га лекція

Україна під владою іноземних держав (др. пол. ХIV – перша пол. ХVІІ ст.)

Зі смертю останнього Галицько-Волинського князя Юрія ІІ (Болеслава Тройденовича) в 1340 р. (сам походив із Мазовії в Польщі, на престол втрапив у 1325 р., оскільки був одружений з правнучкою Данила Галицького – Марією Юріївною) бояри запросили правити литовського князя Любарта Гедиміновича. Але йому підкорилися лише волинське боярство, тоді як галицьке залишалося традиційно опозиційно налаштованим.

В цей час зросли територіальні апетити держав-сусідів і за землі Галичини і Волині почалася боротьба між Польщею, Угорщиною і Литвою. Внаслідок цієї боротьби у 1377 р. Галичина і Холмщина опинилися під владою ставленика угорського короля, а Волинь – під владою литовської династії. У 1387 р. Галичина і Холмщина були загарбані польською короною.

Інші українські землі далися литовцям меншою кров’ю. Два брати Ольгерд і Кейстут Гедиміновичі розділили вектори зовнішньої політики між собою. Західний дістався Кейстуту, а східний і південний – Ольгерду, який і приєднав Київщину, Чернігівщину і Поділля до Литви. З іншого боку, українське населення продовжували визискувати золотоординські баскаки (збирачі данини). І тільки після переможної битви над ординцями на річці Сині Води (нині р. Синюха, притока Південного Бугу) у 1362 р. литовські війська почувалися вже повноправними господарями на колишніх землях Русі, де місцевих нащадків Рюриковичів замінили правителями із власної династії. Історики стверджують, що за правління литовців в Україні настала певна стабільність. Зокрема, існує думка, що литовські князі незабаром асимілювалися з місцевим руським населенням, яке становило близько 90 % їхньої Литовсько-Руської держави.

Нові правителі не стали брутально перекраювати владу в українських і білоруських землях, а користувалися послугами місцевих бояр, за що мали авторитет і повагу. Основний принцип литовських князів – “Старого не порушуємо, а нового не впроваджуємо” – дав можливість фактично продовжити традицію руської державності. Багато литовських князів (як-от київський правитель Володимир Ольгердович) хрестилися за обрядом православ’я, знали руську мову, поважали місцеві звичаї і закони.

Але таке сумирне життя тривало недовго. Наймолодший із Ольгердовичів – Ягайло – порушуючи принцип старшинства, вокняжився у Вільно (столиці Литви), після чого розгорілася війна між ним і його дядьком – Кейстутом, у ході якої в 1382 р. Кейстут загинув. На русько-українських землях в опозицію Ягайлу став Вітовт Кейстутович. Сам же Ягайло, розуміючи непевність свого становища, почав шукати підтримки назовні. В цей час на кордони Литви і Польщі тиснув німецький Тевтонський орден. До того ж, у Польщі після смерті останнього короля не було спадкоємців-чоловіків, а лишень дочка Ядвіга. Тоді поляки запросили Ягайла до унії (союзу) у формі шлюбу, після чого він отримував титул польського короля.

Отже, у серпні 1385 р. у м. Крево (сучасні білоруські землі) відбулося укладення між Литвою та Польщею державно-політичного союзу, відомого згодом як Кревська унія. Ягайло охрестився на католицький обряд, одружився з Ядвігою і став польським королем. Після цього почалися зазіхання польської влади на литовські володіння: їх планувалося просто включити до польського королівства, окатоличити місцеве населення й остаточно закріпити свою владу на цих територіях. В опозицію до таких планів покатоличеного Ягайла став уже згадуваний син Кейстута Вітовт. У 1392 р. він домігся за Острівською угодою з Ягайлом визнання своїх прав на Литву, після чого визнав себе васалом польської корони.

За правління Вітовта (1392-1430) в Україні було скасовано декілька удільних володінь. Аби урівняти права місцевих князівств із боярством і централізувати свою державу, протягом 1393-1395 рр. він ліквідував володіння Корибутовичів у Новгород-Сіверському, Коріатовичів на Поділлі, Ольгердовичів у Києві.

Після зміцнення позицій у Литві Свидригайла Ольгердовича опозиція польському впливові з боку української та білоруської знаті значно зросла. Війна, яку розпочав Свидригайло за захист по суті українсько-білоруських інтересів, закінчилася невдало. Після поразки під Вількомиром (м. Укмерге сучасної Литви) у 1435 р. опір литовського князя й місцевої знаті, що підтримувала його, було подолано польськими військами.

Втім, ще довго місцеві аристократичні роди боролися за автономне існування. Зрештою, у 1452 р. було ліквідовано Волинське, а 1471 р. – Київське князівства, і тут стали правити литовські воєводи. Спроби руських (білорусько-українських) об’єднаних сил скинути панування Литви у 1481 та 1508 роках закінчилися невдачами.

Ситуація для тогочасного українського населення ускладнювалася виникненням у 1449 р. в Криму самостійної татарської держави, яка відпала від Золотої Орди, а незабаром потрапила у залежність до Османської імперії (Туреччини).

Наприкінці ХV ст. кримські татари стали турбувати українські землі, грабуючи місцеве населення і беручи у полон багато людей. Ясир, як тоді називали таких людей, потрапляв на невільницькі ринки Османської імперії.

Складна внутрішньополітична та економічна ситуація у князівстві Литовському і набіги татар породили нове соціальне явище в історії – козацтво, якому судилося стати характерним переважно для українських земель.

На півночі протягом другої половини ХV ст. значно зміцніло Московське князівство. Під владою Івана ІІІ воно пішло на завоювання частини земель Литовського князівства і на початку ХVІ ст. вже приєднало до себе Чернігово-Сіверщину і Смоленськ.

Незважаючи на подекуди складну зовнішньополітичну ситуацію, в Україні продовжували розвиватися містобудування, культура, освіта. Значну роль у культурному й релігійному житті відгравала місцева українська знать, зокрема відомий рід Острозьких.

На початку ХVІ ст. Польща перетворилася на шляхетську республіку із сеймом, виборним королем і найманим кварцяним військом (утримувалося на спеціальний податок – “кварту”). Натомість у Литві, Білорусії, Україні місцева знать (магнати) не мали таких привілеїв, як польська шляхта. “Вивід шляхетства”, ухвалений 1522 р., Перший Литовський статут 1529 р. і навіть проведення 1557 р. “волочної поміри” не дозволили еліті Великого князівства Литовського урівнятися у правах з польською шляхтою. Польська частина спільної держави наполягала на повній інкорпорації (приєднанні) Литовських володінь до Польщі і лише тоді обіцяла поширення польського законодавства на литовських, українських і білоруських магнатів. Зрозуміло, це за собою тягло полонізацію і покатоличення не тільки вищих, але й нижчих верств суспільства.

В самому ВКЛ не було єдиної думки стосовно доречності повного розчинення литовських володінь у польській державі: були як прихильники, так і противники цього союзу (унії). До вироблення рішення підштовхнули зовнішні обставини. Ставленик Литви на польському престолі Сигізмунд-Август у 1558 р. втягнувся у війну Лівонського ордену з Московським царством на боці першого. Після втрати Полоцька Сигізмунд-Август скликав у 1569 р. у м. Люблін спільний литовсько-польський сейм для проведення унії. Незважаючи на існування потужної опозиції об’єднанню польських і литовських земель із боку українських магнатів на чолі з К. Острозьким, 1 липня більшість магнатів ВКЛ підтримали цю ідею.

За Люблінською унією нова держава отримала назву Річ Посполита (республіка). Литва втратила свою державність, зберігши за собою право на місцеве управління, організацію війська і судочинства.

Отже, внаслідок багатьох політичних перипетій і військових баталій ХV-ХVІ ст. українські землі опинилися під владою декількох держав: Чернігівщина належала Московії, Буковина – Молдавії, Закарпаття – Угорщині, Київщина, Волинь, Поділля, Галичина, Холмщина – Польщі, і лише на кордоні з білоруською народністю українці залишилися під владою колишніх литовських магнатів.

Відтак фактично почалася нова – чисто польська – доба в історії України. Українські землі поділялися на 6 воєводств:

Руське (Львівська, Галицька, Перемишльська, Сяноцька, Холмська землі);

Белзьке (Бузький, Городельський, Грабовецький повіти);

Волинське (Володимирський, Луцький, Кременецький повіти);

Подільське (Кам’янець-Подільський, Червоноградський, Летичівський повіти);

Брацлавське (Брацлавський і Вінницький повіти);

Київське (Київський, Овруцький, Житомирський повіти).

У повітах заправляли старости та каштеляни (коменданти фортець), що їх призначали польські можновладці. Воєводства очолювали воєводи. Литовський статут й українська мова застосовувались у судово-адміністративних установах трьох воєводств – Волинському, Брацлавському і Київському. Але повсюдно стала панувати польська мова, культура і католицька церква. Деякі українські діячі (як-от Костянтин Острозький, Петро Могила) стали на захист православної церкви і місцевих звичаїв. З іншого боку, під тиском економічної експлуатації і культурної асиміляції різні верстви населення тікали на південь, де або селилися в слободах, або йшли козакувати.

Запорозька Січ (низове козацтво), яка на середину ХVІ ст. вже набула певних організаційних форм, приваблювала до себе не тільки вільнолюбних людей, але й стала з часом використовуватися польськими королями для оборони південних кордонів Речі Посполитої від татар і турків. У 1572 р. Сигізмунд-Август видав наказ про набір реєстру із 300 заможних козаків, а в 1578 р. інший король Стефан Баторій збільшив козацький реєстр до 600 осіб, надав їм військове, адміністративне і судове самоуправління на Середньому Подніпров’ї з центром у містечку Трахтемирів (неподалік Канева).

Від першого набору реєстровців постала різниця між ними і рештою низового козацтва, яке продовжувало жити на Січі. Вищим органом влади тут була загальна козацька рада. Вона обов’язково збиралася тричі на рік (на початку січня, на другий чи третій день після Великодня та на свято Покрови – 1 жовтня), а також при нагальній потребі. Кожен січовик мав право голосу. На козацькій раді обирали адміністрацію – козацьку старшину. Очолював її кошовий отаман. До адміністрації також належали Військовий суддя, писар, осавула, обозний та інші посади. Кошовий за ознаку влади мав булаву, суддя – печатку, писар – срібний каламар. Серед інших козацьких клейнодів (символів влади) варто назвати Герб козаків (постать козака, озброєного мушкетом і шаблею), Хоругву (корогву) – прапор, бунчуки і перначі, які носили курені отамани, а пізніше – полковники, сотники та інші представники старшини. Козаки були православною людністю і кожен, кого приймали на Січ, мав хреститися за православним обрядом.

На озброєнні, окрім шабель і рушниць, у козаків були пістолі і легкі гармати, хоча їхня ефективність на той час ще не була високою. Козаки будували чайки – достатньо великі човни на декілька десятків осіб – які становили основу їхнього бойового флоту.

Зростання козацького стану призвело до виникнення низки конфліктів між ним та польською владою і шляхтою. Найчастіше конфлікти стосувалися приватної власності, тобто маєтностей. Польська шляхта не рахувалася з привілеями української і нерідко посягала на її власність.

На цьому тлі відбулося повстання Кшиштофа Косинського у 1591-1593 рр., Северина Наливайка у 1594-1596 рр.

Воювали козаки і за збільшення реєстру, і проти свавілля польської адміністрації. У 1625 р. це було повстання Марка Жмайла, у 1630 р. – Тараса Федоровича (Трясила), у 1635 р. – Івана Сулими, у 1637-38 рр. – Павла Бута, Дмитра Гуні і Якова Остряниці.

Після їх придушення в Україні для Речі Посполитої настало десятиліття “золотого спокою”, яке раптово і як ніколи порушила славнозвісна Хмельниччина.