Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
|
Історія України
⇐ ПредыдущаяСтр 12 из 12
1. Первісний лад на території України Розвиток людини на території України відбувався в основному по тих женапрямках, що і в інших регіонах і заселення сталось близько 1, 5 млнроків тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддямипраці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декільказначних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називаютьвіками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехіднийвік - мідно-кам'яний (енеоліт).Палеоліт тривав від з'яви першої людини на наших теренах близько 1, 5мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. В його ранній періодпервісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю тадерева (загострені гілки, шкребки, рубила). Основними заняттями людинибули збиральництво і полювання. Соціальною формою існування за ранньогопалеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття даваломожливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили людитого часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта.Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеолітунедалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївкау Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.За середнього палеоліту (150 тис. - 40-35 тис. років тому), з'являєтьсянеандерталець - людина нового фізичного типу, найважливішим досягненнямякої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи.Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецькоїобласті, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни.На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходить кроманьйонець- “ людина розумна ”, яка є вже не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці. З'являються різці, вістря стріл, кістянігарпуни. Будуються землянки. Важливі зміни відбуваються і у соціальнійорганізації - на зміну первісному стаду приходить родова община зколективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв'язки визначаютьсяза материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цейперіод матріархату.Вдосконалення житла і виникнення шитого з шкір одягу значно розширили ареалрозселення первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеолітупрактично на всій території України - Мізинська - на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д.У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства) іпалеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці).Язичницька релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм: анімізму - віри в душу, якою володіє кожен живий і неживий предмет; тотемізму - віри у походження людини від єдиного пращура - тварини абоптаха; магії - чаклування перед полюванням; фетишизму - віри у надприродні властивості речей.Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом.Зникають льодовики, природа Європи набуває близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винаходить лук і стріли. Основнимирізновидами господарювання стають полювання, рибальство, починаєтьсяприручення тварин - спершу собаки, а потім свині.З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак -Коба у Криму, Гребеники в Одеській області. В цю епоху, згідно пам'ятників матеріальної культури, вже можна виділити окреміетнокультурні області.В кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва іполювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епохунеоліту (VI-III тис. до н. е.). Саме цей період вважають розквітомпервісного ладу тому ще вже постало продуктивне господарство. Винайденішліфування і свердління каменю, з'являються штучні матеріали - обпаленаглина, а потім - тканина.Сусідська община змінює родову організацію людей. Натомість матріархатупостає патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень убасейнах Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип'яті.Енеоліт - перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (III-II тис. до н. е.) - пов'язана раніш за все з корінними змінами у житті людини -опануванням металів. У цей період на території України формуються дві основні групи племен - землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці.Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай, що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майновоїнерівності і обміну продуктами. Поступово виділяється родоплеміннаверхівка, яка, привласнюючи результати праці гурту, поступовозосереджувала у своїх руках владу над ним.Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська. Саме вс. Трипілля Київської області київський археолог В.Хвойка віднайшовперше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питанняпоходження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і, частково, території, яку вони заселяли.Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільськоїкультури початком IV - кінцем III тис. до н. е. Територія, заселенатрипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшістьархеологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньомуетапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішимихліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'янимабо кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерномололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільцірозводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці убасейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень(від 10 до 20 тис. мешканців) - Майданецьке, Доброводи, Талянки (наЧеркащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках з кількома кімнатами.Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки -через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся успеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорноюфарбою характерними візерунками. Окрім цього були знайдені керамічніфігурки людей і тварин, іграшкових макетів житл. Розвивалося ткацтво.Археологічні знахідки свідчать про зв'язки трипільських племен із МалоюАзією, Кавказом.Розвиток знарядь праці, із сплаву міді і олова - бронзи був головнимдосягненням цієї епохи, яке зумовило і зміни суспільних відносин.Застосування більш міцного металу - бронзи дало можливість значновдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва.Подальшого розвитку набули різні ремесла - гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ праці -відокремлення ремесла від землеробства. (третій пов'язаний ізвідокремленням торгівлі). Суспільство поступово переходить від первісноголаду до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткненняяк між племенами, так і всередині племен.Протягом бронзової доби на території України існувало кілька археологічнихкультур - Ямна, Зрубна, Культура багатопружкової кераміки, Катакомбна іт. д.Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадієюпервісного ладу. 2. Племена скіфів. Античні держави у Північному Причорномор'ї В І тис. до н.е. на території України з'являються перші залізні знаряддяпраці. До цього часу вона була заселена різною за походженням людністю.Тут жили, зокрема, пращури слов'ян - місцеві землеробські племена. Згодомна українські землі приходять кочовики. Першими з них були кіммерійці, якіналежали до іраномовних груп населення. Саме вони першими опанувалитехнологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна діяльністькіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої таПередньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, цізавойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійнихосель. Вони об'єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племенна чолі з вождем.Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племенаскіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військововишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою. Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царськихскіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жилина берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степахНаддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром іДністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніямиу Причорномор'ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо - рабівскіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.В кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену на тричастини, кожен з керівників якої був верховним царем. На чолі цих царствперебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало такудержаву.З поміж військових успіхів скіфів слід особливо зазначити перемогу надперським царем Дарієм. Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю.Скіфи були спадкоємцями стародавньої цивілізації, мали свою міфологію, віру. Особливою пошаною у них користувалися бог вoгню і стихії Табіті, боги неба і землі Апі та Пацай. Скіфи вкрай шанобливо ставилися до могилпращурів. Їхня віра у потойбічне життя зумовила складний поховальнийзвичай. І сьогодні скіфські кургани в українських степах постають символомколишньої могутності. Найбільш відомі з них - Солоха і Гайманова могилана Запоріжжі, Чортомлик і Товста могила, де була знайдена славнозвісназолота пектораль, - у Дніпропетровській області. Найбільшого розквітуСкіфія досягла у IV ст. до н.е. за царя Атея, пролігши від Дунаю доДона.Але на кінець IV - початок III століття до н.е. через деякі об'єктивніобставини становище Скіфії різко погіршилося. Тут слід зазначити змінукліматичних умов - висихання степів, збіднення економічних ресурсівлісостепів - зменшення трав'яного покриття. Окрім цього, у III століттідо н.е. на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральськихстепів прийшли сармати, які витиснули скіфів. Частина скіфськогонаселення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу - уНижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга - у степовому іпередгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішньогоБахчисараю.Після цього до середини ІІІ століття н.е. у Північному Причорномор'їпанували сармати. Це були спілки декількох племен - язигів, роксаланів, аланів, які, однак, не мали міцної центральної влади. Основнимгосподарством сарматів було кочове скотарство. Розводили велику рогатухудобу, коней, овець. Окрім цього, полювали, ремеслували.Мова сарматів, як і скіфів, належала до іранського типу.Сармати зазнали культурного впливу Китаю, Індії, Ірану, завдякикочовому способу життя і торгових зв'язків з цими країнами.Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів булостворено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці зПрибалтики - племена готів, а трохи пізніше – зі Сходу - гунів, іпануванню сарматів настав кінець.Ще у VII-VI ст. до н.е. починається процес “великої грецької колонізації” у Північному Причорномор'ї, викликаний передусім торговою експансією тавідсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.Першим грецьким поселенням на півдні України був о. Березань - Борисфеніда(біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VI в.до н.е. на правобережжі Бузького лиману постає Ольвія, на кінець V ст.до н.е. - Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лиманіДністра), Феодосія у Криму, Пантікапей на місці теперішньої Керчі, Фанагорія - на Тамані.Основою грецького господарства Північного Причорномор'я були зерноробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції.Високого рівня досягло ремесло - ткацтво, гончарство, обробка металів.Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Північного Причорномор'я. ЗГреції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції.Грецькі міста держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм булирабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значнароль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна владаналежала багатим купцям.У V в. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зістолицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півостровита північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспорпоширює свою владу на багато інших грецьких колоній.У грецьких містах, де панувала понтійська культура, значна увагаприділялася розвитку освіти. Розповсюдженою була література, розвивалисьісторія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета.Проте на зламі IV - ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи.Внутрішні суперечності, відсутність військової сили, загарбницькі діїскіфів у Криму - все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків уПівнічному Причорномор'ї. В середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонесвходять до складу римської провінції - Нижньої Лізії, оскільки загроза збоку варварів змусила їх піддатися під римські легіони.А протягом ІІІ - ІV ст. під ударами готів і гунів, які виступали протиРимській імперії, античні міста-держави в епоху великого переселеннянародів фактично припиняють своє існування. 3. Походження слов'ян та їх розселення на території України Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим.Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янськийетнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якоїперший етап складання слов'янства, так званий передслов'янський, сягаєдругої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формуваннядекількох археологічних культур, які пізніше стали характерними дляслов'ян.Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережнійлісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думкубільшості вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населеннямежиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному зземлеробства, ремесел і торгівлі.Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) підназвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, насередину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янськогонаселення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю довитоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значногорозвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське.Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами -державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливимміжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мавдемократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всіважливі питання вирішувались на народних зборах - віче.Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії поДунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними бралиактивну участь у Балканських війнах.Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VIIст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмовихджерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературітрапляється назва " слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березіДніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східнихслов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелікцих об'єднань міститься у “Повісті временних літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступовоскладаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри - Куявію(Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (завизнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла булидерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'янслід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусімземлею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за кревноюспорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, заякої визначальним було не походження, а місце проживання.Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісногодемократизму до військово-племінного угрупування, за якого владаконцентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разомзі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю іприродою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи ікульту до пращурів. Систему вірувань ранніх слов'ян, коли вклоняютьсяСонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступовоформується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - богСонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці людиволоділи, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.Вірили східні слов'яни і в духів – домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращуристворили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року.Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і“геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновоюдуховного розвитку майбутньої України. 4. Східнослов'янська держава - Київська Русь (XІ - ХІІ ст.) Протягом VIII - IX ст. слов'яни розселилися на території Східної Європи.Найбільшими слов'янськими племенами були: поляни, що жили на СереднійНаддніпрянщині, сіверяни - на р. Десна, в'ятичі - на Оці, на заходівід полян - дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали земліволинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілкиплемен, які часто переходили у більш складні об'єднання.На північному заході сусідами східних слов'ян були варяги (племена балтів інорманів), на сході й півдні - кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов'ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, яківластиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знижується рольнародного віча, довкола князів формуються дружини - групи професійнихвояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збираєданину, завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складаютьдорадчий орган при князеві - боярську раду.Починається формування верстви великих землевласників - бояр, якіотримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер земля моглапередаватись у спадок. Основна ж частина селянства - смерди - платиликнязеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним булосоціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави яклегалізованого апарату примусу.Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додатковогопродукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшиласянеобхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власністьокремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодальнозалежне населення.Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликалоактивізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася йзовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методіві форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший планвиходить князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкоємна.Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливупривілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органомпримусу.Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесівідігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочовихплемен.Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов'янському світі склалися передумови дляформуванні державності.Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави.Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варягибули запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалосядавньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва“Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назвишведів - “ руотсі ”.Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва “Русь” походить від назвирічок у Центральній Україні - Рось, Роставиця. А у Скандинавії жоднеджерело не вказує на плем'я або народ русів. Окрім цього, декількаісламських мандрівників і письменників називають русів слов'янськимиплеменами.Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно з якою поляни є неслов'янами, а різновидом хозарів.Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії.Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьохфакторів, включаючи варязький і хозарський, у процесі становленняранньофеодальної держави - Київської Русі. Основними ознаками будь-якоїсередньовічної держави, в тому числі Київської Русі, були: розміщеннянаселення не за національним (у той період за племінним) принципом, а затериторіальним, поява влади, не пов'язаної з волевиявленням народу, збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий) характервлади вождя.Початок формування державності на території України тісно пов'язаний зперетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руськихплемен. Саме навколо нього наприкінці VІІІ - на початку ІХ ст. відбуваєтьсяоб'єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили тоді останніпредставники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємціпершого господаря Києва - князя Кия. Князь Аскольд, проводячи виважену іактивну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь, поставивши її нарівні зВізантією та Хазарією. Закріпившись на узбережжі Чорного моря, Аскольдздійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.), в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди.До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу введенняхристиянства як офіційної релігії у Київській Русі. І саме це, згідно зоднією з історичних версій, стало причиною заколоту, ініціаторами котроговиступили місцеві волхви та бояри. Для реалізації своїх планів вонизвернулися до Новгорода, де з 870 р. утвердилося правління запрошеноговаряга - Рюрика. В 879 році Рюрик помирає і залишає свого малолітньогосина Ігоря під контролем фактичного регента Олега, який у 882 роцізахоплює Київ і вбиває Аскольда. Незважаючи на протидію новгородців, підвладою київських князів об'єднуються землі ільменських слов'ян, кривичів, полян, древлян, сіверян, радимичів. В Києві відновлюється язичницькийкульт.В 907 році Олег рушив походом на Візантію і змусив її підписати торговельнуугоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Нову, не меншвигідну угоду було укладено в 911 р.Після смерті Олега (912 р.) київським князем став Ігор Рюрикович. Посилившицентралізовану владу у боротьбі з волелюбними древлянами, він виступивпроти печенізьких орд, які нападали на Русь. А у 941 і 944 роках здійснивне дуже вдалі походи на Візантію, після чого Русь втрачала контроль наЧорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра і до того ж зобов'язуваласянадавати військову допомогу Візантії. У 945 році, намагаючись двічіпоспіль зібрати данину з древлян, князь Ігор був вбитий.Синові Ігоря Святославові в той момент було три роки, тому влада перейшладо вдови Ігоря - княгині Ольгі. Насамперед вона жорстко помстиласядревлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом зчастиною городян. Ольга намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління. Зачасів Ольги зміцнила економічна могутність Київської держави, піднісся їїміжнародний авторитет. У 957 р. відбулася дипломатична місія Ольги доКонстантинополя, де вона охрестилася. У 959 р. руське посольство буловиряджене до імператора Священної Римської імперії.У 957 р. син Ігоря та Ольги Святослав досяг повноліття і став фактичновеликим київським князем. Проте Ольга до самої смерті (964 р.) залишаласярадницею свого сина. За заслуги перед Київською державою і християнствомкнягиню Ольгу пізніше було канонізовано.Святослав ще більше зміцнив позиції Київської держави, розгромившиХозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в'ятичів, придунайськіміста, Тьмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію.Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівствСвятослав провів адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополканамісником у Києві, молодшого, Олега, — в Овручі, де були сильнісепаратистські настрої, а позашлюбного сина Володимира послав правити відсвого імені в Новгород Великий, який постійно прагнув відділитися відКиєва.У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах, організувавши другий болгарський похід. Але на цей раз йому не поталанило.Після тримісячної оборони у м. Доростолі Святослав був змушений підписатимир з Візантією, зрікшися своїх володінь на Балканах. Повертаючись набатьківщину (972 р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило напеченізьку засідку і цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.Як і його попередники, Святослав посилив позиції Русі на важливихторговельних шляхах, зміцнив кордони і підніс міжнародний авторитет своєїдержави. Після його смерті починається жорстока боротьба за владу. Ярополкпрагнув підкорити братів і одноосібне правити Руссю. В 977 р. він повівдружину на Овруч і розбив Олега. Володимир, не чекаючи зіткнення зі старшимбратом, біжить до Скандинавії, де наймає професійне варязьке військо. У 978р. він розбиває Ярополка і стає великим київським князем. Враховуючи, щокнязівська влада на місцях була практично необмеженою, Володимир починаєсвоє правління, посадовивши синів і старших дружинників у містах Русі. Ті всвою чергу створюють апарат управління нижчого рангу. Це не могло незумовити консолідацію держави.Володимир повертає Русі землі хорватів і дулібів, радимичів і в'ятичів, фактично завершуючи формування державної території. На сході Київська Русьсягала межиріччя Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двиною, на півночі — Чудським, Ладозькимта Онезьким озерами, на півдні — річками Південним Бугом, Доном, Россю, Сулою.Серйозною проблемою доби Володимира Святославича були набіги кочовиків. Дляпротидії цьому необхідна була сильна армія. Отож Володимир упроваджуєвійськову реформу, встановлюючи феодальну організацію війська — службу заправо володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім цього, створюється досить розгалужена система фортець, валів, опорних пунктівтощо.Важливим напрямом діяльності Володимира було вдосконалення системи права, пристосування його до умов свого часу.Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської владипотрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеономвже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився нахристиянстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом ікнягинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влададомінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично булаєдиною.Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії виряджає до Києвапослів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославичпогоджується в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але ВасилійII не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес(Корсунь) — опору візантійського панування в Криму — і захопив його.Імператор змушений був погодитися на той шлюб.Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що маловелике позитивне значення. У суспільстві з'явилася сила, яка не лишенадавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх дорозвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у шерегпровідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні тавзаємовигідні стосунки з ними.На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебувалиєпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити таєпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.Отже, православ'я стало фундаментом для створення централізованої держави.Проте не слід перебільшувати позитивний вплив введення християнствавізантійської моделі. Саме вона давала можливість світській владіпідпорядковувати духовну згідно зі своїми інтересами. Можна говорити і пропевну обмеженість стосунків православної Київської Русі з католицькоюЗахідною Європою. Стримуючим фактором була й церковнослов'янська мова, аджез тодішнього культурного обігу були значною мірою виключені латиномовніджерела. Але разом із тим необхідно визнати, що християнізація Русі єоднією з найбільш значних подій в історії нашої землі.Наприкінці правління Володимира Святославича виникла реальна загрозаєдності Київської Русі. Проти нього відкрито виступив прийманий синСвятополк, а рідний син, новгородський князь Ярослав, відмовився платитиКиєву данину. Володимир готувався до походу на Новгород, але у 1015 р.помер.Між синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом іСвятополком починається кривава боротьба за київський стіл, унаслідок якоїЯрослав стає князем у Києві, а Борис, Гліб і Святослав гинуть. Остаточнаперемога Ярослава над Святополком відбувається на р. Альті лише в 1019 р.У 1026 р. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь: Ярославзалишився княжити в Києві, а Мстислав — у Чернігові до своєї смерті у 1036 р.Встановивши контроль над Київською Руссю, Ярослав, прозваний Мудрий, звертається до зовнішніх проблем і починає боротьбу з печенігами.Генеральна битва відбулась у 1036 р., після якої печеніги вже ніколи паРусь не нападали. На честь цієї перемоги в Києві було закладено Софійськийсобор.У період правління Ярослава Мудрого розширюються кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки напівночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході.Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбівЯрослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Самвін був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія буладружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкоюКазимира, інший — з візантійською принцесою, ще двоє — з німецькимикняжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша - занорвезького короля Гаральда, а потім Свена, третя — за французького короляГенріха І.Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі.За його правління проводиться кодифікація юридичних норм, які існували, атакож постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руськаправда», які захищали приватну власність і власника.Ярослав призначає на вищу церковну посаду — митрополита — не грека, як тобуло раніше, а слов'янина — Іларіона. Проте ця традиція не збереглася, й посмерті Ярослава Мудрого у 1054 р. митрополичу кафедру знову очолив грек.За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, всталанарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи. Турбуючись проподальшу долю своєї держави, за кілька років до смерті Ярослав поділив міжсинами міста й землі. Київ, Новгород, Псков відійшли Ізяславові, Чернігів, Муром, Тьмутаракань — Святославові, Ростов, Переяслав — Всеволодові, Володимир — Ігореві, Смоленськ — В'ячеславові. До того ж запроваджувавсяновий принцип спадковості — сеньйорат. Це означало, що княжити в Києвімають спершу по черзі всі сини Ярослава, потім онуки старшого сина.Проте фактично після 1054 р. в Київській Русі встановлюється формаправління, яку називають тріумвіратом Ярославичів — Ізяслава, Святослава таВсеволода. Саме вони разом встановлювали закони («Правда Ярославичів»), очолювали походи проти половців. Але після невдалої битви на р. Альті у1068 р. спілка Ярославичів фактично розпалася. Починається боротьба заодноосібну владу. Спробу припинити княжі усобиці було вжито у 1097 р. наоб'єднавчому з'їзді князів у Любечі. Було вирішено припинити чвари іскасувати принцип спадкоємності, запроваджений Ярославом Мудрим. Коженкнязь отримує успадковані від батька землі — вотчину, а всі спірні питаннярозв'язуються на князівських з'їздах. Проте наступні Витичівський (1100р.), Золочівський (1101 р.), Долобський (1103 р.) князівські з'їзди неусунули всіх суперечностей, що ніяк не сприяло єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози і заворушень населення Києва та іншихвеликих міст. Так, у 1113 р., під час повстання в Києві бояри й купцізвернулися до переяславського князя Володимира Мономаха (онука ЯрославаМудрого) з проханням посісти київський стіл. Придушивши повстання, Володимир Мономах став київським князем на 12 років.Розгромивши половців і забезпечивши сприятливі зовнішні умови, ВолодимирМономах багато зробив для зміцнення Київської Русі. Розвивалися сільськегосподарство й ремесла, пожвавилася торгівля, будувалися нові міста.Зміцнюються династичні зв'язки: сам Володимир Мономах був одружений здочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, адонька — за угорського короля. По смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцемна київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовживполітику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою запершість на Русі. Отож із другої половини XII ст. починається новий періодв історії українських земель — період феодальної роздробленості таіснування самостійних князівств. 5. Культура Київської Русі Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішньогорозвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світовоїцивілізації.З глибокої давнини бере початок усна народна творчість — казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билиниВолодимирового циклу, які створювалися в Х—XI ст. і оспівували хоробрістьбогатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичніподії та ставлення до них.Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи — зводи записівпро історичні події, викладені у хронологічній послідовності.Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временнихліт», створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київськийлітопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX—XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідьмитрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям»Володимира Мономаха та ін.Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цьоготвору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідноїземлі.Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний ізпоширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославичаіснували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудримстворюється перша відома на Русі бібліотека.Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будуєтьсяхрам Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утриманнякнязь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашенафресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі —Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, уНовгороді та Полоцьку — Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у КиєвіЗолоту браму.Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжковамініатюра «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашенечудовими заставками і мініатюрами.Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способамиобробки коштовних металів — зерню, сканню, перегородчастою емаллю.Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесеннясуспільного життя зумовили наступний розвій її культури. 6. Феодальна роздробленість Київської Русі XII—XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальноїроздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, синаВолодимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств іземель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованоїдержави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильнійвладі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, незалежними від Києва.Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри державита пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системипрестолоспадкування і княжі усобиці.У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке таінші князівства.Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили -дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалисяпосадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді таПскові формою правління була боярська республіка.Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містиласярезиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу.Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питаннявнутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективнонайбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібноїполітики була постійна загроза з боку половців. У 60— 70 роки XII ст.виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руськіземлі, — Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, якеставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликаєзагострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення.Тим і скористалися зовнішні вороги — лицарі-хрестоносці, половці. Аленайжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.На кінець XII — початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутнявійськово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни протисусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонівКиївської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військозавдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть передобличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступитиспільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. підорудою онука Чингісхана — Батия. Протягом 1237—1238 рр. були захопленірязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правиввоєвода Данила Галицького — Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. Задопомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городянипродовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників сталаДесятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводіДмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стаютьКам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руськихдружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії — Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальнароздробленість була фактично законсервована, про відродження власноїдержавності не могло бути й мови.Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже небуло сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. ЛишеГалицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмеженунезалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-якусамостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рукхана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину. 7. Галицько-Волинське князівство По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицькекнязівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадкионуків Ярослава Мудрого — Ростиславичі, а на Волині — Мстиславичі, які велисвій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життяГаличини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівськоїдружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярськуверхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джереломзбагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політичнаситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становищебоярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.Об'єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124—1153 рр.), арозквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла(1153—1187 рр.). Тоді будуються нові міста, фортеці. Успішними були походиЯрослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12половецьких ханів. Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стілпосів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього накористь законного правителя — старшого сина Ярослава — Володимира. Бояри, невдоволені його правлінням, намагалися запросити на князівство волинськогокнязя Романа Мстиславича. Проте Володимир Ярославич, спираючись напідтримку німецького князя Фридріха Барбаросси і польського короляКазимира, повернув собі князівський стіл.Після смерті останнього Ростиславича — Володимира (1199 р.) РоманМстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднавгалицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стаєспадкоємцем Києва.Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив протиопозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи протиЛитви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнароднийавторитет держави. У 1202— 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину таПереяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапиву засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактичнорозпадається.Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдоваРомана Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушенабула бігти з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почавсяперіод міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміговолодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорськихі польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидвакнязівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данила Галицькогобула скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові— Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнюваласяправославна церква, розвивалася культура.Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольськоюнавалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханомна р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не булосили. Зокрема втрачено великі міста — Галич, Володимир, Кам'янець. ЗгодомДанило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. вінзахоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай —столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активнупідтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папаримський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронованийпапським легатом.Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичівпоодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці начолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці— Львів, Володимир, Лучеськ.У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, аГаличиною та Холмщиною — сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо.Лев (1264—1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись ізтатарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смертіЛева його син Юрій І (1301—1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волиніфактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський.Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 — 1323) були останніми з родуРомановичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирніугоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та ЛеваБолеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримавім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великимкнязівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід наЛюблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІзмушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті тронпереходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, негаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви, намагаючисьвибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичинузахоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує до себеВолинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування.Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієїУкраїни після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідеюдержавності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусіднімидержавами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цюкультуру західноєвропейських цивілізацій. 8. Українські землі під владою іноземних держав (ХІV - XV ст.) В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни1351—1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, аБерестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свійвплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316—1341 рр.) воназахоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднуютьЧернігово-Сіверщину (1357—1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.).Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальноїЛитви.Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена уруках великого князя. На відміну від Київської Русі князівства у Литві немали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовськихнамісників. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою іземлеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значневійсько і контролювати фактично всі ресурси держави.Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янськіземлі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовцізапозичили попередню структуру управління, військову організацію, судовусистему тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українськихземлях діяли Литовські статути — кодекси середньовічного права Великогокнязівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становилиприблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися усхіднослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістськітенденції.Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави булаборотьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362р. Фактично татаро-монгольське іго на українських землях було ліквідованеза часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392— 1430 рр.). Але виниклареальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви наКуликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило дляЛитви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежністьвід Угорського королівства.В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) міжВеликим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князьЯгайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицькувіру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стаєпольським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумовидля боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечилапосилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського.Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з княземВітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, заякою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він бувпроголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично буловідмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовтліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактичноскасувавши колишню автономію українських земель.Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонськогоордену (1409—1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), вякій на боці союзників виступили чесько-моравські, угорські, татарські, волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом арміясоюзників налічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, але поступаючись їй у військовому вишколі й досвіді.Основний удар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що даломожливість литовським і польським військам перегрупуватися і завдативідповідного нищівного удару. Серед тевтонських лицарів поранених і вбитихбуло понад 30 тис.Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. ЗаТорунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, аПольщі — Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було зупинено, іпоступово Тевтонський орден зійшов з історичної сцени.У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі надформально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливістьбрати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православногонаселення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводивсяпольський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьомуукраїнські землі роздавалися католицькій церкві.Все це не могло не викликати опору проти покатоличення і засилля польськихфеодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла —Свидригайло Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайлазазнали нищівної поразки від брата Вітовта — великого литовського князяСигізмунда — під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітнійсин Ягайла — Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королемКазимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію.В кінці XV — XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишнюмогутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономніправа. Одночасно посилюється вплив централізованої Російської держави, якапроголошує свої права на територію Південно-Західної Русі. В українськихземлях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстанняпід керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це булаостання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але черезїхні нерішучі дії вона зазнала поразки.Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінногонаціонально-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писаввидатний український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство уВеликому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів допоширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівствазалишились для українського народу політичним капіталом також на пізнішічаси». 9. Виникнення українського козацтва. Політико-соціальний та військовийустрій Січі Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основнамаса людності мешкала на здавна обжитих землях — Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі — Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут іпостає нове соціальне явище — козацтво.Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні(посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосноїзалежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізаціївільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністраціїзалучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарськоїзагрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличенняукраїнського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тодівони допомагали полякам боротися з татарами.Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні булиселянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення тапосилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південьспочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потімоб'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка —прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів протитатар і заготівля дичини та риби.У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснувавфортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вонамістилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки — на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася наМикитиному Розі (тепер м. Нікополь).З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньоїукраїнської держави. Однак специфічні історичні умови зумовили йогосвоєрідність.Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полки складалися зсотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацькевійсько очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців — кошовийотаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне —з 8— 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцевіміняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправнимикозаками були й новаки — джури, молодики. Протягом трьох років вони немогли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалимкозакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків —нежонатих, загартованих у боях, і волосних — сімейних козаків, які більшийчас жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького іназивалися товариством або лицарством.Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім цесуспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальнерозшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владувиконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисоюформування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічіна рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя, військовийотаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль заїхньою діяльністю здійснювала козацька рада.Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієїтериторії України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, указикоролівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль граловласне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, якісформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право булонеписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакшеобмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вжесклалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядокземлекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактичнарівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності наземлю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних ірелігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужноюідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити івнутрішньополітичних суперечностей — майнова нерівність, соціальнерозшарування, конфронтаційні настрої.При цьому козацька державність мала цілий шерег особливостей, які не далиЗапорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалиниїї створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднестинечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиноюфункцією Запорізької Січі як державного утворення була військоваконфронтація. А питанням внутрішнього устрою — фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо — уваги практично не приділялося.Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнароднихстосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди зПольщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовоюпотугою окремі держави і коаліції.Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селянпозбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбулускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику«поділяй і володарюй», польський уряд брав до себе на службу заможнучастину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками вінпридушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання —охороняти південні кордони держави.У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формуєтьсязагін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список — реєстр.Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони непідпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади — клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ такожформально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій такі не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500козаків, а у 1590 — вже тисячу. Але наприкінці XVI — на початку XVII ст.реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тількипроти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетськогофеодального гніту, підтримуючи селянство.Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінноїдержави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесіукраїнського державного будівництва, її існування ознаменувало собоюнаступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формуванняукраїнської етнічної держави. 10. Українські землі під владою Речі Посполитої Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнулаоволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівстваЛитовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови дляунії між Польським королівством і Литвою.Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція українськоїшляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща дляукраїнських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблемавійськової повинності — адже у Польщі домінувало наймане військо.Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Великекнязівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги.Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії.Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданніоб'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українськихі білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагаласязібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король СигізмундIII Август своїми універсалами приєднує українські землі — Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земельу правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені булиповернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали актпро державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створеннядержави Річ Посполита (дослівно з польської мови — спільна справа). В ніймали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальнаскарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевогосамоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українськіземлі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складупольських воєводств — Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського(Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського(Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами.Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у доліУкраїни. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вонасприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечилазростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейськоюкультурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальнуактивність різних верств українського населення в боротьбі за національневиживання.Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшимипольськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками.Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у РечіПосполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачувавселян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмеженапанщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.Основою економіки українських земель й надалі залишалося сільськегосподарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потребипередусім власника маєтку. Але поступово з'являються фільварки — феодальнігосподарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, алевже значною мірою пов'язувалися з ринком. Окрім землеробства ітваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла — млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значнийприбуток.Розвиваються міста — і державні, і ті, які перебували у приватномуволодінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права —виборного місцевого самоврядування, — з тим щоби вийти з-під влади феодала.Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавіллямагнатів.Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення.Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеїцерковної унії в українському суспільстві й породжував її активнихприхильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізаціяправославної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереженнянаціо
Данная страница нарушает авторские права?