Нормативні документи про державний статус української мови

Мовна політика — це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.

Не слід сплутувати поняття національна і державна мова. Найчастіше державною виступає мова титульної нації (Франція – французька, Німеччина – німецька), водночас державною може бути взагалі мертва мова, основ. у Ватикані – латинь, або одразу декілька мов.

Сучасна Україна є, за світовими стандартами, достатньо мононаціональною державою, де українці складають майже 3/4 всього населення. Нині українською мовою в Україні й поза її межами розмовляють близько 45 млн. осіб. За кількістю тих, хто розмовляє нею, українська мова стоїть на 15—20-му місці у світі.

Українське законодавство про мову бере початок від березня 1918p., коли було прийнято Закон Центральної Ради про державну мову.

На вимогу національно-патріотичних сил 1989р. було конституційно закріплено державний статус української мови в Україні й прийнято Закон про мови в Українській РСР (28 жовтня 1989p.). Цей закон, незважаючи на його важливе значення для боротьби за збереження української мови, мав, проте, колоніальний характер: у багатьох його статтях поруч зі словосполученням «українською мовою» стояли слова «або російською».

Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує: " Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

8 серпня 2012р. був прийнятий Закон України № 5029-VI «Про засади державної мовної політики», в якому зазначено:

Стаття 3. Право мовного самовизначення

1. Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання.

Стаття 4. Законодавство України про мови

1. Законодавство України про мови складається з Конституції України, Декларації прав національностей, цього Закону, Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», «Про національні меншини», Закону України «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин», та інших законів України, а також міжнародних договорів, що регулюють використання мов, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 6. Державна мова України

1. Державною мовою України є українська мова.

2. Українська мова як державна мова обов’язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, у міжнародних договорах, у навчальному процесі в навчальних закладах в межах і порядку, що визначаються цим Законом. Держава сприяє використанню державної мови в засобах масової інформації, в науці, культурі, в інших сферах суспільного життя.

3. Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи інший сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері та на територіях поширення.

5. Жодне положення цього закону не може тлумачитися як таке, що спрямоване на звуження сфери використання державної мови.

Розділ IІІ

МОВА ОСВІТИ, НАУКИ, ІНФОРМАТИКИ І КУЛЬТУРИ

Стаття 20. Мова освіти

1. Вільний вибір мови навчання є невід’ємним правом громадян України, яке реалізується в рамках цього Закону, при умові обов’язкового вивчення державної мови в обсязі достатньому для інтеграції в українське суспільство.

2. Поняття «мова», «мовлення», «літературна мова», «мовна норма», «культура мови», «комунікативні якості культури мови»,

Мова – особлива система знаків із закодованими у ній результатами пізнання людиною дійсності.

Мовлення - процес добору і використання засобів мови для спілкування з іншими членами певного мовного колективу. Основу мовлення становить мовленнєва діяльність, яка можлива тільки у суспільстві й зумовлена його потребами. Безпосереднім виявом мовлення є різноманітні акти в усній (звуковій) та писемній реалізації. Звуковою реалізацією мовлення є спілкування.

Функції мови:

1. ментальна (з лат. mens – розум) – за допомогою мови людина формує й організовує свої знання про навколишній світ і про себе саму.

2. комунікативна (з лат. communikatio – спілкування)

3. експресивна (з лат. еxpressio – вираження) – вираження власного ставлення до повідомлюваного

4. імпресивна (з лат. іmpressio – враження) – вплив мови на слухача

5. культуроносна

6. ідентифікаційна тощо.

У психологічному аспекті виділяють дві форми існування мови:

- внутрішня (функція планування, підготовки зовнішньої мови, що забезпечує її безперервність) та

- зовнішня мова

Зовнішня у свою чергу має свої форми: усну (звукову) та писемну.

Українська національна мова виявляється у такихформах: літературна мова, територіальні та соціальні діалекти, мова фольклору, просторіччя.

Літературна мова – унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей. Характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила й засади, які стали визначальними та обов’язковими для сучасних носіїв літературної мови. Норма літературної мови – це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співіснуючих фактів національної мови у процесі спілкування.

Мовна норма – сукупність загальноприйнятих, усталених правил, що відповідають системі мови і сприймаються її носіями як зразок спілкування в певний термін розвитку мови й суспільства. (графічні, орфографічні, орфоепічні, акцентологічні, морфологічні, стилістичні тощо).

Розрізняють такі типи норм: орфоепічні, акцентуаційні, лексичні, словотворення, морфологічні, синтаксичні тощо. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках.

Мовна норма – сукупність мовних засобів, що в даному мовному колективі на певному історичному етапі вважають правильним і зразковим. Мовна норма забезпечує можливість взаємопорозуміння між людьми. Норма може бути діалектною й літературною.

Норми характеризуються системністю, історичною та соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти.

Мовні варіанти – видозміни однієї й тієї ж самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові. У словниках розрізняють варіанти акцентні (алфав і т й алф а віт), фонематичні (вогонь й огонь), морфологічні (міст, а в Р.В. мост а й м о сту).

Культура мови – це досконале володіння мовою, яка є основою людського спілкування.

Культура мови має два аспекти: прикладний і теоретичний. Культура мови (мовна культура) – це

1) володіння нормами літературної мови на всіх мовних рівнях, в усній і писемній формі, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами відповідно до умов і цілей спілкування, передаючи мовою певний психокультурний контекст;

2) розділ мовознавства, що досліджує проблеми нормалізації та стилістичного користування мовними засобами, узагальнює досягнення певної літературної мови з метою впливу на мовну практику й удосконалення мови як знаряддя культури.

Поняття культури мови включає в себе два ступені опанування літературної мови:

- правильність мови, тобто дотримування норм літературної мови, і

- мовна майстерність, тобто уміння вибрати із співіснуючих варіантів найбільш точний, стилістично і ситуативно доречний, виразний.

Культура мови передбачає якісну характеристику володіння мовою. Цю характеристику описують за допомогою певних критеріїв, комунікативних якостей.