Liberte, Egalite, Fraternite

Багато хто з нинішніх політиків та ідеологів ліберастичного світогляду полюбляє розпинатися про «демократичні цінності», виплекані Великою французькою революцією – свободу, рівність та братерство. Ось що пише з цього приводу Сціборський:

«Пропагуючи в теорії гасла свободи людини і здійснивши їх в площині формальноправній, демократія не спромоглася цю свободу здобути в основній і важливій для існування суспільства соціально-економічній ділянці. Противно – якраз з розвитком політичної демократії і капіталізму, в його класично-лібералістичних формах, господарська і соціальна залежність маєтково слабшого від сильнішого проявилася з нечуваною дотепер силою… Формально вільний громадянин обернувся в раба нової – соціально-економічної системи!

Ідея рівності, що штовхала до боротьби маси «санкюлотів» і являлася для них приваблюючим вогником перемоги, на ділі обернулася лише… в мертві літери писаних законів. В той час, як життя – ігноруючи ці закони – виразно прямувало до фактичної соціальної, політичної і матеріальної нерівності. Нарешті заповідь братерства, що викликала духовні емоції та мрії найкращих умів революції – в реальній дійсності стала затріпаною, сентиментально-порожньою формулою, без всякого внутрішнього змісту. Події ніби глузували над тою заповіддю, виказуючи жорстокі закони безнастанної боротьби і права сильного…».

Безперечно погоджуючись із класиком, хотів би додати дещо і від себе, але в іншій – не соціально-економічній, а здебільшого ментальній площині.

Почнемо зі свободи. Вільний розвиток особистості, обмежений лише законодавчими нормами, що стосуються обов’язків перед державою і взаємин з іншими членами суспільства, які не повинні заважати реалізації їхніх прав і свобод, тобто, коли дозволено все, що не заборонено, фактично виводить з обігу в плебсократичному суспільстві поняття моралі, віддаючи його на власний розсуд кожному окремому індивіду. В будь-якому здоровому суспільстві функції, пов’язані з нормами моралі, покладаються на релігію. Відтак, щоб сформувати здорове суспільство, в ньому має панувати здорова мораль, першоосновою якої є здорова релігія. Яку «здорову» мораль забезпечує плебсократичному суспільству провідна християнська релігія, що сама дихає на ладан, докладно розберемо в розділі «Духовність». А поки констатуємо, що найвищий рівень розпусти властивий саме плебсократичним країнам. Тому вільне «демократичне» суспільство можна сміливо характеризувати як суспільство, вільне від моралі.

В свою чергу низький рівень суспільної моралі разом з персональною свободою на межі вседозволеності сприяє деградації як особистості, так і суспільства в цілому. Крім того, це виховує егоцентричний світогляд, руйнуючи основи суспільного організму. Людина припиняє відчувати себе часткою єдиного цілого – своєї нації. Формується культ споживацтва, на передній план виходить пріоритет матеріальних цінностей. Слабшають національні традиції, занепадає національна культура, саме поняття нації перетворюється на розмиту, не окреслену категорію, що визначається лише фізіологічними параметрами, втрачаючи внутрішній ментальний сенс. Відтак і третя цінність демократії – братерство – стає порожнім беззмістовним гаслом. З огляду на сучасні світові глобалістичні тенденції, нації втрачають згуртованість, трансформуючись у населення, що призводить до проникнення в природне моноетнічне національне середовище чужорідних елементів. Демографічна політика плебсократичних держав є по суті інтернаціональною, і диктується не національними інтересами, а фактично всупереч їм – меркантильними інтересами бізнесових структур, зацікавлених в іноземній дешевій робочій силі для власних підприємств, бізнесових структур, які за допомогою фінансованих ними «політичних» партій і здійснюють означену політику. Перемішування націй, розбавлення їх представниками інших етносів і культур стоїть на заваді створення нації як єдиного монолітного організму, здатного чинити опір плебсократичній системі як інородному тілу, впровадженому в цей організм. Все це послаблює державу і робить її беззахисною як перед внутрішніми, так і перед зовнішніми ворогами.

Про яке братерство взагалі може йтися у соціально-економічній формації, побудованій на конкуренції і наскрізь просякнутій її духом? Наріжним каменем «демократичної» ідеології є забезпечення особистих прав і свобод кожної окремої людини, тобто, називаючи речі своїми іменами, егоцентризм лежить в основі «демократичної» суспільної моралі. Як справедливо відзначав Микола Сціборський, сучасна «демократія» виникла як державно-політична надбудова капіталістичної форми господарства, що ґрунтується на приватній власності на знаряддя праці і засоби виробництва. Отже, і сам капіталізм робить неабиякий внесок у розвиток приватновласницьких інстинктів: чи не більшість мешканців «демократичних» капіталістичних країн прагне мати власний приватний бізнес. Мабуть ті, хто вчився у радянській школі, пригадують уривок з роману «Мать» класика московської літератури комуністичного періоду М. Горького, який нас примушували вчити на пам’ять. Головний герой Павло, що боровся з експлуататорами пролетаріату, виступає на суді з полум’яною промовою: «Мы – социалисты. Это значит, что мы враги частной собственности, которая разъединяет людей, вооружает их друг против друга, создает непримиримую вражду интересов, лжет, стараясь скрыть или оправдать эту вражду, и развращает всех ложью, лицемерием и злобой...». Чи означає це, що я ворог приватної власності? Зовсім ні, тим більше, що прагнення до власності є споконвічною невід’ємною рисою орійського менталітету. Але відцентрові тенденції, нерозривно пов’язані з приватною власністю, мають бути врівноважені нормами суспільної моралі, які базуються на пріоритеті родових цінностей, з тим щоб означені тенденції не набули руйнівних масштабів, що ми спостерігаємо нині у вкрай егоцентричному плебсократичному суспільстві. Докладніше про це поговоримо у розділі «Духовність»…

Окремої розмови заслуговує рівність, яка у «демократичних» країнах реалізується загальним виборчим правом. Отже, всі громадяни мають рівні можливості брати участь у державотворчому процесі. Звучить привабливо і дійсно «демократично», але чи є це правильно і добре з точки зору національних інтересів?

Наведу одну елементарну аналогію. Уявіть собі лікарню, в якій пацієнтам ставиться діагноз, і, відповідно, призначається лікування не рішенням лікаря-фахівця, а загальним голосуванням всього персоналу лікарні: адміністраторів, санітарок, електриків, сантехніків, прибиральниць тощо. Як гадаєте, чи багато хворих повернеться додому живими й здоровими з такої лікарні?

Ми вже детально розібрали, що собою являють політичні партії у плебсократичному суспільстві, й чиї інтереси вони обслуговують. Що ж дозволяє політикам обдурювати народні маси, примушуючи виборців віддавати голоси тим, хто не захищає ні їхні власні, ні національні інтереси? Насправді все дуже просто, якщо подивитися у корінь проблеми: кого обирають залежить від того, хто обирає. Так само, як і в щойно наведеному прикладі, якість лікування хворого залежить від того, хто йому поставить діагноз і призначить лікування – фахівець лікар чи прибиральниця. Відтак, якість обраної влади безпосередньо визначається якістю виборців – їхньою здатністю аналізувати політичну ситуацію в країні і у світі, розуміти потреби держави і нації, розібратися, яка політична сила може якнайкраще забезпечити реалізацію цих потреб. Звідси цілком очевидно випливає зацікавленість тих, хто стоїть за лаштунками «політичних» партій і смикає за мотузки політиків-маріонеток, в якомога більш політично інертному електораті, який дбатиме не про інтереси держави і нації, а про інтереси власного шлунку. І саме тому владу в плебсократичних країнах обирає не демос, а плебс. Що потрібно плебсу? Це відомо ще з часів Стародавнього Риму: хліба і видовищ. Саме цим і опікуються можновладці, виховуючи електоральну біомасу в заданому напрямку.

1.4. «Хліба і видовищ»

Науково-технічний прогрес, який розвивався і продовжує розвиватися бурхливими темпами з моменту переходу до капіталізму від феодального натурального господарства, вимагає від пересічної людини все більших фахових знань, які, в свою чергу, повинні базуватися на певному рівні знань загальних. Відтак, правлячі верстви стоять перед проблемою постійного зростання освіченості народних мас, бо, ясна річ, розумною і освіченою людиною керувати значно важче, ніж тупою масою невігласів. І от що цікаво: в Радянському Союзі епохи «розвиненого соціалізму», що істотно відставав від капіталістичного Заходу в технічному і технологічному плані, середня освіта була значно вищою і якіснішою, ніж у країнах «демократії». Особливо ж це стосувалося суспільствознавчої сфери. Проте, і там, і там саме у цій царині і відбувалося первинне зомбування населення шляхом тенденційного викладення «знань» з історії, релігії та ідеології. Як не дивно (а чи дивно взагалі?), найбільш катастрофічне становище освіти саме у провідній державі «демократичного світу» – Сполучених Штатах Америки. Знову цитую Збігнева Бжезинського:

«За даними Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), витрати Америки на одного учня початкової і середньої школи одні з найвищих у світі, проте результати тестування виявляються в числі найнижчих серед індустріально розвинених країн … П'яте вразливе місце Америки – дуже слабкі знання американського населення про решту світу. Гірка правда полягає в тому, що американці лякаюче погано розбираються в основах світової географії, поточних подіях і навіть ключових віхах світової історії – винні в цьому зокрема згадані вище вади освітньої системи. Проведене в 2002 році Національним географічним товариством дослідження показало, що серед 18 –24-річних канадців, французів, японців, мексиканців і шведів відсоток здатних знайти на карті Сполучені Штати набагато вище, ніж серед їх однолітків-американців. Згідно з дослідженням 2006 року, 63% американської молоді не змогли показати на карті Близького Сходу Ірак, 75% не зуміли відшукати Іран, 88% – Афганістан, і це в той час, коли країна вела високовартісну військову кампанію у відповідному регіоні. Не краще йде справа і з історією: згідно з недавніми опитуваннями, менше половини старшокурсників знає, що метою створення НАТО було протистояння радянській експансії, а більше 30% дорослих американців не могли назвати дві країни, з якими билася Америка в Другій світовій війні. По цих аспектах громадської обізнаності США відстають від інших розвинених країн. За результатами проведеного в 2002 році Національним географічним товариством дослідження, що порівнює знання в області географії і поточних подій у молоді Швеції, Німеччини, Італії, Франції, Японії, Великобританії, Канади, США і Мексики, Штати виявилися на передостанньому місці, насилу випередивши свою менш розвинену сусідку Мексику».

Але цього, звісно ж, замало, бо того базового рівня освіти та інтелектуального розвитку, який отримує пересічна людина навіть в умовах плебсократії, в еру інформаційних технологій цілком достатньо, щоб здобути будь-які знання за наявності вільного часу і бажання.

В замкненому просторі соціалістичного табору ця проблема вирішувалася дуже просто за допомогою суворої цензури і обмеження доступу до інформації, а доволі невисокий рівень життя і необлаштованість побуту в умовах дефіцитної радянської економіки примушували людину левову частку вільного часу простоювати в чергах за продуктами, займатися пошуком необхідних товарів та вирішувати інші власні побутові питання. І треба відзначити, що і в нинішній посткомуністичній псевдодемократичній Україні проблема вільного часу стоїть не менш гостро через масове безробіття і низьку оплату праці (особливо в державному секторі), що дозволяє можновладцям відволікти і відсторонити більшість українців від активної участі у політичному житті, зосередивши їхню увагу на розв’язанні власних суто матеріальних проблем.

Та повернімося до країн «розвиненої демократії», де відкритість і доступність інформації дає легку можливість її отримати за наявності часу і бажання. Високі доходи і цивілізовані умови праці дають громадянам плебсократичного суспільства вдосталь вільного часу для організації дозвілля на власний смак. Отже, перед керівництвом постає завдання спрямувати це дозвілля в потрібне русло, тобто якомога далі від ідеологічної та політичної аналітики. Насамперед це досягається вихованням культу споживацтва, пріоритету матеріальних цінностей, низького рівня суспільної моралі як наслідків втілення гасла «свободи» на межі вседозволеності, про що вже йшлося вище. З іншого боку, для суспільно активної частини населення створюються численні громадські організації, діяльність яких не пов’язана з політикою – захист тварин або довкілля, допомога малозабезпеченим, пацифістичні організації та багато-багато інших, що, окрім виконання своїх основних, безперечно, суспільно корисних функцій, «допомагають» громадянам реалізувати активну життєву позицію подалі від великої політики.

Але найголовніше – це забезпечення плебсу вже згаданими «хлібом і видовищами». Хліб – це високий рівень добробуту, який, з одного боку, задовольняє матеріальні потреби плебсу, створюючи відчуття впевненості у завтрашньому дні, що спонукає не надто опікуватися питаннями політики, а з іншого – залишає достатньо вільних коштів і для розваг, тобто видовищ. Стосовно ж власне видовищ – то тут все у плебсократичних державах поставлено на найвищому рівні. Окрім широко розвиненої індустрії розваг, яка приносить величезні прибутки своїм власникам (як бачимо, і тут керують гроші) і завдяки якій не в останню чергу істотно падає рівень суспільної моралі (візьміть хоча б ігорний бізнес, стриптиз-бари або ж нічні клуби), провідна «виховна» роль відводиться центральним засобам масової інформації, таким як телебачення.

Що ми бачимо в прайм-тайм на центральних телевізійних каналах? Або низькопробні «мильні опери» для задоволення невибагливого смаку домогосподарок, або (ще гірше) численні різноманітні дегенерат-шоу – тут можна лише дивуватися хворобливій збоченій фантазії їхніх авторів, або світські хроніки за участю «зірок» екрану, або ж, у кращому разі, інші передачі також розважального плану. Сюди ж треба додати і нескінченний потік реклами, який, безперечно, також робить свою чорну справу. Ясна річ, присутній і блок новин, в якому левова частка часу відводиться катастрофам, терактам, природним катаклізмам, кримінальним історіям, гучним скандалам у вітчизняному і закордонному політикумі та у світі шоу-бізнесу, інтерв’ю з VIP-персонами, «авторитетними» соціологами, політологами, економістами та громадськими діячами, які з обуренням викривають негаразди нашого соціуму, дають прогнози на майбутнє чи пропонують свої методи боротьби з обговорюваними негативними явищами, що врешті й формує так звану суспільну думку. Якщо подекуди і трапляються серйозні інформаційно-аналітичні, розвиваючі, історичні, патріотично-виховні програми, то або вони ставляться в ефір у незручний для глядача робочий або надто пізній час, або ж у прайм-таймі вони складають мізерний відсоток від розважального сектору. Дехто може мені закинути, що я щойно змалював картину з українського інформаційного простору. Це так, але хіба не така сама ситуація на американському телебаченні? «Невігластво … посилюється відсутністю інформативного, доступного широким масам подання міжнародних новин. Якщо не рахувати п'яти найбільших газет, місцева преса і телебачення практично не висвітлюють міжнародні події – виняток становлять спеціальні репортажі у разі сенсацій і великих катастроф. В якості новин пропонуються цікаві факти і жалісливі життєві історії. Сукупний результат – населення легко піддається панічним настроям, що нагнітаються журналістами, особливо після теракту. Що, у свою чергу, підвищує вірогідність самогубних зовнішньополітичних заходів. В цілому подібне громадське невігластво створює в Америці політичну кон'юнктуру, ласу до екстремістських спрощень, лобійованих зацікавленими сторонами, і нездатну поглянути на завідомо ускладнену після «холодної війни» глобальну ситуацію з різних точок зору» – пише вже неодноразово згаданий Збігнев Бжезинський. До речі, на думку пана Бжезинського, така інформаційна політика медійних магнатів також є однією з головних проблем сучасного американського суспільства, яка в найближчому майбутньому може стати на заваді провідній ролі Сполучених Штатів на світовій політичній арені.

Окрім індустрії розваг і мас-медіа, неабияка «виховна» роль відводиться і кінематографу. Еротика, криваві бойовики, фільми жахів, що пістрявіють сценами насильства і сексу, також не сприяють формуванню психічно здорової особистості з високими громадянськими ідеалами. Але чільне місце у справі масової дебілізації населення останні роки впевнено посідають комп’ютерні ігри. І у цій галузі немає меж бурхливій творчій фантазії розробників. Немов на героїнову голку люди «підсідають» на різноманітні стріляли, «стратегії», квести, аркади тощо. Комп’ютерна залежність стала не меншим соціальним злом, ніж наркоманія чи алкоголізм.

Треба відзначити, що всі перелічені різновиди запропонованих плебсу видовищ не вимагають від державного керівництва жодних затрат чи зусиль. Система працює абсолютно автономно, при цьому істотно збільшуючи статки власників розважальних та медіа-корпорацій, які належать до панівної касти, за рахунок того ж таки плебсу. Таким чином, населення плебсократичних країн саме спонсує власну деградацію. І чим більше окрема людина чи населення в цілому вкладають коштів і часу у забезпечення себе «видовищами», тим більше вони морально і духовно занепадають, а чим більше занепадають, тим більше витрачають коштів і часу на свої розваги. Це замкнене коло якнайяскравіше свідчить про аморальне дегенеративне єство плебсократичної формації. «Наше буржуазне суспільство спокійно дивиться на те, як в театрі і в кіно, у брудній літературі і в сенсаційних газетах день у день отруюють народ. І після цього воно ще дивується, чому маси нашого народу недостатньо моральні, чому проявляють вони «національну байдужість». Неначе насправді брудна література, грубі сенсації, кіноекран можуть закласти здорові основи патріотичного виховання народної маси», – писав ще 90 років тому Адольф Гітлер у праці «Майн Кампф».