І. Плебсократія

1.1. Демократія і «демократія»

Для початку пропоную розставити всі крапки над «і» у термінології і з’ясувати, чому все-таки плебсократія, а не демократія. Термін «плебсократія» запровадив геніальний класик українського націоналізму Дмитро Донцов на означення соціально-економічної формації, яку прийнято іменувати демократією у самих країнах, де панує цей устрій. Проте якщо останній варіант у контексті його відповідності можна вважати лише привабливою рекламною вивіскою, то запропонований Донцовим надзвичайно влучно відображає саму сутність цієї системи.

Пориньмо у сиву давнину і пригадаймо, що назва «демократія» відома як форма правління у деяких містах-державах стародавньої Греції. Не вдаючись у деталі, скажу лише, що право голосу за демократичного устрою мали далеко не всі мешканці, а лише громадяни, до яких не належали ні інородці, ні раби, ні метеки (колишні раби, що викупили себе або були викуплені з рабства), ні різного роду, висловлюючись сучасною мовою, антисоціальні елементи. Це стосується і давньої Греції, і Римської республіки, і нашої рідної Русі, де керівники держави обиралися народним віче аж до правління кривавого виродка Володимира. Первинній справжній демократії, на відміну від сучасної бутафорної, також властива була чітка суспільна ієрархія. І вже самі ці відмінності унеможливлюють поставлення в один ряд старовинної демократії і нинішньої плебсократії. Навіть якщо порівнювати не сучасний спотворений вигляд, а ідеали демократії новітньої доби, вироблені діячами Великої французької революції і втілені у гаслі «Liberte, Egalite, Fraternite» – це суперечить кастовому чи варновому розділенню мешканців демократичних держав давнини, яке, до того ж, не має нічого спільного із сучасним соціальним розшаруванням суспільства за майновим станом. Загальне виборче право, на якому ґрунтується «демократія» сьогодення, і є тим визначальним моментом, який, якщо називати речі своїми іменами, примушує зняти капелюха перед генієм Донцова.

«Цей самий світогляд привів до занику поняття нації, до занику ідеї боротьби, всякого зрозуміння для неї і почувань, получених з нею. І в однім і в другім випадку – це було нехтування волевим моментом у національнім чиннику, в національнім почутті. Поняття нації, особливо політичної, якому іманентні поняття волі до влади й боротьби, стало неясне і непотрібне. Але все ж таки вони, що безперестанно мали на устах слова «народ», його «щастя» і т. п., мусіли мати якесь своє поняття цього народу? Мусіли, і мали, але це не було поняття нації політичної, лише – власне «народу», простіше кажучи, плебса. Плебс ще в старім Римі числився як протилежне патриціятові, частина нації позбавлена політичних прав, товпа, що жила всякими іншими інтересами, лише не справами політики й влади; справами приватними, але не інтересами цілости нації» (Д. Донцов «Націоналізм»).

Таким чином, проголошений суб’єктом державної влади народ, тобто демос, де-факто перетворюється на населення, тобто плебс. Тож надалі вживатимемо саме термін «плебсократія», запропонований Дмитром Івановичем.

Ось яку характеристику дав плебсократичному суспільству у своїй праці «Націократія» ще один видатний класик українського націоналізму Микола Сціборський у 30-і роки минулого століття:

«Приймаючи народ за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму. Коли парламентарна система давала певні користі раніше, то тепер позначається вона цілою низкою органічних хиб. Зростаюча боротьба політичних – класових і господарських інтересів привела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу демократії і часто являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних, груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси.

В устремлінні здобути виборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісними інтригами, неморальними компромісами, підкупом і корупцією, як також і штучними засобами впливання на суспільну опінію в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривляють значення самого виборчого принципу, і перетворюють проголошену демократією за «святе святих» свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народних мас з одною метою: «вибити» з них побільше голосів за кандидата даної партії…

Сучасний парламентаризм витворює свого роду «спеціалістів» від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають «торгівельними бюрами», де можна купити-продати суспільний інтерес по вподобі. Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своє корисного гешефтмахерства. Внаслідок – найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики.

Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєманітного парадоксу демократії, коли формальне народоправство, замість служити інтересам народу, отже, більшості, – обертається в середник його використання в руках меншості. Вся ця профанація народоправства відбувається при лицемірному проголошенні «високих» ідей, ще більш понижуючих в суспільній опінії їх авторитет і вартість».