Пшеворська культура та її значення для слов'янського етногенезу.

Області, зайняті слов’янами в римський час (II-IV ст. н.е.), не мали яких-небудь природних рубежів. Туди неодноразово вторгалися з заходу різні племена ґерманців, що документується матеріалами археології і зафіксовано античними авторами. Аналіз даних розкопок поселень і могильників пшеворської культури дозволяє виділити у домобудівництві, похоронній обрядовості і глиняному посуді домашнього вироблення етнографічні особливості, характерні для слов’ян і властиві ґерманцям. Виробами, що вийшли з провінційних-римських майстерень, — гончарною керамікою, ковальською продукцією, металевими деталями одягу і прикрасами — в однаковій мірі користувалися і слов’яни і ґерманці.

Одним з надійних свідчень проживання слов’ян у Вісло-Одерському реґіоні в римський час стали лексичні славізм, що достовірно фіксуються в давньоанглійській мові, основу якої заклали діалекти англів, саксів і ютів. Як відомо, ці західноґерманські племена переселилися на Британські острови наприкінці IV — початку V ст. Раніше вони мешкали в Ютландії та суміжних землях басейну нижньої Ельби і явно контактували зі слов’янами. Цікаво, що в давньоанглійській був і етнонім " венеди" [8].

У римський час слов’яни розширили свою територію ще в південному і південно-східному напрямках. Наприкінці II ст. н.е. носії пшеворської культури Повіслення, перейшовши через перевал Карпатські гори, розселилися в північних окраїнних реґіонах середнього Подунав’я. Тут складається прешівська культура, що явно відпаростилася від пшеворської.

Ще раніш, у другій половині І ст. до н.е., пшеворське населення поширилося на верхньому Дністрі й у західній частині Волині. У результаті змішування цього населення з місцевим, зафіксованого липицькими та зарубинецькими старожитностями, тут формується особлива група пшеворської культури — волино-подільска. У II-III ст. великі маси пшеворського населення з Вісло-Одерського реґіону переміщаються до лісостепових районів межиріччя Дністра і Дніпра, заселені сарматськими та пізньоскитськими племенами, що належали до іранської мовної групи. У III ст. до Чорного моря двома хвилями просуваються ще східноґерманські племена — ґоти й ґепіди, представлені вельбарськими старожитностями. У Північне Причорномор’я (від нижнього Дунаю до Дніпровського лісостепового лівобережжя) складається культурний новотвір провінційного-римського вигляду — поліетнічна черняхівська культура. Вона характеризується відносною єдністю гончарної кераміки і металевих виробів — продукцією ремісничих майстерень, але значною різнотипністю поховальної обрядовості, домобудівництва і ліпного посуду, відбиваючи неоднорідну етноструктуру населення: у його складі були місцеві скито-сармати та ґето-фракійці, сторонні слов’яни та ґерманці.

Вироби ремісничого виробництва поширювалися по всій території черняхівської культури серед її населення незалежно від приналежності до того чи того етносу. Численні знахідки римських монет та " варварських наслідувань" свідчать про формування в черняхівському середовищі товарно-грошових відносин із внутрішнім та зовнішнім грошовим обігом [9, 10]. Про наявність торговельних зв’язків з римським світом свідчать предметти, що нерідко зусрічаються серед пам’ятників черняхівської культури, амфори, червонолаковий та червоноглиняний посуд для їжі, посудини з кольорових металів, вироби зі скла тощо.