Среда формирования стратегий развития.

Нац. стратегії розвитку розробляються й реалізуються не в ізольованому просторі країни, обмеженому державними кордонами, а в світовому ринковому господарстві. Нац. господарство країни входить до світового господарства як його структурний елемент, додає до нього свою неповторну частку, збагачуючи світову ринкову систему. Водночас воно відчуває суттєвий вплив з боку системи, трансформуючись відповідно до вимог світового господарства, яке безперервно еволюціонує.

Зовнішні чинники формування стратегії країни:

1) функціонування світового ринку;

2) мобільність факторів виробництва;

3) інтернаціоналізація світового господарства, його галузева структура;

4) НТП;

5) транснаціоналізація ек. відносин;

6) міжнародна ек. інтеграція;

7) глобалізація соц.-ек. процесів.

Світове господарство — сукупність нац. економік країн світу, сполучених між собою товарообміном і мобільними факторами виробництва.

Групи факторів виробництва:

1) природні умови та ресурси (земля, клімат, корисні копалини тощо);

2) трудові ресурси (робоча сила);

3) капітал;

4) технології.

· за походженням:

1) основні — такі, що дісталися країні від природи або є наслідком тривалого історичного розвитку (географічне положення, природні ресурси, некваліфікована робоча сила);

2) розвинуті — такі, які набула країна внаслідок прогресивного ек. розвитку: сучасні технології, капітал, кваліфіковані кадри, науково-технічна база.

Обидві групи факторів є важливими для ек. розвитку країни. Залежно від забезпеченості тими або іншими факторами уряд країни розробляє свою ек. стратегію.

Фактори виробництва розподілені за країнами і регіонами дуже нерівномірно. Найзагальнішою закономірністю, що досить виразно виявляється в сучасній світовій економіці, є концентрація капіталу, високих технологій, висококваліфікованої робочої сили, наукового потенціалу в ек. розвинутих країнах, які становлять переважаючу більшість членів ОЕСР. Це дозволяє їм бути лідерами, що спрямовують у своїх інтересах тенденції розвитку світових ек. процесів, бути на гребені хвилі НТП, хода якого невпинно прискорюється. Стратегії розвинутих країн націлені на таку оптимізацію структури народного господарства, в якому провідну роль відігравали б наукоємні й капіталоємні виробництва при одночасному зменшенні частки матеріаломістких і енергоємних галузей. Наявність великих обсягів надлишкового капіталу полегшує фірмам і ТНК цих країн завойовувати світові ринки. Технологічна перевага не тільки сприяє розширенню експорту найбільш складної й дорогої продукції, а й дає можливість завойовувати пануючі позиції при утворенні спільних підприємств у процесі експорту капіталу. Технологічна перевага в сукупності з величезною перевагою в експорті капіталу дає можливість розвинутим країнам і ТНК суттєво впливати на структури господарства інших країн; цей вплив може бути і позитивний, і негативний (з погляду країн, що розвиваються, або країн з перехідною економікою).

Іншим проявом закономірності у світовому розподілі факторів виробництва є спирання на природні ресурси та дешеву й некваліфіковану робочу силу в найменш розвинутих країнах. Корисні копалини або специфічні кліматичні умови часто є головним, а то й єдиним багатством цієї групи країн, яке можна використати як фактор ек. розвитку. За винятково сприятливих умов природний ресурс може надати відчутного імпульсу ек. динаміці країни.

Проте в цілому природно-ресурсний фактор на нинішньому етапі не може бути ефективним стрижнем ек. стратегії розвитку, принаймні в тривалій перспективі. Країни, що спираються лише на свої природні багатства, приречені на безнадійне відставання від розвинутих країн. На світових ринках з другої половини XX ст. склалася стійка тенденція до зниження цін на сировину (за винятком енергоносіїв) і підвищення — на готову продукцію, особливо високотехнологічну. Крім того, ґрунтування економіки країни переважно на ресурсному факторі гальмує НТП.

Інший осн. ресурс - некваліфікована робоча сила. Для багатьох країн, що розвиваються, вона є головним фактором розвитку, особливо в тих випадках, коли країні бракує природних ресурсів (країни Південної та Південно-Східної Азії, Латинської Америки). Дешева робоча сила знижує витрати виробництва, тому так вигідно в цих країнах розміщувати нескладне виробництво. Місцевий капітал спрямовується в легку й харчову промисловість, які не потребують особливо кваліфікованої робочої сили і високих технологій; до того ж у цих галузях капітал швидко обертається. Нині країни, що розвиваються, виробляють тканин, одягу та взуття більше, ніж розвинуті країни. За сприятливих умов дешева й численна робоча сила може стати фактором динамічного розвитку економіки країни. Це продемонстрували «східноазійські тигри»— Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Таїланд, — які починали індустріалізацію легкої промисловості, з виробництва побутової техніки, а тепер вони є новими індустріальними країнами з диверсифікованою економікою. Але це стало можливим завдяки значним інвестиціям ТНК в трудомісткі галузі виробництва країн регіону. Навіть ті з нових індустріальних країн, що досягли найбільшого успіху (Республіка Корея, Бразилія, Таїланд) відчувають дуже сильну залежність від іноземного капіталу й зарубіжних технологій.

Таким чином, факторна основа ек. стратегій більшості країн, що розвиваються, складається з природно-ресурсного потенціалу або з дешевої робочої сили. Поступово, в міру накопичення капіталу, утворюються умови для індустріалізації країни; розвиваються галузі промисловості, які спираються на ці фактори: або переробка наявних природних ресурсів (включаючи с/г сировину), або легка промисловість та ін. галузі, що орієнтуються на некваліфіковану робочу силу. Згодом, коли вже побудовано каркас індустрії, створена відповідна інфраструктура, підготовлені нац. кадри середньої і вищої кваліфікації, країна приступає до наступного щаблю розвитку економіки, диверсифікує її галузеву структуру. Але цього етапу сьогодні досягли лише окремі країни названої групи.

Етапи розвитку цивілізації:

1) аграрний (доіндустріальний);

2) індустріальний;

3) постіндустріальний (інформаційний).

Загальний критерій віднесення країни до того чи іншого типу - показник частки с/г, промисловості та послуг у галузевій структурі народного господарства.

На аграрній стадії залишилося небагато країн. Це, як правило, найменш розвинуті країни, переважна частина яких знаходиться в Африці та в Азії. У країнах аграрного типу найнижчий рівень життя, перед ними постають найскладніші проблеми, в тому числі у виборі й здійсненні ек. стратегій. Вони повністю залежать від іноземного капіталу та міжнародної фін. допомоги.

Варіацій при розробленні стратегій у таких країнах обмаль, оскільки поле для їх опробувань дуже вузьке. Вони є постачальниками на світові ринки с/г продукції, часто тільки монокультури, тому залежність їх від коливань ринкової кон'юнктури надто висока, а це нерідко порушує стратегічні наміри уряду.

Аграрний тип економіки панував у світі протягом багатьох століть. З другої половини XIX ст. більшість країн Західної Європи, а також США опановують індустріальну стадію розвитку. Індустріалізація була головною метою стратегій соціалістичних країн. Частка промисловості в структурі ВВП і усіх зайнятих в народному господарстві перевищувала 50 %. Провідними галузями промисловості ставали такі, що виробляли дедалі складнішу продукцію.

З другої половини XX ст. відбувається суттєва трансформація структури промисловості розвинутих країн. Виробництво стає все менш матеріаломістким і більш наукоємним. Знижується значення видобувної та металургійної промисловості. Натомість з’являються й швидко поширюються атомна енергетика, електроніка, авіакосмічна техніка, виробництво роботів, фармацевтика, лазерна техніка. Але наприкінці XX ст. промисловість у найрозвиненіших країнах уже не відіграє провідної ролі з огляду на її місце в структурі народного господарства. Так, частка промисловості у ВВП Японії становить 35 %, Німеччині — 30, Франції— 26, Великої Британії— 25, США— 18 %. В структурі зайнятості ця частка в названих країнах становить відповідно 30, 33, 25, 19, 18 %.

У соціалістичних країнах промисловість залишається провідною галуззю. Висока її частка і в нових індустріальних країнах, хоч вона й поступається вже послугам. В Китаї частка промисловості становить у ВВП 50 %, у числі зайнятих — 24; в Північній Кореї— відповідно 42 і 45; у Південній Кореї— 41 і 20; Філіппінах —32 і 16; в Сінгапурі — 30 і 34 %.

У країнах з перехідною економікою, особливо СНД, у зв'язку із глибокою кризою, що вразила насамперед промисловість, її частка знизилася, але залишається досить високою.

З останньої чверті XX ст. в структурі економіки розвинутих країн відбуваються зрушення, які свідчать про перехід цієї групи до вищої, постіндустріальної стадії ек. розвитку. За наявності потужної, суперсучасної промисловості в цих країнах стрімко зростає роль сфери послуг, яка дає більше половини ВВП і охоплює переважаючу частину зайнятих у господарстві. Так, частка сфери послуг у ВВП США дорівнює 80 %, Великої Британії— 73, Японії— 63, Німеччини— 68, Франції— 71 %. До сфери послуг відносяться побутові послуги, транспорт, будівництво, торгівля, кредит, освіта, охорона здоров'я, культура, інфо послуги, кредитно-фін. послуги.

Постіндустріальний тип економіки базується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей. У середині 90-х років значна частина ВВП розвинутих країн припадала на продукцію інформаційних галузей — телекомунікації, комп'ютерні центри, програмне забезпечення. Швидкими темпами розвиваються світові інформаційно-фінансові ринки, страхові, інвестиційні ринки, які в багатьох випадках за оборотом перевищують традиційні товарні ринки.

Отже, нині ек. потужність країни визначається не кількістю споживаної речовини та енергії для матеріального виробництва, а ступенем споживання інформатики.

Зміцнення ек. зв'язків між країнами, поглиблення міжнародного поділу праці призводять до інтернаціоналізації світового господарства.

Прояви інтернаціоналізації:

1) інтернаціоналізація виробництва - встановлення стійких виробничих зв'язків між фірмами різних країн;

2) інтернаціоналізація капіталу - посилення міжнародного руху капіталу, переливання капіталу за нац. межі країни, зміцнення контактів між великими банками різних країн, контроль за рухом капіталу з боку ТНБ, формування великих ринків і центрів операцій з валютою;

3) транснаціоналізація (утворення ТНК);

4) випереджаючі темпи міжнародної торгівлі (в 90-х роках світовий ВВП збільшився в 1, 2 рази, тоді як обсяг світового експорту товарів— в 1, 7 разів);

5) міжнародна ек. інтеграція:

- динамізм процесів міжнародної ек. інтеграції в цілому, зумовлений як дією об'єктивних факторів, так і реакцією країн світу на розвиток окремих інтеграційних угруповань;

- нерівномірність розвитку та реалізація форми міжнародної ек. інтеграції, яка спричинена проявами очевидних відмінностей ек. розвитку країн і регіонів світу;

- розвиток, поряд з інтеграційними, дезінтеграційних процесів, які мають глибокі корені в історичних, політичних, ек. та соц. закономірностях світового розвитку;