Християнські засади української культури козацької доби

Особливого розквіту просвітницька діяльність християнської церкви в Україні досягла у Козацьку добу (XVI–XVIII ст.), коли вона зазнала трагічного розколу в історії, започаткованого боротьбою між оборонцями традиційного православ’я та прихильниками унії з католицизмом. Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії (1569 р.), яке супроводжувалося насильницькою інвазією католицизму в Україні, спричинило посилення національно-релігійних утисків її православного населення, виникнення після Берестейської (1596 р.) і Ужгородської (1646 р.) уній ще однієї Української – Греко-католицької церкви (назва УГКЦ з 1774 р.), крім Православної (УПЦ). Колишній предстоятель останньої М. Рогоза став першим уніатським митрополитом Київським. Вагомий внесок у розбудову нової церкви зробив Й.-В.Рутський – засновник першого уніатського чернечого ордену василіан.

Своєю назвою Козацька доба зобов’язана виникненню козацтва як вияву опору чужеземному поневоленню, особливого явища української історії та культури. Витоки козаччини походять з кінця XV ст. – такого періоду українського Передвідродження, як український Проторенесанс (XIV–XV ст.), пов’язаний із формуванням української народності. Формування ж козацтва (перша половина XVI ст.) як військового прошарку українського народу припадає на період раннього українського гуманізму (XV – перша і початок другої половини XVI ст.) в українському Передвідродженні. У 1554–1555 рр., згідно з версією М. Грушевського, Дмитро Вишневецький, який ототожнюється з героєм української народної пісні – козаком Байдою, засновує на о. Мала Хортиця Запорозьку Січ.

Серед самобутніх культурних явищ Козацької доби чільне місце посідають історичні пісні та козацькі думи, з виникненням котрих у XV–XVI ст. починається формування “козацького ідеалу” в культурі України. Вже серед найдавніших українських дум трапляються образи козака Голоти, Самійла Кішки, Івана Богуславця, Марусі Богуславки (Насті Лісовської – Роксолани), а в історичних піснях – Байди та Морозенка. Першим музичним інструментом і виконавцями на ньому історичних пісень та козацьких дум були ліра й лірники, згодом – кобза і кобзарі, бандура та бандуристи. Найбільше виявилася в українській культурі “сміхова культура”, притаманна козацтву.

Отже, початок культури Козацької доби припадає ще на українське Передвідродження у першій половині XVI ст., а її розквіт – на перше українське Відродження – культуру Козацької доби кінця XVІ–XVIII ст., що складається з українського Ренесансу (кінець XVI – перша половина XVIІ ст.) та українського бароко і Просвітництва (друга половина XVII–XVIII ст.).

Одночасно, як відомо, М. Грушевський називав першим українським Відродженням власне український Ренесанс кінця XVI – першої половини XVII ст. Ця доба пов’язана з іменами таких видатних київських митрополитів-просвітителів, богословів, захисників православ’я, як Йов Борецький, Ісайя Копинський, Петро Могила та Сильвестр Косов, з виникненням національно-релігійних об’єднань українських міщан – православних церковних братств, створенням шкіл вищого, університетського типу (колегій, академій) на зразок західних колегіумів, а також поширенням богословської полемічної літератури з творами за і проти церковної унії.

Самобутнє культурне явище Козацької доби періоду українського Ренесансу – братський рух – виникає на заході України ще у XV ст. (перше Львівське братство 1439 р.), відроджується у середині XVI ст. (друге Львівське братство 1544 р.), а особливого розвитку набуває з кінця XVI ст., коли організаційно оформилося третє Львівське Успенське братство (1585 р.), що через рік отримало статус Ставропігійського. Тоді ж (1586 р.) при ньому була відкрита і школа вищого європейського типу, Статут якої, розроблений її першим ректором, греком Арсенієм Еласонським, став зразком для інших братських шкіл.

Подібно до Львівського братства, важливим національно-релігійним об’єднанням та культурно-освітнім осередком православного населення на сході України було Київське Богоявленське братство, засноване одночасно зі своєю школою у 1615 р. Її першим ректором став майбутній Київський митрополит Іван Борецький, а наступними – відомі церковні й культурні діячі Мелетій Смотрицький і Касіян Сакович.

Саме Київське та Львівське православні церковні братства очолили духовний спротив національному і релігійному гнобленню українського народу, боротьбу за розвиток його культури. Яскраво засвідчує це – вступ 1618 р. гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного з усім Військом Запорозьким у Київське братство, відновлення 1620 р. за допомогою запорожців і київських братчиків православної Київської митрополії та ієрархії УПЦ. Помітне місце в етнічній консолідації України посідало також Луцьке Хрестовоздвиженське братство, засноване 1617 р.

З братського руху, передовсім середовища викладачів і вихованців Львівської братської школи, вийшла плеяда видатних особистостей, з-поміж котрих (окрім згаданих Київських митрополитів): найуніверсальніший титан українського Ренесансу, знаний богослов і філософ, поет і друкар Кирило-Транквіліон Ставровецький – автор відомих полемічних богословсько-філософських творів “Зерцало богословії” (1618 р.) та “Євангеліє учительне” (1619 р.), виданих у власній пересувній друкарні, а також збірки віршової поезії “Перло многоцінне” (1646 р.), опублікованої вже після його смерті; письменник-полеміст і літописець Захарія Копистенський; викладачі Львівської та Київської братських шкіл – класик старої української філології, автор першого українського друкованого словника перекладів слів з церковнослов’янської тогочасною українською мовою “Лексікон славеноросскій и имен Толкованіє” (1627 р.) П. Беринда та педагог, перекладач, учений-філолог і редактор Лаврентій Зизаній, який видав у Вільно (1586 р.) першу в Україні граматику старослов’янської мови – “Граматіку словенску” та слов’яноруський буквар – “Наука к читаню і розуміню писма словенскаго”; його брат, уславлений своєю просвітницькою й літературно-полемічною діяльністю, С. Зизаній-Тустановський; професор філософії, перший ректор Києво-Могилянської колегії І. Трофимович-Козловський.

Водночас згадаємо, що попередницею братських шкіл була Острозька академія, заснована у 1576 р. видатним українським державним діячем, палким захисником православ’я та великим меценатом – “Лоренцо Медічі української культури”, князем В.-К. Острозьким. Острозька академія стала першим в Україні православним навчальним закладом, створеним на зразок західноєвропейських колегіумів, новим типом вищої греко-слов’яно-латинської школи, за що сучасники називали її “тримовним ліцеєм”. По суті, під назвою “Острозька академія” діяв культурно-освітній осередок, який складався з чотирьох підрозділів: окрім школи та бібліотеки при ній, ще з літературно-наукового гуртка та друкарні.

Офіційно Острозька школа-колегія не мала статусу “академії”, адже у ній не викладався обов’язковий для тогочасних вищих навчальних закладів курс богослов’я. Зате викладався традиційний для західноєвропейських колегіумів курс “семи вільних мистецтв (наук)”, що складався з “трьох наук про слово” (тривіуму) – граматики, риторики, діалектики та “чотирьох наук про числа” (квадривіуму) – арифметики, геометрії, музики, астрономії. Згодом, поряд із вивченням старослов’янської, тогочасної української, грецької та латинської мов, він став обов’язковою навчальною дисципліною й у братських школах.

Острозька академія виконала в українському Ренесансі роль справжніх “українських Афін”. Її перший ректор – один зі засновників української православної (протиунійної) полемічної літератури Г. Смотрицький, а наступний – відомий учений і богослов, вихованець Падуанського та Венеціанського університетів грек К. Лукаріс, який згодом обирався Олександрійським та Константинопольським патріархом. Провідними діячами Острозького культурно-освітнього осередку були талановиті письменники-полемісти, поети, перекладачі, друкарі, філософи і вчені, “дидаскали” грецької, латинської та слов’янської мов, математики, астрономії, музики із духовенства – Клірик Острозький, чернець Василь Суразький, священик Дем’ян Наливайко. Серед знаменитих вихованців Острозької академії: гетьман Війська Запорозького П. Конашевич-Сагайдачний, засновник Скиту Манявського Йов Княгиницький; майбутні викладачі братських шкіл, письменники-полемісти: І. Борецький (згодом Київський митрополит Йов) та син Г. Смотрицького – Мелетій Смотрицький – один з перших українських учених-філологів, засновників слов’янської філології, автор наступної (після граматики старослов’янської мови Л. Зизанія) “Граматіки словенския” (Ев’є, 1618–1619), що до кінця XVIII ст. залишилася фактично єдиним підручником з філології в Україні (згодом активний діяч Православної та Греко-католицької церков, єпископ).

Зауважимо: XVІ ст., наприкінці якого виникають Острозька академія і Львівська братська школа, – це час церковної Реформації в Європі. Поширення реформаційних ідей, співзвучних із національно-патріотичною та гуманістичною ідеологією європейського Ренесансу, в Україні починається ще з діяльності ранніх українських гуманістів (XV – перша та почасти друга половина XVI ст.) і протестантів-анабаптистів у 30-х роках XVI ст. Відтак до останніх долучились і представники інших протестантських конфесій, зокрема антитринітарії-социніани, котрі почали створювати в окремих містах на Волині свої просвітницькі центри – протестантські “академії”. Не дивно, що социніани й інші протестанти (О. Мотовило, А. Римша, М. Бронєвський) як носії гуманістично-реформаційних ідей з’явилися також і в середовищі патріотично налаштованих діячів Острозької академії. Тож її діяльність відіграла вагому роль у відродженні українського духу та формуванні української самосвідомості, що стало наслідком і виявом передусім розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в українській культурі XV–XVI ст.

Зазначимо також, що розвиток гуманістичних і реформаційних ідей як специфічної риси Відродження в Україні наприкінці XVI – початку XVII ст. був пов’язаний з діяльністю не лише Острозької академії, а й церковних братств та братських шкіл.

Помітну роль у переорієнтації освіти в Україні відіграла католицька контрреформація у Речі Посполитій із запрошення сюди у 60-х роках XVI ст. єзуїтів на чолі з Петром Скаргою та Бенедиктом Гербестом для боротьби з протестантською Реформацією. Відтоді, крім православних і протестантських навчальних закладів нового європейського типу, в Україні поширюється мережа заснованих єзуїтами у Речі Посполитій колегіумів – деякі з них (у Вільно, Замості) отримали статус академій. Ректором Віленської єзуїтської академії став П. Скарга, а Львівський єзуїтський колегіум очолив Б.Гербест. На єзуїтський колегіум упродовж 20–30-х років XVII ст. перетворилася й Острозька академія.

Звідси надзвичайний плюралізм культурно-освітнього руху в Україні наприкінці XVI – у першій половині XVII ст., який полягав у різноманітності конфесійної орієнтації та освітньої традиції її навчальних закладів.

Важко переоцінити значення книгодрукування в розвитку освіти у добу європейського Ренесансу, включно з Україною. Завдяки геніальному винаходу Йогана Гутенберга, 1491 р. у Кракові починається “кириличне” книгодрукування, засновником якого вважається Швайнпольт Фіоль, продовжується у Празі з 1517 р. Франциском Скориною та у середині 60-х років XVI ст. у московській друкарні Івана Федорова (Федоровича). Згодом, залишивши Москву через переслідування місцевого духовенства, І. Федоров разом з Петром Мстиславцем поновив роботу своєї друкарні у маєтку потомка давнього українського роду, литовського гетьмана Г.Ходкевича в Заблудові, де у 1568–1570 рр. видав “Євангеліє учительне” і два “Псалтирі”.

З розвитком освіти в Україні у другій половині XVI ст. перші друкарні, засновані І. Федоровим, з’являються також у Львові (1573) та Острозі (1580), згодом – у Стрятині, Крилосі, Києві, Почаєві. Вони створювалися і при нових українських навчальних закладах вищого європейського типу (школах-колегіумах), і при великих православних монастирях.

Початком українського книгодрукування вважається 1574 р., коли І. Федоров видає у своїй львівській друкарні перші друковані книги в Україні – “Апостол” і “Азбуку” (Буквар). Щоправда, згідно з гіпотезою вітчизняного дослідника О. Мацюка, першу власну друкарню в Україні заснував ще львівський міщанин Стефан Дропан, який у 1460 р. подарував її відновленому ним Онуфріївському монастирю у Львові. Зазначимо також, що в Острозі справжнім шедевром друкарського мистецтва XVI ст. став такий друк І. Федорова, як Острозька Біблія, видана у 1581 р. Після нього Острозькою друкарнею керував В. Суразький, а під час її тимчасового перебування у Дерманському монастирі – Д. Наливайко.

Серед монастирських друкарень найвідомішою була друкарня Києво-Печерської лаври, заснована 1606 р. і відновлена у 1616 р. архімандритом цього монастиря Єлисеєм Плетенецьким. До кінця ХVІІІ ст. вона залишалася найбільшою друкарнею в Україні. Тут надруковано найкращий зразок вітчизняної панегіричної поезії – “плач” (“лямент”) “Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного” (1622), “Лексікон славеноросскій” (1627), “Києво-Печерський патерик” (1661), перший український підручник з історії – “Київський Синопсис” (1674).

Окрім того, при друкарні Є. Плетенецький у 1616 р. заснував “учений гурток” (культурно-освітній осередок) Києво-Печерської лаври, куди входили талановитий письменник і друкар, один з основоположників української літературної мови Тарас Земка, а також колишні викладачі Львівської братської школи, котрі на той час уже працювали в школі Київського братства, – Л. Зизаній, П. Беринда та І. Борецький. Велике просвітницьке значення мала друкарня Почаївської лаври, заснована 1618 р. ігуменом цього монастиря, преподобним Іовом (Залізо).

При найбільших церковних братствах також відкривалися друкарні, де видавали букварі, підручники, граматики. Так, у друкарні Львівської братської школи, що найбільш плідно працювала у 1591–1722 рр., уже на початку її роботи була видана перша в Україні греко-слов’янська граматика – “Адельфотес, або Граматика доброглаголивого еллинословенского язика”, написана за керівництва ректора школи А. Еласонського.

Діячі братського руху активно виступали з полемічними творами, де обстоювали національно-релігійні права українського народу. Дехто з них (К.-Т.Ставровецький, З. Копистенський) почали підписувати власні твори, наголошуючи цим на своєму авторстві, що об’єктивно сприяло формуванню в Україні ренесансного (гуманістичного) індивідуалізму.

Полемічна література – новий жанр української літератури – виникла під впливом Церковної Реформації. Однак в Україні специфіка міжконфесійного протистояння обумовила її поділ не на протестантську і католицьку, подібно до Західної Європи, а на проунійну (в підтримку унії) та протиунійну (на захист православ’я).

Серед прихильників унії Православної церкви з Римом особливого поширення набули видані у Вільно полемічні твори письменників єзуїтів – книга засновника проунійної полемічної літератури П. Скарги “Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецьке від тієї єдності відступлення” (1577), яка взагалі стала першим твором полемічної літератури в Речі Посполитій, і В. Гербеста “Висновки віри Римського костьолу та історія грецького невільництва” (1586). Після Берестейської церковної унії (1596) головним проунійним полемістом в Україні став один з її ініціаторів, згодом наступний після М. Рогози уніатський Київський митрополит Іпатій Потій.

Проти унії були спрямовані численні памфлети афонського ченця І. Вишенського, “Ключ Царства Небесного” Г. Смотрицького, найбільший за обсягом протинійний полемічний твір – “Апокрисис” Христофора Філалета (М. Бронєвського), “Протестація” Й. Борецького, “Палінодія” З. Копистенського, анонімна “Пересторога”, вірогідним автором якої вважається активний діяч Львівського братства Ю. Рогатинець.

Ця літературна творчість православних українських письменників-полемістів виявилася надзвичайно різноманітною за стильовими ознаками. Так, І. Вишенський дотримувався ортодоксальної візантійської аскетичної традиції. Ренесансний антропоцентризм і християнський гуманізм (утвердження цінності земного життя, права людини на щастя, знання, освіту) властиві К.-Т. Ставровецькому, а наукову фазу в розвитку української полемічної літератури втілювала творчість З. Копистенського.

Непоодинокими були в той час випадки переходу письменників-богословів з одного церковного табору в інший. Скажімо, М. Смотрицький починав полемічну діяльність з оборони православної віри у славнозвісному творі “Тренос, або плач єдиної святої апостольської Східної Церкви” (1610 р.). Ця книга мала великий вплив на кілька поколінь українського народу, її лишали у спадщину або наказували класти зі собою в труну. Згодом він став підтримувати унію, захищаючи яку в сані єпископа написав “Апологію” (1628 р.). Так само в уніатство, а відтак у католицизм перейшов колишній ректор Київської братської школи Касіян Сакович (1578–1647 рр.), автор знаних панегіричних “Віршів на жалосний погреб козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного” (1622 р.).

Патріотична та гуманістична віршова поезія М. Смотрицького, К. Саковича й інших письменників зі церковного середовища (К.-Т. Ставровецького, П. Беринди), а також літописання З. Копистенського засвідчують, що їхня літературна творчість у цей час не обмежувалася жанром полемічної літератури. Подальший розвиток отримали й такі традиційні для церковних письменників України літературні жанри, як богословський і агіографічний. У галузі богослов’я пригадаймо насамперед підготовлені за керівництва П. Могили збірники “Літос, або Камінь” та “Православне сповідання віри”. Останнє патріархи східних християнських церков у 1643 р. затвердили як основну богословську книгу для всіх православних церков.

Зупинимось детальніше на особливо видатній постаті Козацької доби, великому українському просвітителеві, Київському митрополитові (офіційно з 1632 р.) П. Могилі, культурно-просвітницька діяльність котрого становила цілу “могилянську добу” (1627–1647 рр.) в українському Ренесансі та за котрого Київ відродився як культурний центр України. Недаремно Київ тоді називали Могилянськими Атенами (Афінами). Це насамперед спричинено тим, що 1615 р. у Києві було створене наймасовіше з українських братств – Богоявленське разом зі школою, яка у 1632 р. об’єналася з Лаврською школою (школою Києво-Печерської лаври, організованою 1631 р. Петром Могилою) – в Києво-Могилянську колегію.

Навчальний курс у Києво-Могилянській колегії спочатку був розрахований на 8 років у 7 класах. Після запровадження 1694 р. обов’язкової для тогочасних вищих навчальних закладів дисципліни – богослов’я, вона фактично стала академією (офіційно 1701 р.) – першим і тривалий час єдиним у Східній Європі вищим православним навчальним закладом університетського типу. З цього часу навчання у Києво-Могилянській академії тривало 12 років у 8 класах. Останні складались з одного підготовчого, трьох “молодших”, де вивчалися латинська, грецька, старослов’янська (церковнослов’янська), тогочасна літературна українська мови, а окрім них, ще польська; двох “середніх” – поетики й риторики і двох класів вищої – завершальної частини навчання (філософії та богослов’я, котрі вивчалися особливо ґрунтовно, відповідно 2–3 і 4 роки).

Розгортаючи діяльність заснованої ним колегії, П. Могила відкрив її філії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волині, та Кременці – на базі школи місцевого братства. Згодом ще відомішими філіями Києво-Могилянської академії у ХVІІІ ст. стали колегіуми у Харкові, де викладав Г. Сковорода, Чернігові й Переяславі.

Продовжуючи традиції, започатковані вченими-братчиками, професори Києво-Могилянської академії відмовилися від однобічної орієнтації вітчизняної освіти на візантійське “благочестя” і почали переосмислювати й використовувати кращі досягнення всієї тогочасної духовної культури світу. Звідси відмінність між Острозькою і Києво-Могилянською академіями у мові викладання (в Острозькій головні – старослов’янська і грецька, у Києво-Могилянській – латина) та дотриманні освітньої традиції (візантійсько-православної – першою, характерної для західноєвропейських університетів, єзуїтських та протестантських колегіумів, і академій – другою).

Діяльність Києво-Могилянської колегії-академії, яка стала визначним явищем культурно-освітнього життя українського суспільства в Козацьку добу, перетворившись на основний центр богословської та філософської думки, наукової та літературної творчості українського (козацького) бароко, провідний осередок українського Просвітництва, відбувалася у складних, подекуди вкрай важких умовах. Її початок припадає ще на час панування Речі Посполитої, продовжується в роки Визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. під проводом Б. Хмельницького, і навіть – у тяжкий період “Руїни” (60–80-х років ХVІІ ст.), що охопила Україну після смерті гетьмана у 1657 р. і посилилась після поділу українських земель між Польщею та Росією внаслідок Андрусівського миру (1667 р.).

Києво-Могилянська академія була також важливим осередком духовного спротиву “русифікації” УПЦ, що почалась із Київського митрополита Г. Святополка – Четвертинського, відігравала видатну просвітницьку роль попри всі негаразди після трьох поділів Речі Посполитої у 1772, 1793 і 1795 рр., котрі привели до поділу українських земель між Австро-Угорською та Російською імперіями. Вона залишилася важливою духовною складовою соціокультурного розвитку українського народу впродовж всього існування Козацької держави (1648–1781рр.) – аж до ліквідації у 1764 р. Гетьманату (останній гетьман К. Разумовський) і полкового адміністративного устрою України (1781 р.), – до завершення культури козацького бароко та загалом Козацької доби, яке знаменує закріпачення Лівобережної України у 1783 р.

З Києво-Могилянської колегії, а згодом – академії вийшло чимало видатних суспільних (державних, громадських), церковних та культурних діячів, богословів і науковців Козацької доби. Так, її вихованцями в першій половині ХVІІ ст. стали славетні українські гетьмани Б. Хмельницький, І. Виговський, а у другій половині ХVІІ ст. – відомі меценати української культури І. Самойлович та І. Мазепа, автор першої української (козацької) Конституції 1710 р., здібний поет П. Орлик.

Серед визначних діячів – професорів і ректорів Києво-Могилянської колегії-академії були титан українського Ренесансу в галузі філософії засновник української академічної (професійної) філософії Й. Кононович-Горбацький; його наступник, відомий філософ та історик І. Гізель, автор трактату “Твір про всю філософію” (1645–1647 рр.), а також вірогідний автор “Синопсису” (1674 р.); видатний філософ і знаний драматург – автор трагікомедії (історичної драми) “Володимир” Ф. Прокопович; прихильник просвітницьких ідей Декарта Г. Кониський.

Серед києво-могилянських діячів варто також згадати автора однієї з перших узагальнюючих праць з історії України – знаменитої “Хроніки з літописців стародавніх” Ф. Сафоновича, який поряд з І. Гізелем та Т. Прокоповичем входив до когорти титанів українського бароко в галузі історичної науки та філософії; а серед вихованців академії – талановитого поета С. Дівовича, який написав у стилі бароко полемічну поему “Розмова Великоросії з Малоросією”, де обстоював право України на автономію; авторів відомих козацьких літописів початку ХVІІІ ст. – С. Величка, Г. Грабянку, Р. Ракушку-Романовського; титанів українського музичного бароко – А. Веделя та М. Березовського (останній разом з Д. Бортнянським був не лише творцем українського хорового стилю у духовній музиці, а й писав опери у класичному стилі).

До знаних діячів української літератури й історичної науки кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. належить вихованець Києво-Могилянської колегії, митрополит Димитрій Ростовський (справжнє ім’я та прізвище – Данило Туптало; 1651–1709 рр.). Ще будучи ченцем Густинського, а згодом Батуринського монастирів, він написав великий агіографічний твір “Четьї Мінеї”. У цій багатотомній праці вміщені історія України, життєписи святих. На “Четьї Мінеї” виховувалося не одне покоління українських культурних діячів, а поміж них – і Т. Шевченко, якому читав цю книгу його дід.

Зрештою, саме у Києво-Могилянській академії починав гартуватися талант видатного українського філософа, засновника української класичної філософії – Г. Сковороди, найуніверсальнішої особистості (філософа, педагога, поета, байкаря, композитора) серед українських просвітників. Особливо помітно просвітництво виявило себе у його діяльності як філософа (вчення про “сродну працю”, пантеїзм) та педагога-новатора. Характерними рисами філософії Сковороди були кордоцентризм – учення про “внутрішню людину”, її просякнутість, як і його літературної творчості (поезії, байкарства), бароковими мотивами (вчення про “три світи”). Він також вважається зачинателем просвітницького реалізму в Україні, а ще відомий тим, що складав “канти” (поширений у той час вид триголосної хорової пісні – попередник українського романсу).

Києво-Могилянська академія значно вплинула на культурно-просвітницькі процеси в сусідніх Росії й Білорусії. Видатні діячі й вихованці Києво-Могилянської академії Є. Славинецький, С. Полоцький, Д. Туптало, С. Яворський, Т. Прокопович навіть визначали культурну та церковну політику Росії другої половини ХVІІ – першої чверті ХVІІІ ст. Так, Є. Славинецький заснував першу в Москві греко-латинську школу і став її ректором. Вихованець Києво-Могилянської академії білорус С. Полоцький був одним із ініціаторів заснування у Москві Слов’яно-греко-латинської академії. Професор Києво-Могилянської академії С. Яворський став місцеблюстителем Московського патріаршого престолу, реформував навчальний процес у Слов’яно-греко-латинській академії на зразок Києво-Могилянської академії та західноєвропейських університетів, заснував при академії театр. Відомий просвітитель, ректор Києво-Могилянської академії Т. Прокопович очолив “вчену дружину” Петра І. Його справедливо вважають одним з творців Російської академії наук.

Загалом християнська церква у контексті української національної культури завжди виконувала роль морального регулятора суспільних відносин, інтегратора всіх духовних чинників національного життя, хранителя народних звичаїв і обрядів, захисника національних інтересів українського народу. Історія переконливо засвідчує, наприклад, що Українська православна церква була не лише культуротворчою, а й консолідуючою силою української спільноти в її боротьбі за національну й державну незалежність в XVI–XVIIІ ст.

Те ж саме можна стверджувати і про роль Української греко-католицької церкви, поширеної переважно в Галичині, що тривалий час була відірвана від Східної України, перебуваючи у складі іноземних держав – Австро-Угорщини, Польщі. Українському населенню Галичини саме завдяки їй вдалося зберегти національну самобутність. Приміром, греко-католицьке духовенство відкривало “уніатські школи”, згодом – парафіяльні отців василіан, котрі стали осередками української духовності в Галичині. Крім того, воно домоглося від австрійської влади заснування у Відні (1774 р.) генеральної Греко-католицької семінарії (Барбареруму), випускниками якої було чимало українських церковних ієрархів, учених, письменників. З 1783 р. місце Барбареруму посіла Духовна семінарія у Львові – важливий осередок національно-культурного відродження українства Галичини.

Провідним осередком освіти і науки на заході Україні був Львівський університет, заснований 1661 р. на базі Львівської єзуїтської колегії. Спочатку він мав два факультети (філософський і богословський), а вже на початку ХVІІІ ст. складався з чотирьох типових для середньовічних університетів Європи факультетів. Цей єзуїтський навчальний заклад пропрацював до 1773 р., а 1784 р. австрійська влада відновила його роботу вже як “всеучилища” – Йосифівського університету. Тоді ж митрополит УГКЦ Ангелович домігся запровадження у ньому україномовних студій з богослов’я та філософії. У 1787 р. вони були перетворені на два факультети відкритого для галицьких “русинів” (українців) Studium Ruthenum (Руського, тобто – Українського інституту). Щоправда його закрили на початку ХІХ ст. під тиском польських шовіністичних кіл Галичини.

11.3 Християнська церква та духовне життя в україні у XIX – XX – на початку XXI ст.

У різні періоди ХІХ–ХХ ст., котрі припадають на друге та третє українське Відродження (відповідно, українське національно-культурне відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. та розвиток української культури у ХХ – на початку ХХІ ст.), українська культура зазнала значного впливу ідей, вироблених прогресивними діячами і Православної, і Греко-католицької церков, які сприяли формуванню національної самосвідомості українського народу. Так, упродовж дворянського (1780–1840 рр.) та народницького (1840–1880 рр.) періодів другого українського Відродження не без впливу патріотичної ідеології українського православ’я склалися характерні для них гасла: “лицем до козаччини” – для першого і “лицем до народу” – для другого. Недаремно автором одного з найвідоміших історичних творів українського національно-культурного відродження кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., анонімної “Історії Русів” (1846 р.), де оспівувалися славні традиції українського державотворення Козацької доби, значився архієпископ Білоруський, а до того – видатний діяч українського Просвітництва, ректор Києво-Могилянської академії Г. Кониський.

Києво-Могилянська академія 1819 р. була реорганізована у Київську духовну академію, а вищою світською школою в Києві від 1834 р. став Університет Святого Володимира. У Київській духовній академії склалася потужна Київська школа православної “академічної філософії”, найвидатнішим представником якої був автор оригінального вчення – “філософії серця” П. Юркевич. Київський університет став основним центром українського національно-культурного відродження в ХІХ ст. Це яскраво засвідчує діяльність створеного при університеті (грудень 1845 – січень 1846 рр.) таємного Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Серед його засновників – знаний український історик Микола Костомаров, автор програмного документа (маніфесту) товариства “Закону Божого” (“Книги буття українського народу”) та класик української літератури, письменник П. Куліш. Роман останнього “Чорна рада” – класичний зразок українського романтизму (він відомий також тим, що був одним з ініціаторів першого перекладу й видання у 1903 р. Біблії сучасною українською мовою, започаткував українознавство). Видатним діячем товариства був геній української культури Т. Шевченко. Незважаючи на існування двох протилежних течій у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства – помірковано-ліберальної (П. Куліш) та радикальної, революційно-демократичної (Т. Шевченко), спільною для всіх його членів ідеологією було поєднання християнських цінностей з ідеями національної незалежності та слов’янської єдності.

Ще помітнішою у національно-культурному відродженні українства Галичини була роль УГКЦ. Зі засобу полонізації й покатоличення українців (так її задумали західні ініціатори Берестейської церковної унії) Греко-католицька церква у ХVІІІ–ХІХ ст. перетворилася на важливе джерело національної самосвідомості українського населення Галичини. За словами М. Грушевського, вона стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була Православна церква.

Її духовенство у своєму середовищі зберігало кращі культурні традиції українського народу, плекало мову, займалось просвітницькою діяльністю. Приміром, священик із Перемишля Іван Могильницький заснував 1816 р. першу в Галичині українську культурно-просвітницьку організацію – “Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду”, яке видавало книжки, передусім шкільні підручники рідною мовою, організовувало народні школи. Окрім того, І. Могильницький склав першу в Галичині граматику нової української мови.

Митрополит УГКЦ М. Левицький у 1816 р. також заснував “Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма і освіти і культури серед вірних на основах християнської релігії” із завданням видавати книжки “мовою простою, уживаною по селах”, а у 1821 і 1830 рр. видав меморіали “в обороні … самостійності української мови”. Він також створив ще дві українські освітні організації – “Просвітнє товариство священиків” та “Інститут для образованія дяко-учителів”. За час його митрополитства (1816–1858 рр.) у Галичині діяло понад 1 тис. парафіяльних шкіл.

Варто згадати й багатогранну просвітницьку та благодійну діяльність Перемишльського єпископа І. Снігурського. Він заснував у 1818 р. учительську колегію – так званий Дяко-вчительський інститут, а також на власні кошти відкрив у Перемишлі 1829 р. єпархіальну українську друкарню, де було налагоджено випуск підручників для народних шкіл. Завдяки І. Снігурському 1845 р. у Перемишлі було засновано другу в Галичині духовну семінарію. Його ж заходами при Перемишльській консисторії відкрито музичну школу, що відіграла роль піонера у розвитку музичної культури в Галичині.

У першій половині ХІХ ст. в умовах українського Відродження в Галичині серед нового уніатського духовенства, котре дотримувалося кращих культурних традицій, з’являються освічені й енергійні постаті, – вихованці Львівської духовної греко-католицької семінарії, діячі прогресивного літературного угрупування “Руська трійця” про яких уже згадувалося, М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький. Вони дбали не лише про інтереси власної церкви, а й про народні, національні потреби, сприяючи піднесенню народної освіти, національної культури. Вагомим зразком такої турботи за духовне відродження українського населення Галичини став їхній відомий літературний альманах “Русалка Дністровая” (1837 р.), укладений з народних пісень, поезій та наукових статей. По суті, культурно-просвітницька діяльність “Руської трійці” започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині, в якому дедалі більшу роль почали відігравати кращі інтелектуальні сили греко-католицького духовенства. Так, із 43 книг, виданих українською мовою в Галичині 1837–1850 рр., 40 написали священики. Окрім цього, музику до слів Гімну України (їхній автор наддніпрянський українець, видатний український географ та етнограф П. Чубинський) також створив греко-католицький священик із Галичини М. Вербицький.

Національно-патріотичний рух у середовищі греко-католицького духовенства Галичини особливо посилився під час європейської “весни народів” (революції 1848 р.). Нагадаємо ще раз: тоді греко-католицьке духовенство створило у Львові Головну руську раду – першу політичну організацію українців Галичини, яку очолив професор Львівського університету й одночасно єпископ (згодом – митрополит УГКЦ) Г. Яхимович. Ця новостворена політична організація видавала свій друкований україномовний орган – часопис “Зоря Галицька”, репрезентуючи інтереси галицьких українців, висувала перед австрійським урядом різні вимоги політичного, культурного й соціального характеру. Зокрема, вона домоглася використання у державних установах української мови, а також створення в Галичині системи українських шкіл під патронатом (наглядом) УГКЦ.

Особливий період культурно-просвітницької діяльності УГКЦ, пов’язаний з ім’ям митрополита А. Шептицького, котрий очолював її впродовж майже всієї першої половини ХХ ст. (1900/1901–1944 рр.), припадає на модерністський період (1890–1914 рр.) другого українського Відродження та почасти – на третє. У цей час на західноукраїнських землях польський уряд намагався полонізувати українців через їхнє покатоличення. І в тому, що український народ зумів вистояти і зберегти свою віру, мову, культуру, велика роль належить Греко-католицькій церкві, яка стала в ті часи справжньою українською національною церквою під проводом А. Шептицького. Сучасні дослідники віддають йому належне за великі заслуги у розвитку системи національних українських шкіл, культурно-просвітницьких установ (“Просвіта”, “Рідна школа”) та молодіжних організацій (“Пласт”), заснуванні українського Національного музею у Львові (1905–1913 рр.). Для художників А. Шептицький придбав спеціальне приміщення, де містилася художня школа О. Новаківського і майстерні М. Сосенка та О. Куриласа. У 1930 р. владика зорганізував Український католицький союз, що видавав тижневик “Мета” та літературно-науковий журнал “Дзвони”, заклав друкарню “Бібльос”. У 1919 p. А. Шептицький сформував у Духовній семінарії факультет, який перетворився 1927–1928 pp. на Богословську академію з філософським і теологічним факультетами. У 1923 р. він заснував Богословське наукове товариство, а 1939 р. – Український католицький інститут церковного з’єднання ім. митрополита В. Рутського.

Владика очолював Греко-католицьку церкву в складний і відповідальний період, коли посилився визвольний рух українців Галичини за національне й державне самовизначення. Він активно підтримував ідею української державності, брав участь у багатьох політичних акціях. У 1918 р. як член Української Національної Ради А. Шептицький виступив за створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), а 30 червня 1941 р. вітав у Львові акт відновлення української державності й благословив “утворення уряду незалежної, самостійної України” на чолі з Я. Стецьком.

Революційні події 1917 р. та наступні національно-визвольні змагання й громадянська війна у 1917–1921 рр. спричинили значні зміни у церковному житті України. Ще за часів Гетьманату робилися спроби започаткувати Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Так, 12 листопада 1918 р. була оголошена урядова декларація про необхідність створення у незалежній Українській державі самостійної національної церкви. Після падіння Гетьманату Директорія своїм декретом від 1 січня 1919 р. формально проголосила автокефалію (незалежність) православної церкви в Україні. Але організаційно її оформлення відбулося лише 14–23 жовтня 1921 р. на Всеукраїнському православному церковному соборі у Києві, який висвятив протоієрея В. Липківського – одного з ініціаторів руху за національну церкву – на першого єпископа УАПЦ та митрополита Київського і всієї України. Відтак УАПЦ стала помітним явищем у духовному житті віруючих України в 20-х роках. Символічно, що це, як і загалом політика “українізації” суспільного та культурного життя в УРСР, започаткована народним комісаром освіти республіки О. Шумським, припадає на період українського “розстріляного Відродження” 20–30-х років ХХ ст.

Наприкінці 20-х – початку 30-х років ХХ ст. в Україні розпочалися масові сталінські репресії проти духовенства, діячів культури і науки, фактично проти всієї української інтелігенції, звинуваченій у буржуазному націоналізмі та контрреволюційній діяльності. В. Липківського 1927 р. усунули від проводу УАПЦ і згодом вислали на Соловки, де він загинув. Його наступника М. Борецького замордували в Ярославській в’язниці. У 1930 р. УАПЦ припинила існування в Україні. З 32 українських єпископів УАПЦ було репресовано 27, а разом з ними – близько 1500 священиків.

Один з небагатьох, хто уник цього – відомий учений, культурний, громадський і церковний діяч І. Огієнко (1882–1972 рр.), який багато зробив для відродження української культури, досліджуючи її багату історію у численних публікаціях (“Українська культура”, Українська церква” тощо), і коли за часів Центральної Ради та УНР викладав історію української культури у відкритому в Києві Українському народному університеті чи заснованому ним українському університеті в Кам’янці-Подільському, першим ректором якого був упродовж 1918–1920 рр. Обіймаючи в уряді УНР посаду міністра освіти, І. Огієнко сприяв її широкій українізації.

Згодом уже, будучи міністром віросповідань, І. Огієнко відзначився в організації церковно-релігійного життя, відродженні українського православ’я. Але й він після поразки УНР змушено емігрував за кордон, де очолював у 1951–1972 рр. Українську греко-православну церкву в Канаді. Тут І. Огієнко завершив один з найкращих сучасних перекладів Біблії українською мовою. А його діяльність у галузі лінгвістичного релігієзнавства – дослідженні української мови як вагомого чинника самобутності українського християнства – за науковим значенням не поступається “філософії мови” видатного українського філолога О. Потебні.

Злочинним політичним актом було знищення сталінськими каральними органами у 1946 р. (Львівський церковний “псевдособор” 8–10 березня) УГКЦ. Значну частину її духовенства на чолі з Й. Сліпим (1892–1984 рр.) репресували. Від того часу аж до кінця 80-х років УГКЦ у Західній Україні перебувала у підпіллі (“катакомбна церква”, яку почергово очолювали митрополити В. Величковський та В. Стернюк). Основну сферу діяльності вона перенесла у середовище української еміграції, де з 1957 р. діяла під назвою “Українська католицька церква” (УКЦ). У 1963 р. її очолив після звільнення кардинал Й. Сліпий, а від 1984 р. – кардинал М.-І. кардинал Любачівський.

З 40-х років офіційне церковне життя в Україні зосередилось у парафіях Українського екзархату Руської православної церкви (РПЦ), створеного ще у 1921 р. У повоєнні роки українське духовенство великих зусиль доклало для ліквідації страшних наслідків фашистської окупації в Україні – поновлення й упорядкування храмів та монастирів, котрим завдано значної шкоди. Духовне слово віруючим України з Києва доносив друкований церковний орган “Православний вісник”, а українській діаспорі – “Канадський православний вісник”. Упродовж 60-х років екзарх України, владика Іосаф був членом товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном. Це пожвавлення діяльності Українського екзархату РПЦ у 50–60-х роках припадає на короткочасну “хрущовську відлигу”, яка припинилася з настанням “брежнєвського застою” у житті тоталітарного радянського суспільства.

Культурно-просвітницька діяльність українського духовенства посилилась у другій половині 80-х років під час підготовки до відзначення у 1988 р. 1000-ліття хрещення Київської Русі. У суспільній думці дедалі більше поширювались православно-богословські оцінки духовної спадщини минулого. Під час урочистих актів у Києві й інших містах України неодноразово наголошувалося на визначній ролі церкви в утвердженні й розвитку української культури.

Завдяки духовному піднесенню, що охопило тоді українське суспільство, посилився рух за відродження різних конфесій Української церкви. Так, прихильники відновлення УГКЦ в Україні утворили 1987 р. Комітет захисту УКЦ.

Радикальні зміни у становищі християнської церкви в Україні відбулися під час завершення “горбачовської перебудови”, коли припинив існування СРСР, та наступної розбудови незалежної Української держави. Впродовж 1989 р. фактично відновили діяльність в Україні УАПЦ та УГКЦ. Першу в червні 1990 р. очолив (заочно) видатний церковний діяч, відомий активною участю у спробі відновлення в Україні УАПЦ за керівництва митрополита П. Сікорського під час Другої світової війни (1942–1943 рр.), патріарх Мстислав (Степан Скрипник, племінник Симона Петлюри), який одночасно залишався очільником УПЦ у США, а другу, після переїзду в Україну (1991 р.), – кардинал М.-І. Любачівський. Завдяки зусиллям останнього зі створення екзархатів УГКЦ (першим з них став Києво-Вишгородський) на східних теренах України, а особливо його наступника (з 2001 р.) – кардинала Л. Гузара, який переніс центр управління УГКЦ зі Львова до Києва (2005 р.), УГКЦ перетворилася із регіональної на загальноукраїнську. Політику попередників зі перетворення УГКЦ на духовний оплот усього українства продовжує (з 2011 р.) її нинішній предстоятель С. Шевчук.

У 90-х роках ХХ ст. – на початку ХХІ ст. продовжувалася і розбудова конфесій українського православ’я. Так, 1990 р. колишній Український екзархат РПЦ отримав статус автономної УПЦ Московського патріархату (УПЦ-МП), яку очолив останній екзарх України, митрополит Філарет (Михайло Денисенко). Прагнучи повної автокефалії українського православ’я, він зі своїми однодумцями пішов на розрив з РПЦ. Це спричинило розмежування у 1992 р. УПЦ-МП на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом) і УПЦ новоствореного Київського патріархату (УПЦ-КП), з проханням очолити яку звернулися до патріарха Мстислава, щоб у такий спосіб об’єднати її з УАПЦ у єдину помісну (автокефальну) Українську православну церкву.

Однак міжконфесійні чвари не дали змоги цій заповітній мрії багатьох поколінь українців здійснитися. Після смерті патріарха Мстислава (1993 р.) УАПЦ, яку очолив патріарх Димитрій (Володимир Ярема), та УПЦ-КП, предстоятелем котрої став патріарх Володимир (Романюк), а з жовтня 1995 р. – Філарет, знову відокремились одна від одної. Навіть святкування у 2008 р. 1020-ліття хрещення України-Русі не сприяло початку об’єднання роз’єднаних українських православних церков. Це зайвий раз підтвердило і святкування у 2011 р. 1023-ї річниці хрещення України.

Водночас у сучасних умовах не зменшується роль різних християнських конфесій в удосконаленні духовного та суспільного життя незалежної України, зміцненні її державності, розвитку національної школи. Останньому сприяє розбудова мережі духовних навчальних закладів (семінарій, богословських академій), зокрема і діяльність відновленого у Львові Українського католицького університету (УКУ), що гідно продовжує освітні традиції, започатковані
А. Шептицьким. Поряд із відродженням у 90-х роках ХХ ст. Острозької та Києво-Могилянської академій це стало необхідною запорукою оновлення освітнього процесу в незалежній Україні.

Нині Україна переживає складний і водночас потенційно благодатний час національно-духовного відродження. Ми повертаємося до джерел загальнолюдських цінностей, котрі значно наповнені релігією. Одночасно у суспільстві спостерігається й чимало негативних явищ. Навіть у часи нав’язуваного атеїзму не спостерігалося такої шаленої агресії бездуховності, аморальності, розбещеності, насилля, що веде до розтління душ, зокрема молодих. Усе це засвідчує втрату багатьма нашими співвітчизниками високих ідеалів, справжніх джерел духовного життя, які здавна живляться Словом Божим.

Ось чому сучасні умови суспільного життя потребують ширшої участі християнської церкви у моральному оздоровленні українського народу, його духовному та національному відродженні. Вагомим чинником цьому слугує необхідність найшвидшого відновлення традиційного місця християнства в українському суспільстві, підвищення його доброчинної, культурно-просвітницької, миротворчої та виховної ролі.

Релігія і церква в нашому сучасному раціональному й прагматичному світі здатні стати не лише на сторожі духовності та моральності української нації, а й бути могутнім захистом проти денаціоналізації, всіляких спроб ідейно та духовно зруйнувати Українську державу. Задля цього всі українські церкви повинні покінчити з міжконфесійним розбратом і залучитися до екуменічного об’єднавчого процесу в Україні. Тільки за такої умови вони отримають силу від могутнього припливу національної ідеї та поступу українського державотворення, щоби найповніше виявити себе в сучасному розвитку духовної культури України.

Список рекомендованої літератури

Академічне релігієзнавство: підручник / за наук. ред. проф. А. Колодного. – К., 2000.

Бондаренко В.Д. Українська автокефальна православна церква: минуле і сучасний стан / В.Д. Бондаренко, О.І. Уткін. – К., 1991.

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях / Г. Булашев. – К., 1992.

Васьків А.Ю. Історія Української греко-католицької церкви: текст лекції / А.Ю. Васьків. – Л., 1999.

Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні / М. Грушевський. – К., 1992.

Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський. – К., 1991. – Т.1.

Дарморіз О. Міфологія: навч. посіб. / О. Дарморіз. – Л., 2010.

Іванишин В. Українська церква і процес національного відродження / В. Іванишин. – Дрогобич, 1990.

Іванкова-Стецюк О. Виклики та здобутки Української Греко-Католицької Церкви в еміграції: історико-соціологічний нарис / О. Іванкова-Стецюк, Л. Васьків, А. Васьків, Г. Селещук. – Л., 2010.

Історія релігії в Україні: навч. посіб. / за ред. А.М. Колодного, П.Л. Яроцького. – К., 1999.

Історія української філософії: хрестоматія / упоряд. М.В. Кашуба. – Л., 2004.

Історія християнської церкви на Україні: релігієзнавчий довідковий нарис. – К., 1991.

Колодний А.М. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан / А.М. Колодний, Л.О. Филипович. – Л., 1996.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури: навч. посіб. / за ред. проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. – Л., 2005.

Липинський В. Релігія і Церква в історії України / В. Липинський. – К., 1993.

Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні: курс лекцій / В.І. Любащенко. – К., 1996.

Митрополит Іларіон. Українська Церква. Ідеологія української національної культури / Іларіон, митрополит. – К., 1992.

Мокрий В. Церква в житті українців / В. Мокрий. – Львів; Краків; Париж, 1993.

Нічик В. Петро Могила в духовній історії України / В. Нічик. – К., 1997.

Огієнко І. Українська церква: у 2 т. / І. Огієнко. – К., 1993.

Пашук А. Українська церква і незалежність України / А. Пашук. – Л., 2003.

Пащенко В. Православ’я в новітній історії України / В. Пащенко. – Полтава, 1997.

Пітусь Л. Культурологічно-релігієзнавчий практикум: навч. посіб. / Л. Пітусь, В. Стеценко. – Л., 2010.

Релігієзнавчий словник / за ред. проф. А. Колодного і Б. Лобовика. – К., 1996.

Семчишин М. Тисяча років української культури: історичний огляд культурного процесу / М. Семчишин. – К., 1993.

Стеценко В. Культура в термінах від “а” до “я”. Культурологічна абетка: навч. посіб. / В. Стеценко. – Л., 2006.

Стеценко В. Українська та зарубіжна культура і релігієзнавство: навч. посіб. / В. Стеценко. – Л., 2005.

Тіменик З. Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) / З. Тіменик. – Л., 1997.

Християнство в контексті історії і культури України. – К., 1997.

Шептицький Андрей. Пастирські послання: у 2 т. / Андрей Шептицький. – Л., 2007.

Яртись А.В. Релігієзнавство: навч. посіб. / А.В. Яртись, А.Ю. Васьків. – К., 2010.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Коли відбувся акт Володимирового “хрещення Русі”?

2. У чому полягала “софійність” київського християнства? Що таке феномен “двовір’я”?

3. Яка писемність і під якою назвою стала літературною мовою в християнізованій культурі Київської Русі. Назвіть її головні види, які основні жанри оригінальної києворуської літератури?

4. Охарактеризуйте церковні братства, котрі очолили духовний спротив національному і релігійному гнобленню українського народу, боротьбу за розвиток його культури наприкінці XVІ – на початку XVІІ ст.

5. Коли відбулися Берестейська і Ужгородська церковні унії? Які їхні наслідки?

6. Хто з викладачів і вихованців Києво-Могилянської академії є засновником української академічної (професійної), а хто – української класичної філософії? Хто входив до когорти титанів українського бароко в галузі історичної науки та філософії?

7. Яку назву мав програмний документ таємного Кирило-Мефодіївського товариства (братства)? Хто його автор?

8. Проаналізуйте діяльність прогресивного літературного угруповання вихованців Львівської духовної греко-католицької семінарії, що започаткувало справжнє національно-культурне відродження в Галичині. Хто входив до нього? Яка назва їхнього найвідомішого альманаху? Коли він був виданий?