Політичні» партії

Пропоную докладніше розглянути діяльність так званих політичних партій в умовах плебсократичної системи на прикладі нашої рідної України. Якщо політична партія має якусь ідеологію або принаймні програмні засади (і те, й інше в дійсності має бути за самим визначенням політичних партій), вона йде до влади з метою їх реалізації. Відтак, основне завдання політичної партії – потрапляння до виборних органів державної влади. Для цього їм потрібна електоральна підтримка. Щоб завоювати голоси виборців, необхідно просувати свої ідеї в народні маси і мати загальновідомих лідерів, чиї постаті виглядатимуть привабливими для широкої публіки. Це все досягається кропіткою висококваліфікованою працею політтехнологів, іміджмейкерів та інших ПІАРасів, а також потужною рекламною кампанією у ЗМІ.

Ще бажано мати авторитетну команду фахівців з різних галузей суспільного життя – економістів, юристів, адміністраторів, соціологів тощо. Не зайвою буде і мережа регіональних представництв для роботи з електоратом на місцях, а це – утримання партійного апарату, оренда офісів, оснащення їх меблями і технікою, постійна закупівля витратних матеріалів і канцелярського знаряддя. Під час виборчої кампанії треба випускати чимало друкованої продукції, оплачувати працю агітаторів у наметах, своїх представників у виборчих комісіях та спостерігачів. Не варто скидати з рахунку і грошові застави, які повинні вносити партії та окремі кандидати при реєстрації на виборах.

Гадаю, всі добре усвідомлюють, яких коштів це вимагає. І чим більше цих коштів буде вкладено, тим вищий результат буде отримано у вигляді голосів електорату. Про цей феномен поговоримо дещо згодом, а поки що мова не про це. Йдеться про те, звідки взяти гроші?

Ясна річ, жодні членські внески пересічних партійців не покриють і сотої частини означених витрат. Партійні боси вимушені шукати спонсорів – спершу «ідейних», які поділяють погляди, проголошені у програмних засадах. Зазвичай такий підхід застосовується на початкових стадіях існування партії, коли вона складається лише з кількох мрійників-однодумців, які прагнуть втілити якісь державотворчі чи економічні концепції, та нечисленної купки прихильників.

Чим більшої підтримки серед населення набуває запропонована ідеологія або програма, тим більше і активніше розбудовується сама партія, а, відтак, тим більше коштів вона потребує на своє функціонування. Я вже не кажу про кошти, потрібні на первинну «розкрутку» ідеології, програми чи лідера партії – щоб народні маси дізналися (переважно з центральних ЗМІ) про їхнє існування. І рано чи пізно, в основному тоді, як партія отримує щонайменший шанс подолати прохідний бар’єр для потрапляння у виборні органи державної влади, починаючи з місцевого рівня, настає момент, коли грошей, наданих «ідейними» спонсорами, виявляється замало.

І тут високі ідеали наштовхуються на реалії життя, а якщо бути гранично точним – на реалії плебсократичної системи. Але зупинятися на півдорозі через таку дрібницю як брак коштів, звісно ж, ніхто не бажає, та це й було б не інакше як відвертою дурістю. Тим більше, що у таких випадках спонсорів навіть шукати не доводиться: «Сами предложат и сами всё дадут», – казав М. Булгаков вустами Воланда у романі «Майстер і Маргарита». Так, панове, представники бізнесу самі залюбки пропонують спонсорські послуги перспективним політичним партіям: адже всім добре відомо, що вкладання капіталу у політику є найприбутковішим різновидом інвестицій. І як би не клявся бізнесмен у вірності ідеалам партії, він завжди так і лишатиметься в першу чергу бізнесменом, а тоді вже прибічником якоїсь суспільно-політичної чи економічної теорії. Можливо, деякі партійні діячі наївно вважають, що спонсори витрачають на них гроші, слідуючи своїм громадянським переконанням, але це – хибна думка, бо бізнесмен ніколи гроші не витрачає: він гроші вкладає, і вкладає лише з однією метою – отримання прибутку. Навіть коли він, здавалося б, попусту розкидається грошима десь у дорогому ресторані, насправді він вкладає гроші у власний імідж – у даному разі в імідж щедрої людини із солідними статками, отже вигідного і надійного потенційного ділового партнера…

Але повернімося до політики. Отже, відчуваючи все більшу потребу у фінансових ресурсах, партії вимушені користуватися послугами спонсорів, відтак починається торгівля прохідними місцями у виборчих списках. Потрапивши у такий спосіб до органів державної влади, представники капіталу в першу чергу налагоджують корисні зв’язки з іншими підприємцями, в тому числі і з інших партій, які потрапили до цього ж органу влади точнісінько в такий самий спосіб. Причому бізнесмени не лише самі займаються просуванням власних комерційних справ, а й тиснуть на партійних функціонерів, примушуючи відробляти вкладені у них гроші. Відтак політичні партії, які першопочатково були виразниками певних ідеологічних або економічних теорій, поступово перетворюються на інструмент обслуговування фінансових інтересів своїх спонсорів, а ідеологія та програмні засади – на порожні гасла для приваблення електорату.

Зрозуміло, що те саме стосується і органів державної влади, які являють собою набір подібних партій. Вайші (торговці та ремісники) стають фактично керівною кастою плебсократичного суспільства. Державні інтереси для вайш – це не мета, а лише засіб для розбудови власного добробуту, збільшення прибутків очолюваних ними бізнесових структур та задоволення своїх владних амбіцій, бо світогляд вайші не здатен простягатися далі дріб’язкових шкурних інтересів, через що у стародавньому світі вайші справедливо вважалися нижчою кастою і ніколи не допускалися до керівництва державою. У цьому якраз і полягає принципова відмінність демократії давнини від плебсократії сьогодення.

Як бачимо, корупція починається не з органів державної влади, а ще з початкових етапів формування партій як потенційних складових означених виборних органів. Отже корупцію закладено у сам механізм функціонування плебсократичної системи. Чи можна ефективно боротися з корупцією в умовах плебсократичної системи, яка сама фактично базується на корупції? Тому якщо з’являється якийсь політик або партія, що проголошують у своїх програмних засадах хрестовий похід проти корупції, при цьому позиціонуючи себе поборниками «демократії», можна лише саркастично посміхнутись і зауважити, що добрими намірами дорогу в пекло вимощено: або система переробить їх за власним образом і подобою, або ж позбавиться як ворожого своєму єству елементу.

Щойно ми з’ясували процес розбудови і діяльності ідеологічних партій. Проте це не єдиний тип партій, представлених в українському політикумі, і, вимушений відзначити, по відношенню до державних інтересів – найкращий з усіх, оскільки, хоча й голослівно, пропагує якісь прогресивні ідеї. Тут, звісно ж, я маю на увазі лише партії націоналістичного спрямування.

Другий тип «політичних» партій являє собою кланово-олігархічні угруповання, побудовані на принципах акціонерних товариств та особистої відданості керівництву кланів. Тут все значно простіше, і вони навіть не намагаються прикриватися бодай якоюсь ідеологією, годуючи електорат обіцянками «покращення добробуту вже сьогодні» (в окремих випадках – завтра чи післязавтра, а то й через рік). Виборча риторика абсолютно однакова для всіх подібних партій: за мир, справедливість, демократію, верховенство права, підвищення зарплат і пенсій, виплата усіх соціальних зобов’язань, сприяння розвитку малого і середнього бізнесу, розбудова економіки до світових стандартів, звинувачення в усіх негараздах попередньої влади, «чорний» ПІАР проти опонентів. Головний наголос робиться на високопрофесійну команду (яка насправді дуже високопрофесійно вміє розкрадати державне і народне майно за фахово організованими кримінально-корупційними схемами). Подекуди такі партії взагалі є фейковими в класичному розумінні політичних партій, маючи лише центральний апарат і не обтяжуючи себе створенням регіональних структур, чиї функції віддаються місцевим адміністраторам і бізнесменам, а в разі їх відсутності – делегованим з центру представникам, які призначаються відповідальними за даний регіон. Ясна річ, про партійну роботу на місцях у міжвиборчий період не може бути й мови. Зазвичай до виборчих списків цих бізнес-партій потрапляють з метою популяризації серед народних мас широко відомі діячі, що не мають жодного відношення до політики: телеведучі, актори, співаки тощо. А партійними босами є або самі очільники олігархічних кланів, або ж віддані їм «хорезматичні» менеджери з ретельно розробленим і розкрученим іміджем. Проте саме цей тип «політичних» партій і є основними гравцями на українській політичній арені.

Наступний тип – це партії, діяльність яких відстоює інтереси держав, що мають на меті втягнути Україну у сферу свого геополітичного впливу. Такі партії керуються щедро підгодованими політиками-маріонетками, контролюються та фінансуються іноземними спецслужбами відповідних держав. Насамперед йдеться про промосковські «партії», але дуже глибоко помиляється той, хто вважає, що означений тип партій відійшов у минуле через нинішню війну з Московією. По-перше, стараннями самого українського керівництва у свідомість мас наполегливо впроваджується думка, що Україна воює не з Московією, а з її очільником Путіним (власне, так само і московські ЗМІ «інформують» своє населення, що їхня держава не проти України, а проти «б е ндерівської, нацистської, фашистської київської хунти»). Безперечно, ця теза розрахована лише на плебс, не спроможний зрозуміти, що Путінська диктатура є безпосереднім продуктом московського менталітету дикої орди, і сучасна поведінка його уряду не явила світу нічого принципово нового у політиці Московії впродовж всієї її історії. Але плебс в умовах «демократії» складає переважну більшість електорату (щонайменше відсотків 70), тож щойно зміниться керівництво Кремля, а відтак і його риторика у стосунках з Україною, нашому плебсу з подачі закордонних спецслужб почнуть потихеньку підкидати думку, що тепер все змінилося і ми знову можемо дружити з Московією, яка «щиро засуджує політику попереднього уряду і прагне теплих добросусідських стосунків із братнім українським народом». Навіть вже сьогодні, в умовах війни, нинішня так звана московська опозиція готує до цього підґрунтя, запускаючи тезу, що наші народи, які «пліч-о-пліч пройшли великий спільний історичний шлях», рано чи пізно все одно об’єднаються, можливо, й зі столицею в Києві (таке собі загравання з Україною з огляду на теперішній стан відносин). І повірте, панове, впровадити подібні ідеї в деградоване плебсократична українське суспільство не так вже й важко: адже нікуди не поділася московська «5-а колона» в Україні, та й москвомовне населення свідчить про наявну ментальну залежність від Московії, яка не забариться проявити себе за будь-якої слушної нагоди. І та ж таки «5-а колона» старанно поширюватиме тезу про історичну належність Криму до Московії, і в цьому теж немає нічого дивного – ще й не такі абсурди вдавалося вбити в голови плебсу потугами ідеологів та пропагандистів: візьміть хоча б відверту нісенітницю про те, що кримські татари є корінним населенням Криму. А між тим, у цю маячню свято вірить абсолютна більшість населення України, хоча з таким само успіхом можна стверджувати, що нащадки європейських переселенців є корінним населенням Америки. Тож відродження промосковських партій у плебсократичному середовищі – це лише справа часу і зміни московської влади.

Проте не тільки Московія має зацікавленість в Україні. Свій інтерес мають і США та ЄС, плекаючи рабський менталітет сучасних українців прагненням змінити злого господаря на доброго. І якраз до групи партій, спонсований цими гігантами світової політики належить левова частка «проєвропейських» олігархічних кланів, про які йшлося при розгляді попередньої категорії. Але стосунки між цими партіями та їхніми справжніми іноземними господарями значно складніші, ніж пряме керування, контроль і фінансування щойно розглянутих промосковських партій-маріонеток, тому я й виніс їх у окремий тип.

До цього ж типу належать і деякі відносно незначні за впливом радикальні партії, створені й функціонуючі з метою дискредитації певних ідей шляхом подання їх у спотвореному маргінальному вигляді, або ж навпаки – з метою формування певної думки і згуртування навколо неї певної частини лояльного електорату. Напевне, частина з них створюється і на перспективу для заміни партій, що вже відслужили своє, втрачають або в недалекому майбутньому втратять вплив серед українського електорату.

І, нарешті, останній тип «політичних» партій – це так звані технічні партії. Вони створюються головними політичними гравцями для відбору голосів у основних опонентів. Як правило, такі партії виникають безпосередньо перед виборами і копіюють виборчу риторику означених опонентів, не забуваючи при цьому мимохідь їх критикувати. Проте основна критика спрямована проти власних творців, що має на меті створити в очах електорату ілюзію протистояння аби розподілити голоси між головним опонентом автора проекту і «новою перспективною опозиційною силою». Зазвичай ці технічні партії не долають прохідного бар’єру, а в разі його подолання переходять до фракцій, очолюваних своїми творцями. Зрозуміло, що утримання технічних партій також потребує чималих капіталовкладень.

Таким чином, з’ясувавши диспозицію головних суб’єктів українського політикуму, приходимо до висновку, що провідною рушійною силою їх діяльності є не державотворчі ідеї та економічні теорії, а фінансові ресурси. Практично така сама ситуація склалася і в розвинених «демократичних» країнах Америки та Європи, де, хоча кількість партій і значно менша, а подекуди й взагалі панує двопартійна система, але всі вони так чи інакше є виразниками інтересів певних кіл приватного капіталу. Власне, так воно і має бути, оскільки сама сучасна «демократія» зародилася як система обслуговування капіталістичного способу господарства. Вся різниця з українською плебсократією полягає в тому, що в розвинених країнах плебс значно вибагливіший до захисту своїх прав і свобод, а тому обдурення народних мас здійснюється за більш «цивілізованими» завуальованими і витонченими схемами. Один з найвидатніших політичних стратегів сучасності Збігнев Бжезинський у книзі «Стратегічний погляд: Америка і глобальна криза» пише: «Існуюча політична система Америки – сильно залежна від фінансових вкладень у політичні кампанії – все більше схильна до впливу забезпечених, але вузькомотивованих місцевих і зарубіжних лобістів, готових використовувати наявну політичну структуру у своїх інтересах за рахунок національного». Пан Бжезинський називає політичну систему серед основних чинників, що заважають Америці зберігати позиції глобального геополітичного лідера, і констатує «зростання сумнівів відносно життєздатності американського ладу».