Сучасна політична ситуація

Усі негативні сторони плебсократичного суспільного устрою і неспроможність чинити належний опір загарбницькій зовнішній політиці авторитарної Московської Імперії розкрилися, як на долоні, у світлі подій цього року в Україні. Гасла верховенства права, боротьби з міжнародним тероризмом, захисту миру і демократії виявилися порожньою балаканиною і маскою для прикриття наскрізь прогнилого єства «демократичного» світу, щойно він опинився перед загрозою збройного протистояння сильному військовому супротивнику, який, до того ж, володіє ядерним арсеналом. Система колективної безпеки і військова стратегія Північно-Атлантичного альянсу фактично полетіли шкереберть, оголивши як справжні пріоритети і цінності «демократії», так і її нездатність швидко та адекватно реагувати на виклики сучасних світових реалій і відстоювати власні світоглядні принципи, і навіть захищати власні геополітичні інтереси, незважаючи на істотну технічну і військову перевагу, як кількісну, так і якісну. По суті, за станом на сьогоднішній день, дика ординська шовіністична, соціально й економічно ница Московія завдала ганебної нищівної ідеологічної й ментальної поразки усій «цивілізованій демократії» – найбільш відчутної за весь час її існування.

Розберемо ситуацію докладніше. «Демократичний» світ дуже сміливо діяв проти «міжнародного тероризму і агресії», непохитно стоячи на варті миру, справедливості і демократії в Афганістані, Югославії, Іраку, Лівії та інших «гарячих точках» планети, звикнувши до власноруч взятої на себе ролі глобального лідера і захисника стабільності та світового порядку. Безперечно, становленню цього іміджу сприяв потужний економічний і військовий потенціал країн «розвиненої демократії». Та тільки-но стикнувшись із силовими аргументами та імперськими амбіціями військово спроможного супротивника, «демократичний світ» враз втратив обличчя господаря становища і опинився в доволі жалюгідному положенні, яке марно силкується виправити постійними гоноровими заявами, що з них відверто сміється не лише Московія, а й усе людство.

Починаючи з анексії Криму і по сьогоднішній день ми тільки й чуємо белькотіння функціонерів різноманітних міжнародних інститутів «демократії», таких як НАТО, ООН, ОБСЄ, та керівників окремих країн про їхнє «глибоке занепокоєння» діями Московії та засудження політики Кремля. І якщо на початку московського військового вторгнення в Україну подібні заяви давали привід сподіватися на подальші рішучі заходи протидії цій агресії, то нині вони викликають хіба що іронічну посмішку. Після виступу президента Путіна, в якому він попередив про можливість завдання упереджувального ядерного удару в разі збройного втручання «демократичних» держав, бойовий запал провідників «демократії» стати на захист справедливості і міжнародного права миттєво вщух. І це попри зобов’язання, взяті на себе лідерами «демократичного» табору – США та Великою Британією – захищати територіальну цілісність України, гарантовані Будапештським меморандумом 1994 р. Було створено ганебний прецедент порушення міжнародних угод провідними «демократичними» країнами, які досі неухильно відстоювали «ідеали миру і справедливості».

Але це ще не все. І якщо збройне невтручання «демократичного» світу ще можна бодай якось виправдати турботою про життя мільйонів людей з огляду на ядерну загрозу (хоча врешті можна було надати Україні допомогу принаймні військовою технікою і фахівцями), то поведінка стосовно запровадження економічних санкцій проти агресора розплющила всьому світу очі як на справжню сутність, так і на справжні цінності плебсократії. Фахівці відзначають, що дійсно серйозні економічні санкції були запроваджені, наприклад, Америкою проти Іраку, і, порівняно з ними, санкції проти Московії виглядають жалюгідною пародією. А тепер порівняйте, панове, маленький Ірак, що, окрім нафти, практично не має життєво необхідних природних ресурсів, з величезною Московією, що теоретично цілком спроможна сама себе забезпечити. При цьому зауважимо, що навіть згадані найжорсткіші економічні санкції проти Іраку не принесли бажаного результату і не примусили режим Саддама Хусейна діяти під диктовку лідерів «демократії». Якого ж результату варто було очікувати від керівництва Кремля після введення пародійних санкцій?

Відтак, постає інше питання: чому ж тоді «демократичний» світ не вдався до більш рішучих економічних заходів? Відповідь дуже проста: на погрозу запровадження жорстких санкцій офіційний Кремль відреагував погрозою націоналізації іноземного капіталу на території Московії. І знову запал «непохитних борців за справедливість» миттєво зник, і замість жорстких санкцій послідували санкції суто формальні. Не було навіть згорнуто деякі програми співробітництва у військовій галузі. Країни європейської «демократії», підсаджені на московську газову і нафтову голку, зайняли по відношенню до московської інтервенції «більш виважену і помірковану» позицію. Також далася взнаки і персональна зацікавленість деяких європейських політиків, заздалегідь підгодованих Газпромом і керівництвом Кремля. Більше того, Путін відповів на санкції ЄС обмеженням імпорту продуктів з Європи, що одразу ж вдарило по європейських виробниках і, звісно ж, викликало невдоволення європейського плебсу, з думкою якого мають рахуватися політики у плані подальшої електоральної підтримки. Як тут не згадати слова Збігнева Бжезинського з книги «Стратегічний погляд: Америка і глобальна криза», написаної ще за рік до означених подій:

«Євросоюз ризикує втратити статус зразка для наслідування у інших регіонів. Занадто багатий для незаможних країв, він приваблює іммігрантів, але не служить прикладом. Занадто пасивний у питаннях міжнародної безпеки, він не має достатнього впливу, аби перешкодити Америці проводити політику, що посилює глобальний розкол, особливо в ісламських країнах. Занадто егоцентричний, він поводиться так, ніби його головне політичне завдання – стати самим облаштованим у світі будинком для престарілих. Занадто заскнілий, він боїться культурного різноманіття. І коли половина геополітичного Заходу відсторонюється таким чином від активної участі в забезпеченні глобальної геополітичної стабільності в той час, коли новий баланс світових сил потребує єдності й спільного бачення майбутнього, не виключено, що спадщиною Заходу, проти його волі, виявиться глобальна плутанина і зростання політичного екстремізму».

Поступившись принципами заради шкурних інтересів, світова «демократія» знову отримала ганебного ляпаса від Московії і опустила власний престиж в очах світової спільноти до найнижчої за всю історію позначки. У цьому сенсі Московія, яка таки зазнає чималих економічних труднощів і збитків через запроваджені проти неї санкції, виглядає значно пристойніше, ставлячи на перше місце національні інтереси перед матеріальними вигодами. Причому це стосується не лише керівництва держави, а й простого народу, який у переважній масі підтримує політику уряду попри усвідомлення факту, що основний тягар економічних наслідків міжнародної ізоляції лягає на його плечі. Я зовсім не прихильник ординської шовіністичної московської ментальності, але розглядане протистояння наочно демонструє всі вади та ідеологічну безхребетність ліберастичної плебсократичної системи.

Втім, картина потворності плебсократії була б неповною, аби ми не приділили увагу поведінці у цій ситуації українського уряду. Докладно я про це писав у попередніх статтях на політичну тематику, проте вважаю не зайвим повторити. Насамперед пригадаймо, як діяла «революційна» влада під час анексії Криму. Точніше не діяла, а, з точки зору захисту територіальної цілісності держави, злочинно бездіяла. Керівництво України на чолі з тодішнім нашвидкуруч обраним головою Верховної Ради Турчиновим, до якого, до речі, перейшли й президентські повноваження після втечі Януковича, мовчки спостерігало, як втілюється цілком прогнозований і передбачуваний московський сценарій захоплення півострову і передачі його у володіння Московії. Більше того, київські очільники дали команду військам у Криму не чинити окупантам збройного опору, щоб «не провокувати ворога». Цікаво, чи не так, що антидержавний заколот і загарбання території тлумачаться «демократичною» українською владою лише як провокація? Але ще більш цікаво, що президент України Порошенко призначив того ж Турчинова, що фактично вчинив державну зраду, віддавши без жодного пострілу частину української землі Московії, секретарем Ради Національної Безпеки та Оборони! І не менш цікаво, що політичний блок, одним з очільників якого є цей самий Турчинов, отримав на парламентських виборах найбільшу кількість голосів українського плебсу! Які ще потрібні приклади, щоб пересвідчитися у здеградованому стані українського плебсу і неспроможності обраної ним псевдоеліти захищати інтереси держави?

Дехто може мені заперечити, мовляв, підступна окупація Криму була несподіванкою для української влади. Та якщо навіть припустити, що наше керівництво настільки тупе, що не здатне адекватно оцінити процеси, які відбуваються у власній країні й навколо неї, знову процитую останню книгу Бжезинського, де автор присвячує Україні окремий розділ:

«Приєднавши її, Росія одночасно і збагатиться, і зробить гігантський крок до відновлення своїх імперських кордонів – про що з ностальгією мріють деякі з її керівників. Тому з великою часткою вірогідності Кремль продовжить підштовхувати Україну до об'єднання з Росією в «єдиний економічний простір», поступово позбавляючи її прямого контролю над найбільшими промисловими активами шляхом злиття і поглинання російськими компаніями. В той же час Росія буде тихою сапою впроваджуватися в українську службу безпеки і силові структури, щоб послабити здатність України захистити у разі потреби свою незалежність.

І нарешті, при послабленні Америки пасивна реакція Європи на поглинання Білорусі, а також успішна спроба силою поставити на коліна Грузію можуть спонукати російське керівництво замахнутися і на більш офіційне возз'єднання. Проте завдання це непросте – щоб схилити українців до офіційного союзу з економічно стійкішою Росією, знадобиться сила і, щонайменше, спровокована в Україні економічна криза. Росія при цьому ризикує викликати запізнілу націоналістичну реакцію, особливо з боку україномовного заходу і центру країни. Молоде покоління українців, як російсько-, так і україномовних, поступово переймається усе більш глибокими патріотичними почуттями, незалежна Україна стає частиною їх свідомості і світогляду. Тому час може грати проти добровільного об'єднання Києва з Москвою, але нетерпляче підштовхування в цьому напрямі з боку Росії, як і байдужість Заходу призведуть до потенційної появи діжки з порохом біля самого кордону Євросоюзу».

То скажіть, панове, якими треба бути недоумками і нездарами у політиці, щоб не дослухатися до думки одного з найвидатніших політичних стратегів сучасності?

Але підемо далі. Після анексії Криму Московія почала зосереджувати війська на південно-східному кордоні України. Що повинна робити в таких випадках будь-яка нормальна влада, що дбає про цілісність держави? Перш за все – надійно перекрити державний кордон і підтягнути до нього у відповідь свої війська, щоб мати змогу відбити ймовірну спробу інтервенції. Як натомість діє наше керівництво? Знов-таки «не піддається на провокації»: вдає, ніби нічого не сталося і жодним чином не реагує на військову активність агресора у безпосередній близькості від кордону. Скажіть, будь ласка, хто більше провокує ворога: той, хто надійно тримає кордон на замку, готовий до будь-якого варіанту розвитку подій, чи той, в кого кордон відкритий і не готовий до збройного опору зовнішньому втручанню? Здається, питання риторичне…

І ще один цікавий факт щодо кордону. За радянських часів прикордонні війська разом з повітрянодесантними складали еліту Збройних Сил. А у незалежній «демократичній» Україні прикордонні війська було взагалі виведено з підпорядкування Міністерству Оборони і передано до МВС. Відповідно їх було позбавлено головної функції – оборони державного кордону, відтак українські прикордонники не мають навіть необхідного оснащення для збройного протистояння зовнішній агресії. Влада пояснювала це тим, що Україна не збирається ні з ким воювати, але всім добре відома давня латинська мудрість: «Si vis pacem, para bellum» («Хочеш миру – готуйся до війни»).

Та, на жаль, проблема Збройних Сил України не лише у відсутності повноцінних прикордонних військ, і про це частково вже йшлося вище. Пам’ятаєте, з яким захватом реагував український плебс на відмову від ядерної зброї, конверсію високотехнологічних оборонних підприємств, скорочення видатків на потреби оборони, терміну служби у війську та чисельності самого війська. Пригадаймо з цього приводу генія українського націоналізму Дмитра Донцова, який наголошував, що інтереси нації не є сумою інтересів її окремих одиниць. Втім, плебс не отримав від такої «економії» сподіваного зиску у вигляді підвищення зарплатні чи пенсії – заощаджені кошти пішли навіть не на розвиток виробництва, а успішно осіли в кишенях державних чиновників.

Але повернімося до сьогодення:

– За нинішнього «революційного» керівництва не постраждав жоден олігарх, що підтримував попередню злочинну владу і заробляв свої статки, грабуючи українську державу;

– Ще кілька місяців тому, коли війна на Сході України була вже у розпалі, українські підприємства продовжували постачати до Московії стратегічну військову продукцію;

– Ми з обуренням волаємо, що світова спільнота недостатньо підтримує Україну, обмежившись суто формальними малоефективними економічними санкціями проти Московії, тоді як сама Україна не зробила в цьому напрямі жодного кроку: московські банки і компанії без перешкод спокійнісінько працюють в Україні, а на полицях магазинів – маса товарів московських виробників;

– В той час, коли українське військо потребує негайної фінансової допомоги на переоснащення, озброєння та побутове забезпечення, сотні мільйонів гривень, зібрані народом на ці цілі, пролежують мертвим вантажем у державному казначействі й не можуть бути використані за призначенням через бюрократичні перешкоди;

– Підприємства не можуть отримати державні замовлення на виробництво військової техніки через прописані у законодавстві процедури організації і проведення тендерів;

– Матеріальне забезпечення Збройних Сил здійснюється державою (і те – частково) лише для регулярних частин, тоді як добровольчі формування забезпечуються виключно волонтерами за рахунок народних пожертвувань;

– Але, мабуть, найпоказовішим прикладом бездарності і бюрократичності «демократичної» української влади слугує той факт, що вже 9 місяців на сході країни триває справжня війна, і більша половина Донбасу лежить у руїнах, а у нас це й досі називається антитерористичною операцією. Через це маємо і відсутність чіткої керівної вертикалі у плануванні і здійсненні військових операцій, а звідси – неузгодженість дій між різними силовими відомствами. Розмивається відповідальність за прийняті рішення та їх виконання;

– Варто також пригадати і трагічні події в Іловайську, де «завдяки» вищому керівництву, яке в першу чергу опікувалося проведенням військового параду на День Незалежності, загинула і потрапила до ворожого полону найбільша кількість кращих синів України, кинутих напризволяще в оточенні елітних підрозділів збройних сил Московії.

Про що свідчать щойно наведені потворні явища, що виповзли назовні в екстремальних умовах? Насамперед про те, що при владі за плебсократичного ладу перебуває каста вайшів – торговців і ремісників, чий менталітет не дає змоги керувати державою в національних інтересах. Подібна ситуація виникає практично завжди, коли хтось виконує не властиві йому функції і займається роботою, до якої не має хисту. Вайші не спроможні ні воювати, ні в інший спосіб дбати про державу – їхня справа лише торгуватися й домовлятися, та й те – суто з бізнесових питань. І це властиво не тільки українській «демократії», а, як бачимо з політичних реалій сьогодення, – світовій «демократії» в цілому. Різниця в тому, що в силу історичних причин в Україні брехлива, лицемірна деградаційна сутність плебсократії і всі її вади лежать на поверхні, набуваючи ще бридкіших форм, ніж у розвинених плебсократичних країнах.

Чому ж тоді до влади обирають не кшатріїв, які за своїм менталітетом народжені дбати про державу і захищати її, а вайшів-торговців, що дбають лише про власні шкурні інтереси? Та тому що подібне обирає подібне, і питання «кого обирають?», як ми вже казали на початку розділу, врешті зводиться до питання «хто обирає?» – плебс обирає плебс, бо шлунковосвідомий плебс не спроможний віддати власний голос за представників вищих варн, які мислять чужорідними і незрозумілими для нього категоріями і масштабами – це суперечить його примітивній психології. Відтак, чим більшу частку населення країни складає плебс, тим якісно гірша в ній влада, а відповідно слабкіша сама держава. Саме такий стан речей і маємо в Україні в силу вже згаданих історичних причин.