Функції мови

Чи дійсно мова є настільки важливим фактором у становленні і розвитку нації? Сумніватися у цьому можуть лише люди з дуже обмеженим (я б навіть сказав, примітивним) світоглядом, які наївно вважають обмін інформацією єдиною функцією мови. Змалку дитина пізнає світ і формує уявлення про нього через органи чуття і знання, отримані від свого оточення, насамперед від дорослих. Все, що вона побачила, почула, відчула на дотик, запах чи смак або ж дізналася, відкладається у пам’яті і зберігається у вигляді певних образів і супроводжуючої інформації, передаваної за допомогою мови. Отже, якщо сама мова не здатна точно і правильно описати якийсь предмет чи явище, то людина, що послуговується даною мовою, матиме про нього неадекватне уявлення. Відповідно, це в підсумку формує спотворений світогляд, до того ж, не однієї людини, а й усієї спільноти, яка існує в означеному мовному середовищі. Про дефекти у цьому контексті московської мови поговоримо далі, а поки що констатуємо, що якщо сприймати мову лише як засіб спілкування, то й тут виникають певні нюанси, пов’язані з особливостями кожної конкретної мови як носія інформації.

Проте, звісно ж, передача знань є далеко не єдиною функцією мови. Безперечно, формування мови триває пліч-о-пліч з історичним шляхом становлення і розвитку нації. Взаємний вплив цих двох категорій у процесі еволюції разом з релігією, що дає уявлення про світобудову і закладає фундамент суспільної моралі, призводить врешті до утворення національного менталітету. Відтак, мова вбирає в себе і історичні традиції народу, і основи його культури, і духовні цінності. Беручи початок у витоках формування нації, мова стає одним з головних носіїв її ментальності, утворюючи нерозривний безперервний зв’язок між поколіннями від часів зародження національного організму і до сучасності. Мова є запорукою збереження самобутності народу і його подальшого нормального природного розвитку. Відомий український дисидент радянського періоду Олекса Тихий писав:

«Мова – одна з основних ознак нації. Мова – фундамент культури. Рідна мова – найдорожчий скарб народу. Рідна мова – підвалина інтелекту, рідна мова – основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина. Умирає мова – умирає культура. Умирає культура – припиняється прогрес, і історію починають творити Нерони, Бісмарки, Муссоліні, Гітлери, Сталіни, Мао Цзедуни. А яка то історія – всім відомо».

Взагалі, мову без перебільшення можна вважати одним з найважливіших ідентифікаторів нації, втративши який нація ризикує втратити не лише власну культуру, традиції, менталітет і унікальність, а й врешті саму себе як цілісний суспільний організм.

Окремо слід відзначити тісний зв’язок між мовою і духовним корінням народу. Зауважимо, що чимало слів (і не просто слів, а фундаментальних понять!) нашої мови походить від імен Богів. Наведу перше, що спадає на думку: лад (Лада), родина, народ, природа, врода (Род), гора (Гор). А хто зараз пригадає первинний зміст такого важливого і світоглядного поняття як право? А між тим, воно походить від слова Права (світ Богів), відтак початкове значення права – закон Божий. Звідси ж бере початок і правда – те, що відповідає Закону Божому. Пам’ятаю кумедний випадок, коли один християнин, намагаючись довести, що правда – це божественна істина, вибудував величезний логічний ланцюжок і був ошелешений, коли я йому пояснив, що нас прав ді все значно простіше: для цього достатньо лише володіти світоглядом наших пращурів або ж принаймні знати і розуміти походження подібних світоглядних термінів.

Але це ще не все. Чим давніша мова, тим тісніший зв’язок народу – її носія – з Богом, тим більша здатність цього народу до єднання зі Всесвітом і його розуміння. Недаремно в багатьох релігіях і релігійних конфесіях правляться служби і культові обряди та вивчаються духовні першоджерела стародавніми – так званими мертвими – мовами, які вже давно вийшли зі вжитку: санскритом, івритом, латиною, церковнослав'янською. Звісно ж, якщо розглядати такі штучні релігії як юдаїзм, християнство та іслам, то, враховуючи їх примітивний спотворений світогляд, жодна найдавніша мова не наблизить їх до розуміння Бога. В цьому плані величезну перевагу перед всіма іншими мовами має наша рідна руська (українська) як одна з найдавніших у світі мов. Адже коли Бог створив людину, він дав їй знання про себе, відтак, чим давніша мова, тим більше божественних знань містить у своїй лексиці. І, на моє особисте переконання, мова являє собою код, який допомагає зрозуміти його носію замисел Божий і програмує на певний еволюційний шлях. Можливо, комусь ця теза видасться надто ненауковою, проте навряд чи знайдеться хоч один с прав жній націоналіст, що стоїть на атеїстичних позиціях.

Поза сумнівом, все, що ми щойно говорили стосовно найважливіших функцій мови, є порожнім звуком для шлунковосвідомої біомаси, але це те, що має постійно тримати в полі зору національна еліта, будуючи державну політику. У попередніх коротеньких статтях «Мови-переможці» та «Іду на ти» я вже відзначав необхідність збереження, а подекуди й відновлення фундаментальної світоглядної лексики та певних окремих граматичних конструкцій, що беруть участь у формуванні і підтримують менталітет нації. З огляду на нинішній стан українського народу, відсталого від передових країн і технічно, і технологічно, і морально, вплив чужинських мов і культур містить у собі неабияку загрозу, тому діяти тут треба дуже виважено і обачно, намагаючись позбутися засмічення рідної мови іноземною термінологією. Не треба навіть винаходити велосипед – варто лише перейняти позитивний досвід братніх слав'янських народів, що впевнено крокують означеним шляхом. На цьому повинні бути зосереджені увага та зусилля провідних вітчизняних філологів, бо це є першорядним питанням національної стратегії і національної безпеки.

Втім, облишимо високі матерії і перейдемо до речей простіших і зрозуміліших для пересічного громадянина. У попередніх розділах ми вже говорили про тривале протягом багатьох сторіч виховання в українцях комплексу національної меншовартості. І, безперечно, одним з найдієвіших засобів у цьому сенсі є мова. Ні для кого не є таємницею, що з подачі Кремля активно впроваджується у наше суспільство думка про збитковість української мови, про те, що вона нібито є відмираючим діалектом «великого могучего русского языка». Не зупинятимусь детально на абсурдності цього шовіністичного твердження, відзначу лише, що тут має місце і відверта нахабна брехня, якою ніколи не гребувала московська пропаганда, і маніпулювання історичними фактами. Ті ж, хто всерйоз цікавиться історією України, української мови і культури, чудово розуміють, що насправді все практично з точністю до навпаки. Проте шлунковосвідома біомаса не надто переймається питаннями історії, тож брехня кремлівських ідеологів знаходить вдячних слухачів, особливо у москвомовному середовищі певних регіонів України. Поза сумнівом, правда на нашому боці, але щоб виправити ситуацію і гідно протистояти цій інформаційній війні, українська еліта мусить докласти чимало зусиль.

«Так склалося історично, що Україна є двомовною» – більш безглуздого вислову годі й вигадати. До цієї ж категорії, до речі, слід віднести і вислів «так склалося історично, що Україна є багатонаціональною». Адже історія не стоїть на місці, а невпинно бурхливо розвивається, інакше людство і досі б не вийшло з кам’яного віку. І те, що склалося історично, у певний момент так само історично і змінюється. До того ж, історично щось складається не саме по собі, а під впливом якихось чинників, які в свою чергу визначаються зміною історичних умов. Тож мусимо пам’ятати, що історія нашої «двомовності» – це історія жорстоких репресій Московської Імперії проти української мови, починаючи з указів імператриці Катерини Великої Хвойди, продовжуючи сумнозвісним Валуєвським циркуляром 1863 р. і закінчуючи політикою комуністичного СРСР. На жаль, після здобуття Україною незалежності, «нове» українське керівництво, яке аж ніяк не можна віднести до національної еліти, не зробило геть нічого, аби виправити цю ситуацію, що «склалася історично». Мовне питання лише використовувалося політиками і «політичними» партіями в якості елементу виборчої риторики для одержання електоральної підтримки, тоді як ідеологічний тиск Московії у даному напрямку анітрохи не слабшав. Пригадаймо хоча б відому фразу колишньої дружини нинішнього очільника Кремля: «Русская земля там, где звучит русский язык». Та й такі шовіністичні заяви не примусили київських можновладців замислитись і хоча б почати вживати контрзаходів у відповідь. Швидше навпаки – навіть зараз, під час фактичної війни з Московією, теза двомовності дедалі частіше лунає з передавачів центральних українських ЗМІ, яскравим прикладом чого є вже згаданий у попередньому розділі проект «Єдина країна – Единая страна».

І знов-таки треба відзначити, що ця думка лягає в родючий ґрунт шлункової свідомості хохляцької біомаси, яка сліпо вірить у засвоєний з подачі чужинських ідеологів постулат: неважливо, якою мовою розмовляти – головне, що ми розуміємо одне одного. Адже плебс, для якого мова є лише засобом для спілкування, нездатен збагнути однієї простої істини: чужинська мова несе із собою чужинський, а в даному разі ворожий, менталітет, послаблюючи і дезінтегруючи український національний дух, перериваючи зв’язок між поколіннями і відриваючи народ від його культурно-історичного коріння. Тому плебс, далекий від мислення подібними категоріями, цілком влаштовує двомовність, яка «склалася історично». Хоча єдиним, що насправді склалося історично, є те, що наш в дійсності моноетнічний народ споконвіку живе на своїй рідній Богом даній землі, у процесі еволюції сформувавши і впродовж багатьох тисячоліть невпинно продовжуючи розвивати нашу рідну солов’їну, найпрекраснішу в світі українську мову, яка поклала початок всій родині індоєвропейських мов. Олекса Тихий писав у «Думках про рідний донецький край»:

«Виховувати свідомих громадян і патріотів на чужомовній основі – це те ж саме, що зводити будову на піску без фундаменту. Будова може розсунутись на самому початку будівництва, або й рухнути після його завершення, заваливши своїм камінням і тих, хто в ній житиме, і сусідів».

Взагалі, щодо тези про двомовність, втіленій у проекті «Єдина країна – Единая страна», та тому подібної маячні, невтомно пропагованої українськими можновладцями, а вслід за ними – й іншими недолугими вітчизняними ліберастами, нібито з метою об’єднання української нації, пропоную пригадати геніальні слова Дмитра Івановича Донцова, який, критикуючи примітивний «провансальський» світогляд нашої інтелігенції, писав у книзі «Дух нашої давнини»:

«В моменти переломові, коли особливо від провідництва вимагалося великих якостей, великої сили думки й волі, отже суворого відбору здібніших, інтелігенція ця знала лише засаду патологічного об’єднання: «забути все, що роз’єднувало, забути політичні й особисті порахунки» і об’єднати руки, серця та сили для праці й боротьби, хочби деякі з тих рук були нечисті, деякі з тих серць трусливі й підлі, а деякі з тих сил – на службі ворожих сил».

Про наслідки двомовності для українського суспільства поговоримо далі, а поки що, знову повертаючись від високих матерій до речей простих і загальнодоступних, відзначу ще один факт: людина, що на рідній землі зі своїми співвітчизниками розмовляє іноземною мовою, принижує власну національну гідність і сприяє поширенню комплексу національної меншовартості, старанно виплеканого чужинськими ідеологами. Перепрошую, панове, але так вже склалося історично…