Побічний ефект українського сценарію

Побічним ефектом розгляданих подій у контексті інтересів Глобальної Імперії стало шалене зростання національної свідомості і патріотизму українців. Це й було однією з головних причин початку війні на Сході разом з продовженням розкручування імперського мілітаристичного іміджу Московії. Найбільш активні українські патріоти масово пішли у добровольчі батальйони захищати рідну землю. Пам’ятаємо перші тижні так званої антитерористичної операції: першими вступали в бій вояки Національної Гвардії, які переважно не мали ні військового досвіду, ні елементарних навичок поводження зі зброєю, ні тактичної підготовки – було лише бажання боронити Вітчизну. І вже за їхніми спинами йшли спецпідрозділи МВС і регулярні збройні сили. В цьому і полягав задум неоглобалістів: недосвідчені українські патріоти-добровольці мали масово гинути у протистоянні з московським і промосковським спецназом, керованим фахівцями ФСБ, і найманцями-«ополченцями» з Московії, за плечима яких досвід чеченських війн, бойових операцій в Абхазії та інших гарячих точках. Відтак за короткий період повинна була загинути найактивніша частина української національної еліти, що потенційно складала хребет націоналістичного руху і становила чималу загрозу для чинної влади. Мала датися взнаки і відсутність будь-якої допомоги добровольчим батальйонам з боку держави.

Проте не так сталося, як гадалося. Наші добровольці швидко вчилися і набиралися бойового досвіду. Набув масовості і волонтерський рух, завдяки якому за рахунок народних пожертв на фронт постачалося все необхідне від продуктів харчування до повного військового оснащення. При цьому волонтери забезпечували не лише добровольчі підрозділи, а й регулярні збройні сили, тоді як зібрані державою кошти лежали мертвим вантажем на рахунку в казначействі.

Набувши досвіду, добровольчі батальйони виявилися напрочуд боєздатними і стали головною ударною силою «АТО», не в останню чергу завдяки військовому хисту і організаторським здібностям командирів. Батальйони «Донбас», «Азов», «Айдар», «Дніпро-1» та інші перетворилися на символ мужності, героїзму і військової звитяги для кожного свідомого українця. На їх тлі зростав бойовий дух і в регулярних частинах – буквально на очах народжувалося нове українське військо. Лугансько-донецька бидлота і московські найманці, що складали армії так званих ДНР і ЛНР, вже не могли самостійно протистояти українському війську.

Це становило загрозу не лише для кремлівського проекту «Новоросія», а й для чинного українського керівництва, бо в Україні на той момент виникла справжня революційна ситуація, яка могла вибухнути справжньою революцією, на відміну від бутафорної «революції гідності», завдяки якій «проєвропейські» олігархічні клани прийшли до влади. Єдиним стримуючим фактором була зовнішня військова агресія. Тому, як в інтересах Московії, так і в інтересах українських можновладців, було продовження і посилення військового конфлікту на сході України. Реалізувати це можна було лише введенням регулярних московських військ. Звісно, це було зроблено неофіційно, під виглядом добровольців-ополченців. Штатні підрозділи Збройних Сил Московської Федерастії масово «їхали у відпустку» до України на «власних» танках та БТРах. Цікаво, що аж через півроку після введення в Україну регулярних військ Московії і через 3 місяці після обрання нового парламенту ВРУ нарешті розродилася постановою про визнання Московії країною-агресором, а постанову про визнання так званих ЛНР і ДНР терористичними організаціями було прийнято лише у першому читанні і відправлено на доопрацювання.

Треба відзначити, що неофіційна, хоча й не надто замаскована інтервенція збройних сил Московії, так само, як і вже згаданий «гуманітарний конвой», грали на руку інтересам Глобальної Імперії, створюючи знов-таки прецедент світового масштабу, який дозволятиме в майбутньому застосовувати подібну технологію у боротьбі з глобальним політичним пробудженням і непокірними урядами під виглядом місцевих «борців за незалежність».

Але повернімося до війни і спільної зацікавленості московських і українських очільників у знищенні української національної еліти. Силами елітних московських регулярних військових підрозділів і спільними чітко скоординованими зусиллями вищого державного керівництва і керівництва Генерального Штабу Збройних Сил України було створено Іловайський «котел», в якому опинилися 7 добровольчих батальйонів українського війська. Запропонований і гарантований московським командуванням (а також, на моє переконання, узгоджений з київською владою) «безпечний» коридор для відходу українських військ виявився пасткою. Вийшовши з утримуваних позицій на відкритий простір, українські вояки були підступно розстріляні. Події під Іловайськом стали поки що найтрагічнішою сторінкою цієї «гібридної» війни: загинули, були поранені і потрапили в полон тисячі кращих українських бійців. Подібний «котел», але значно більшого масштабу визріває зараз у Дебальцевому…

Проте запеклі бої точаться не лише на, так би мовити, фізичному фронті. Адже доведено, що панування над свідомістю людини дає переможцю значно більше користі і переваг, ніж фізичне знищення супротивника, оскільки перетворює переможеного на слухняне знаряддя, тож ідеологічні та ментальні війни значно ефективніші і результативніші за війни фізичні, а отже й мають найвищий рівень пріоритету. Яскравим підтвердженням цієї тези є жорстка інформаційна війна, яку впродовж усіх років незалежності невпинно вела Московія проти України, що дозволило їй у підсумку окупувати Крим без збройного опору і розкрутити антиукраїнський сепаратистський рух на сході за активної підтримки левової частки місцевого населення.

Тому на рівні з фізичним знищенням української національної еліти у боях із зовнішнім агресором українська «демократична» влада веде справжню інформаційно-пропагандистську війну проти власного народу (а з огляду на етнічне походження ключових політичних фігур – Порошенка, Гройсмана, Яценюка і Турчинова – не зовсім власного), прагнучи будь-що зупинити зростання у свідомості широких мас українського духу і вибити ґрунт з-під ніг національної ідеї, переважно за допомогою центральних ЗМІ. Тут варто відзначити кілька найбільш важливих моментів:

По-перше, це реалізований на провідних українських телеканалах проект «Єдина країна – Единая страна» у вигляді візуальної реклами. Якщо раніше практично всі українські «партії» проєвропейської орієнтації, до яких належала і вся нинішня політична псевдоеліта, виступали проти поширення московської мови, особливо у ЗМІ і на державному рівні, то тепер вектор мовної політики, як бачимо, змінився на протилежний, тотожний мовній політиці попереднього, відверто антиукраїнського, уряду Януковича, скинутого революційним шляхом нинішньою владою. Цікаво, чи не так, що перебуваючи у стані війни, «революційне» керівництво України активно пропагує мову країни-агресора? Окрім того, українські державні діячі і чиновники все більше послуговуються у публічних виступах московською мовою, яка зараз лунає з телеекранів від офіційних осіб значно частіше, ніж за часів правління кремлівського ставленика Януковича.

Також ледь не в кожному телерепортажі з фронту у кожному випуску новин можна почути інтерв’ю захисників України московською мовою. Те саме стосується не лише безпосередньо бійців, а й волонтерів та інших громадських активістів-патріотів. Так, панове, московська мова – це реалії сьогоднішньої України, особливо її східних та південних територій. Але одна справа – визнання цього факту, як наслідку тривалої інформаційної та ідеологічної війни проти України ворожої держави, і зовсім інша справа – його невпинне пропагування, що, безперечно, є невід’ємною частиною продуманої інформаційної політики держави.

Сюди ж треба віднести і ненадання офіційного статусу добровольчим батальйонам, сформованим націоналістичними силами – це ОУН і Правий Сектор. Відтак, їх бійці не отримують від держави ні зброї, ні амуніції, ні продовольства, ні медикаментів, ні грошей, їхні сім’ї не можуть розраховувати на державну допомогу в разі їх загибелі, а вони самі – в разі серйозних поранень і втрати працездатності, бо формально не визнаються державою учасниками бойових дій. Більше того, ці добровольчі підрозділи, що на рівні з іншими воюють з окупантами на передовій в найгарячіших точках, юридично вважаються незаконними збройними формуваннями з усіма витікаючими наслідками.

Неабияку увагу центральні телеканали, преса та інтернет-видання приділяють дискредитації українських національних героїв – провідників націоналістичного визвольного руху часів ІІ Світової війни і післявоєнного періоду – Степана Бандери і Романа Шухевича. Слово «бандерівець» навмисне вживається з негативним емоційним забарвленням. Сором’язливо замовчується, що Степан Бандера все своє життя присвятив боротьбі за незалежність України, натомість у гіперболічними вигляді подаються його особисті вади, політичні прорахунки і темні сторінки історії ОУН – УПА. Така політика також покликана запобігти зростанню популярності націоналістичної ідеології в українському суспільстві.

Тут же відзначимо величезну масу бруду і чорного ПІАРу, вилитого тими самими ЗМІ на командирів добровольчих батальйонів та очолювані ними бойові підрозділи – тих командирів, які завоювали авторитет в народі своїми військовими подвигами і вирішили йти у велику політику, щоб докорінно змінити обличчя української держави. Це цькування нової української еліти почалося під час останньої парламентської виборчої кампанії. Вибори давно минули, проте потоки бруду на добровольчі батальйони не припиняють литися з найвпливовіших телеканалів та інтернет-ресурсів. Безперечно, певні негативні факти дійсно мають місце, адже всі – живі люди, до того ж люди різні, та й у багатьох, хто воював, нерви на межі, а, часом, і поза нею. ЗМІ пильно чатують на подібні прояви, нерідко роздуваючи з мухи слона і переставляючи дійсність з ніг на голову. Та ми маємо розуміти, з чиєї подачі і з якою метою це робиться.

То скажіть, будь ласка, чи є сенс вести фізичну війну проти окупантів, яким ми завідома програли війну ідеологічну завдяки зрадницькій політиці власного уряду? А у зв’язку з телепроектом «Єдина країна – Единая страна» хотів би запитати кожного українця, де він бачить своє майбутнє: в єдиній країні чи в «единой стране»? Докладно всі аспекти мовного питання обговоримо в ІV розділі, а поки що, напротивагу зростанню національної свідомості народних мас констатуємо активну протидію означеному процесу з боку чинної «народної» влади у вигляді денаціоналізації, деукраїнізації інформаційного простору і України загалом. Цей факт не може не турбувати і не наштовхувати на думку про справжню сутність української держави в її теперішньому форматі, справжні цілі державного керівництва і справжніх господарів наших політиків-маріонеток.

Другим важливим моментом є урядові призначення нової парламентської коаліції. Надання міністерських портфелів кільком іноземцям є логічним продовженням щойнозгаданої політики денаціоналізації України. Українців тим самим штурхають пикою в бруд, виставивши перед всім світом нацією нездар, негідних обіймати високі державні посади. Поза сумнівом, така політика має на меті істотно згасити хвилю зростання національної гідності і розвинути в пересічних українцях старанно виплеканий протягом багатьох століть комплекс національної меншовартості, який різко пішов на спад після початку війни і здобуття перших перемог. Втім, поки означені міністри не досягли якихось вагомих успіхів в очолюваних ними галузях, влада не надто квапиться виставляти їхні персони в пресі і перед телекамерами, щоб не отримати зворотного ефекту.

Третім важливим моментом є ставка українського уряду не на військову перемогу на фронті, а на переговорний процес. Саме ця теза невпинно пропагується через всі можливі ЗМІ, формуючи в пересічних українцях пацифістичні настрої. Навіщо це робиться? Насамперед, бойовий дух безпосередньо пов’язаний із зростанням національної свідомості, з якою чинна влада веде непримиренну боротьбу: їй не потрібна нація воїнів – їй потрібна нація гречкосіїв, водоносів і свинопасів, бо такою нацією (а точніше, біомасою) керувати значно простіше. Але українська адміністрація має тут і більш дріб’язковий, суто шкурний інтерес: адже в разі перемоги на фронті бойові настрої, особливо серед учасників війни, цілком логічно переростуть у настрої революційні. А питань до можновладців у наших вояків накопичилось чимало, і ці питання продовжують накопичуватися. Зрозуміло, що за даних обставин військова перемога України несе пряму загрозу вищому керівництву держави – не лише їхньому перебуванню при владі та їхньому бізнесу, майну і «заробленим» грошам, а й їхньому життю. Тому перемога на фронті аж ніяк не входить у плани очільників України. І вище ми вже говорили про зацікавленість влади у подовженні військового конфлікту.

Пригадаймо українські так звані мирні ініціативи про припинення вогню, які відверто нехтуються «сепаратистами» і зв’язують по руках і ногах українські війська, не дозволяючи ні проводити необхідні наступальні бойові операції, ні належним чином перешкоджати діям ворога. Натомість «перемир’я» дає змогу агресору вільно пересуватися, перегруповуватися, займати вигідні позиції для оточення контрольованих Україною територій, а головне – отримувати з Московії підкріплення у вигляді бронетехніки, зброї і поповнення особового складу московськими «ополченцями» та підрозділами регулярних збройних сил. Скажіть, будь ласка, про який мир може йти мова у випадку зовнішньої агресії? Лише про мир в результаті остаточної військової перемоги над ворогом. Так, це кров, це загибель багатьох найкращих синів Вітчизни. Але хіба наша свобода того не варта? Чи так і залишимось нацією рабів, готових служити будь-яким окупантам, «аби не було війни»? Один з батьків американської демократії Томас Джефферсон писав: «Дерево свободи має час від часу зрошуватися кров'ю патріотів і тиранів. Це його природне добриво». Які ж під час війни можуть бути мирні переговори і перемир’я з агресором? Лише про умови остаточної капітуляції, щоб уникнути зайвих жертв, коли долю війни вже вирішено. Але нашим можновладцям це невигідно – вони прагнуть перевести війну у стан затяжного довготривалого конфлікту, щоб змусити українців стомитися від неї і погоджуватися врешті на мир за будь-яку ціну. У зв’язку з цим постає питання: проти кого ж в дійсності воює українська влада? І відповідь може бути лише одна: проти власного народу.

В результаті приходимо до єдиного можливого висновку: руками московських окупантів і чинної української «демократичної» влади Глобальна Імперія здійснює боротьбу зі справжньою українською національною елітою і глобальним політичним пробудженням в Україні.