Становлення неоглобалізму

У школі (принаймні радянській) нас вчили, що економіка є первинною, а політика – вторинною: економічна модель є базисом держави, а суспільно-політичний устрій – її надбудовою, і саме зміна господарсько-економічних стосунків, обумовлена розвитком продуктивних сил, призводить до зміни суспільно-політичних формацій. Саме так постала і новітня «ліберальна демократія» на базі капіталістичного способу господарства. Проте у сучасному світі було б наївно і помилково вважати політику результатом дії певних економічних законів чи засобом реалізації певних економічних інтересів, особливо ж коли йдеться про глобальні політичні стратегії. Політика – це насамперед влада, реальна влада реальних людей чи груп, а тому, скоріше навпаки: економіка є інструментом досягнення певної політичної мети, важелем впливу і тиску як на окремих представників влади, так і – в глобальних масштабах – на держави та уряди, важелем надзвичайно дієвим і ефективним, враховуючи, що панівною верствою плебсократичних країн є торговці-вайші. Але дії суспільних законів ніхто і ніколи не скасовував, тому суспільна ієрархія, що існувала в державах у сиву давнину, існує й понині. Ми вже казали, що функції керування державою не є притаманними вайшам – вони покликані торгувати та виробляти продукцію, а якщо й керувати – то виключно капіталом і персоналом власних компаній. Функції ж керування державою споконвіку є прерогативою вищих варн – брахманів і кшатріїв. Тож якщо у плебсократичному суспільстві біля керма стоять вайші, це означає одне – вони насправді є лише маріонетками в руках кшатріїв і брахманів, які стоять за лаштунками політичної сцени.

Сам факт подібного тіньового керування наводить на думку, що воно здійснюється не в інтересах держави. На перший погляд маємо суперечність: адже менталітет вищих каст передбачає саме захист держави. Але насправді жодної суперечності немає, і вони відстоюють інтереси не тих держав, маріонеткові уряди яких смикають за мотузки у вигляді щойно згаданих економічних важелів. Тоді, щоб мати таку можливість, ці тіньові керівники повинні самі володіти щонайменше фінансовими та медійними імперіями. Отже, знову начебто наштовхуємось на суперечність: ми вже дійшли висновку, що олігархи належать до нижчої касти – касти вайшів, а зараз говоримо про них, як про кшатріїв-воїнів, природжених керівників. Прояснює ситуацію Дмитро Донцов, продовжуючи міркування про сутність плебсу: «За часів феодалізму в Европі таким плебсом була буржуазія. Коли вона стала політичною нацією, плебсом стала лише кляса пролетарська й селянська». Власники транснаціональних корпорацій, найбільших банків та ЗМІ у плебсократичних країнах є кшатріями, а їхня зброя – ресурси, якими вони володіють, і за допомогою яких здійснюють контроль над політиками, урядами і громадською думкою. «Хто володіє інформацією, той володіє світом», – казав Уїнстон Черчіль. Якщо ми звернемо увагу на етнічну приналежність цих володарів світу, то стане зрозуміло, чиї національні інтереси вони захищають: Глобальна Імперія «богом обраного» народу – це не міф і не плід хворобливої уяви юдофобів та антисемітів, це – цілком очевидний об’єктивний факт. Уважно прочитайте Тору і переконайтеся, що ідея світового панування – це саме те, до чого прагне юдейська національна еліта в особі вищої касти рабинів впродовж останніх 2500 років.

На мою думку, абсолютно закономірно, що колискою і центром Глобальної Імперії стали Сполучені Штати Америки. І насамперед тому, що США – країна багатонаціональна або, інакше кажучи, безнаціональна. Адже затвердити своє панівне становище у сприятливому полі етнічному середовищі «ґоїв» юдейській фінансовій олігархії було значно простіше, ніж у європейських національних державах з міцними історичними традиціями. Відтак, у старій Європі юдейська еліта вимушена була торувати собі дорогу нагору значно складнішим шляхом кривавих революцій і зрощення капіталу з місцевою родовою аристократією.

Втім, і в Америці становлення влади олігархату не можна назвати безхмарним. Зазнавши поразки у Громадянській війні 1861 – 1865 рр., фінансовій олігархії юдейських кланів довелося відкласти питання про своє панування на довгі півстоліття. Та врешті у 1913 р. президент США Вудро Вільсон ухвалює закон про Федеральну Резервну Систему, який, власне, і поклав початок історії Глобальної Імперії, перетворивши американський центральний банк на приватну контору. Про наслідки такого нерозважливого кроку попереджав ще один з отців американської демократії Томас Джефферсон:

«Якщо американський народ коли-небудь дозволить приватним банкам контролювати емісію доларів, то спершу за допомогою інфляції, а потім - дефляції, банки і корпорації, що виростуть навколо такого Центрального Банку, відніматимуть у людей власність доти, доки їхні діти не прокинутися бездомними на землі, яку завоювали їх батьки»;

«Я вважаю, що банківські установи небезпечніші для наших свобод, ніж постійні армії. Вони вже створили грошову аристократію, яка ні в що не ставить уряд. Слід відібрати у банків повноваження на емісію і повернути їх уряду, якому вони належать по праву».

Пригадаймо також вже наведений вище вислів банкіра Ротшільда: «Дайте мені можливість керувати грошима нації, і тоді мені буде байдуже, хто приймає її закони».

Наступного року після створення Федерального Резерву почалася І Світова війна, в яку Америка вступила у 1917 р. Завважте, я не пов’язую між собою ці події, лише констатую їх факт і описую послідовність. Дві потужні внутрішні фінансові кризи (1920 і 1929 рр.) між двома світовими війнами зміцнили позиції юдейської олігархії, а дві світові війни зробили США могутньою військовою державою і вивели на провідні ролі у світовій політиці. Вкотре цитую Збігнева Бжезинського:

«Сполучені Штати упродовж усього XIX століття нарощували свою промислову і військову потужність, користуючись географічною віддаленістю від імперських і континентальних протиборств, що виснажували Європу. Своїм втручанням у дві світові війни першої половини ХХ століття Штати уберегли Європу від німецького панування, проте дії свої вони вели на відстані, тому уникнули безпрецедентної розрухи і масових жертв. Більше того, завдяки своєму зручному економічному і геополітичному становищу наприкінці Другої світової війни Америка отримала новий статус – хазяйки світової арени. В результаті під час подальшої «холодної війни» між Сходом і Заходом світ спостерігав появу нового, трансатлантичного, Заходу, де Штати грали роль годувальника, а отже, і провідника.

Америка і незалежні західні рештки Європи – пов'язані спільним завданням стримати натиск Радянського Союзу, а також єдністю політичного і економічного устрою, а відтак, і ідеологією – утворили геополітичний кістяк перекроєного наново Атлантичного альянсу, що намагався встояти перед трансєвразійським китайсько-радянським блоком. Інституціоналізувати ці зв'язки допомогло створення НАТО, а Західна Європа тим часом, прагнучи прискорити післявоєнне відновлення, почала економічну інтеграцію, об'єднавшись у Європейську економічну спільноту, наступником якої згодом став Євросоюз. Проте Західна Європа залишалася вразливою для Радянської держави, тому майже офіційно перетворилася на протекторат Америки, потрапивши до неї ж у неофіційну фінансово-економічну залежність».

Таким чином, Глобальна Імперія вийшла за межі Америки, підпорядкувавши собі «демократичну» Європу. Як бачимо, основним мотиватором виходу США на провідні позиції і перетворення на глобальну наддержаву стала «комуністична загроза» з боку блоку держав на чолі з СРСР. Наче всім це добре відомо і зрозуміло, а до чого ж тут Глобальна Імперія? Нагадаю, що в Московії в результаті державного перевороту в листопаді 1917 р. до влади прийшла більшовицька партія, яка встановила на теренах колишньої Російської Імперії «диктатуру пролетаріату» на базі теоретичних розробок видатного сина народу Ізраїлевого Карла Маркса. Марксистську ідеологію було розвинено і втілено на практиці іншим видатним сином того ж таки народу Володимиром Ульяновим. Та й взагалі все більшовицьке керівництво Московії майже на 100% складалося з етнічних юдеїв, а ті, хто становив виняток, були одружені з юдейками. Повторюю, панове, це не юдофобські марення, це – історичні факти. А якщо хтось має нездоланне бажання причепити мені ярлик антисеміта, нагадаю, що коли ми говоримо, наприклад, про італійську мафію, то не маємо на увазі весь італійський народ. Сподіваюся, питання вичерпане…

Повернемось до комуністичної Московії. Виснажена двома революціями, громадянською війною і боротьбою з національно-визвольними рухами, радянська держава лежала в руїнах. Так само лежала в руїнах і її економіка. Крім того, СРСР перебував практично у цілковитій міжнародній ізоляції. І, незважаючи на відсутність дипломатичних стосунків, саме американський капітал і американські фахівці допомогли поставити на ноги радянську промисловість. Тож саме завдяки Сполученим Штатам СРСР досяг неабияких успіхів у побудові соціалізму і вийшов на рівень могутньої військової держави. У ІІ Світовій війні США також виступили союзником Країни Рад, надаючи технічну і продовольчу допомогу, а згодом і взявши участь у бойових діях. В результаті війни обидві держави вийшли на провідні ролі і перетворилися на геополітичні наддержави, очоливши два ідеологічно протилежні табори – «демократичний» і соціалістичний. Подальше протистояння цих таборів, їхнє змагання за сфери впливу серед країн «третього світу» та гонка озброєнь лише зміцнили глобальне лідерство обох держав. Таким чином, США власноруч доклало чимало зусиль до створення, становлення і зміцнення ворожої комуністичної імперії, що в підсумку дозволило Америці політично та фінансово-економічно підпорядкувати собі європейську «демократію». Я утримуюсь від додатково коментування цього беззаперечного факту і обмежуся лише його констатацією…

Вище вже йшлося, що фундаментом Глобальної Імперії стала Федеральна резервна система, закон про створення якої ухвалив у 1913 р. президент Вудро Вільсон. Згодом Вільсон зізнається, що це рішення було його найбільшою помилкою. У подальшій історії США лише один президент наважився вступити у двобій з ФРС і спробувати позбавити її функції емісії доларів. Чим це закінчилося для Джона Фіцджеральда Кеннеді всім добре відомо. Та от що цікаво: сліди організації замаху ведуть до московських спецслужб. Вбивця Кеннеді Лі Гарві Освальд народився і виріс в Америці, але у 1959 р., за 4 роки до вбивства, приїхавши в якості туриста до СРСР, попросив політичного притулку. В Радянському Союзі він одразу ж звернув на себе увагу КДБ у зв’язку з відношенням до розвідувальної авіації під час перебування в американському війську. Показово також, що самого Освальда застрелив такий собі Джек Рубі, уроджений Якоб Рубінштейн – прізвище недвозначно вказує на певну етнічну приналежність.

Але повернімося до глобального лідерства Америки. Продовжую цитувати Збігнева Бжезинського:

«Фінансово-економічний фундамент для цієї світової гегемонії вже існував. Навіть під час «холодної війни» капіталістичний лад і неймовірний динамізм американської економіки забезпечував атлантичний Захід безперечною фінансово-економічною перевагою перед своїм геополітичним і ідеологічним супротивником, Радянським Союзом. Тому, незважаючи на серйозну військову загрозу, атлантичні держави змогли закріпити своє панівне становище на світовій арені за допомогою зростаючої мережі взаємодіючих міжнародних організацій, починаючи від Всесвітнього банку і МВФ і закінчуючи ООН, тим самим створюючи фундамент для довгострокової світової гегемонії».

Тут перерву пана Бжезинського і зауважу, що він «забувся» назвати ще дві надзвичайно важливі організації, які, на відміну від тієї ж ООН чи ОБСЄ, що є міждержавними об’єднаннями, а, відтак, представляють офіційну позицію країн, що входять до їх складу, відносяться безпосередньо до керівних структур Глобальної Імперії. Я маю на увазі Більдерберзький Клуб та Трьохсторонню Комісію, створені відповідно 1954 і 1973 р. Причому останню вважають (як на мене – цілком справедливо і обґрунтовано) тіньовим глобальним урядом. Голові Трьохсторонньої Комісії Девіду Рокфеллеру (гадаю, нікому не треба пояснювати, хто такі Рокфеллери) приписують уривок з промови, ніби виголошеної ним на засіданні комісії 1991 р.:

«Ми вдячні The Washington Post, The New York Times, Time Magazine та іншим великим виданням, чиї директори відвідували наші зустрічі і шанували свою обіцянку зберегти конфіденційність упродовж майже сорока років. Нам було б неможливо розробити наш план для всього світу, якби він був розголошений у ті роки. Але тепер світ став досвідченішим, і він готовий крокувати в бік світового уряду. Наднаціональна верховна влада інтелектуальної еліти і банкірів світу, поза сумнівом, прийнятніша, ніж національне самовизначення, що практикувалося у минулі століття».

Цей вислів і його приналежність Рокфеллеру не є доведеним фактом, але опосередковано за нього свідчить фрагмент зі спогадів самого Рокфеллера:

«Деякі навіть вважають, що ми є частиною секретної політичної групи, яка працює проти інтересів Сполучених Штатів, і характеризують мою родину і мене як «інтернаціоналістів», що вступили в змову з іншими групами по всьому світу для побудови більш інтегрованої глобальної політичної і економічної структури – єдиного світу, якщо завгодно. Якщо звинувачення полягає в цьому, то, я визнаю себе винним, і я цим пишаюсь».

Та й з точки зору історичної логіки подібний крок неоглобалістів виглядає цілком ймовірним і виваженим: рано чи пізно вони врешті мали поставити світ перед фактом свого існування аби розв’язати собі руки для подальших, вже відкритих дій. Але, по-перше, треба було для початку зробити пробний крок, щоб оцінити ставлення світової громадськості (саме тому цей вислів і було оприлюднено у вигляді непідтвердженої версії), а, по-друге, для подібних заяв має настати слушний історичний момент. Саме така сприятлива геополітична ситуація склалася 1991 р., коли остаточно розвалився очолюваний СРСР соціалістичний табір, європейські соціалістичні країни взяли курс на інтеграцію із західною «демократією», а розпад самого Радянського Союзу був справою кількох найближчих місяців. Продовжую думку Збігнева Бжезинського:

«Аналогічним чином виросла в цей період ідеологічна привабливість Заходу. У Центральній і Східній Європі Захід народжував сприятливий образ дотримання прав людини і політичної свободи, тим самим ставлячи Радянський Союз у невигідне становище. До кінця «холодної війни» Америка і західні країни вже міцно асоціювалися з універсально привабливими принципами людської гідності, свободи і процвітання».

Можливо, когось здивує, що я так часто цитую саме Бжезинського, особливо у цьому розділі. Поясню: окрім того, що він – видатний політичний стратег сучасності, який грав провідну роль у творенні світової політики, починаючи з середини 70-х років минулого століття, він ще є одним з головних ідеологів неоглобалізму, обіймаючи посаду виконавчого директора вищезгаданої Трьохсторонньої Комісії – тієї самої Трьохсторонньої Комісії, яка по суті являє собою уряд Глобальної Імперії, головою якого є відомий одіозний представник юдейської фінансової олігархії Девід Рокфеллер.

2.2. «Розділяй та володарюй»

Крах соціалістичної системи і його чільної наддержави СРСР, істотне ідеологічне зближення і потепління стосунків між США і новою «демократичною» Московією, яке намітилося ще за правління останнього радянського генсека М. Горбачова, здавалося б, створили сприятливі умови для подальшої глобалізації. Відсутність світоглядних геополітичних протистоянь мала б торувати шлях до поглиблення інтеграційних процесів:

«Менше з тим, після чотирьох десятиліть той самий трансатлантичний Захід, що захищався, раптом перетворився на найсильнішого гравця на світовій арені. До краху Радянського Союзу в 1991 році, якому передував розпад радянського блоку в Східній Європі двома роками раніше, призвело поєднання соціальної втоми, політичної неспроможності, ідеологічних та економічних прорахунків марксизму, а також успішної зовнішньої політики Заходу з «військової заборони» і мирного ідеологічного проникнення. Безпосереднім результатом цього краху стало закінчення півстолітнього розділення Європи. У глобальному сенсі він також знаменував перетворення Євросоюзу на самостійне джерело вагомого фінансового і економічного (а в перспективі навіть військово-політичного) впливу. Таким чином, оскільки Європа, що об'єднується, залишалася в геополітичному союзі зі Сполученими Штатами – на той час єдиною у світі військовою наддержавою, що має найпередовішу і процвітаючу економіку, – атлантичний Захід на порозі ХХI століття готувався до настання нової ери свого панування» (Збігнев Бжезинський «Стратегічний погляд: Америка і глобальна криза»).

Пам’ятаємо, що саме на цей час припадає згадана вище промова Д. Рокфеллера, в якій йдеться про світовий уряд.

Проте сталося зовсім не те, що очікувалося і до чого прагнуло керівництво Глобальної Імперії. Збігнев Бжезинський відзначає:

«Тривале політичне панування Заходу на світовій арені вже декілька десятиліть йде на спад. У 1990-х на коротку мить виникло відчуття, що Захід всупереч двом спробам Європи здійснити колективне самогубство в першій половині ХХ століття ще може повернути колишній статус. Мирне закінчення «холодної війни», що завершилося розпадом Радянського Союзу, знаменувало останній етап становлення Сполучених Штатів як першої по-справжньому глобальної наддержави. Разом з Євросоюзом як політично мотивований і економічно динамічний партнер цей міжнародний лідер здавався здатним не лише відродити світову гегемонію Заходу, але і визначити собі конструктивну провідну роль».

Якщо в період протистояння комуністичного і «демократичного» блоку країни «третього світу» зазвичай потрапляли в орбіту впливу однієї з двох наддержав, що очолювали означене протистояння, то тепер все більше країн почали обирати власний незалежний шлях розвитку, не бажаючи орієнтуватися на «цінності», запропоновані західною «демократією». З. Бжезинський іменує цей процес глобальним політичним пробудженням і вбачає в ньому головну небезпеку сучасності, що порушує існуючий світовий баланс сил:

«Глобальне політичне пробудження історично є антиімперським, політично антизахідним і емоційно усе більш антиамериканським. У своєму розвитку воно викликає зміщення центру глобального тяжіння. А це, у свою чергу, в глобальному масштабі змінює розташування центрів влади і чинить серйозний вплив на роль Америки у світі» (З. Бжезинський «Ще один шанс. Три президенти і криза американської наддержави»).

Після занепаду і краху Радянської Імперії на світову арену поступово вийшов новий потужний лідер – Китай, який, володіючи ядерною зброєю і маючи кількісно та якісно солідний військовий потенціал, що примушує рахуватися зі своїми інтересами будь-яких опонентів, проводить власну політику. І це, безперечно, також становить загрозу панівним амбіціям неоглобалістів. Бжезинський відзначає:

«Хоча яскраво вираженої ідеологічної альтернативи Сполученим Штатам в цьому столітті ще не з'явилося, якщо американська система втратить в очах громадськості свою актуальність, її цілком може затьмарити своїми успіхами китайська».

З цих слів також можна зробити висновок про безперспективність плебсократичної системи і її нежиттєспроможність в новітніх екстремальних умовах глобальних геополітичних протистоянь. А тому маю надзвичайно погану новину для прихильників свободи, рівності, братерства та верховенства права як основних цінностей «демократії»: провідники неоглобалізму не є їх ревними захисниками і не ставлять їх метою своєї діяльності, розцінюючи «демократичний» устрій лише як засіб для досягнення влади, а отже готові пожертвувати ним за будь-якої слушної нагоди заради втілення своєї справжньої кінцевої мети – світового панування.

Не заперечуючи самого факту існування Глобальної Імперії (та це й було б дивно для політика такого рівня), Бжезинський намагається «пом’якшити» і завуалювати її сутність, констатуючи явно невтішні для неоглобалістів підсумки:

«Головним геополітичним ефектом глобального політичного пробудження стає кінець імперської ери. Імперії існували упродовж усієї історії, і з недавніх пір американський переважаючий вплив часто зображався як нова глобальна імперія. Насправді це швидше невірне використання поняття, що має на увазі спадковість якостей колишньої імперської системи. Але деяка схожість незаперечна, і це робить Америку мішенню антиімперіалістичних настроїв».

Проте тих, хто вміє мислити і аналізувати, подібні «пояснення» навряд чи можуть ввести в оману.

Звичайно, мені можуть заперечити: яка ж це імперія «богом обраного» народу, якщо до складу тієї ж Трьохсторонньої Комісії, яка вважається її виконавчим органом, входять, наприклад, японці, що ні до юдеїв, ні до самої імперії не мають жодного відношення. Це так, панове, але у будь-якій «демократичній» країні існує влада і існує опозиція. І чим сильніша опозиція, тим більше влада змушена рахуватися з її думкою. Саме роль такої собі парламентської більшості й відіграють адепти Глобальної Імперії у Трьохсторонній Комісії та інших подібних міжнародних і міждержавних структурах, створених провідниками неоглобалізму для поширення і зміцнення свого впливу.

Ясна річ, наведену аналогію не можна вважати стовідсотково точною, адже і власне Глобальна Імперія не є державою в стандартному розумінні цього слова. Тут некоректно казати про пряме функціональне підпорядкування органів чи окремих діячів, а лише про широко розгалужену мережу тонких взаємозалежних чинників переважно економічного характеру, за допомогою яких і досягаються потрібні рішення на державному та глобальному рівні. Чітка структура цього над утворення, вочевидь, присутня на горі піраміди, проте в дійсності ми не маємо про неї жодного уявлення, хіба що можемо з великою часткою ймовірності припустити керівну роль вищої юдейської касти рабинів, що задає загальний стратегічний вектор і організовує взаємодію кшатріїв-мультимільярдерів в означеному напрямку. В цьому сенсі напрошується порівняння Глобальної Імперії з айсбергом, більша частина якого є невидимою і прихованою під водою, з тією різницею, що, на відміну від айсберга, у Глобальній Імперії прихованою є її вершина.

Порівнюючи решту непідконтрольного Глобальній Імперії світу з парламентською опозицією, відзначимо невпинне зростання кількості «опозиційних партій» та їх геополітичної ролі, що виглядає цілком закономірним результатом констатованого вище глобального політичного пробудження. Так наприкінці 1999 р. рішенням міністрів фінансів та голів центральних банків країн «Великої сімки» створюється «Група двадцяти» (G-20), або, як її зараз прийнято називати, «Велика двадцятка», роль якої підсилюється після світової кризи 2007 р. «У процесі кризи стало зрозумілим, що для подолання економічних труднощів вже недостатньо зусилля єдиної світової наддержави або Заходу в цілому, і тепер необхідна участь держав, яких досі до рішення світових фінансово-економічних проблем не допускали», – пише Збігнев Бжезинський. З 2008 р. «Велика двадцятка», народжена функціонувати в суто економічній площині, переходить у площину політичну, свідченням чого став перший саміт у Вашінгтоні.

З одного боку, спостерігається явне бажання провідників неоглобалізму тримати під наглядом країни, що останнім часом вийшли на велику політичну арену, а заодно і намагатися впливати на політичні та економічні процеси, які відбуваються у цих країнах. З іншого боку, бачимо, що тенденції розвитку світового суспільства вказують напрям руху, діаметрально протилежний очікуванням та інтересам неоглобалістів – замість доцентрової глобалізації сучасний світ прямує до глобального політичного пробудження.

Але констатувавши цей факт, ми повинні замислитись над надзвичайно важливим питанням, відповідь на яке дозволяє зрозуміти події, що відбуваються в Україні, викрити їх справжні причини і зацікавленість головних світових політичних гравців: чому ж після розпаду комуністичної системи і Радянського Союзу не відбулося прогнозованого посилення позицій Глобальної Імперії?

А відповідь дуже проста і цілком очевидна. Глобальна Імперія існувала за старовинним принципом «розділяй та володарюй». Протистояння лідерів антагоністичних ідеологічних систем – США та СРСР – і їхня невпинна непримиренна боротьба за сфери впливу не давали альтернативи невеличким країнам, які змушені були для власного виживання ставати під захист однієї з наддержав. Світ опинився ніби під дією велетенського магніту, затиснутий між двома його протилежними полюсами – «демократичним» і комуністичним, Америкою і Радянським Союзом. Країни так званого «третього світу» поступово притягувалися до одного чи іншого полюсу. Відтак, прихована глобалізація набирала все більших обертів.

Але втілення такої політики вимагало від провідних держав неабияких економічних зусиль. Потребувалися чималі кошти на введення нових країн в орбіту своїх інтересів (фінансова та військова допомога лояльним урядам або ж навпаки – та ж таки фінансова та військова допомога на організацію «рухів опору» та державних переворотів на користь лояльних опозиційних сил), на підтримку країн, що вже приєдналися до табору, на нарощування військової присутності в підконтрольних регіонах та й на збільшення власного оборонного потенціалу, на розвиток і вдосконалення військових технологій. Зрозуміло, що з розширенням сфери впливу цих коштів потрібно було все більше й більше. І врешті далися взнаки недоліки соціалістичного способу господарства. Фундамент комуністичного блоку, який становила дефіцитна радянська економіка, дав тріщину, не витримавши навантаження, і вся споруда обвалилася під власною вагою, навіки поховавши під своїми уламками ідеологію «диктатури пролетаріату».

Комуністичну систему було зруйновано, а, отже, було зруйновано і принцип «розділяй та володарюй», за яким функціонувала Глобальна Імперія. Та спершу провідники неоглобалізму не звернули належної уваги на цей факт, перебуваючи у стані переможної ейфорії: здавалося, що всі шляхи до подальшої глобалізації було відкрито. Московія – кістяк і головний спадкоємець колишнього СРСР – втративши імперський статус, почала набувати обрисів «демократичної» держави. Європейські країни, що входили до соціалістичного табору, разом з колишніми радянськими прибалтійськими республіками взяли курс на західноєвропейську і трансатлантичну інтеграцію. Проте, все це були залишкові інерційні явища, і на тому процес глобалізації припинився. З активної продуктивної фази під час двоборства ідеологічних систем Глобальна Імперія перейшла у фазу глибокого застою.

Перед більшістю країн, які ще не опинилися в цупких лещатах неоглобалізму, відкрився вибір: або стати покірним сателітом Глобальної Імперії, або йти власним незалежним шляхом. І у цій дилемі гору взяла природа: адже основним і природним сенсом існування держави є захист інтересів титульної нації (звісно ж, в разі її наявності). Тим більше, що перед очима світової спільноти були яскраві приклади незалежних від Глобальної Імперії націократичних держав: Японії, Китаю, Кореї. Тож замість глобалізації набув чину згаданий вище протилежний за змістом процес глобального політичного пробудження: «Віднині верховенство будь-якої держави піддаватиметься усе зростаючому тиску – необхідності адаптації, зміни і врешті-решт скасування» (З. Бжезинський «Ще один шанс. Три президенти і криза американської наддержави»).

Було б наївно сподіватися, що керівники Глобальної Імперії обмежаться лише констатуванням цього неприємного для себе факту і не шукатимуть вихід із ситуації, що склалася явно не на їхню користь. Такий вихід міг бути лише один: відновити дію принципу «розділяй та володарюй». Для цього потрібно було знову створити обличчя ворога – ворога сильного, амбітного, агресивного, володіючого ядерною зброєю, і при всьому тому ворога не справжнього, а підконтрольного Глобальній Імперії. Означеним характеристикам потенційно відповідала лише одна держава – Московія. І провідники Глобальної Імперії розпочали ретельну розробку сценарію повернення свого дітища до активної фази і чекали на слушну нагоду для його втілення, готуючи необхідне підґрунтя. Так наприкінці 2013 р. в Україні постав «Євромайдан» і так звана «революція гідності» з усіма витікаючи ми наслідками…