Три релігії

Три релігії домінують у сучасному світі – три так звані аврамічні релігії, що сповідують віру в одного бога: юдаїзм, християнство, іслам. Причому 2 останні – християнство та іслам – базуються на першій – юдаїзмі, що вже саме по собі наштовхує на думку про штучність цих двох релігій і створення їх з певною метою. У свою чергу штучність самого юдаїзму блискуче обґрунтував наш видатний вчений, філософ і літературний класик І. Я. Франко у праці «Біблійне оповідання про сотворення світу». Я також приділив увагу цьому питанню у статті «Таємниці пентаграми», пояснюючи на прикладі першопочаткової юдаїстської символіки походження світоглядних засад, на яких постала дана релігія. Автори Тори, запозичивши із зороастризму монотеїстичну концепцію, відкинули решту проявів і сутностей Бога, окрім Творця Землі і життя на ній. Таким чином самі фундаментальні основи юдаїзму опинилися за лаштунками релігії, залишивши її адептам доволі примітивне уявлення про Бога. Натомість увагу було зосереджено на ідеологічних аспектах, які декларували вищість юдеїв над іншими народами, відтак закладаючи в їхню свідомість шовіністичну мету світового панування.

Проте для досягнення означеної мети невеличкому «богом обраному» народові, який, до того ж, перебував у колоніальній залежності, самого юдаїзму було явно замало. І юдейська національна еліта в особі релігійної касти рабинів не могла цього не розуміти. Вихід було знайдено в середині LVI ст., яке згодом, завдяки цьому винаходу, стало іменуватися першим століттям нової ери. Звісно ж, мова йде про винахід християнства, авторство якого належить безумовно юдейським рабинам. Одним з доказів є те, що «віра Христова», яка народившись на теренах Іудеї, якимось дивом не була прийнята «синами народу Ізраїлевого», проте надзвичайно старанно ними поширювалася серед решти народів Римської Імперії, під владою якої на той час перебувала Іудея. Про це свідчить і той факт, що перші книги християнського так званого святого письма – Євангелія – писалися грецькою, що була у Римі, вдаючись до сучасної термінології, мовою міжнаціонального спілкування. Ті перші Євангелія і досі називають грецькими писаннями, натякаючи, що їх писали саме греки. Але це зовсім не так, бо ця думка суперечить історичній логіці. Спробую це довести.

Перш за все, як я вже щойно казав, «віра Христова» поширювалася юдеями, а не греками. Навіть за самими євангельськими текстами, Ісус проповідував лише серед юдейського народу: «Я посланий тільки до овечок загиблих дому Ізраїлевого» (Мт., 15: 24), а в самих Євангеліях йдеться про життя і смерть «сина божого», тобто по ідеї вони мали писатися «очевидцями» цих подій, найімовірніше – учнями Ісуса. То звідки ж там могли взятися греки?

По-друге, з чотирьох Євангелій, що увійшли до християнського канону, лише одне, причому хронологічно останнє (від Івана), написане на теренах стародавньої Греції. Решта писалися в Єгипті, Римі та самій Іудеї. То скажіть, будь ласка, навіщо греку їхати, наприклад, до Єгипту, щоб писати про юдейського бога?

По-третє, тексти Євангелій містять чимало посилань на Тору (Старий Заповіт), отже автори «житія Христового» повинні були, щонайменше, прочитати Тору. Я ще можу припустити, що деякі дуже освічені греки могли знати і вміти читати давньоарамейською мовою, якою на той час спілкувалися юдеї, але в те, що вони вміли читати ще й хебрейською, яка вже давно вийшла зі вжитку, і якою написано Тору – перепрошую – не повірю.

І останнє. Автори Євангелій демонструють неабияку обізнаність і з географією Іудеї, і з її історією, і з тим, хто й де царював. Звідки така поінформованість у греків? Начиталися газет та інтернет-публікацій чи надивилися телевізійних передач? Нагадаю, що означені засоби масової інформації з’явилися дещо пізніше…

Що ж дає підстави «історикам» стверджувати, ніби творцями «святого письма» були саме греки? Лише те, що Євангелія написано грецькою? Але, як я вже сказав, грецька була поширена практично у всіх провінціях і колоніях Риму. Втім, є ще одне демагогічне тлумачення, що базується на першому зачині Євангелія від Івана: «На початку було Слово» (Ів., 1: 1). Мовляв, «слово» є не зовсім точним перекладом грецького «λ ο γ ο ς», яке треба розуміти в більш широкому значенні. На цьому самому «λ ο γ ο ς» побудовано цілу філософську концепцію, доволі популярну у стародавній Греції. Отже, «λ ο γ ο ς» це не просто слово, а думка, ідея, з якої народжується матерія. З сучасної грецької «λ ο γ ο ς» більш точно перекладається як «причина». Це все так, проте прийняти дане твердження в якості аргументації грецького авторства Євангелія (і те – лише одного, що приписується Івану Богослову) може тільки людина, яка не читала або неуважно читала Тору. Пригадайте, що в ній говориться про сотворення світу: «І сказав Бог: " Хай станеться світло! " І сталося світло» (1М., 1: 3). Тож бачимо: творчим началом тут виступає слово, що реалізує божественний задум. Відтак, автор так званого Євангелія від Івана фактично лише повторив написане у Торі. На кого ж розраховане подібне «наукове» обґрунтування? Хіба що на неспроможне мислити власними мізками християнське стадо, якому віра замінює знання.

Але головне, безперечно, не хто писав, а що писав, і з якою метою. В цьому сенсі одразу кидається у вічі разюча різниця в ідейному спрямуванні юдаїзму і християнства. І це при тому, що святе письмо юдеїв – Тора – не заперечується християнством, а навпаки – є його невід’ємною частиною, входячи до складу так званого Старого Заповіту. У Новому ж заповіті словами Ісуса сказано: «Легше небо й земля проминеться, аніж одна риса з Закону загине» (Лк., 16: 17). Якщо Тора вчить юдеїв непримиренній боротьбі за «місце під сонцем», не гребуючи жодними засобами, в тому числі й винищенням інших народів, то «віра Христова» пропагує абсолютно протилежні цінності: смирення, терпіння, покору: «А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу» (Мт., 5: 39); «А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, – віддай і плаща йому.» (Мт., 5: 40); «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас» (Мт., 5: 44). Страждання возводиться у ранг найвищих християнських чеснот. Тогочасне політичне становище – панування Риму над Іудеєю – повністю зворотне за ідейним змістом садомазохістській парі юдаїзм – християнство, яка з точністю до навпаки проповідує панування юдеїв над ґоями. Тож цілком очевидно, що саме з метою докорінної зміни означеної політичної ситуації і було розроблено християнське вчення. А відтак стає зрозумілим, хто є справжнім автором «грецьких писань». Більш докладно я писав про це у праці «Троянський кінь для арійських народів».

Ясна річ, я не стверджую, що християнська релігія одразу ж створювалася з метою встановлення світового панування «богом обраного» народу. Першопочаткове завдання було значно простішим – спричинити занепад Риму, щоб позбавитись його влади. Проте апетит приходить під час їжі, і, побачивши, що християнство успішно впоралось з покладеним на нього завданням, юдейська національна еліта перейшла до реалізації програми-максимум. Але для здійснення головної мети, поставленої ще при створенні юдаїзму, самої християнської віри було явно недостатньо. На зміну занепалому Риму прийшла Візантійська Імперія. Індоєвропейські народи продовжували відігравати провідну роль у розвитку світової цивілізації.

Відтак наприкінці VІ ст. серед найближчих родичів юдеїв – арабів, що разом з ними утворюють семітську етнічну групу, – постає і швидко набирає ходи нова релігія – іслам, що по суті являє собою перероблене християнство, позбавлене деградаційних концепцій смирення і покори. Народжується нова могутня держава – Великий Арабський Халіфат, який, розширюючись на схід, поступово навертає в іслам і тюркські народи, і згодом вже вони перебирають на себе роль провідників ісламу в особі Османської Імперії. Іслам остаточно затверджується у Північній Африці, на Близькому та Середньому Сході, і навіть подальше завоювання багатьох ісламських країн європейцями не дозволяє поширити християнство на цих теренах. Тоді як свого часу іслам витіснив «віру Христову», наприклад, з Єгипту або ж із самої вотчини християнського світу – Візантії, що свідчить про явну перевагу в духовній силі ісламу перед християнством. Треба сказати, що колишня столиця християнського світу, а нині – центр однієї з найвпливовіших християнських конфесій – ортодоксальної – колишній Константинополь, а нинішній Стамбул – є навіть не столицею ісламської держави – Туреччини, ніби нагадуючи нам про рабське занепадницьке нице єство «віри Христової».

Проте, як би привабливо не виглядав іслам порівняно з християнством, далеко не все гаразд і з самим ісламом. Констатуємо, що суспільний розвиток ісламських народів практично зупинився на середньовічному рівні. Виняток складає хіба що сучасна Туреччина, яка останнім часом відійшовши від догматів ісламу, все більше набуває обрисів європейської країни. Я не фахівець з ісламу, тому не можу сказати напевне, що саме в його ідеології сприяє гальмуванню суспільного розвитку, але в тому, що гальмівні фактори закладено в саме ісламське вчення його творцями, немає жодного сумніву. Про це опосередковано свідчить і занепадницька символіка ісламу (спадаючий півмісяць), про що я писав у останньому розділі «Таємниць пентаграми».

Заради справедливості зауважу, що справа, мабуть, не лише у релігії, а й у ментальності народів – її адептів, сформованій історичним шляхом розвитку: наприклад, вище вже йшлося про споживацьку кочівницьку ментальність тюркських націй. Але ж, як то кажуть, палиця о двох кінцях, бо кожна релігійна філософія зобов’язана враховувати особливості національного менталітету тих етнічних груп, у середовище яких її впроваджується. В іншому разі вона не має жодного шансу прижитися, і буде відторгнута суспільним організмом як чужорідне тіло.

Зокрема християнство навряд чи змогло б поширитись серед європейських народів, аби в його філософію не було закладено природний орійський егоцентризм. Врешті це призвело до руйнації системи родових цінностей, на якій трималося орійське суспільство і яку плекала орійська православна духовність. Цього, власне, і домагалися творці «віри Христової». Ось дуже показовий уривок з біблії, в якому Ісус зрікається своєї рідні: «Коли Він ще промовляв до людей, то Його мати та брати стояли надворі, намагаючись спілкуватися з ним. Хтось сказав Йому: Ось твоя мати і твої брати стоять надворі, бажаючи з тобою розмовляти. Він же відповів тому, хто говорив до нього: А хто моя мати і хто мої брати? Простягнувши свою руку до Своїх учнів, сказав: Ось моя мати і мої брати.» (Мт., 12: 46-49). Людина, що зрікається свого роду і його цінностей іменується виродком. Констатуємо, що християнська ідеологія спрямована на перетворення людей на виродків – ґоїв без роду і племені. Біблійний Ісус – виродок, що публічно на очах учнів зрікся власної матері і братів – закликає: «І не називайте нікого отцем на землі, – бо один вам Отець, що на небі» (Мт., 23: 9).

Натомість в общинній свідомості тюрків чи тих же семітів, подібні концепції не мають жодного шансу на успіх. І якщо першопочатково релігійна філософія формується на базі певних особливостей менталітету, то надалі вже сама релігія бере активну участь у його формуванні та зміні.

Але повернемося до витоків ісламу і відзначимо надзвичайно цікаву паралель. Неписьменний пророк Мухамед диктував одкровення, ніби почуті від самого Аллаха, своєму учневі Зейд ібн Сабіту, який старанно записував слова «великого пророка». Панове, вам це нічого не нагадує з християнської міфології? Однією з головних світоглядних книг християнського «святого письма» наряду з Євангеліями є «Апокаліпсис» або так звані «Об’явлення Івана». Юдо-християнськими байкарями прийнято вважати, що такий собі Іван Богослов диктував на острові Патмос одкровення, явлені йому янголом з Небес, своєму учневі Прохору. Просто збіг? Можливо, але не факт…

А тепер від екскурсу в історію повернемося до нашого сьогодення і спробуємо розібратися, яку роль нині відіграють всі три щойно розглянуті неосемітські релігії у житті європейських (орійських) націй. Якщо з християнством все більш-менш ясно, то теза про вплив юдаїзму та ісламу на перший погляд здається незрозумілою. Проте це лише на перший погляд. Втім, розкладемо все по порядку.

В одній зі своїх перших праць – «Троянському коні…», я вже розповідав про демографічну ситуацію в Європі та Північній Америці – ареалах компактного проживання орійських етносів. Місцеві християнські народи, чиї держави перебувають на значно вищому економічно щабелі розвитку, зазнають міграційного тиску з боку переселенців переважно з ісламських країн Північної Африки, Близького та Середнього Сходу. Сюди ж долучилися і вихідці з Південно-Східної Азії. Частка орійського населення в Європі та Північній Америці невпинно падає, і цей процес набуває дедалі більших обертів. Та навіть опинившись на межі національної катастрофи, християни-європейці та їхні нащадки американці виявляють цілковиту неспроможність подолати цю проблему, демонструючи безсилість смиренного християнства на низовому суспільному рівні не лише перед агресивним ісламом, а й перед будь-якою іншою релігією. Говорячи про стан національної катастрофи, я зовсім не перебільшую, враховуючи схильність афро-азійських етносів до багатодітних сімей. Тож над корінними європейцями нависла цілком реальна загроза (причому, у найближчому часі) опинитися на своїх споконвічних землях у ролі національних меншин. Як тут не пригадати слова з біблії: «Як Мене ви покинули, і служите в вашому краї богам чужоземним, так чужинцям служити ви будете в краї не вашому!» (Єр., 5: 19).

Але така ситуація виникла не сама по собі, і християнські народи вже дійсно не є господарями на власній землі, поступившись реальною владою у своїх країнах «синам народу Ізраїлевого». Транснаціональні корпорації, банки, фінанси, ЗМІ у переважній більшості християнських держав належать представникам «богом обраної» нації, які за допомогою означених важелів здійснюють керівництво Глобальною Імперією. Сама плебсократична система, яка функціонує на теренах Північної Америки та Європи, влаштована таким чином, що, обслуговуючи інтереси капіталу, автоматично сприяє створенню згаданої демографічної ситуації шляхом залучення дешевої робочої сили з країн «третього світу». Адже власники підприємств безпосередньо зацікавлені в послугах «кольорових» емігрантів, працюючих за зарплатню, за яку вже не погоджується виконувати ту саму роботу місцеве орійське населення, що призводить до зменшення собівартості продукції, а відтак і підвищення її конкурентоспроможності, і збільшення прибутків власників. Насичення ринку праці обумовлює зростання конкуренції за робочі місця. Відтак зменшується ринкова вартість, особливо, «чорної» некваліфікованої праці, зростає безробіття, в тому числі й серед місцевого населення, дехто шукає і знаходить роботу в нелегальному, а то й кримінальному секторі. Збільшення кількості антисоціальних елементів у свою чергу веде до зростання як вуличної, так і організованої злочинності, істотно нівелюється і падає суспільна мораль.

До чого ж тут релігія, спитає прискіпливий читач, якщо ми спостерігаємо дію суто економічних і соціальних законів? На перший погляд це так, але в чиїх інтересах функціонує плебсократія і хто нею керує? Хто смикає за мотузки отих «демократичних» маріонеткових президентів, міністрів та парламентарів за допомогою вищезгаданих економічних важелів? Щойно я вже відповів на це питання – це ті воїни «богом обраного» народу, чиєю зброєю є не кулемети, танки і ракети, а фінанси та ЗМІ. І зовсім не випадково, що ці сини народу Ізраїлевого володарюють лише у християнських країнах. Пригадайте байку з Тори про Золотого Тільця:

«І побачив народ, що загаявся Мойсей зійти з гори. І зібрався народ проти Аарона, та й сказали до нього: " Устань, зроби нам богів, що будуть ходити перед нами, бо той Мойсей, муж, що вивів був нас із єгипетського краю, – ми не знаємо, що сталось йому". І сказав їм Аарон: " Поздіймайте золоті сережки, що в ушах ваших жінок, ваших синів та дочок ваших, і поприносьте до мене". І весь народ поздіймав з себе золоті сережки, що в їхніх ушах, та й позносили до Аарона. І взяв він це з їхньої руки, і вформував його в глині, і зробив із нього лите теля. А вони сказали: " Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з єгипетського краю! " І побачив це Аарон, і збудував жертівника перед ним.» (2М., 32: 1 – 5).

Якщо хтось не зрозумів цієї байки, поясню. Народ, позбавлений справжніх провідників і віри в істинного Бога, шукає об’єкт поклоніння, близький до свого єства. Юдейська національна еліта знищила духовність орійських народів, нав’язавши їм віру в мертвого бога – розіп’яту ляльку – замість віри у Бога живого, який дарує життя всьому живому на Землі і підтримує це життя своїм теплом і світлом – живого Бога, якого в переважній більшості природних релігій уособлює Сонце. Останню ж крапку у справі духовної і моральної деградації оріїв поставила плебсократична суспільно-економічна система, відсторонивши від влади залишок національних еліт у вигляді родової аристократії, замінивши їх біля державного керма на маріонеткові «політичні» партії, що обслуговують фінансові інтереси приватного капіталу. Сціборський пише: «Народженню демократії на початку присвічували ідеї, що уважалися за «вічні правди». Одначе, на основі їх вона не спромоглася створити закінченого і абсолютного світогляду… Так повільно віру, мораль і дух минулого заступила зроджена нею матеріалістична розрахунковість нової доби». Ця матеріалістична розрахунковість, ці егоїстичні приватновласницькі інтереси – це і є той самий Золотий Тілець, якого юдейська еліта створила для орійських народів за відсутності в них справжніх провідників і віри у справжнього Бога.

Так і в наведеному вище прикладі власники підприємств (хоч би й орійської крові) залучають в орійське етнічне середовище чужорідні елементи всупереч національним інтересам, приносячи тим самим жертву Золотому Тільцю. Для решти ж орійського населення, яке не бажає приймати матеріальні цінності в якості духовного пріоритету, лишається слідувати ідеалам віри Христової: «Поправді кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне. Іще вам кажу: верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!» (Мт., 19: 23, 24). Отже, в сучасному плебсократичному суспільстві перед оріями стоїть «широкий» вибір: або ж бути благочестивим адептом християнства, яке проповідує рай для жебраків: «І багато-хто з перших останніми стануть, а останні – першими» (Мт., 19: 30), або ж поклонятися Золотому Тільцю. Причому, в обох випадках у виграші лишаються «богом обрані», досягаючи поставленої мети, оскільки обидві альтернативи ведуть до духовного і морального занепаду.

Все щойно сказане стосовно можливостей вибору стосується й іншої частини християнського світу, яка стоїть дещо осторонь. Мова йде про Латинську Америку. Звісно ж, місцеве населення аж ніяк не можна віднести до орійського ні генетично, ні ментально, проте і в ньому є домішок орійської крові, особливо у великих містах, де зосередились нащадки європейських емігрантів. Юдейська еліта не опанувала ці терени за відсутністю потреби, хоча вплив керованих ними транснаціональних корпорацій на політику деяких маріонеткових урядів простежується досить чітко.

Що ж характерно для латиноамериканських країн, переважна більшість яких являють собою так звані бананові республіки? Низький рівень життя, значне соціальне розшарування, високий рівень злочинності, розпусти, наркоманії. Державний устрій – або плебсократичній, або ж автократична диктатура. Доволі поширеним явищем у країнах Центральної та Південної Америки є військові державні перевороти і революційні рухи, які, проте, в основному не сприяють суспільно-політичному та економічному поступу, а лише призводять до встановлення кланових диктатур. Втім, зрідка трапляються і протилежні випадки приходу до влади справжніх національних лідерів, які здійснюють керівництво в державних інтересах. Тут можна навести приклади Августо Піночета в Чилі або Уго Чавеса у Венесуелі. Але подібні випадки – явище, скоріше, тимчасове і виняткове.

Та от що цікаво: при всіх щойно згаданих суспільних негараздах навряд чи знайдеться у світі хоча б один регіон, в якому зустрінеш таку масову показову (і я б навіть сказав – показну) християнську набожність на межі релігійного фанатизму, як серед латиноамериканського населення. І, на мою думку, дуже символічно, що найбільший у світі монумент Ісусу Христу стоїть у Ріо-де-Жанейро – місті, яке вважається ледь не найбільшим центром розпусти і «вільної моралі». Власне, все, що я казав стосовно властивих прикмет латиноамериканських країн, можна так само віднести і до країн «чорної» Африки. Єдина різниця – на африканському континенті вплив християнства значно менший. То що ж принесла людству «віра Христова», окрім кривавих релігійних війн, вогнищ «святої» інквізиції та моральної і духовної деградації цілих народів? Звісно ж, питання риторичне…