Роль і місце методики у шкільному навчанні історії

Сьогодні в Україні відбувається реформа навчально-виховного процесу всієї шкільної освіти. Історія як навчальний предмет своїми специфічними можливостями має сприяти розвитку нових рис особистості і її активній інтеграції у демократичне суспільство, що розвивається, та розумінню його цінностей. Тому викладання історії сьогодні потребує нового концептуального підходу як до змісту шкільної історичної освіти, так і до відбору та створення сучасних, найбільш ефективних навчальних, педагогічних технологій (моделейорганізації навчання). Головною метою методики викладання історії як науки є обґрунтування наукових основ шкільної історичної освіти і шляхів її вдосконалення відповідно до потреб суспільства. Методична наука покликана озброїтивчителя історії змістом і педагогічними підходами до навчання, знаннями, вміннями і навичками, необхідними для ефективної історичної освіти, виховання і розвитку учнів. Предмет і головна мета методики викладання історії обумовлюють її основні завдання:

– вивчення основних тенденцій розвитку вітчизняної методичної думки;

– на основі теоретичного з'ясування змістовної суті компонентів процесу

навчання історії та зв'язків між ними, визначення основних умов і принципів

навчання, їх кваліфікований аналіз, структурування, узагальнення і

доступний для сприйняття та застосування опис;

– виявлення об'єктивно існуючих зв'язків між компонентами навчання,

протиріч та закономірностей їх розвитку;

– визначення способів та критеріїв моніторингу й оцінки якості

історичної освіти;

– напрацювання, розробка нових ефективних моделей навчання з

використанням досвіду і актуальних об'єктивних потреб історичної освіти. У сучасних умовах, коли йде складний, суперечливий процес трансформації шкільної історичної і суспільствознавчої освіти, найбільша увага приділяється вдосконаленню її структури і змісту. Серед методичних проблем змісту важливе місце посідають проблеми застосування нових методологічних підходів до його відбору, питання співвідношення фактів і теоретичних узагальнень, формування історичних образів і понять, розкриття сутності та тенденцій історичного процесу, розвивальні можливості історичної інформації та ін. До іншої групи проблем відносяться питання, пов'язані з розвитком історичного мислення, свідомості, громадянськості учнів, формування в них розумової самостійності, які вимагають наукового обґрунтування відповідних методів, прийомів і засобів навчання. Завданням методичної науки є також розкриття оптимальних умов успішного досягнення у комплексі основних цілей виховання, освіти і розвитку особистості дитини засобами історії.

Зараз, коли в історичній освіті поступово набуває значення компетентнісно-орієнтований підхід, а інформація стає плюралістичною і різноманітною, вчитель історії стикається з проблемами не тільки дидактичного чи інформаційного характеру. Школа самостійно переборює світоглядний і морально-ціннісний вакуум у суспільстві, бере участь у пошуку і формуванні цілей і пріоритетів освітньої політики. В останні роки розробляються й застосовуються інноваційні технології, що охоплюють сучасні тенденції і напрями розвитку освіти. Обговорюється питання про місце і роль вчителя історії в освітньому процесі. Багато вчених вважають, що головна проблема, яка гальмує реформу – це підготовка вчителів. Дискусії, що розгортаються, підтверджують думку, що найважчим є, руйнування стійких стереотипів мислення і поведінки, що склалися за довгий період існування уніфікованої освіти, авторитарного викладання, директивного контролю. Функції методики навчання історії як науки. Перша функція історико-методичної науки – описова, констатуюча, орієнтована на об'єктивний виклад доступних для даної науки реальних фактів освітньої діяльності, емпіричних даних досвіду, практики. Але емпіричний базис науки – це не проста сукупність фактів, тому друга найважливіша функція науки – діагностична, що сприяє оцінюванню добутих фактів, їх зіставленню, співвіднесенню із критеріями, систематизації, класифікації й т.п. Емпіричний базис науки може претендувати на певну завершеність лише в тому випадку, якщо дані практичного досвіду одержали властиво наукове пояснення. Із цього випливає, що третьою функцією є пояснювальна, спрямована на виявлення причинно наслідкових зв'язків у розглянутих явищах, на виявлення тенденцій і певних закономірностей у них. Однак важливо не просто описати й пояснити ті або інші події, процеси тощо, що має сугубо локальне значення, але й обґрунтувати можливість

використання цього досвіду в нових умовах, зробивши його надбанням більш масової практики. Поряд з індуктивним рухом знання (від практики до теорії) можливий і вкрай необхідний дедуктивний потік ідей і інформації, що дозволяє асимілювати в тієї або іншій освітній теорії дані інших наук, широкий міжнародний досвід. У цьому зв'язку важливу роль відіграє четверта функція науки – прогностична, що дозволяє передбачити можливі наслідки практичного використання концепцій, доктрин, інноваційних технологій.