Пізнавальні процеси у навчанні історії

Найважливішим серед пізнавальних процесів є сприйняття – наочно-образне, просторово-часове відбиття у свідомості людини предмета, явища, яке базується на різних відчуттях, розумінні предмета чи осмисленні його на основі попереднього досвіду. Очевидно, що в навчанні історії провідними аналізаторами процесу сприйняття виступають зоровий і слуховий. Звідси специфіка педагогічних вимог до організації сприйняття школярами навчального матеріалу: Потрібно точно встановлювати цілі та завдання сприйняття. На початку

пояснення будь-якого заняття вчитель має точно вказувати, на що звернути увагу, що варто запам'ятати, знати. Щоб сприйняття було продуктивним, необхідно викладати матеріал окремими смисловими частинами, визначаючи ознаки, етапи, риси, чітко виділяючи головне, суттєве. Сприйняття є більш ефективним, якщо підключені різні аналізатори, якщо учень чує мову учителя, бачить картину, предмет, документ, діє – вирішує задачі, виконує вправи. За одних і тих самих умов навчання учні по-різному відтворюють історичну інформацію, виявляючи різні типи сприйняття. Так, наприклад, у розповіді вчителя чи на малюнку одні учні швидко виокремлюють деталі, уточнюють подробиці, але не в змозі охопити історичний факт цілісно, побачити в ньому головне, пояснити його. Їм притаманний аналітичний тип сприйняття. Інші діти, навпаки, мають схильність до узагальненого сприйняття явищ, легко відтворюють цілісний образ, виділяють головні риси історичних фактів, але не надають уваги деталям, специфічним атрибутам. Це – ознаки синтетичного типу сприйняття. Якщо школяреві, слухаючи розповідь учителя, не вдається одночасно аналізувати її й формулювати теоретичні висновки, то, можливо, причина поверхневого переказу в емоційному типі сприйняття. Найбільш продуктивним є аналітико-синтетичний тип сприйняття, який можна формувати на уроках історії за допомогою спеціально підібраних завдань. На основі отриманих знань в учнів формується історична уява. Уява – складний психічний процес, що полягає у створенні нових образів на основі минулих уявлень і знань. Уява буває трьох видів: репродуктивна (відтворююча), творча і фантастична. У вивченні минулого особливого значення набуває здатність школярів на основі опису в підручнику, розповіді вчителя чи картини уявити собі історичні предмети, обстановку, місце чи дії учасників подій, тобто здатність до репродуктивної уяви. Не меншу цінність має здатність до творчої уяви: реконструювати історичний факт на основі фрагмента археологічної пам'ятки, уривка драматичної розмови, яскравої метафори і т. п. Деяким дітям для творчого оповідання достатньо опорних слів і словосполучень, серії репродукцій. Цих школярів відрізняє вербальна уява. Для інших учнів поштовхом до творчості може служити яскравий символ історичного факту, і вони легко справляться з завданням: У даному випадку завдання розраховане на здатність до невербальної уяви. Пам'ять можна охарактеризувати як психофізіологічний процес, що виконує функції запам'ятовування, зберігання, впізнавання і відтворення раніше сприйнятого матеріалу. За часом збереження матеріалу пам'ять поділяється на короткочасну оперативну і довгострокову. При структуруванні історичного матеріалу в шкільних підручниках, при доборі поурочного матеріалу, при проведенні повторювально-узагальнюючих занять, складанні тестів і екзаменаційних білетів тощо необхідно враховувати її різновиди. За типом аналізатора, переважаючим в процесах запам'ятовування, збереження і відтворення

виділяють: слуховий, зоровий, словесно-логічний та інші види пам'яті. Діти з перевагою значеннєвої (словесно-логічної) пам'яті відзначають раціональність античного житла (планування, висвітлення, функціональна роль окремих приміщень). Школярі з перевагою механічної пам'яті запам'ятовують щось незвичайне в античному будинку (у порівнянні із сучасним житлом). Значну роль у повноцінному засвоєнні і відтворенні навчальної інформації може відігравати емоційна пам'ять. У навчанні історії важливо задіяти також можливості довільної і мимовільної пам'яті. Засвоєння учнями знань йде разом з їх осмисленням. Від учня потрібні вольове зусилля, увага, запам’ятовування, робота фантазії, яка створюєу свідомості образи явищ, які описуються. У процесі вивчення історії учень здійснює самостійний пошук фактів, подій. Для цього він повинен знати різні джерела історичних знань і володіти прийомами роботи з ними. Суть історичних фактів: генезис і розвиток історичних явищ, співвідношення одиничного, особливого і загального в громадському житті, закономірності історичного процесу та інші аналогічні знання, розкриті історичною наукою, можуть бути засвоєні у навчанні лише на основі мислительної діяльності учнів, шляхом осмислення готових знань, повідомлених вчителем, підручником та ін. літературою або шляхом самостійного їх відкриття з допомогою і під керівництвом учителя. Мислення є вищим пізнавальним процесом і формою творчого відображення людиною дійсності, що породжує такий результат, якого на даний момент часу не існує ані в самій дійсності, ані у суб'єкта. Для досягнення необхідної якості знань має бути виконана спеціальна дія, що називається осмисленням, суть якої полягає в тому, щоб розділити зміст на логічні частини і заново з'єднати в упорядкованому вигляді, тобто систематизувати. Наступна операція процесу осмислення полягає в структуризації знань. Відповідно учень повинен класифікувати види отримуваних знань, виділивши в них окремі поняття та їх визначення, ступінь їх узагальненості, закономірності і закони, умови задачі і що потрібно отримати та ін.

Завершальна операція осмислення знань – виділення головного та узагальнення. У науці головне – причина явища (зовнішня сила або глибоке теоретичне пояснення, тобто закономірність чи закон). Узагальнення – представлення знань у компактній, легкооглядній формі, тобто у формі резюме, таблиці або схеми. Сьогодні актуальним є завдання формування у школярів здатності до критичного мислення, під яким розуміють один зі способів інтелектуальної діяльності людини, що характеризується наступними вміннями: визначати помилкові стереотипи, що ведуть до невірних висновків, виявляти упереджені ставлення, думки і судження, відрізняти факт, що завжди можна перевірити, від припущення й особистої думки, брати під сумнів логічну непослідовність усної чи письмової мови, визначати суть проблеми й альтернативні шляхи її творчого вирішення, робити висновок про те, якими є ціннісні орієнтації, інтереси, ідейні установки автора тексту чи людини, яка говорить, уникати категоричності у твердженнях.