Події в Україні у світлі інтересів Глобальної Імперії

Перш за все, відповімо на питання, чому саме Україна стала ареною для реалізації плану з відродження Глобальної Імперії. Основних причин, на мою думку, дві:

1. Географічне розташування України в центрі Європи і на межі між Московією і Західним світом робить її стратегічним об’єктом, у якому перетинаються інтереси обох полюсів Глобальної Імперії. Тут варто враховувати і чималий розмір території, і майже 50-мільйонне населення, і багатющі природні ресурси, і родючі землі. Всі ці фактори не можуть не приваблювати як керівників неоглобалізму в цілому, так і взятих окремо великих політичних гравців по обидва боки українського кордону, якими є Московія та Євросоюз. Тому означені чинники позиціонують Україну як вагому і загальновідому державу, міжнародний конфлікт (особливо, військова агресія) на теренах якої безперечно привертає увагу всієї світової спільноти. Натомість військові протистояння, навіть за участю провідних держав, в інших «гарячих точках» планети розцінюються не більш як регіональні конфлікти. Нагадаю у цьому контексті приклад, наведений у попередньому розділі, коли 63% американської молоді не змогли показати на мапі Ірак, а 88% – Афганістан, при тому, що Америка вела там на той час військові дії. Різниця цілком очевидна;

2. Ця причина безпосередньо пов’язана з розглянутою вище небезпечною для Глобальної Імперії тенденцією глобального політичного пробудження. З 1991 р., від часу отримання формальної незалежності, Українська держава функціонувала за тим самим принципом «розділяй та володарюй», за яким сама Глобальна Імперія функціонувала до того ж таки 1991 р. Історично склалося так, що населення України поділилося на промосковське та проєвропейське, і цей вектор протистояння Схід – Захід ретельно підтримувався державним керівництвом. Певним чином даний процес протікав автономно без надмірного втручання зовнішніх сил, хоча, ясна річ, не обійшлося без спонсорської підтримки з-за кордону «політичних» партій відповідної орієнтації. Але й самі «політичні» партії створювалися під електоральні вподобання тієї чи іншої частини населення. До того ж, як вже відзначалося, українські партії являють собою фінансово-олігархічні угруповання, а відтак їх політичне спрямування продиктоване бізнесовими інтересами очільників. Проте в останні роки намітилося різке посилення впливу націоналістичної ідеології на свідомість народних мас. Про це яскраво свідчить невпинне зростання рейтингу провідних націоналістичних партій. Після остаточної деградації Конгресу Українських Націоналістів, скомпрометованого її керівником бізнесменом Олексієм Івченком, який перебуваючи на посаді голови НАК Нафтогазу підписав на початку 2006 р. угоду з Московією на постачання газу за неприйнятною для України ціною в обмін на солідну персональну матеріальну «компенсацію» з боку Кремля, на провідну роль націоналістичного руху вийшло ВО «Свобода». Для прикладу наведу результати виборів до Верховної Ради VI і VII скликань: якщо в 2007 р. «Свобода» набрала лише 0, 76% голосів вже у статусі «провідника національної ідеї», то на наступних виборах 2012 р. ця цифра становила 10, 44%. І зараз мова не про те, що «Свобода» насправді не є націоналістичною партією (та, власне, і політичною партією взагалі) – мова про те, що в очах виборців вона уособлювала націоналістичну ідеологію, а, отже, абсолютно очевидний злет популярності націоналізму серед українського електорату. Звісно ж, чим вищим ставав рейтинг «Свободи», тим м’якішою і ліберальнішою ставала передвиборча риторика, поступово позбавляючись у програмних засадах найбільш радикальних гасел, що в свою чергу позитивно впливало на подальше зростання електоральної підтримки. Менше з тим, факт лишається фактом, і така статистика не могла не турбувати керівників Глобальної Імперії: поява і зміцнення в українському суспільстві україноцентричного вектору на тлі глобального політичного пробудження становила пряму загрозу планам глобалізації. А якщо врахувати зазначені при розгляді першої причини географічне положення, розмір території, кількість населення, багатство природних ресурсів і родючість землі, та ще й додати, що Україна є колискою світової цивілізації – постання національної Української держави, яке неодмінно відбудеться в разі збереження тенденції до посилення авторитету націоналістичної ідеології, призведе до активізації націоналістичних рухів насамперед у європейських країнах. Приклад України надихне інші народи на побудову національних держав, і це ще більше прискорить процес глобального політичного пробудження. Таким чином, Україна не просто стане осторонь від світової глобалізації, а й, перебуваючи у самому серці Глобальної Імперії, має неабиякий шанс очолити антиглобалістичний рух, а така перспектива загрожує вже самому існуванню Глобальної Імперії. На моє глибоке переконання, в цьому й полягає історична місія України. Мабуть, це усвідомлюють і провідники неоглобалізму.

Розібравшись із причинами обрання України ареною для реалізації сценарію відновлення принципу «розділяй та володарюй» у світовому масштабі, перейдемо до розгляду самого сценарію. Як вже йшлося, для його втілення потрібно повернути Московії втрачений після розпаду СРСР статус імперської наддержави. Адже незважаючи на певні загарбницькі потуги як всередині країни (дві чеченські війни), так і ззовні (Придністров’я, Абхазія та Південна Осетія), вони носили характер локальних конфліктів, і в очах світової спільноти Московія аж ніяк не тягнула на імідж солідного військового і політичного суперника не тільки Сполученим Штатам, а й навіть Європейському Союзу, не кажучи вже про трансатлантичний альянс загалом.

Під приводом відмови президента України Януковича, чия команда уособлювала промосковські антиукраїнські сили, підписувати угоду про асоціацію з ЄС, парламентська «опозиція» організувала так званий «Євромайдан», згодом охрещений гучною назвою «революція гідності» – Євромайдан, який завершився скиненням президента і його втечею до Московії. Звісно, в українському суспільстві мало місце і ширилося невдоволення політикою чинної влади, проте революційними настроями навіть не пахло. Та й уявити собі лідерів «опозиції» Турчинова, Яценюка та Кличка в ролі полум’яних революціонерів може хіба що людина з дуже бурхливою, якщо не хворобливою, фантазією. Як то кажуть, було б смішно, аби не було так сумно. Ті, хто ніколи не мав справ з керівництвом «Свободи», ще можуть уявити революціонером Тягнибока, хоча в дійсності провідники «Свободи» являють собою купку бездарних балакунів, спроможних хіба що на проведення проплачених партійними спонсорами мітингів та організацію погромів пам’ятників комуністичної епохи і невеличких сутичок з прибічниками протилежного політичного табору за допомогою кількох загонів юних, не надто інтелектуально розвинених маргіналів.

Так чи інакше, усунення від влади цілком легітимного і законно обраного президента України дало Московії формальний привід для втручання, перша фаза якого завершилася абсолютно безкровною анексією Криму. «Революційна» реакція нового «революційного» українського керівництва на означену подію не вкладається в жодні рамки здорового глузду: вони не просто мовчки спостерігали, як ворожа держава привласнює невід’ємну частину української території, що вже саме по собі у будь-якій нормальній країні трактується як злочинна бездіяльність. Військовим частинам Збройних Сил України було віддано чіткий наказ із Києва не застосовувати зброю, щоб «не піддаватися на провокації». Дуже цікаве тлумачення терміну «провокація», чи не так? Але це ще не все. Україна мала повне право звернутися по військову допомогу до провідних держав Заходу – США та Великої Британії, які гарантували територіальну цілісність України в обмін на відмову від ядерної зброї за Будапештським меморандумом 1994 р. проте виконуючий обов’язки президента України, «революційний» голова Верховної Ради Турчинов заявив на весь світ, що Україна сама впорається зі своїми проблемами. Як Україна «впоралася» із цією проблемою, гадаю, нікому пояснювати не треба.

Цікавою була і реакція Західного світу на окупацію Криму. Державні мужі та функціонери міжнародних організацій – «непохитні борці за мир, справедливість і демократію» – обмежились багаторазовими висловленнями глибокого занепокоєння політикою Московії і погрозою введення проти неї економічних санкцій. Деякі суто формальні санкції таки було застосовано, але вони явно нагадували старий анекдот про курку, яка тікала від півня: «Чи не надто швидко я біжу – може й не наздогнати». Щоправда, сама Україна не спромоглася навіть на такі санкції, продовжуючи навіть під час подальшої війни на Донбасі постачати до Московії продукцію військового призначення.

Трохи далі у протидії московській агресії в Криму пішла Америка, «спробувавши» спрямувати до Чорного моря авіаносець з Близького Сходу. «Спроба» не вдалася, оскільки Туреччина заборонила авіаносцю прохід через Босфорську протоку під приводом надто великих габаритів. Подібна «заборона» в будь-якої здравомислячої людини може викликати хіба що саркастичну посмішку.

Та апофеозом Кримської вистави стала заява московського президента В. Путіна про можливість завдання упереджуючого ядерного удару в разі військового втручання трансатлантичних держав і націоналізацію іноземних підприємств на території Московії у відповідь на жорсткі економічні санкції. Цей войовничий настрій одразу ж підхопили московські ЗМІ, і відомий пропагандист політики Кремля телеведучий Д. Кисельов розродився фразою, що облетіла весь світ, про перетворення Америки на радіоактивний пил. Погроза подіяла бездоганно, і тон звернень політиків Заходу на адресу «білокам’яної» миттєво змінився: замість активної протидії – глибоке занепокоєння, замість жорстких економічних санкцій – бутафорні. Вперше після самоліквідації СРСР Московія здобула вагому ментальну перемогу над Західним світом. Відтак, провідники неоглобалізму досягли омріяного результату: Московія знову постала в образі мілітаристичної агресивної ядерної імперії, і принцип «розділяй та володарюй» було відновлено.

З’ясуємо, який ще зиск отримала Глобальна Імперія внаслідок анексії Криму. Насамперед, це компрометація в очах українського народу націоналістичної ідеології в особі її провідної політичної сили – ВО «Свобода». Нагадаю, що «Свобода» після усунення від влади «регіоналів» на чолі з Януковичем входила до складу правлячої «революційної» коаліції, тож і на ній у повній мірі лежить відповідальність за безопірну втрату Криму, тим більше, що на той час міністром Оборони був саме ставленик «Свободи» адмірал Тенюх. Пам’ятаєте, як лідер «Свободи» О. Тягнибок, потупивши очі, белькотів перед телекамерами стосовно кримських подій, що українська влада зробила все, що могла? Тобто, віддати ворогу без щонайменшого супротиву невід’ємну частину української землі – це все, на що здатна «революційна» українська влада? І це заявляє очільник націоналістичної партії? Оскільки націоналістичну ідеологію традиційно поділяє найбільш патріотична, найбільш активна і радикально налаштована частина суспільства, подібна поведінка «провідників» націоналістичного руху не могла не позначитись на довірі електорату: на останніх позачергових виборах до Верховної Ради у жовтні 2014 р. «Свобода» (після 10, 4% у 2012 р.) не змогла подолати 5-відсотковий бар’єр і, таким чином, не потрапила до парламенту. Звісно, прибічників націоналізму в Україні не поменшало, але їхні голоси і їхня прихильність розпорошилися між різними «політичними» силами, такими як популістська Радикальна партія Ляшка, Правий Сектор та об’єднання «Самопоміч», яке зосередилось на негайному кадрову та організаційному вирішенні найбільш проблемних і актуальних питань воєнного періоду, відклавши ідеологію на невизначену перспективу. Як наслідок, українські націоналісти розрізнені і не являють собою згуртовану силу, не маючи об’єднавчого ідейного та організаційного центру, а відсутність представництва у парламенті не дає змоги належним чином поширювати в народні маси націоналістичну ідеологію, бодай у тому примітивному вигляді, який пропонувала «Свобода». І цей сумний факт, безперечно, слід віднести до здобутку провідників неоглобалізму.

Повернемось до анексії Криму і з’ясуємо, який зиск мала Глобальна Імперія саме з безкровного сценарію розвитку подій. Власне, про це я вже писав у політичній статті «Неоглобалізм: чому українські війська не стріляють по окупантах». Коротко повторю для тих, хто її не читав.

Вище вже йшлося про досить дивне тлумачення терміну «провокація» київськими «революційними» можновладцями. За такою логікою агресором вважається не той, хто ввів війська на чужу територію (адже збройні формування можна ввести і неофіційно – без знаків розрізнення під виглядом місцевого населення, що, власне, і було продемонстровано Московією), а той, хто першим відкрив вогонь. У цьому контексті захоплення Криму без застосування зброї створило прецедент світового масштабу, який відкриває можливість для наддержав у майбутньому здійснювати військові експансії в інші країни без людських жертв. І справа тут зовсім не у гуманізмі неоглобалістів – їхні міркування цілком прагматичні. Плебсократична суспільно-політична формація передбачає певну залежність можновладців від настроїв електорату. Керівникам країн, які становлять кістяк Глобальної Імперії, доводиться звітувати перед виборцями за смерть своїх громадян в «гарячих точках». І якими б барвистими фразами про захист національних інтересів, миру, стабільності і демократії не прикривалися політики, пояснюючи військову експансію – чим більше людей загине, тим більше ширитимуться протестні настрої у суспільстві. А це підриває Глобальну Імперію зсередини, відтак її провідники змушені шукати нові технології безкровного захоплення чужих територій. До цих же технологій (у контексті формального дотримання в очах світової спільноти певних елементів зовнішнього невтручання, що впливає на визначення держави-агресора) можна віднести і застосоване Московією у подальшій війні на Донбасі постачання озброєнь під виглядом неконтрольованого «гуманітарного конвою».

Окрім поновлення принципу «розділяй та володарюй», Глобальна Імперія (а точніше, її базова американська складова) здобула ще одну істотну вигоду з повернення Московії імперського статусу, що вкотре свідчить про автономність і самозабезпечуваність плебсократичної системи. Військово-промисловий Комплекс Сполучених Штатів, інтереси якого відіграють провідну роль у формуванні зовнішньополітичного курсу Америки, вимагає від держави зростання видатків на озброєння з метою збільшення своїх прибутків. Але це йде врозріз із інтересами пересічного виборця, який хоче, аби держава витрачала більше коштів на соціальну сферу, освіту, охорону здоров’я. Особливо за відсутності у країни зовнішніх ворогів, які становлять безпосередню загрозу для життя і безпеки її громадян, електорат абсолютно однозначно вимагатиме від уряду скорочення оборонного бюджету.

Після припинення гонки озброєнь і розпаду Радянської Імперії для американського ВПК настали скрутні часи: все складніше стало «вибивати» державні замовлення на військову продукцію і фінансування стратегічних проектів. Ясна річ, боротьба із «всесвітнім тероризмом» та локальні військові конфлікти в різних регіонах планети за участю США істотно не впливали на ситуацію. Потрібен був ворог світового масштабу. І от пролунала омріяна погроза очільника Кремля про можливість упереджуючого ядерного удару, роздута московськими ЗМІ до перетворення Америки на радіоактивний пил. Зовсім неважко передбачити реакцію американського електорату. Тепер американці не те що погодяться, а й самі благатимуть уряд про нарощування ядерного потенціалу, побудову космічних протиракетних щитів, розробку і виробництво новітніх озброєнь. І потечуть десятки, а то й сотні, мільярдів доларів з гаманців платників податків до гаманців власників військових підприємств. Відтак, мети досягнуто.

Навряд чи можна всерйоз припустити, що наймогутніша у світі військова наддержава – США, – яка досі неухильно підтримувала свій імідж вартового світового порядку, мовчки проковтнула погрозу Московії і ганебно відмовилась від взятих на себе міжнародних зобов’язань стосовно гарантій територіальної цілісності України, аби все це дійство не було частиною заздалегідь спланованого сценарію, узгодженого з усіма зацікавленими сторонами. Так само неможливо всерйоз припустити, що уряд, який прийшов до влади в Україні внаслідок революції, та ще й патріотичного спрямування, віддав би стратегічно та економічно важливу частину території без боротьби ворожій державі – це суперечило б здоровому глузду. Хто ж ці «революційні» українські можновладці, і яка їхня роль у розгляданому сценарії? Здається, все цілком зрозуміло з такими «полум’яними революціонерами» як Яценюк, Кличко, Порошенко – все це яскраво виражені вайші, до того ж юдейського походження. Як ми вже відзначали, ремісникам і торговцям не притаманно захищати державу – вони народжені торгувати, причому торгувати будь-чим, у тому числі й державними та національними інтересами. Тому здачу Криму без опору можна було б списати на бездарність української влади, і, до певної міри, так воно і є. Але ми не згадали ще одного «палкого революціонера», одіозна особистість якого варта окремої розмови.

Звісно, йдеться про Олександра Турчинова, який дещо вирізняється з когорти щойно згаданих українських політиків, насамперед тим, що не підпадає під категорію вайшів. Цей невтомний трудівник ідеологічного фронту пройшов цікаву трансформацію від комсомольського функціонера до християнського пастиря. Сам по собі цей факт наштовхує на думку про належність Турчинова до найвищої касти – брахманів (тобто жерців). І, на мою думку, мають рацію ті, хто вважає Турчинова одним із «сірих кардиналів» української політики. А етнічне походження показує, кому саме служить цей син народу Ізраїлевого – Глобальній Імперії.

Можливо, когось здивує означена радикальна трансформація світогляду Турчинова – працівник комуністичного партапарату і проповідник «слова божого». Але пропагувати якісь ідеї – ще не означає їх розділяти. Врахуємо при цьому, що як комуністична, так і християнська ідеологія створені юдейською національною елітою і використовувались (і донині використовуються) нею для встановлення панування «богом обраного» народу над «ґоями», тобто всіма іншими етносами. Дехто може заперечити, що серед юдеїв є й справжні християни. Так, згоден, як то кажуть – нема роду без виродку, і серед юдеїв дійсно є такі дурники, які щиро сповідують віру, накинуту їхньою ж елітою іншим народам з метою їх духовного знищення. Але ж хіба Турчинов схожий на дурника? Ясна річ, далеко не всі юдейські проповідники християнства є ідеологами-брахманами, проте й не всі вони перебувають на вершині політичного Олімпу, тож у даному разі маємо саме цей випадок.

Тому стосовно здачі Криму без опору окупантам, як і стосовно подальшої війни на Донбасі, якої легко було уникнути за бажання вищого керівництва України і його відповідних рішучих дій – пояснити ситуацію лише бездарністю влади вайшів, неспроможних захищати інтереси держави, було б надто просто і, певним чином, помилково. Хоча, безперечно, і означений елемент бездарності також присутній – насамперед це стосується «Свободи» та її лідерів. Звернемо увагу і на нещодавнє призначення Турчинова секретарем РНБО, що, враховуючи його діяльність як голови держави при анексії Криму і постанні Лугандонських «республік» за нинішнього фактичного стану неоголошеної війни на Сході викликало б неабиякий подив, аби не напрошувався цілком очевидний висновок про заздалегідь ретельно спланований сценарій, в якому вище керівництво України виконує функції слухняних маріонеток Глобальної Імперії.

Постає слушне питання: чи можливий був такий розвиток подій без попередньої узгодженості поведінки всіх зацікавлених сторін і головних учасників: США, ЄС, Московії та України? Чи наважилася б Московія окупувати Крим, не будучи впевненою у відсутності збройного опору з боку «нової» української влади і, головне, у невтручанні Америки, Великої Британії та інших країн Північно-Атлантичного блоку? Чи був би взагалі привід у Московії для втручання, якби не «революція» і самоусунення від влади президента Януковича? Чи пролунала б з вуст очільника Кремля погроза ядерного удару, аби не впевненість, що Білий Дім мовчки проковтне цей ганебний ляпас? Чи почалася б війна на Донбасі, якби Путін не знав, що США та ЄС не нададуть військової підтримки Україні і не застосують проти Московії жорстких економічних санкцій? Я переконаний, що на всі ці питання однозначна відповідь – ні. І всі ходи цього дійства були прораховані і сплановані заздалегідь.

Але політичним лідерам Америки і країн ЄС потрібно було якось рятувати свою репутацію в очах світової громадськості і бодай якось пояснити свою ганебну лицемірну позицію по відношенню до московської інтервенції в Україну. Тому, коли український уряд врешті звернувся до означених держав з цілком закономірним питанням: «Чому ви нас не захищаєте?», то отримав у відповідь: «Та тому, що ви самі себе не захищаєте». При цьому Захід висунув до України ряд вимог, в разі виконання яких розгляне можливість надання Україні військової допомоги: насамперед, це подолання корупції та ефективні економічні реформи в умовах збереження і подальшого розвитку «демократії». З тим самим успіхом можна вимагати від безногого інваліда світових рекордів зі стрибків у висоту.

Чому ж тоді Україна і справді себе не захищала, якщо в разі хоч якихось потуг у цьому напрямі могла розраховувати на реальну збройну підтримку з боку США та ЄС? Відповідь абсолютно однозначна: тому що маріонеткове українське керівництво отримало щодо цього чітку вказівку від своїх ляльководів із Заходу, що врешті і дало змогу означеним ляльководам зберегти власну політичну репутацію, переклавши всю провину на бездіяльність українського уряду.