Альтернатива плебсократії

Багато хто в Україні покладає зараз великі надії на нових людей у Верховній Раді – активістів «Євромайдану» і військових командирів, які прийшли у велику політику з твердими намірами докорінно змінити ситуацію і навести лад у нашій державі. У перших розділах статті ми вже говорили про якісне оновлення українського парламенту, що завдяки «революції гідності» і війні із зовнішнім агресором привело до вищого законодавчого органу представників справжньої національної еліти, і це, безперечно, дає неабиякий привід для оптимізму.

Проте, вже перші місяці роботи нової каденції ВР показали, що «не все гаразд у данському королівстві», і на швидкі позитивні зрушення сподіватися не варто. Чинна плебсократична система є напрочуд стійкою і демонструє надзвичайно високу здатність опиратися спробам її подолати. Відтак, далеко не всім, хто прийшов до влади з найкращими намірами, а отже, потрапив під прес системи, вдасться не те що перемогти, а принаймні вистояти у протиборстві з нею. Захищаючи себе, система діє дуже жорстко: когось залякає, когось знищить фізично, когось шантажуватиме темними плямами біографії (необов’язково правдивими), хтось не втримається перед спокусами влади і грошей, а хтось просто зневіриться у можливості подолати цю гідру. А тим небагатьом, кому попри всі перелічені випробовування судилося лишитися живими, незламними і вірними ідеалам світлого майбутнього України, доведеться через пару років замислитись над питанням: чому ж, незважаючи на рішучість та послідовність позиції і титанічні докладені зусилля у них нічого не вийшло? Замислитись і зробити відповідні висновки.

Що ми маємо нині, і що пропонує означена еліта у боротьбі проти системи? В чому їхня головна помилка, яка наразі не дає жодних шансів на перемогу? Всі ці питання я й пропоную розглянути в першу чергу, аби зрозуміти, який шлях має обрати Україна для виходу з глибокої суспільної кризи, національного відродження і подальшого розвитку.

Насамперед бачимо курс на євроінтеграцію і орієнтацію на західні державні моделі – тобто ту саму «демократію», яка вже довела свою нежиттєспроможність і неефективність в екстремальних ситуаціях, що по суті означає цілковиту відсутність перспективи радикальних системних змін і приречення українського народу на подальшу соціальну, моральну і духовну деградацію. Пропонується лише кадрова люстрація, перерозподіл повноважень, незначна «косметична» перебудова всередині самої системи та химерні економічні реформи – все це не зачіпає фундаментальних основ самої системи, а тому ніколи не призведе до бажаного позитивного результату.

Заради справедливості відзначимо, що з вуст українських громадських діячів і політиків нової формації дедалі частіше лунають твердження, що зміна облич у керівництві країни не спричинить зміни системи, але за відсутності чіткої державотворчої концепції або ж принаймні її основних ідеологічних засад, дані твердження залишаються по суті порожніми гаслами, позбавленими конкретного змісту.

Отже, постає слушне питання: що ж заважає нашій еліті створити означену державотворчу концепцію? Насамперед – вже згадана прихильність до так званих демократичних цінностей. Це, власне, і є головною помилкою, яка стоїть на заваді національного відродження і побудови потужної української держави. Не розуміючи внутрішнього єства плебсократії, наша еліта, відтак, пропонує боротьбу не з самою системою, а тільки з її негативними проявами, не тямлячи, що ці прояви є безпосереднім логічним продуктом діяльності системи. Хворобу не можна вилікувати, лікуючи її симптоми замість збудника – причини хвороби. Суспільство – це також живий організм, і наразі для нашого, українського суспільного організму, послабленого багатовіковим колоніальним ярмом, найнебезпечнішою хворобою є плебсократія, яка вразила перш за все його імунну систему, не даючи змоги розвиватися належним чином здоровим силам організму, спроможним самотужки впоратися з хворобою. На жаль, українська національна еліта, що сама ще перебуває на стадії формування, поки що не здатна розпізнати справжніх причин наших суспільних негараздів, тому і йде хибним шляхом «демократії», яка успішно продовжує поглиблювати й без того кризовий стан соціального, морального і духовного занепаду українського народу. Змальовуючи сучасну йому українську еліту, Дмитро Донцов писав:

«В характеристиці українця давньої провідної верстви нашої кидаються в очі всі основні прикмети нашої " ліпшої людини" тої доби, з усіма прикметами правдивої провідної касти: поперше – шляхетність, почуття гордости, непокірливости супроти чужих і супроти долі, відплата за зневагу, чесність, замкнутість, відраза до зла, подруге – мудрість, признання закону вищої моральної сили над собою, віра в Бога, признання вищости загального над партикулярним, любов отчизни, слави, пошана предків; потретє – відвага, завзяття, героїчний войовничий дух. Вартості протилежні тим, які шанувала демократична інтелігенція.

У цієї останньої бачимо замість прив’язання до своєї віри – байдужість до неї, коли не ворожість або лише формальну релігійність. Замість відданості отчизні – боротьба з «шовінізмом», інтернаціоналізм і космополітизм всяких відтінків. Замість пошани до пам'яти предків – відраза до них як до «руїнників» (козаків) і «головорізів» (князів і гетьманів). Замість войовничого духу – пацифізм і бажання пристосуватися до всякої сили. Замість гордости й непокірливості – згідливість, потульність і крутійство. Замість плямування зла – трусливе потурання йому, замість любови речей великих – любов до людини з усіма її слабостями, т. зв. гуманність. Замість гордого спокою в нещастю – плебейський ексгібіціонізм, виставлювання на показ своєї «біди» й нарікання, щоб збудити милосердя. Замість невміння просити «опори у чужого» – запобігання його ласки, братання з ним …

Це були два різні щаблі вартостей діяметрально собі протилежні, – панський і плебейський, або, за Шевченком, козаків і свинопасів» (Д. Донцов «Дух нашої давнини»).

Фактично таку саму картину спостерігаємо і зараз. Чи може плебсократичний устрій вивести націю і державу зі стану занепаду? У першому розділі ми вже з’ясували, що існує величезна різниця між гучними привабливими гаслами, які «демократія» проповідує на словах, і її справжньою сутністю, що на ділі захищає інтереси суспільного прошарку вайшів – фінансового олігархату. Перебіг нинішньої війни і дії української влади яскраво свідчать, що вайші не спроможні воювати – вони здатні згідно зі своїм менталітетом лише торгуватися і домовлятися.

Бачимо також, що правляча псевдоукраїнська псевдоеліта жодним чином не зацікавлена у якнайшвидшому переможному закінченні війни. З одного боку, війна дає можливість списувати на неї як внутрішні соціальні та економічні негаразди, так і величезні кошти, левова частка яких безкарно осідає в кишенях можновладців. Адже наявність зовнішнього агресора відволікає увагу населення і від внутрішньополітичних проблем, посуваючи їх на другий план, і від тіньової діяльності корумпованого державного апарату. З іншого боку, війна для чинної влади є чудовим інструментом знищення і позбавлення участі у політичній боротьбі найактивнішої частини народу – справжньої національної еліти, яка не за військовим призовом, а за покликом душі йде захищати рідну землю. Саме ця еліта й становить безпосередню загрозу безпечному функціонуванню нинішньої злочинної антиукраїнської влади. Також не варто забувати, що перемога над зовнішнім ворогом неминуче спричинить шалений сплеск національної свідомості, з якою теперішнє керівництво веде нещадну непримиренну боротьбу всіма доступними засобами, про що вже йшлося у попередніх розділах. Цілком прогнозовано, наступним кроком після перемоги стане скинення діючої влади з усіма витікаючими для неї наслідками.

З означених міркувань продовження війни і переведення її в затяжний довготривалий стан абсолютно відповідає інтересам «українського» керівництва. Саме тому замість активних бойових дій, спрямованих на звільнення окупованих територій, ми й маємо нескінченні «перемир’я», які зв’язують руки нашим воякам і дають змогу ворогу зміцнювати позиції і регулярно отримувати підкріплення з Московії.

Мушу зауважити, що така урядова політика влаштовує шлунковосвідому біомасу, байдужу до національних інтересів. Вихований на «загальнолюдських демократичних цінностях» плебс, що складає 80 – 90% українського електорату, розділяє стратегію державного керівництва принаймні в питаннях, які не зачіпають їхнього шлунку. Свідченням даного феномену стали результати останніх парламентських виборів, на яких найбільшу кількість голосів набрав «політичний» блок на чолі з О. Турчиновим, на совісті якого ганебна здача Криму і початок війни на Донбасі. Ненабагато відстав від нього і блок чинного президента Порошенка, який від самого початку послідовно впроваджував політику затягування війни за допомогою «мирних ініціатив».

Всі ці потворні явища є прямим результатом функціонування потворної плебсократичної системи. За привабливими гаслами свободи, рівності, братерства і загальнолюдських цінностей криється огидне лицемірне єство плебсократії, спрямоване на деградацію особистості і виховання шлунковосвідомого плебсу – політично інертного і байдужого до проблем і потреб нації. Перехід від ідеалів демократії до реалій плебсократії на ділі означає світоглядний поворот на 180° від залучення пересічної людини до державотворчого процесу до її відсторонення від цього процесу. То будемо далі гратися в «демократію» чи почнемо рятувати українську націю і будувати міцну Українську державу?

Чому саме націоналістична ідеологія покликана вивести націю зі стану глибокого занепаду? Та тому, що всебічний розвиток нації і побудова держави, яка функціонуватиме в її інтересах – це і є сутність націоналізму. Політика націократичної держави, керованої справжньою національною елітою, завжди буде спрямована на благо самої держави і нації, а не на задоволення вузькокланових фінансових зисків окремих олігархічних груп.

Відволікшись на хвилину від українських проблем, погляньте, в чиїх інтересах здійснюється правління у найрозвиненіших плебсократичних країнах, а отже, хто насправді керує цими країнами, смикаючи за мотузки продажних політиків-маріонеток. Візьміть для прикладу хоча б Сполучені Штати Америки. Ми вже говорили про диктат транснаціональних корпорацій, про банківські структури, очолювані відомими представниками «богом обраного народу», про Федеральну Резервну Систему, яка по суті являє собою приватну контору. США вважається однією з найбагатших країн у світі, проте зверніть увагу на її державний борг. Аналізуючи головні проблеми сучасної Америки вже неодноразово цитований мною Збігнев Бжезинський пише у книзі «Стратегічний погляд: Америка і глобальна криза»:

«Головних приводів для занепокоєння у Америки налічується шість.

Перший - це зростаючий і загрожуючий стати непосильним для економіки державний борг. Згідно з доповіддю Бюджетного управління конгресу «Про стан і перспективи бюджету та економіки» від серпня 2010 року, американський державний борг у відсотках від ВВП налічує близько 60% – лякаюча цифра, але не настільки, щоб поставити США в один ряд з провідними світовими боржниками (національний борг Японії, наприклад, складає близько 115% ВВП чистої заборгованості, згідно з підрахунками ОЕСР, хоча основним кредитором є японський же банк; у Греції та Італії - по 100%). Проте структурний дефіцит бюджету, викликаний очікуваним незабаром виходом на пенсію покоління «бебі-бумерів», загрожує з часом сильно загострити проблему. Згідно з дослідженням Брукінгського інституту (квітень 2010), що прогнозує борг США з урахуванням різних змінних чинників, до 2025 року національний борг перевищить у відсотковому відношенні економічний стрибок часів після Другої світової війни, коли ВВП складав 108, 6%. Враховуючи, що оплата цієї витратної статті вимагатиме істотного підвищення податків, на яке держава наразі піти не готова, зростаючий національний борг неминуче збільшить вразливість США перед махінаціями головних кредиторів, таких як Китай, поставить під удар вагу американського долара як резервної світової валюти, послабить роль Америки як провідної економічної моделі і відповідно її лідерство у таких організаціях, як «Велика двадцятка», Всесвітній банк, МВФ, а також обмежить можливості Штатів із внутрішньополітичного поліпшення і навіть здатність віднайти засоби на ведення необхідних воєн.

Ці похмурі перспективи досить ємно сформулювали двоє досвідчених лобістів державної політики Роджер Альтман і Річард Хаас у своїй статті для «Foreign Affairs» (2010) під назвою «Американське марнотратство і американська влада» у наступних песимістичних рядках: «Фіскальні перспективи після 2020 року - це справжній апокаліпсис. <...> Сполучені Штати нестримно наближаються до переломного моменту: або країна наведе лад у фінансовій сфері, повернувши тим самим передумови до світового лідерства, або, не зумівши цього зробити, вимушена буде пожинати внутрішньополітичні і зовнішньополітичні плоди». Якщо Америка як і раніше відкладатиме проведення серйозних реформ, що одночасно зменшують витрати і збільшують прибутки, вона з великою часткою вірогідності ризикує повторити долю тих великих держав минулого, що потерпіли фінансовий крах, серед яких і Стародавній Рим, і Велика Британія XX століття».

Зверніть особливу увагу на порівняння державного боргу США і Японії, яка заборгувала переважно власному банку. І при цьому не забудьте, що Японія є не плебсократичною, а націократичною державою! Повторю ще одну цитату пана Бжезинського з тієї ж книги, яку я вже наводив у першому розділі:

«Існуюча політична система Америки – сильно залежна від фінансових вкладень у політичні кампанії – все більше схильна до впливу забезпечених, але вузькомотивованих місцевих і зарубіжних лобістів, готових використовувати наявну політичну структуру у своїх інтересах за рахунок національного».

Що ж тоді говорити про Україну, яка й донині розглядається світовими хижаками лише як сировинний придаток, ринок дешевої робочої сили та збуту товарів? Вище вже йшлося, що навіть провідні українські партії, які являють собою фінансово-олігархічні клани, не є самостійними гравцями на політичній шахівниці. Вони – лише фігури у грі керівників Глобальної Імперії. Чи такого майбутнього ми прагнемо для рідної землі і нашого народу? Але щоб уникнути подібних сумних перспектив, мусимо раз і назавжди закарбувати у своїх мізках: будь-яка інша ідеологія, окрім націоналістичної, невідворотно приведе Україну під вплив інших держав, які є наразі більш сильними гравцями на світовій політичній арені.

На жаль, провідники української нації поки що далекі від усвідомлення цих, здавалося б, не надто складних істин. А тому на позитивні зрушення в українському суспільстві ми можемо очікувати лише тоді, коли нинішня еліта, замислившись нарешті над справжніми причинами своїх невдач, дійде до єдино можливого висновку необхідності побудови націократичної держави і стане на позиції націоналістичної ідеології. Чинну плебсократичну систему можна подолати, тільки протиставивши їй іншу систему, не менш життєспроможну, дієву та ефективну, здатну самовідтворюватись і функціонувати автономно. Єдиною такою системою, до того ж абсолютно природною, є націократія – влада нації, а не плебсу, народу, а не населення, яка постійно триматиме на вершині державної піраміди справжню національну еліту. Іншої альтернативи не існує.