Модель Солоу

Модель Харрода-Домара непогано використовувалась в описанні реальних процесів економічного зростання 1920–1950 рр., але для більш пізніх спостережень (50–70 рр.) найбільш успішно використовувалась модель Р. Солоу.

Модель Р. Солоу – це модель економічного зростання, яка визначає механізм впливу заощаджень, зростання трудових ресурсів та науково-технічного прогресу на рівень життя населення у його динаміці.

Р. Солоу у своїй моделі використовував такі категорії неокласичної економічної школи як: досконала конкуренція, гнучкість цін, повна зайнятість, взаємозаміна ресурсів виробництва, спадаюча продуктивність капіталу, постійна віддача від масштабу, постійна норма вибуття, відсутність інвестиційних лагів.

Основні передумови при формуванні теорії Солоу.

1. Об’єктом моделювання є приватна економіка, рівновага в якій визначається:

2. Цільовою функцією моделі є зростанні продуктивності праці (y):

3. Продуктивність праці залежить від її капіталоозброєності k, яка визначається як де K – основний капітал. Така залежність реалізується на базі виробничої функції:

4. Капіталоозброєність залежить від трьох прямих чинників:

· нагромадження капіталу;

· приросту працівників;

· технічного прогресу.

Названі чинники впливають на капіталоозброєність, від якої залежить продуктивність праці, підвищення останньої є показником економічного зростання. В цьому і є сутність моделі Солоу.

Вплив прямих факторів на капіталоозброєність.

1. Нагромадження капіталу. Згідно з моделлюСолоу обсяг капіталу збільшується завдяки інвестуванню і зменшується внаслідок його зносу, тобто амортизації.

В основі даного ствердження лежить висновок, що зміна капіталоозброєності залежить від співвідношення між інвестиціями та амортизацією.

де – приріст капіталоозброєності;

– інвестиції на одного працюючого;

– амортизація;

– капіталоозброєність.

У зв’язку з тим, що модель Солоу ґрунтується на рівновазі між заощадженнями та інвестиціями (), то

Звідси зміну капіталоозброєності можна визначити як різницю між інвестиціями та амортизацією:

З огляду на формулу можна зробити висновок, що економічне зростання буде при умові, коли .

Якщо інвестиції дорівнюють амортизаційним відрахуванням, то ,

Капіталоозброєність, яка не змінюється, називається стійкою –

При економіка стає статичною, тобто не зростає.

Першоджерелом економічного зростання є заощадження.

У короткостроковому періоді збільшення норми заощадження призводить до зростання інвестицій і це не впливає на амортизацію, а підвищує капіталоозброєність та продуктивність праці.

Але у довгостроковому періоді все, що інвестовано, буде амортизовано, тобто інвестиції урівноважиться з амортизаційними відрахуваннями. Внаслідок цього капітлоозброєність буде тяжіти до стійкого рівня Це означає, що заощадження можуть впливати на капіталоозброєність не нескінченно, а доти, доки економіка не досягне стійкого стану.

2. Приріст населення. Згідно з моделлю Солоу приріст населення (працівників) з темпом (n), впливає на капіталоозброєність зворотно, тобто зменшує її.

З урахуванням приросту населення приріст капіталоозброєності можна визначити за формулою:

де – «граничні інвестиції».

Граничні інвестиції – це такий обсяг інвестицій, який компенсує зменшення капіталоозброєності від амортизації та приросту працюючих.

З урахуванням приросту працюючих відношення показує потребу у додатковому капіталі на одного нового робітника для того, щоб капіталоозброєність збереглася на попередньому рівні.

Для того, щоб капіталоозброєність залишалася постійною, капітал має збільшуватися такими самими темпами, що й населення:

3. Технічний прогрес. Його вплив на капіталоозброєність проявляється через зростання ефективності праці з постійним темпом q.

Зростання ефективності праці розглядається як аналогічне зростання чисельності населення. Наприклад, якщо технічний процес забезпечує зростання з темпом 2%, то 100 робітників можуть виробляти стільки продукції, скільки раніше виробляли 102.

Таким чином, якщо чисельність зайнятих зростає з темпом n, а Е зростає з темпом q, то кількість ефективних одиниць праці буде зростати з темпом

Зміна капіталоозброєності від усіх трьох чинників визначається за формулою:

Графічне зображення залежності капіталоозброєності від усіх чинників наведено на рис. 10.2.

Рис. 10.2. Графік капіталоозброєності в моделі Солоу

Горизонтальна вісь наведеного графіку відображає капіталоозброєність ефективних працівників .

На вертикальній осі відображено інвестиції (i). Крива є кривою інвестицій, а крива – є кривою граничних інвестицій.

Згідно з рис. 10.2. є лише один рівень , позначений як k^*, за якого в економіці забезпечується стійкий стан, а інвестиції дорівнюють граничній величині.

З урахуванням усіх чинників, що впливають на капітаоозброєність, вимоги до граничних інвестицій збільшується. Тепер вони мають компенсувати зменшення капіталоозброєності внаслідок амортизації, приріст працюючих та технічного прогресу.

Із моделі Солоу випливає два висновки:

Перший висновок: технічний прогрес здатний забезпечувати економічне зростання не лише за умови, що а й тоді, коли , тобто в стійкому стані. Це пояснюється тим, що змінні в моделі Солоу обчислюються з розрахунку на ефективного працівника.

Тому в економіці зі стійким станом капіталоозброєність не змінюється, а отже залишається сталою і продуктивність ефективних працівників, але змінюється продуктивність праці фактичних працівників.

Якщо , то . Водночас змінюється продуктивність праці фактичних працівників . Звідси випливає висновок, що технічний прогрес є єдиним чинником, який забезпечує безперервне економічне зростання.

Другий висновок пов’язаний із заощадженнями в економіці. Підвищення їх норми, з одного боку, збільшує інвестиції та обсяг продукту; а, з іншого, – зменшує рівень споживання. У моделі Солоу ця суперечність розв’язується за допомогою «золотого правила» нагромадження капіталу.

Під «золотим правилом» мають на увазі таку норму заощаджень, які забезпечують економіці стійкий стан з найвищим рівнем споживання.

У закритій економіці споживання визначається так: .

Виходячи з цього споживання в статичному стані економіки можна визначити за формулою:

де при

.

Як видно з наведених рівнянь споживання (C*) залежить від співвідношення між продуктом (доходом) та інвестиціями.

Споживання досягає максимуму за умови, коли граничний продукт капіталу (МРК) дорівнює сумі неінвестиційних чинників капіталоозброєності, тобто .

Норма заощаджень, яка максимізує споживання, називається нормою заощаджень за «золотим правилом».

Якщо економіка у вихідному стані має запас капіталу більший, ніж це потрібно по «золотому правилу», то необхідно задіяти програму щодо зниження норм заощадження.

Ця програма обумовлює збільшення споживання і зниження інвестицій за рахунок зменшення норми заощаджень. При цьому економіка виходить із стану рівноваги і заново досягає його при пропорціях, які відповідають «золотому правилу».

Якщо економіка у вихідному стані має запас капіталу менший, ніж , необхідна програма, спрямована на підвищення норми заощадження.

Ця програма призводить до зростання інвестицій і падіння споживання і економіка досягає нової рівноваги, але уже відповідно до «золотого правила».

Розглянута модель Солоу дозволяє описати механізм довгострокового економічного зростання, який зберігає рівновагу в економіці і повну зайнятість трудових ресурсів. Вона виділяє технічний прогрес як єдину основу стійкого зростання добробуту.

10.3. Джерела економічного зростання

Виробнича функція визначає максимальну величину випуску продукції, яка може бути отримана при використанні певних величин витрат факторів виробництва (капітал, праця, земля тощо). Як виходить із визначення виробничої функції існує три джерела економічного зростання: капітал, праця та технічний процес – виникнення нових і вдосконалення методів виробництва.

1. Капітал – це обладнання, будівлі і запаси виробничих товарів, які використовуються в процесі виробництва. Основний капітал містить житловий фонд, тому що люди, які живуть у будинках мають вигоду з послуг, які надаються будинками (житлові та інші послуги).

Таблиця 10.2

Основні засоби за видами економічної діяльності в Україні

за період 2000–2007 рр. (млн. грн)

З наведеної таблиці видно, що основний капітал в Україні з 2001 р. по 2007 р. збільшився на 222, 6%.

В промисловості він зріст на 34, 6% в будівництві на – 212, 8%, на транспорті 348, 1%, нерухоме майно і жилі будинки – 222, 7%.

Разом з тим у сільському господарстві основний капітал зменшився на 25, 3%.

2. Праця. Зростання витрат праці призводить до збільшення випуску продукції.

Таблиця 10.3

Динаміка зростання реального ВВП в Україні за період 2000–2008 рр.

У табл. 10.3. наведені темпи приросту реального ВВП на душу населення в Україні 2000–2008 рр.

У цей період реальний ВВП на душу населення мав значний темп зростання, він виріс у 2008 р. порівняно з 2000 р. у 5, 5рази. Слід відмітити що на 77, 8% збільшення реального ВВП на душу населення відбулося за рахунок зменшення населення, а – на 469, 5% – за рахунок зростання продуктивності праці.

3. Науково-технічний прогрес. У кожний момент часу суспільство має певну суму знань про способи виробництва товарів. Ці знання мають багато форм. Одні з них відображені у книгах, журналах, статтях, у базі даних електронних носіїв, інші – реєструються у вигляді патентів, треті набуваються з досвідом і ніде не фіксуються. Зростання знань є провідним фактором економічного зростання.

Види економічного прогресу.

1. Винаходи і нововведення – це два напрямки розвитку науково-технічних знань. Результатом винаходів є нові знання. Нововведення – це вдосконалення методів застосування існуючих знань.

2. Втілення знань у капітал. Для того, щоб винаходи і нововведення мали вплив на виробництво, вони повинні бути втіленні у капіталі – фізичному або людському.

3. Вдосконалення науково-технічних знань є результатом підвищення досвіду певних працівників. Чим довше працівники виконують свою роботу, тим краще і швидше вона у них виходить. Наприклад, під час будівництва цивільних або військових суден, кількість праці для збирання кожного наступного плавзасобу значно знижується.

4. Системні залежності. У процесі економічного зростання одне досягнення породжує наступне. Професор Девід Лендеса з Гарвардського університету (США) про системну залежність науково-технічного прогресу сказав: «Зміни породжують зміни…». Це можна довести на прикладі розвитку авіаційної і космічної промисловості у минулому столітті.

5. Наукові дослідження і розробки. Головну роль у розвитку науково-технічного прогресу відіграють фундаментальні наукові дослідження і розробки. Витрати кожної країни на наукові дослідження і розробки відображають ті фінансові ресурси, які вкладаються у розвиток знань і технологій.

У макроекономічному аналізі велика увага приділяється обчисленню внеску кожного чинника економічного зростання у загальний приріст продукту.

Зв’язок між факторами виробництва можна визначити за допомогою виробничої функції.

Тому з урахуванням усіх чинників темп приросту продукту можна визначити за формулою:

де – темп приросту продукту;

– темп приросту відповідно капіталу й праці;

– темп приросту сукупної продуктивності, пов’язаної з технічним прогресом;

– частка капіталу в продукті;

1-а – частка праці в продукті.

Отже, темп приросту залежить від темпів приросту капіталу з урахуванням його частки у виробленому продукті, темпів приросту праці з урахуванням її частки у виробленому продукті та темпів приросту продуктивності факторів виробництва, які відображають внесок технічного прогресу у приріст продукту.

Слід звернути увагу, що приріст сукупної продуктивності праці факторів виробництва () окремо визначити не можна.

Тому приріст сукупної продуктивності праці факторів виробництва обчислюється за залишковим принципом за формулою:

Обчислений таким способом приріст сукупної продуктивності факторів дістав назву залишок Солоу.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність зростання в короткостроковому періоді?

2. Що ви розумієте під економічним зростанням в довгостроковому періоді?

3. Що відображає крива виробничих можливостей?

4. У чому сутність кейнсіанської теорії економічного зростання?

5. Охарактеризуйте основні положення неокласичної теорії економічного зростання.

6. У чому полягає сутність моделі Солоу?

7. Дайте характеристику капіталоозброєності в стійкому стані.

8. Що являють собою «граничні інвестиції»?

9. Побудуйте і дайте пояснення графіка залежності капіталоозброєності від нагромадження капіталу, приросту населення та технічного прогресу.

10. Що пояснює «золоте правило» в моделі Солоу?

11. Визначте основні джерела економічного зростання.

12. Поясніть сутність залежності темпу приросту продукту від приросту капіталу, праці і технічного прогресу.

Рекомендована література: [2, 4, 7, 11, 12, 13, 14, 15, 8д, 9д].

Тема 11. Держава в системі макроекономічного регулювання

План

11.1. Роль держави у змішаній економіці. Основні економічні функції держави.

11.2. Класична, кейнсіанська, монетаристська та сучасні теорії макроекономічного регулювання.

11.3. Фіскальна політика як основний важіль державного регулювання економіки. Дискретна та автоматична фіскальна політика.

11.4. Державний бюджет. Бюджетний дефіцит.

11.5. Мультиплікатори і моделі IS–LM у фіскальній політиці.

11.1. Роль держави у змішаній економіці. Основні економічні функції держави

Більшість сучасних економік є змішаними. Це означає, що ринкові відносини у них доповнюються суттєвою роллю держави у регулюванні суспільних і виробничих процесів.

Таке регулювання значно відрізняється від державного управління централізованою економікою.

В умовах адміністративно-командної системи господарювання держава адміністративними (або командними) методами регулює (або координує) всю діяльність підприємств і виконує управління усіма господарськими зв’язками між ними. В умовах централізованої системи всі підприємства, крім кооперативних, є власністю держави.

Рис. 11.1. Державне управління централізованою економікою

Ринкова змішана система господарювання – це та система, в якій держава виконує тільки макроекономічне регулювання ринків. При цьому суб’єкти господарювання мають приватну, колективну чи інші форми власності.

На рис. 11.2. наведена схема змішаної ринкової економіки.

Рис. 11.2. Схема державного регулювання ринковою економікою

Основним регулятором змішаної економіки є ринок.

Позитивні риси впливу ринкового механізму на параметри економічного розвитку:

1.Ринкові механізми з’єднують виробників і споживачів в одну економічну систему.

2.Ринок ефективно регулює розподіл ресурсів.

3.Ринок визначає, на які виробництва спрямувати ресурси для виробництва суспільно-значимих товарів та тих товарів, які сприяють розробленню і впровадженню нових, найефективніших технологій тощо.

4.Ринок відбирає найконкурентніші товари, а ті, що не відповідають потребам ринку, втрачають своїх споживачів.

Проте ринок не є ідеальною формою організації суспільного виробництва. Як суб’єкт макроекономічного регулювання він має певні обмеження.

Основні групи обмежень впливу ринкового механізму на економічний розвиток країни.

1. Перша група – ринок не володіє удосконаленим механізмом, який здатен протистояти таким явищам як економічна нестабільність, яка проявляється через затяжний спад виробництва, надмірне безробіття, високий рівень інфляції.

2. Друга група – ринок не має механізмів, які здатні забезпечувати людей суспільними благами, тобто товарами і послугами колективного споживання, необхідність у яких не залежить від індивідуальної платоспроможності. До них відносяться послуги державного управління, національної армії, міліції, охорони здоров’я, освіти, науки, культури тощо.

3. Третя група – сучасний ринок не може сам регулювати монопольні утворення. Монополісти впливають самостійно на обсяги виробництва і ціни, вони обмежують ефективність ринкової конкуренції і створюють умови для такого розподілу ресурсів, який враховує не суспільні, а власні інтереси.

4. Четверта група – взаємодія людей через ринковий механізм створює побічні негативні наслідки, які не враховуються у процесі ринкових відносин. До них відносяться нерівність у доходах, нерівномірний розвиток окремих регіонів, відхилення від стандартів якості споживчих товарів тощо.

Перераховані обмеження ринку можуть бути компенсовані лише за допомогою державного втручання в економіку.

Ринкові закони створюють об’єктивне середовище для розвитку економіки. Держава з метою отримання необхідних зрушень в економіці повинна не підміняти закони ринку, а впливати на ті умови, які реалізують ці закони.

Так, застосовуючи політику «дорогих» або «дешевих» грошей, держава не втручається в закони грошового ринку, а впливає лише на співвідношення між попитом і пропозиціями на гроші і через цей механізм регулює економічні процеси.

В умовах ринкової економіки держава має будувати свої відносини із суб’єктами приватної економіки лише за допомогою певних економічних інструментів, головними серед яких є податки, трансферти і державні закупівлі.

Основні функції держави в ринковій економіці.

1. Розроблення політики соціально-економічного розвитку країни. Державна соціально-економічна політика здійснюється через економічні прогнози, плани і програми, які в умовах ринкових відносин мають орієнтовний і рекомендаційний характер.

2. Розроблення і прийняття законодавчим органом державного бюджету країни, визначення механізму фінансування дефіциту бюджету.

3. Формування правових принципів функціонування економіки. Держава законодавчо встановлює механізми захисту прав власності, існування ринкових видів діяльності, регулювання між окремими суб’єктами ринку тощо.

4. Захист конкуренції. З цією метою держава здійснює антимонопольну політику.

5. Перерозподіл доходів і ресурсів. Для зменшення нерівності у доходах держава здійснює їх перерозподіл у вигляді трансфертів (пенсії, стипендії, субсидії, виплати по безробіттю тощо). Крім того, держава може регулювати індивідуальні доходи у вигляді встановлення мінімального рівня зарплати, застосовувати прогресивної форми оподаткування тощо, здійснювати перерозподіл ресурсів, пов’язаний з виділенням ресурсів на виробництво суспільних благ та екологію.

6. Стабілізаційна економічна політика. Основними методами виконання держаної стабілізаційної функції є фіскальна та грошово-кредитна політика.

За допомогою зазначених функцій держава впливає на сукупний попит і сукупну пропозицію.

У системі макроекономічної теорії можна виділити декілька теорій регулюванні економіки: класична, кейнсіанська, монетаристська теорії, теорія економічних пропозицій, теорія раціональних очікувань.

Таким чином, щоб мати уявлення про роль держави, як суб’єкта економічного регулювання, необхідно розкрити концептуальні положення цих теорій.

В основі кожної макроекономічної теорії головним є питання про те, за допомогою яких механізмів в економіці будуть забезпечуватися повна зайнятість, економічне зростання та оптимальна інфляція.

11.2. Класична, кейнсіанська, монетаристська та сучасні теорії макроекономічного регулювання

1. Прибічники класичної теорії вважають, що ринкова економіка має достатній потенціал для саморегулювання і може швидко усунути відхилення від стану повної зайнятості через механізм гнучких цін та заробітної плати. Тому, на їхню думку, державне невтручання є найліпшою економічною політикою. Ця позиція класиків ґрунтується на припущення, що ринки є досконало конкурентними, а ціни і заробітна плата – абсолютно гнучкими. За цих умов виключається необхідність втручатися державі у економіку, тобто найраціональнішою може бути політика державного невтручання.

Проте ця теорія невтручання держави у ринкову економіку не витримала випробувань. Історичний досвід світової економіки довів, що держава за об’єктивної необхідності змушена втручатися в економічні процеси.

2. Прибічники кейнсіанської теорії, основоположником якої був відомий англійський економіст Джон Кейнс, відіграли вирішальну роль у перегляді класичної теорії про економічний механізм функціонування ринкової економіки.

У противагу класичній теорії ринкового саморегулювання і державного невтручання в економіку Д. Кейнс запропонував альтернативну теорію державного регулювання економікою.

На відміну від класиків, прибічники кейнсіанської теорії вважають, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати досягнення повної зайнятості. Вони стверджують, що при ринковій рівновазі (без участі держави) між сукупним попитом і сукупною пропозицією може існувати неповна зайнятість, змушене безробіття і високий рівень інфляції. Досягнення повної зайнятості за рахунок ринкових регуляторів – це не закономірність, а випадковість.

Відповідно до кейнсіанської теорії не пропозиція створює попит, а навпаки, попит створює власну пропозицію. Тому головним об’єктом державного втручання в економіку має бути сукупний попит. Це означає, що збільшуючи сукупний попит, держава може ефективно впливати на рівень виробництва.

Спираючись на концепцію «ефективного попиту», кейнсіанці запропонували два методи активізації і стимулювання сукупного попиту:

1) за рахунок збільшення державних закупок або зниження податків;

2) за рахунок зниження відсоткових ставок за кредити, що збільшить особистий інвестиційний попит і підніме граничну ефективність капіталу.

Що стосується фіскальних і грошово-кредитних інструментів щодо стимулювання сукупного попиту, кейнсіанці віддають перевагу фіскальному інструменту. Це пояснюється тим, що під час спаду виробництва інвестиції слабо реагують на зниження відсоткової ставки. Тому головну увагу слід приділити не зниженню відсотка, а фіскальній політиці на підставі збільшення державних інвестицій, надання пільгових кредитів.

Як механізм для стимулювання сукупного попиту може бути використаний державний бюджет, спланований з бюджетним дефіцитом. За цих умов кейнсіанці пропонують використовувати державні займи, податки і деякою мірою грошову емісію.

Важливу роль у кейнсіанській теорії відіграє мультиплікатор інвестицій. Але ефект мультиплікатора за різних умов різний. Найбільшу величину він має за умови невикористаних потужностей та вільної робочої сили, що є в економіці. За такого стану досягається більш дешеве нарощування випуску продукції за рахунок невеликих додаткових інвестицій. Тому в умовах недостатнього сукупного попиту держава може за рахунок бюджетних витрат забезпечувати значний мультиплікаційний ефект.

3. На відміну від кейнсіанців монетаристи притримуються думки, що ринкова система є досить стійкою та здатною самостійно відновлювати стабільність в економіці. Тому вони виступають проти кейнсіанської теорії про необхідність державного втручання в економіку та відстоюють принципи вільної конкуренції.

Монетаристи вважають, що основним інструментом в регулюванні економіки є гроші. Виходячи з рівняння грошового обігу , вони стверджують, що збільшуючи чи зменшуючи грошову масу, держава може впливати на економічну активність.

Крім того, монетаристи доводять, що швидкість обігу грошей є стабільною, а якщо вона і змінюється, то змінюється поступово. Це значить, що між грошовою масою та номінальним ВВП діє прямий зв’язок. Завдяки цьому держава, здійснюючи цілеспрямовану грошову емісію, може впливати і регулювати номінальний ВВП. На підставі цього монетаристи роблять висновок, що стабільність розвитку економіки можна забезпечити за рахунок збільшення або зменшення грошової маси.

Вчений економіст М. Фрідман запропонував у законодавчому порядку прийняти положення, відповідно до якого грошова маса може збільшуватися щорічно такими самими темпами як і номінальний ВВП.

Проте, як доводять кейнсіанці, не всі положення монетаристської теорії мають достатню підставу. Особливо це стосується тези про постійну швидкість обігу грошей. Прибічники кейнсіанської концепції теоретично обґрунтовують свої застереження тим, що гроші використовуються не лише для обслуговування поточних договорів, але і для володіння ними як активами, а швидкість обігу останніх дорівнює нулю.

Тобто, відповідно до того, скільки грошей зберігається в активах, і змінюється швидкість обігу грошей, що обслуговують договори.

4. У нинішній час існують сучасні теорії державного регулювання. Це теорії економічних пропозицій і теорія раціональних очікувань.

4.1. Теорія економічних пропозицій виникла у зв’язку із нездатністю кейнсіанської теорії пояснити причини появи такого явища, як «стагфляці я», тобто одночасного падіння ВВП та зростання цін. Теорія економічних пропозицій доводить, що стимулювання економіки слід проводити не шляхом зміни попиту, а навпаки – шляхом стимулювання пропозицій, застосовуючи механізм зміни податків: ставки податку для виробника і податків на заробітну плату.

4.2. Прибічники теорії раціональних очікувань мають іншу думку, яка більшою мірою співпадає з класичною теорією. Вони вважають, що економічні суб’єкти, аналізуючи інформацію, здатні визначати майбутнє економіки. Іншими словами, економічні суб’єкти настільки раціональні, що можуть у своїх очікуваннях враховувати не лише минулий досвід, а і майбутні зміни в економічній культурі, в тому числі – економічній політиці держави.

5. Остання теорія, що висвітлює питання макроекономічного регулювання в умовах ринку – це теорія стабілізаційної політики, яка побудована за правилами свободи дій основних суб’єктів ринкових відносин. Ця свобода дій ґрунтується на недовірі до чиновників, що розробляють стабілізаційну політику, рішення яких є найчастіше помилковими, або не узгоджуються із загальнонаціональними інтересами. Згідно з цією теорією, політика на основі свободи дій є ефективнішою за політику, яка ґрунтується на правилах, оскільки спроможна адекватно реагувати на економічні коливання.

11.3. Фіскальна політика як основний важіль державного регулювання економіки. Дискретна та автоматична фіскальна політика

Втручання держави в економічну систему суттєво впливають на умови формування економічної рівноваги.

Розглянемо цей вплив за допомогою моделей: «втрати-випуск» та «вилучення-ін’єкції».

Модель «втрати-випуск».

У приватній закритій економіці рівноважний ВВП визначається за формулою:

З появою держави сукупні витрати доповнюються державними закупівлями.

Рівноважний ВВП з урахуванням впливу держави буде дорівнювати:

Включення державних закупівель до рівноважного ВВП суттєво змінює функцію споживання.

В закритій економіці функція споживання визначалась за формулою:

У наведеній функції наявний особистий дохід (НОД) дорівнює ВВП.

З появою держави податки (Т) зменшують наявний дохід домогосподарств, а трансферти збільшують його

Наявний особистий дохід з урахуванням впливу держави буде дорівнювати:

де НОД – наявний особистий дохід;

– податки на заробітну плату;

– трансферти.

Оскільки то наявний особистий дохід буде дорівнювати:

Звідси функція споживання з участю держави буде мати такий вигляд:

Функцію споживання можна визначити з урахуванням податкової ставки, за якою будуть розраховуватися податки залежно від доходу.

Цей зв’язок можна показати так:

де – гранична податкова ставка, яка показує, наскільки одиниць зростають податки у разі збільшення доходу на одиницю, тобто:

Якщо у попередню функцію споживання замість T, підставити , то отримаємо:

Модель «вилучення-ін ’ єкції».

У приватній закритій економіці рівновага визначається за формулою:

З появою держави вилучення доповнюється податками, а інвестиції державними закупівлями.

Рівноважний ВВП з урахуванням впливу держави буде дорівнювати:

У закритій економіці приватні заощадження дорівнюють:

А з урахування впливу держави обчислення приватних заощаджень відбувається так:

Зменшення приватних заощаджень, зумовлює виникнення державних заощаджень, які визначаються за формулою:

де – державні заощадження;

– державне споживання.

Тепер підставимо у базове рівняння економічної рівноваги приватні та появу державних заощаджень і отримаємо:

де

Після перегрупування членів даного рівняння, отримаємо:

де – приватні заощадження;

– державні заощадження.

Сума приватних та державних заощаджень – це національні заощадження, які можна виразити формулою:

Сума приватних та державних інвестицій дорівнює національним інвестиціям:

Отже, рівновага в економіці – це тотожність між національними заощадженнями та національними інвестиціями:

Приватні інвестиції в економіці за участю держави можна визначити, як:

де – внутрішні фінансові ресурси;

– сальдо державного бюджету.

Це означає, що обсяг приватних інвестицій (I) залежить не лише від приватних заощаджень, а й від фіскальної політики, яка впливає на стан державного бюджету.

Стабілізаційна функція держави реалізується через стабілізаційну політику.

Стабілізаційна політика поділяється на:

· фіскальну політику;

· монетарну політику.

Фіскальна політика – це сукупність заходів держави, спрямована на стабілізацію економіки за допомогою державних видатків та податків.

Розрізняють два види фіскальної політики – стимулююча та стримувальна.

Стимулююча фіскальна політика у короткостроковому періоді долає циклічні кризи в економіці за рахунок зростання державних витрат (G) і зниження податків (T) або комбінує ці заходи. У довгостроковому періоді політика зниження податків може призвести до розширення факторів виробництва і зростання економічного потенціалу.

Стримувальна фіскальна політика у короткостроковому періоді дозволяє знизити темпи інфляції за рахунок безробіття і скорочення виробництва. У довгостроковому періоді стримувальна політика може призвести до скорочення пропозиції і спровокувати стагфляцію, особливо якщо одночасно збільшуються податки і скорочуються державні витрати за всіма статтями бюджету.

Фіскальна політика за рахунок зміни податків і державних витрат називається дискреційною.

Автоматична (недискреційна) політика базується на діях вбудованих стабілізаторів, які забезпечують автоматичне (природне) пристосування економіки до фаз ділової активності без спеціальних рішень парламенту та уряду.

Вбудовані (автоматичні) стабілізатори підтримують економічну стабільність на підставі саморегулювання. У якості вбудованих стабілізаторів виступають: прогресивний податок, допомога по безробіттю, допомога по бідності, субсидії фермерам тощо.

За допомогою вбудованих стабілізаторів змінюються податкові надходження та державні трансферти. Таким чином, згладжуються циклічні коливання.

У період спаду вбудовані стабілізатори призводять до зменшення податкових надходжень, до зростання соціальних виплат та дефіциту державного бюджету. У період підйому відбувається зворотній процес.

11.4. Державний бюджет. Бюджетний дефіцит

Основою фінансової бази держави є бюджет країни.

Державний бюджет – це фінансовий план доходів та витрат держави на певний період (як правило, на рік).

Державний бюджет являє собою найбільший централізований грошовий фонд, яким розпоряджається уряд, який акумулюється за допомогою перерозподілу національного доходу і витрачається державою для здійснення своїх цілей. Це затверджена в законодавчому порядку структура державних доходів і видатків на певний період (на календарний рік).

Основні принципи побудови бюджету.

1. Принцип єдності означає зосередження в бюджеті всіх доходів і усіх видатків держави. У державі повинна існувати єдина бюджетна система, однаковість фінансових документів і бюджетної класифікації.

2. Принцип повноти означає, що по кожній статті бюджету повинні враховуватися усі видатки та усі його надходження.

3. Принцип реальності передбачає правдиве відображення доходів і видатків держави.

4. Принцип гласності – інформування населення про основні видатки і джерела доходів.

Основні функції державного бюджету.

1. Фіскальна функція означає створення фінансової бази для функціонування держави в умовах фактичної відсутності у неї власних доходів (якщо не враховувати доходи від державної власності).

2. Функція економічного регулювання – це використання державою надходжень у державний бюджет для проведення своєї економічної політики.

3. Соціальна функція передбачає використання державного бюджету для перерозподілу національного доходу з метою згладження розходжень у доходах населення.

Заходи впливу фіскальної політики на економіку викликають певні зміни у бюджеті. Щоб зупинити падіння виробництва, фіскальна політика повинна застосовувати стимулюючі заходи, наприклад, зниження податків чи збільшення державних закупівель, але застосування перелічених заходів зумовлює бюджетний дефіцит і проблеми його фінансування. Вирішення цієї альтернативи залежить від вибору бюджетної концепції.

Основні концепції щодо принципів формування державного бюджету.

1. Концепція «нейтрального бюджету» (щорічне балансування бюджету). У її основі лежить твердження про те, що політика держави повинна забезпечувати збалансованість бюджету і передбачає «нейтральне» відношення до ходу відтворювального процесу, тобто вважається, що нормальне (збалансоване) функціонування фінансів і є ефективний розвиток економіки. При даному підході бюджет вирішує чисто фінансові завдання (вилучення і перерозподіл коштів).

Щоб збалансувати бюджет під час спаду виробництва потрібно щорічно адекватно зменшувати державні закупівлі або дискретно збільшувати податки. Це означає, що згадана концепція суперечить стабілізаційній функції фіскальної політики.

Недоліки «нейтральної» концепції:

а) обмежує розміри економічних операцій держави недостатніми обсягами фінансування;

б) знижує ефективність економічних операцій (податкові пільги, наприклад, повинні врівноважитися іншими джерелами надходжень);

в) знижує еластичність державного бюджету;

г) скорочення державних видатків у період спаду збільшує імовірність депресії, а розширення державних видатків у фазі підйому перебільшує попит в економіці.

2. Концепція «функціональних фінансів» (кейнсіанська теорія) визнає за державним бюджетом поряд із фінансовими й інші пріоритетні функції – перш за все по стабілізації економіки. При досягненні макроекономічної стабілізації може бути отримане як позитивне сальдо бюджету, так і бюджетний дефіцит. У фазах кризи і депресії формування бюджету з дефіцитом відповідно до цієї теорії не вважається негативним моментом.

Тобто, за цією концепцією держава припускає можливість утворення бюджетного дефіциту, якщо це потрібно для стабілізації економіки. Така політика одночасно передбачає відповідні джерела фінансування державного дефіциту.

Існує три основних джерела фінансування бюджетного дефіциту: внутрішні державні позики, зовнішні державні позики і грошова емісія.

Перші два є борговим фінансуванням державного бюджету. Ці джерела породжують бюджетний борг, який необхідно повертати з відсотками. Також ці варіанти сприяють підвищенню відсоткової ставки, що породжує ефект витіснення приватних інвестицій. Фінансування дефіциту бюджету за рахунок емісії є найбільшою загрозою для економіки, адже прискорює інфляцію з відповідними соціально-економічними наслідками.

3. Концепція бюджету, що балансується на циклічній основі передбачає, що балансування бюджету повинно здійснюватися не щорічно, а протягом економічного циклу.

Тобто, ідея цієї концепції – збалансування доходів і видатків бюджету в межах економічного циклу: під час спаду держава має фіскально стимулювати економіку; під час інфляційного зростання – держава повинна застосовувати стримуючу політику. У першому випадку виникає бюджетний дефіцит, який під час підйому економіки має збалансуватися бюджетними надлишками протягом економічного циклу, у другому – бюджетний профіцит, який в період кризи повинен стимулювати сукупний попит. Але на практиці це не завжди забезпечується.

Основна характерна риса бюджету (ідеальна модель) – це баланс, тобто рівність доходів і видатків.

Різниця між доходами та видатками бюджету називається бюджетним сальдо.

У разі позитивного бюджетного сальдо утворюється надлишок бюджету (профіцит), у разі негативного – дефіцит.

де – бюджетне сальдо;

– податки;

– державні витрати;

– трансферти;

– відсотки державного боргу.

Витрати бюджету – це сума державних витрат на купівлю товарів та послуг, використання працюючих у державному секторі, виплату трансфертів, субсидій та фінансування державного боргу.