Особливості виховання українського плебсу

Все щойносказане про організацію видовищ у країнах «розвиненої демократії» практично в повній мірі стосується й України. Різниця полягає лише у значно обмеженіших фінансових можливостях українського плебсу, а відповідно відрізняється забезпечення «хлібом». Тому українські провідні верстви «вимушені» йти дещо іншим шляхом. Їхнє завдання полегшує те, що в переважної більшості українців не так вже й багато вільного часу, і через низький рівень життя левову частку свого дозвілля пересічний українець, як і в радянську епоху, витрачає на вирішення власних побутових проблем – в цьому плані за період незалежності в Україні мало що змінилося. Залишилася без змін і бюрократична система, яка вимагає бігати по кабінетах чиновників і простоювати в чергах за численними довідками. Нерідко це відбирає не лише час, а й гроші, бо функціонери, які отримують маленьку зарплатню державних службовців, живуть за рахунок хабарів. Хабарі за довідки та позитивні рішення чиновницьких інстанцій, хабарі за освіту, хабарі за лікування – хабарництвом і корупцією просякнута вся сфера державних «послуг», включаючи правоохоронні та судочинні органи.

Але окрім корумпованого державного апарату у спадок від комуністичної системи Україні дісталося високоосвічене і високополітизоване суспільство. Першу проблему за роки незалежності й «демократії» керівництво країни успішно подолало, опустивши середню освіту до американського рівня. Проте політична активність українців нікуди не поділася, хоча частково це питання вирішується автоматично: кількість громадян, що активно цікавляться політикою, істотно автоматично зменшилась через брак вільного часу із зазначених вище причин; також зменшилась їх кількість (і також автоматично) завдяки політиці власників мас-медіа і розвитку індустрії розваг та комп’ютерних ігор – так само, як і в розвинених ліберастичних країнах, і, так само, як і в розвинених ліберастичних країнах, це не потребує жодних зусиль чи затрат з боку держави.

Також зменшенню громадянської свідомості населення сприяє і падіння рівня культури та моралі, зокрема обумовлене щойнозгаданою розбудовою індустрії розваг і політикою ЗМІ, і піднесення споживацького культу, і властивий плебсократії егоцентризм. Сюди ж варто додати і принесені з ліберастичного світу суспільні хвороби, такі як поширення порнографії, проституція, наркоманія, та й алкоголізм, що хоч і був наявний і в радянські часи, проте не мав таких загрозливих масштабів через бодай якийсь контроль та опір з боку держави.

Окремо треба відзначити й демографічну ситуацію. Низька народжуваність в українських родинах безпосередньо пов’язана зі скрутним економічним становищем у країні. З цієї ж причини мільйони українців вимушені шукати щастя за кордоном. Згідно офіційної статистики ще кілька років тому за межами України перебувало близько 7 млн. заробітчан. Гадаю, що з тих пір ситуація не змінилася на краще. Але найприкріше, що рідну землю залишає інтелектуальна еліта, не знайшовши гідного застосування своїм здібностям на Батьківщині. Безперечно, цей фактор істотно впливає на послаблення потенціалу нації та її загальну деградацію. При цьому маємо приблизно ті ж 7 млн. емігрантів в Україні, переважно з Кавказу, Середньої та Південно-Східної Азії. Цілком природно, вони створюють власні національні осередки, і подекуди, завдяки вродженій згуртованості й агресивності, намагаються диктувати свої умови. А це означає і витіснення українців з робочих місць, і погіршення криміногенної ситуації – зростає і побутова, і вулична, і організована злочинність, бо далеко не всім вдається працевлаштуватись. Окрім того, що кількість емігрантів з означених країн невпинно збільшується, бо якось влаштувавшись, вони «запрошують» в Україну найближчих родичів і знайомих, традиційно висока народжуваність цих етносів на тлі вже згаданої низької народжуваності в українських родинах загрожує Україні в осяжному майбутньому національною катастрофою. Розчинення національного моноліту чужорідними етнічними групами перешкоджає єдності нації і створює всередині держави штучне інтернаціональне середовище, яке аж ніяк не сприяє цілеспрямованому здоровому національному розвитку.

Говорячи про «витік мізків» за кордон, не можна не відзначити ще один фактор знищення української еліти – знищення, на жаль, фізичного. Йдеться, ясна річ, про нинішню війну, в якій окрім регулярних військових частин бере участь чимало добровольчих формувань. Тож на цій війні гинуть кращі сини України, які за покликом душі пішли захищати єдність держави від московських окупантів. Але про це поговоримо згодом, розглядаючи діяльність Глобальної Імперії.

Та незважаючи на всі ці негативні явища, які послідовно і невпинно перетворюють народ на шлунковосвідому егоцентричну біомасу, кількість громадян, небайдужих до проблем держави і нації, лишається в Україні небезпечно високою для правлячої верстви, і для вирішення цього питання владі потрібен комплексний підхід.

В першу чергу, використовуючи виховану впродовж багатьох століть рабську ментальність українців, політики грають на протистоянні Захід – Схід, тобто на проєвропейських і промосковських настроях, що дає змогу придушити проукраїнський вектор. Так, наприклад, так звані націоналістичні партії спрямовують національно свідомий електорат на євроінтеграцію, пропонуючи європейське рабство замість рабства московського. Таким чином, українці опиняються перед «широким» вибором: віддати свій голос або олігархічному клану європейської орієнтації, або такому само олігархічному клану, але московської орієнтації.

Мушу відзначити, що зараз ситуація дещо змінилася. Після окупації Криму і початку війни у Донбасі відпала переважна більшість промосковського електорату, відтак на останніх парламентських перегонах основна боротьба розгорнулася між двома проєвропейськими блоками: Порошенка і Турчинова – Яценюка. Але «завдяки» війні олігархи вимушені були залучити до виборчих списків, демонструючи на публіку свій «патріотизм» задля забезпечення якнайбільшої електоральної підтримки, справжніх патріотів – бойових командирів, що вже здобули славу героїчними подвигами у кривавих битвах проти московської орди: Семена Семенченка, Юрія Березу, Сергія Мельничука, Андрія Тетерука та інших. Втім, ці хлопці пішли у політику не для того, щоб відстоювати інтереси партійних функціонерів та спонсорів – вони прийшли робити те, що робили і на полі бою – захищати Україну. Їх небагато у Верховній Раді, але за ними – озброєні добровольчі батальйони та й усі українці не зі шлунковою, а з громадянською і національною свідомістю – всі, хто прагне рішучих системних змін. І це вселяє певний оптимізм: в українському суспільстві нарешті відроджується військова варна кшатріїв, які, згідно свого менталітету, і повинні керувати здоровим державним організмом. Звісно ж, не можна плутати означених бойових командирів з нашими штабними генералами та офіцерами, які вступили до Збройних Сил із зовсім іншою метою – нахапати якомога більше грошей, не гребуючи й розкраданням майна, зброї та військової техніки. Ці офіцери і генерали – не з варни кшатріїв, а з варни вайші, бо їхній менталітет – це менталітет торговців, так само як і в нашої політичної «еліти». Тому в перші місяці війни наші військові підрозділи нерідко потрапляли в заздалегідь влаштовані засідки: інформацію про пересування українських військ ворог отримував безпосередньо з Генерального Штабу Збройних Сил України. Також добре відомий випадок, як командиру батальйону «Айдар» Сергію Мельничуку «невідомі» запропонували 20 млн. доларів за те, щоб його підрозділ залишив бойові позиції у стратегічно важливому містечку Щастя. Ясна річ, справжній воїн і патріот Мельничук відкинув цю пропозицію, але невдовзі йому надійшла вже не пропозиція, а відповідна пряма команда зі Штабу. Зрозуміло, комбат відмовився виконувати злочинний наказ, але явно хтось у керівництві Збройних Сил не відмовився від 20 млн. Ось вам і різниця між кшатріями і вайшами…

Щодо воїнів у виборчих списках «політичних» партій, то особливим цинізмом тут відзначилося ВО «Батьківщина» на чолі з Ю. Тимошенко. Першим номером у своєму списку це акціонерне товариство поставило льотчицю батальйону «Айдар» Надію Савченко, яка перебуває у полоні в Московії, і проти якої кремлівська влада висунула фальшиві обвинувачення у вбивстві журналіста. На жаль, погодившись на пропозицію лідерки «Батьківщини», Надія фактично підписала собі смертний вирок, бо було цілком очевидно, що пані Тимошенко використає всі свої зв’язки у «білокам’яній», аби Савченко не повернулася звідти живою. Підтвердження даної думки не примусило себе довго чекати: як тільки стало відомо, що на виборах «Батьківщина» подолала 5-відсотковий бар’єр і пройшла до Верховної Ради, проти Савченко були висунуті нові обвинувачення і подовжено термін її перебування під вартою.

Декого може здивувати, навіщо я в загальній ідеологічній статті навожу подібні окремі приклади, які не мають нічого спільного з ідеологією. На мою думку, ці приклади є показовими і демонструють істинне огидне обличчя як ліберастичної плебсократичної системи в цілому, так і окремих її фундаментальних складових, таких як політичні партії і Збройні Сили.

Заради справедливості мушу відзначити, що у країнах «розвиненої демократії» ситуація зі Збройними Силами зовсім не схожа на українську. Справа в тому, що військові – це один з найбільш консервативних прошарків суспільства, який не зазнає істотних принципових змін у контексті свого внутрішнього змісту зі зміною суспільного ладу. По суті змінюється лише технічне оснащення армій і тактика ведення воєнних дій, тоді як особовий склад виховується на тих самих славних бойових традиціях минулих поколінь. Тому армії передових «демократичних» держав зберігають високий моральний дух, успадкований ще від феодальних імперій, а їхня боєздатність у сучасних умовах забезпечується високим технічним і технологічним рівнем розвитку означених держав, у економіці яких військова промисловість відіграє далеко не останню роль. Те ж саме можна сказати і про армію США. Хоча історія цієї держави налічує лише трохи більше як 2 століття, вона постала саме на збройній боротьбі проти імперського ярма, що завершилася проголошенням незалежності у 1776 р. Далі була Громадянська війна 1861 – 1865 рр., далі – 2 світові війни. Взявши на себе після Другої світової функцію глобального політичного лідера, Америка регулярно бере участь у військових конфліктах у різних «гарячих точках» планети, тож американське військо весь час «у роботі».

Відтак, військові «демократичних» країн мають менталітет справжніх воїнів, а, отже, належать до варни кшатріїв. Це – національна еліта, яка вважає своїм священним обов’язком і сенсом життя захист рідної держави. Проте означена еліта позбавлена у плебсократичних країнах природно властивих їй керівних функцій, які перебрала на себе нижча варна вайші – власників капіталу.

Зрозуміло, що абсолютно іншу картину спостерігаємо в Україні, яка й не могла мати безперервних багатостолітніх історичних військових традицій за відсутністю власної незалежної держави, а відтак і відсутністю власного війська. Історія українського війська фактично закінчилася історією козацтва, знищеного у другій половині XVIII ст. московською імператрицею Катериною ІІ. З тих пір мали місце лише фрагментарні періоди національно-визвольної боротьби такі як гайдамаччина, визвольний рух 20-х рр. минулого століття, ОУН-УПА, які, до того ж, неодмінно завершувалися поразкою. У спадок же від Радянського Союзу Україні дісталися морально деградовані і корумповані Збройні Сили, в яких поняття офіцерської честі було пропите і розміняне на жадобу до матеріальних благ. За роки незалежності корупція і моральна деградація в оборонному відомстві лише посилились. Високотехнологічні військові підприємства, які Україна також отримала у спадок від СРСР, або переорієнтовувалися на випуск мирної продукції і передавалися у володіння приватного капіталу, або продовжували випускати сучасну воєнну техніку, яка через спеціальні структури Міністерства Оборони нелегальними шляхами йшла за кордон, а гроші за тіньовими схемами осідали в кишенях можновладців. Техніка ж, що перебувала на озброєнні української армії, або іржавіла на складах, або ж попросту розкрадалася.

Про негаразди у Збройних Силах України можна говорити дуже довго, і ми ще повернемося до цієї теми в контексті нинішньої війни. Але зараз у боях з окупантами і спонсованими ними сепаратистами народжується і гартується нове українське військо. Відроджується, як я вже казав, варна кшатріїв, дехто з яких потрапив до вищого законодавчого органу державної влади. Цей факт, звісно ж, вселяє певний оптимізм, щоправда я поки що не бачу в наших бойових командирів наявності принципово нової державотворчої ідеології, яка має прийти на зміну чинній, наскрізь прогнилій, ліберастично-плебсократичній системі. Є бажання, є воля, є сили, але самою люстрацією влади, антикорупційними заходами і кадровими змінами проблем українського суспільства не розв’язати, і якщо й будуть якісь позитивні зрушення у цьому напрямі, вони носитимуть локальний і тимчасовий характер, бо автономна плебсократична система, якщо не чіпати її життєво важливих органів і функцій, врешті сама відновить необхідне status quo…

Перепрошую, шановне панство, я дещо захопився деталізацією окремих питань. Тож продовжимо розгляд технологій, за допомогою яких влада зменшує кількість громадян, що беруть активну участь у політичному житті країни. Наступний спосіб полягає у відвертому, цинічному, демонстративному нехтуванні «народними обранцями» власних передвиборчих обіцянок, державних законів (особливо, кримінального кодексу) і національних інтересів. Лицемірно прикриваючись демагогічними міркуваннями про рух до європейських стандартів, загальноприйняту світову практику чи вимоги поточного моменту, незалежно від політичних переконань, депутати працюють на користь приватного капіталу, нерідко всупереч потребам держави. Враховуючи століттями виховуваний в українцях менталітет рабів, це їм вдається робити цілком безкарно, без жодних негативних наслідків для власної політичної кар’єри. Таким чином пересічному виборцю накидається дуже проста думка, що геть усі політики однакові: всі продажні, всі йдуть до влади, щоб набивати свої гаманці, а не дбати про державу, а тому нема істотної різниці, за кого саме віддавати свій голос. По правді кажучи, так воно і є. Відтак, переважна більшість виборців залюбки продає голос тим партіям чи кандидатам, які пропонують гроші або продовольчі пайки, не розуміючи, що ці витрати вже закладено в кошторис видатків означених партій, і, потрапивши до владних структур, вони повертатимуть собі вкладені гроші за рахунок тих самих виборців, та ще й з величезними відсотками.

Те ж саме стосується і поширеної після Помаранчевої революції практики оплачувати участь громадян у політичних акціях. Причому організаторам акцій абсолютно байдуже, які політичні переконання мають ті, кому вони платять. Дехто з таких учасників «масових мітингів» наївно вважає, що вони обдурили своїх тимчасових роботодавців, бо мають протилежні політичні переконання. Я вже пояснював, що бізнесмени ніколи гроші не витрачають – вони їх вкладають. В даному разі політики-бізнесмени (ментально вайші-торговці) вкладають кошти у виховання з громадян безпринципної шлунковосвідомої біомаси. І тут ключовим моментом є те, що людина ці гроші взяла, так само, як і в попередньому випадку з підкупом виборців, навіть якщо в дійсності вона проголосувала за ідейно протилежну партію. Свідомих громадян, що мають тверді переконання й ідеали, які більш чи менш активно відстоюють у той чи інший спосіб, можна віднести (нехай і умовно) до варни кшатріїв, бо це – потенційні воїни, що своїми переконаннями захищають державу і націю. Якщо ж вони, хоча б і формально, зраджують за гроші власні ідеали і переконання, тим самим торгуючи державними та національними інтересами – вони автоматично понижують свій ментальний статус, перетворюючись на вайшів або ж навіть і шудр. Політики ж, «обдурені» у такий спосіб недолугими «хитрунами», залишають за собою моральне право відповісти їм взаємністю у своїй подальшій «політичній» діяльності. Безпринципність виборців обертається врешті безпринципністю обраної ними влади.

Гадаю, кожному зрозуміло, що вайшам-політикам значно легше керувати у власних меркантильних інтересах шлунковосвідомою біомасою, ніж суспільством, вихованим на високих громадянських ідеалах. Саме тому політична псевдоеліта плебсократичних країн безпосередньо зацікавлена в моральній і духовній деградації населення, саме тому у цих країнах плекається «споживацька культура, що звеличує матеріальні блага» (З. Бжезинський). І вся різниця в цьому плані між Україною і державами «розвиненої демократії» полягає лише в технічних деталях, тобто в методах досягнення означеного суспільного стану, які в Україні істотно примітивніші і цинічніші з вищезгаданих історичних причин. У підсумку констатуємо: суспільна політика панівних верств і, як наслідок, загальна деградація керованих ними народів є прямим результатом втілення гасла рівності, яке проголошується однією з головних цінностей демократії. Насправді ж головною, та, власне, й єдиною, цінністю «демократії» є матеріальні інтереси, на реалізації яких побудована і функціонує вся ліберастично-плебсократична система. Банкір-мільярдер М. Ротшільд якось сказав: «Дайте мені можливість керувати грошима нації, і тоді мені буде байдуже, хто приймає її закони».