небіжчиків і под.

Вияви старовинних обрядів, як і язичництва загалом, спостерігались у побуті українського народу впродовж віків. Декотрі простежуємо ще й досі. У багатьох місцевостях України збереглися характерні для східнослов’янського язичництва свята на честь основних видів сільськогосподарських робіт чи змін пори року: зустріч весни (веснянки), зустріч літа (Русалії), проводи літа (Купало), зустріч зими (Коляда), проводи зими (Масляна).

Живуть в українському народі стародавні пісні, загадки, казки, замовляння, прислів’я, котрі відобразили складну систему взаємовідносин людини зі силами природи, зберігаючи архаїчні риси фольклору східних слов’ян. Спробою відновлення язичницьких вірувань прадавніх українців є відносно нова релігійна течія в Україні та українській діаспорі – “Рідна українська національна віра” (РУНВіра).

Чимало досягнень язичницької культури Київської Русі пережили свій час і були запозичені й використані християнством, що сприяло згодом розвитку самобутньої християнської культури в Україні. Це, наприклад, чудові язичницькі мотиви у церковній архітектурі Києва, Чернігова й інших старовинних українських міст. Навіть певні язичницькі обряди і свята, скажімо Зелені, набули в українському християнстві нового релігійного змісту, а образи стародавніх слов’янських богів утілились у християнських святих (Перун – Ілля Пророк, Іван Купала – Іоан Хреститель, Велес – святий Власій, Сварог – святі Кузьма та Дем’ян). Звідси й складання після христинизації Київської Русі характерного для українців феномену “двовір’я” – синтезу християнського віровчення і язичницької обрядовості. Відтак основними елементами української культури, закладеними в часи існування її безпосередніх джерел – Київської Русі та її прямої спадкоємниці – Галицько-Волинської Русі, є не лише християнство, оригінальна писемність і література, а й феномен “двовір’я”.

Вибір князем Володимиром християнства – державної релігії Київської Русі – обумовила цілком прагматична потреба в ідеологічному обґрунтуванні своєї одноосібної влади. Проте наслідки здійсненого ним акту “хрещення Русі”, який, вірогідно, відбувся 27 липня (14 серпня) 988 р., виявилися значно вагомішими. Письмові джерела та матеріальні пам’ятки переконливо засвідчують величезний вплив християнства та його церкви на загальний характер і конкретні форми культури, спосіб мислення й систему духовних цінностей різних поколінь українського етносу, починаючи від його слов’янських предків доби раннього Середньовіччя і до сучасності.

Біблія, біблійні образи та сюжети упродовж віків домінували в українському живописі й скульптурі ще з часів Київської Русі. Це стосується і християнської символіки церковної архітектури, тобто вже з перших збудованих у Києві після хрещення Володимира церков (Святого Василя, Десятинної, Софійської), коли образ святості в культурі Київської Русі почала символізувати Софія Київська.

Центром християнської церкви в Київській Русі стала Київська митрополія, а її важливими осередками – уже перші монастирі: Михайлівський Межигірський та два “училищних”, закладені Володимиром Святославовичем, згодом – Києво-Печерська лавра, заснована преподобними Антонієм і Феодосієм Печерським у 1051 р., та ін.

Розвиток у духовній культурі Київської Русі отримала й Кирило-Мефодіївська традиція, яка особливо виявила себе в діяльності” “софійного” київського християнства за Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Ця “софійність” київського християнства, що полягала у його універсальності (зв’язках одночасно і зі східним, і західним християнством, а отже, зі східноєвропейським, і західноєвропейським культурним світом), вплинула також на подальшу історію розвитку української культури.

Ще помітніше виявили себе зв’язки зі Західною Європою в культурі історичної спадкоємиці Київської Русі – Галицько-Волинської Русі. Так, культурні впливи середньовічної Західної Європи на неї полягали у спробах унії (1204, 1207–1214, 1253 рр.) та поширенні готичного стилю в архітектурі. Недаремно серед перших християнських храмів, зведених у Львові (початкова писемна згадка про нього датується 1256 р.), були не лише православні церкви (Миколаївська, Онуфріївська, П’ятницька), а й католицькі (готичні) костели (Марії Сніжної, Іоана Хреститиля). А “предтеча” Київського митрополита-уніата Ізидора – Галицький архієпископ Петро Акерович – навіть брав участь у першому унійному Ліонському соборі (1245 р.).

Богослужбові потреби християнської церкви сприяли розвитку писемності серед слов’янських предків українців. Літературною мовою Київської Русі стала церковно-слов’янська писемність, відома як “кирилиця”, а її головними видами – кириличний устав, напівустав та скоропис. Християнство принесло на Русь перекладену богослужбову візантійську літературу, а з нею – різні жанри тогочасної європейської літератури. Це, безумовно, вплинуло на виникнення згодом оригінальної києворуської літератури, основними жанрами якої стали богословська, паломницька, агіографічна і морально-повчальна література, літописання.

Тисячі грецьких, болгарських, сербських рукописних книг зберігалися в Х–ХІІІ ст. у княжих, боярських, особливо церковних та монастирських зібраннях. Власне, саме монастирі, де існували особливі місця для переписування книг – скрипторії, започаткували в Україні-Русі перші великі зібрання книг, були центрами давньоруського літописання. При Софійському соборі, де у 1037 р. воно й виникло, створено першу публічну бібліотеку. А поширення “книжної” освіти започатковане ще зі школи, заснованої князем Володимиром при Десятинній церкві у Києві. Згодом це перейшло у традицію створення церковно-приходських чи парафіяльних шкіл при багатьох українських церквах, а з XVI ст. – і братських шкіл при церковних братствах у містах України.

Саме зі запровадженням християнства розпочався новий етап духовного розвитку наших предків, коли не лише християнська освіта, а й християнська мораль, етика, право, естетика й інша (вже не язичницька – християнська) психологія проникає в усі сфери життя прадавнього українського суспільства. Скажімо, звичаєве право в Київській Русі було на початку замінено кодифікованим правом “Церковного устава” (996 р.) князя Володимира, згодом, у ХІ ст. – “Руської правди” Ярослава Мудрого та Ярославичів, а у ХІІІ ст. – “Мірила праведного”. Недарма серед дослідників поширена думка про те, що межа X–ХI ст. – це період, пов’язаний із величезними перетвореннями у духовному житті Київської Русі й одночасно з національною трагедією, – відбувалася переважно як примусова (для широких народних мас) відмова від язичницького минулого, що не відповідало вимогам нової релігії. Цей процес, отже, був достатньо суперечливий.

Починаючи з раннього Середньовіччя, християнській церкві в Україні належала помітна роль у розвитку феодального суспільства Русі – вона сприяла відмиранню пережитків родового ладу. Оцінюючи цю перетворювальну діяльність християнської церкви на початку її існування в Україні, наголосимо на її значенні у зміцненні прадавньої української державності, поширенні писемності, освіти, книжності та художніх цінностей, які використовували культурні досягнення найрозвинутіших країн християнської Європи.

Скажімо, у X ст. Візантія перевершувала давніх слов’ян не тим, що була християнською країною: вона успадковувала блискучу культуру античної Греції та Риму. В цей період візантійське мистецтво, поряд з християнським світоглядом, було сприйнято в Київській Русі, яка у такий спосіб прилучилася до європейського античного спадку, творчо переробивши його. З цього часу починається розквіт релігійного мистецтва, освіти та літератури в Україні. Передусім це стосується храмового будівництва, де органічно поєднувалися світові й вітчизняні досягнення церковної архітектури та сакрального мистецтва. Серед його найвідоміших зразків збережені або реконструйовані в наш час храми Київської Русі – Софійський, Успенський та Михайлівський Золотоверхий собори у Києві, Спасо-Преображенський у Чернігові. Зокрема, одним з неперевершених шедеврів світового монументального й образотворчого мистецтва є Софійський собор. Ця перлина архітектури й досі вражає досконалістю своїх форм, у котрих поєдналися візантійські традиції з прадавньоукраїнськими. Місцеві риси самобутнього праукраїнського будівельного й образотворчого мистецтва виявились у монументальності розмірів Софії Київської, що значно перевершували візантійські зразки, у кольорових орнаментах, які надали собору святковості, позбавили його суворості й аскетизму.

Багаті місцеві традиції храмової архітектури прадавніх українців засвідчує і споруджена Володимиром Великим за візантійським каноном (зразком собору Святої Софії в Константинополі) дивовижна багатоглава Десятинна церква, що, на жаль, не збереглася. Її прикрашали мармурові оздоби: капітелі, різьблені плити і под.

Близьким за стилем до них є Спаський собор у Чернігові, прикрашений ззовні орнаментами з цегли й нішами, а всередині – фресками, шиферною підлогою з мозаїкою. Одначе найхарактернішим для архітектури та декору чернігівських храмів (Спасо-Преображенського, Борисоглібського) в добу Київської Русі був романський стиль, поширений у Західній Європі. Це ще раз підтверджує плюралізм зв’язків “софійного” києворуського християнства і зі східним (православним), і західним (католицьким) культурним світом. Відтоді подібне поєднання тенденцій “партикуляризму” й “універсалізму” стало невід’ємною ознакою розвитку української культури, прикладом чого слугують художньо-мистецькі стилі за порядком їхньої появи в Україні: візантійський; готичний; ренесансний; бароко; класицизм; модерн. Відтак у подальшому (після Києворуської доби) розвитку української культури традиції храмового будівництва значно розширилися, де творчо використовувалися загальноєвропейські типи християнської базиліки – готичний, ренесансний, бароковий і нео (псевдо)готичний.

Приміром, регіонально українське архітектурне бароко поділялося на “західне” (італійське, латинське, єзуїтське) – в західній Україні й Правобережжі та “східне” (специфічно українське) – на Лівобережжі України, в Козацькій державі. Натомість двома головними видами (типами) барокових церков Лівобережжя були козацькі дерев’яні й гетьманські муровані. Останні належали до двох напрямів (стилів) українського архітектурного бароко – бароконізації української церковної архітектури (за гетьмана І. Самойловича) або українізації західноєвропейської (італійської, єзуїтської) барокової базиліки (“мазепинське бароко”).

У ренесансно-бароковий період склалися також чотири основні місцеві типи української народної архітектури у храмовому будівництві. На крайньому заході України ми простежуємо лемківський тип церков, на схід від нього – бойківський. Третій тип, найближчий до останнього, – гуцульський. Четвертий переважає на Поділлі, центральній та східній Україні, поділяючись на такі регіональні типи українських дерев’яних церков, як волинський, слобожанський тощо.

У наступний бароково-рококовий період, для котрого характерне поєднання барокової архітектури і рококового оформлення, справжніми шедеврами сакральної архітектури Києва стали Велика Лаврська дзвіниця (архітектор Й. Шедель) та одна з перших споруд в Україні у суто рококовому стилі – Андріївська церква (за проектом Б. Растреллі).

Навіть побіжне ознайомлення з тисячолітньою історією української церковної архітектури підтверджує її надзвичайне розмаїття. Цілком очевидні відмінності між Софійським собором у Києві, що належить до напряму “українізації західноєвропейської барокової базиліки”, та собором Святого Юра у Львові (архітектор Б. Меретин), ансамбль якого є синтезом бароко-рококо-класицизму. Не менш помітні відмінності й між Спасо-Преображенським собором у Чернігові з його романським стилем, Успенською церквою, каплицею Трьох святителів і вежею Корнякта у Львові, ансамбль котрих споруджений в українському, а не італійському ренесансному стилі, та Всіхсвятською церквою у Києво-Печерській лаврі, що продовжує традицію “надбрамних церков”, започатковану ще в добу Київської Русі.

Вирізняються навіть храми, побудовані в одному стилі, але у різний час. Приміром, у Львові типовими пам’ятками раннього та пізнього “італійського бароко” (для останнього характерне повернення до ренесансного стилю з великими банями храмів) є, відповідно, костели єзуїтів та домініканський. А контрасти між Михайлівською церквою у с. Шелестів і церквою Святого Юра у Дрогобичі, між Вознесенською церквою в Ясіні й найбільшим та найвищим українським дерев’яним Троїцьким собором у Новомосковську (архітектор Я. Погребняк) засвідчують ще більше розмаїття дерев’яних церков України. Водночас, незважаючи на відмінності, церковні споруди України мають спільний характер, де відбилася багатовікова взаємодія християнської духовності й естетики з давніми художніми традиціями українського народу. Це стосується і музики, церковного співу в християнському богослужінні, котрі помітно вплинули на музичну культуру українського народу збагачуючись і самі завдяки народній культурі. Так, під впливом візантійської музичної культури поширення в Київській Русі набув “знаменний розспів” – так називали одноголосні церковні наспіви, основу котрих становили “гласи”. З Візантії у Київську Русь прийшла і нотна грамота –“крюкове письмо”, де ноти записували особливими грецькими знаками – “знаменами”. Однак, поряд з розвитком церковної музики, найзначнішим у музично-театральному мистецтві Київської Русі залишався такий феномен народної творчості, як скоморошество. Ось чому надто прямолінійним виглядає ще донедавна поширене твердження про те, ніби церква заохочувала розвиток архітектури, живопису, музики лише з метою посиленння емоційного впливу на віруючих.

Навряд чи треба було в минулому когось закликати до віри мистецтвом. Важливо зрозуміти, що впродовж тривалого часу християнство було для українського народу найдоступнішим засобом реалізації його духовних потреб. Тому твори мистецтва (ікони, храми, церковні пісне співи) та й богословська, релігійно-філософська думка, були не лише виявом віри, а й орієнтували і спрямовували наших предків у світі цінностей, задовольняючи в такий спосіб їхні світоглядні, художні уподобання. Безумовно, найбільше цьому сприяли такі види живопису Київської Русі, успадковані від Візантії, як станковий та монументальний (фресковий і мозаїчний) іконопис. Уже перші київські церкви (Десятинна, Софійська) були прикрашені справжніми шедеврами фрески та мозаїки. Серед них – і неперевершений образ Богородиці-Оранти, зображений за візантійським каноном на стінах Софійського собору. Згодом в Україні-Русі склались і регіональні школи станкового іконопису (Київська, Чернігівська та Галицька), що додали до візантійського стилю місцеві живописні традиції, художні вподобання. Скажімо, найпоширенішим іконописним культом у Галичині став образ Юрія Змієборця, у зображені якого місцеві майстри далеко відійшли від візантійських зразків.

Біблійні афоризми, повчання, образи та сюжети віками формували й живили систему світосприймання, життєвих оцінок і моральних засад українців. Упродовж багатьох століть норми їхнього побуту та моралі, уявлення й асоціації, традиції культури, мистецтва і літератури, усна народна творчість, звичаї та обряди формувалися під значним впливом віронавчальних і культових особливостей християнства, яке започаткувало, по суті, новий культурний процес у житті нашого народу, організатором якого постала християнська церква.

Безсумнівно, не варто вдаватися у крайнощі, ідеалізувати й абсолютизувати місце і роль християнства та його церкви в житті української спільноти. Проте заперечувати значущість християнства як духовного феномену і його церкви як духовної інституції у поступі моральності й культури нашого народу – це мінімум невігластво.

Християнське мистецтво в Україні вже з часів Київської Русі було звернене до всіх людей. У творах видатних майстрів, починаючи з іконописця Києво-Печерської лаври Аліпія (Алімпія) та його учня Григорія, релігійний сенс органічно виражав людське. Найтрадиційніший вид образотворчого мистецтва Київської давньоруської держави, а згодом й України – іконопис у різні історичні періоди, не вичерпуючись суто релігійним змістом, відображав конкретну епоху, певні політичні й ідеологічні тенденції. Характерним виявом цього стало виникнення і розвиток у час формування української народності (ХІV–ХV ст.) та українського народу (ХVІ–ХVІІ ст.) “народної ікони” – іконопису “профанів” (аматорів). Ренесансні новації в українському іконописі відображав перехід від візантійського стилю до “українізації” ікони. Він завжди був наповнений глибоким громадянським змістом, переломленим через традиційну християнську форму, що, приміром, притаманне творчості титана “козацької ікони” П. Петрашіва.

Українські ікони пропагували не лише високу християнську духовність і художність, а й кращі людські риси – шляхетність, мужність, доброту, ніжність. Такі шедеври давньоруського живопису, як ікона Богоматері, творцем котрої вважають Аліпія, вирізнялися яскравістю зображених образів, піднімали моральні сили людини, вселяли віру, підтримували бадьорість, задовольняли потребу в душевній рівновазі й гармонії, естетичній насолоді. Ці характерні риси українського іконопису, започатковані в добу Київської Русі, органічно продовжились у діяльності Жовківської художньої школи, спочатку ренесансної, яку започаткував італієць М. Альтамонте, а найбільш уславив місцевий майстер Ю. Шиманович, згодом – барокової, видатними представниками якої були І. Руткович, В. Петранович, Й. Кондзелевич та Л. Долинський (останній творив уже в стилі рококо).

Отже, ще з часів Київської Русі християнське мистецтво ніколи не було відірваним від життя українського народу. Воно чутливо реагувало на його потреби, сприяючи формуванню української духовної самобутності.

Заслуговує на увагу культурно-освітня діяльність видатних діячів церкви та близьких до неї богословів, філософів, письменників, учених, просвітників. Уже XI–ХІІІ ст. у Київській Русі діяла плеяда видатних богословів, проповідників, ораторів, філософів, письменників, а також істориків та інших учених із християнського кліру. Приміром, київський монах Агапіт уславився медичними знаннями.

3 поширенням християнства на Русі виникла галузь її духовної культури – література, що об’єктивно спочатку мала суто церковно-утилітарний характер, дотримуючись потреб християнського культу. Тому першими книгами на Русі були переклади з грецької та болгарської мови Святого Письма (Євангелія), найдавніший рукопис якого (першу пам’ятку перекладної літератури Київської Русі) – Остромирове євангеліє переписав у 1056–1057 рр. для новгородського воєводи і посадника Остромира київський диякон Григорій, а також Апостоли, Псалтирі, Парамійники, Октоїхи, Тріоді, Служебники, Требники, Часовники й інша богослужбова література.

Специфіка релігійного змісту тогочасної книжності та можливість доступу до надбань світової літератури лише у найосвіченішої частини населення, котрою були служителі християнського культу, зумовили те, що перші давньоруські (староукраїнські) письменники – це переважно ченці, священики, ієрархи церкви. Серед них – київські митрополити Іларіон (започаткував богословсько-філософську літературу Київської Русі) та К. Смолятич, єпископ К. Туровський (писав “високим” візантійським стилем), ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій і монах цього монастиря, “батько української історії” Нестор-літописець, його наступник – ігумен Київського Mихайлівського Видубицького монастиря Сильвестр.

Серед пам’яток давньоукраїнського письменства особливо відомі “Сказання” про життя окремих святих, насамперед “Сказання про Бориса і Гліба” та “Печерський патерик” (Києво-Печерський патерик), який став вершиною агіографічної (“житійної”) києворуської літератури, “Слово” (“Молєніє”) Даниїла Заточеника – вершина богословсько-філософської літератури Київської Русі, “Повість временних літ” Нестора, доведена ним до 1113 р. і продовжена ігуменом Сильвестром до 1116 р., “Слово про закон і благодать” (1050 р.) митрополита Іларіона – найраннішня пам’ятка оригінальної літератури Київської Русі, повчання Феодосія Печерського, проповіді єпископа Кирила Туровського, у котрих яскраво виражений національний патріотизм, любов до своєї Батьківщини. Останнє стало основним змістом найвизначнішого шедевру києворуської літератури – “Слова о полку Ігоревім” (1187 р.).

До скарбниці староукраїнського письменства належить і літературна творчість “найплодовитішого” києворуського письменника кінця ХІ ст., ченця Якова Мниха, особливо – “Похвала князю руському Володимиру” та “Житіє святого Володимира”, яким він започаткував агіографічну (“житійну”, повчальну) літературу Київської Русі. Ігумен Даниїл (Паломник) – автор опису подорожі до Палестини (близько 1106–1108 рр.) – “Життя і ходіння Даниїла” – започаткував паломницьку літературу Київської Русі, а “Поученіє дітям” Володимира Мономаха започаткувало морально-повчальний стиль у давньоукраїнській літературі.

З широким запровадженням християнства на Русі вдосконалювався самобутній жанр староукраїнської літератури – літописання, що у такому вигляді (як жанр, а не звичайні історичні записи) не був відомий ані візантійській, ані іншій європейській літературі. Послідовними етапами давньоукраїнського літописання стали Початковий Київський літопис (ХІ – початок ХІІ ст.), Київський літопис (ХІІ ст.) та Галицько-Волинський літопис (ХІІІ ст.). Останній (як і Галицька іконописна школа, а також традиція “Гардаріки”, заснування у 1303 р. Галицької митрополії) є конкретним прикладом, чому культуру Галицько-Волинського князівства можна вважати безпосередньою спадкоємицею культури Київської Русі.

Продовження традицій давньоукраїнського літописання яскраво виявило себе у відродженні українського духу та самосвідомості українців у 20–30-х роках ХVII ст., з чим тісно пов’язані літописи – Львівський, а особливо – Густинський (“Кройніка”), автором котрого був один із “титанів” українського Ренесансу, церковний і культурний діяч, знаний одночасно як полеміст і літописець, З. Копистенський. Наступність національно-патріотичних традицій українського літописання засвідчують і знамениті козацькі літописи початку XVIII ст. – “Самовидця” (вірогідний автор – Р. Ракушка-Романовський), Г. Грабянки та найбільший з них (чотиритомний) С. Величка, що безпосередньо передували історичним розвідкам про Козацьку добу Г. Покаса та П. Симоновського у другій половині XVIII ст.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.01 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал