Передмова. Українська антиутопія

Українська антиутопія

Україна впродовж майже 8 сторіч не мала власної держави, і це не могло не накласти відбиток на менталітет нації. І 23 роки суто формальної незалежності жодним чином не змінили ситуації на краще. Сутність раба, вихована колонізаторами і «духовними отцями» й досі міцно сидить у свідомості пересічного українця. Чому ж сталося так, що країна з потужним економічним і військовим потенціалом (на момент розпаду СРСР) перетворилася на сировинний придаток і ринок дешевої робочої сили для іноземних компаній? Чому держава з багатющими природними ресурсами і найродючішими землями, обравши після комуністичної диктатури «демократичний» шлях розвитку, всього за кілька років опустилася до рівня відсталих африканських країн? Чому врешті високоосвічена, висококультурна українська нація, ставши вільною і вийшовши з пітьми атеїстичної бездуховності, почала невпинно морально і духовно занепадати, і цей процес триває й донині?

Відповідаючи на поставлені питання, можна дуже довго говорити про руйнування економічних зв’язків між республіками колишнього СРСР, а відтак і між окремими галузями та підприємствами; про «перефарбування» партійної номенклатури, яка фактично залишилась при владі, принісши з собою корупцію в новий державний апарат; про епоху «дикого капіталізму»; про недосконалість законодавства; про помилки в економічній і податковій політиці; про відсутність досвіду керування у нових умовах і необхідних для цього професійних кадрів. Всі ці теревені ми чуємо і сьогодні, коли наші політики та «фахівці» намагаються «зі знанням справи» пояснити пересічним українцям причини й сучасного кризового стану української економіки. Але все це – дуже поверхневі пояснення, які жодним чином не розкривають справжніх головних причин і рушіїв, які обумовлюють означені деградаційні процеси українського суспільства. Адже, наприклад, прибалтійські республіки, які перебували в тих самих умовах, що й Україна, досить легко подолали проблеми пострадянського періоду, швидко й успішно інтегрувавшись у європейську спільноту. Отже, причини криються в іншому. В дійсності ж головним фактором є вищезгаданий рабський менталітет, вихований багатовіковою відсутністю державності і підтримуваний чужорідною духовністю і мовою. Це – першопричини, але для ефективності їх руйнівної дії на організм нації вони повинні функціонувати і підживлюватися у сприятливому середовищі, яке являє собою чинна система державної влади. І для того, щоб раз і назавжди покінчити з нашими суспільними хворобами і занепадницькими тенденціями, ми маємо насамперед знищити той благодатний ґрунт, в якому вони успішно розвиваються. Тому, перш ніж перейти до розгляду вищезгаданих головних причин деградації українського народу і запропонувати своє бачення виходу з цієї ганебної ситуації, вважаю за доцільне всебічно і детально проаналізувати державний устрій нашої країни, який видатний класик українського націоналізму Дмитро Донцов іменував плебсократією. Прагнучи називати речі своїми справжніми іменами, я й надалі використовуватиму саме цей термін на означення суспільно-політичної формації, прийнятої практично усіма країнами християнського світу.