Головні завдання націоналізму

Насамперед, потрібно з’ясувати, який зміст ми вкладаємо в поняття націоналізм. Саме слово націоналізм означає захист нації, отже, відстоювання національних пріоритетів – історичних, культурних, мовних, ідеологічних і, врешті, ментальних. Наш народ споконвічно живе на своїй Богом даній землі, яка нині називається Україною. Тут він народився, виріс і сформувався, тут створив власну державу. І тому лише нам, українцям, належить виключне право бути на цій землі господарями. А представники будь-яких інших націй є в Україні або гостями, або окупантами, або ж їхніми нащадками. Це сувора правда життя, якою б непривабливою вона не виглядала.

В кожному домі є лише один господар, наскільки б рідними і близькими не були йому ті, хто живе разом з ним. Бо в іншому разі в домі почнеться безлад, і триватиме доти, доки не визначиться новий господар (знов-таки один), який керуватиме оселею вже у власних інтересах або ж у спільних – це вже залежить від особистих моральних якостей самого господаря.

Уявіть собі, що до вашої хати приїхали гості (звані чи незвані – то вже інше питання) і по прошесті певного часу почали пред’являти свої права на вашу оселю на підставі того факту, що вони тут мешкають досить довго. Або ж просто намагатимуться давати вам вказівки, які меблі чи техніку ви повинні купувати, куди витрачати чи вкладати гроші, як і де робити ремонт тощо. Скажіть, будь ласка, що ви зробите з подібними гостями? Ясна річ, виженете їх взаший або ж принаймні примусите залишити їхню думку при собі, захищаючи своє законне право власності. А якщо раптом у вашій хаті стане господарювати сусід, то, як ви вважаєте, в чиїх інтересах він господарюватиме – вашої родини чи власної?

Те ж саме стосується й держави і нації. «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», – писав наш славетний поет-пророк Тарас Григорович Шевченко. Кожна держава покликана захищати інтереси титульної нації (в разі її наявності) – це є природний сенс її існування. У цьому, шановне панство, і полягає сутність націоналістичної ідеології.

Тоді постає питання: як зробити націю носієм (суб’єктом) державної влади, або ж, іншими словами, забезпечити керування державою в національних інтересах? Відповідь абсолютно однозначна: тільки шляхом приведення до влади національної еліти. Це і є головним завданням націоналізму.

Можливо, дехто здивується такій постановці питання: мовляв, навіщо винаходити велосипед і боротися за утвердження народу суб’єктом державної влади, якщо це вже проголошено чинною Конституцією України? Але чи є український народ суб’єктом влади, і хто насправді є її суб’єктом? В дійсності, враховуючи загальне виборче право, суб’єктом державної влади як в Україні, так і в інших «демократичних» країнах є не народ, а повнолітнє населення. І навряд чи бодай в одній «демократичній» країні частка народу сягає більше 30% від населення, що має громадянські права. Решту, тобто абсолютну більшість, складає плебс – пасивна інертна маса, яка живе власними інтересами і мислить відносно примітивними категоріями і масштабами. Отже, виходить, що саме плебс, а не народ, є суб’єктом влади у країнах так званої демократії, а фактично – плебсократії, і ми маємо в даному разі справу з типовою підміною понять, надзвичайно характерною для плебсократичної пропаганди. Відтак, влада народу, проголошена і закріплена Основним Законом, є ніщо інше як чергове привабливе, проте порожнє за змістом гасло – одне з тих, які дозволяють керманичам плебсократичного суспільства промивати мізки не лише плебсу, а й левовій частці демосу «ідеалами демократії», і, таким чином, тримати означену частину населення під контролем.

Але чи правомірно стверджувати, що плебс є суб’єктом влади? Плебс, який, як ми вже щойно казали, є пасивною інертною масою, неспроможною мислити державними категоріями? Ні, панове, це – нісенітниця. Плебс не здатен бути суб’єктом влади за визначенням. Плебс – це стадо, кероване пастирями, причому кероване не в його, не в державних чи національних інтересах, а у власних інтересах цих самих пастирів і тих, хто стоїть над ними.

Біомасу доволі легко тримати під контролем за допомогою розглянутої у першому розділі політики «хліба і видовищ» і сучасних політтехнологій, що гарантують «пастирям» постійне перебування на вершині державної піраміди шляхом «демократичних виборів», оскільки абсолютну більшість виборців складає та ж таки біомаса – плебс. І зовсім не так просто, як плебсом, керувати народом, кожний окремий представник якого, відчуваючи себе часткою єдиного цілого, дбає про інтереси держави і нації. Здатний до самостійного критичного мислення, народ аналізує і фільтрує суспільну пропаганду, накинуту йому можновладцями. Тому провідна у «демократичному» суспільстві каста вайшів безпосередньо зацікавлена у зростанні питомої ваги плебсу серед населення. І політика правлячої верстви країн «демократії» спрямована (і так буде завжди) на інтелектуальну, моральну і духовну деградацію електоральної маси. Повторюю тезу, висловлену у попередньому пункті цього розділу: перехід від ідеалів демократії до реалій плебсократії на ділі означає світоглядний поворот на 180° від залучення пересічної людини до державотворчого процесу до її відсторонення від цього процесу. Таким чином, маємо наступну владну вертикаль у плебсократичних державах:

Як бачимо, народ разом зі своєю справжньою національною елітою перебуває на самому дні піраміди. Чому ж народ стоїть навіть нижче за плебс? Та тому, що кількісне співвідношення народу до плебсу в найкращому (ідеальному) випадку складає 1: 2, і це співвідношення невпинно зростає на користь плебсу.

Якщо з інтересами плебсу влада так чи інакше вимушена рахуватися хоча б з тієї причини, що його голос є вирішальним на виборах, то інтересами народу державне керівництво сміливо нехтує, і не лише через те, що народ становить значну меншість електорату, а насамперед через те, що цього вимагає структура, якій насправді підпорядковане (ясна річ, неофіційно) саме державне керівництво – йдеться про Глобальну Імперію, про що ми вже говорили у другому розділі. Пам’ятаємо: касті вайшів, згідно їхнього менталітету, не властива функція керування державою, тому, навіть коли здається, що вайші посідають найвищий щабель владної вертикалі, за їхніми спинами завжди стоять брахмани і кшатрії – у країнах «християнської демократії» керманичі «богом обраного народу», які у такий спосіб втілюють у життя свою маніакальну ідею світового панування.

Із співвідношення між народом і плебсом і загального виборчого права слідує сумний, але очевидний і беззаперечний висновок: прихід до влади справжньої національної еліти, а відтак і злам плебсократичної системи мирним політичним шляхом в умовах цієї системи – є практично нереальним завданням. Це є виразним свідченням автономності функціонування системи і її спроможності до самовідтворення.

Проте свою кількісну меншість порівняно з плебсом народ компенсує якісною складовою – суспільною і політичною активністю, а тому прихід до влади революційним шляхом не є чимось надзвичайним чи нездійсненним. Тим більше, що зараз в руках українського народу чимало зброї. Інша справа, що ця зброя і зусилля українців спрямовані проти зовнішнього ворога. Втім, поки що залишимо московську військову агресію і поговоримо про наш народ і національну еліту, яка має прийти до влади, щоб докорінно змінити державну систему.

Що ж являє собою національна еліта? У сиву давнину елітою вважалися касти або варни (залежно від організації суспільства) брахманів і кшатріїв. Брахмани – це жерці, тобто духовні провідники народу. Інтерпретуючи цей термін на сучасний лад і застосовуючи до теперішнього щабелі розвитку людської цивілізації, відзначимо, що поняття брахманів відноситься не тільки і навіть не стільки до еліти національних релігій (безперечно, за винятком збиткового християнства), хоча в націократичних державах це має і повинно мати місце, скільки до ідеологів і стратегів нації. Стосовно ж християнського духовенства, відзначу, що воно саме служить чужинській ідеології, пропагуючи рабську антинаціональну релігію, тож апріорі не може бути віднесене до елітарної категорії.

Аналогічна ситуація і з кастою чи варною кшатріїв, до яких зараз можна прирахувати не лише військових, які не просто за фахом, а, насамперед, за покликом серця готові захищати рідну землю і народ ціною власного життя. Сюди ж відносяться і націократичні політики та громадські діячі, та й усі ті, хто активно поширює і пропагує націоналістичну ідеологію, хто має здібності і бажання вести за собою народ в інтересах держави і нації.

Якщо читач пригадає наведену на початку розділу цитату Донцова, та й взагалі фундаментальні праці Дмитра Івановича, такі як «Націоналізм» чи «Дух нашої давнини», то, напевне, помітить, що наш геніальний класик вважав потенційною національною елітою окремий соціальний прошарок суспільства, а саме інтелігенцію. З огляду на щойно сказане про те, кого варто віднести до вищих варн, призначенням яких є керування державою, виникає питання: чи не йдуть означені тези врозріз із ідеями Донцова, або ж, чи не помилявся класик? Ні, панове, не помилявся – просто з часів Донцова істотно змінилася ситуація. Якщо тоді інтелігенція дійсно являла собою інтелектуальну еліту як найбільш освічена і традиційно прогресивно мисляча верства, то нині, в епоху інформаційних технологій, масової комп’ютеризації і загального доступу до знань, в тому числі в галузі суспільствознавства, грані між різними соціальними прошарками у плані їх освіченості істотно стерлися – стрибок науково-технічного прогресу призвів до необхідності підвищення інтелектуального рівня «нижчих» класів – пролетаріату і селянства, які ще у середині минулого століття, коли писав свої праці Донцов, були практично всуціль безграмотними, за винятком хіба що Радянського Союзу, де за допомогою обов’язкової загальної середньої освіти населенню з дитинства промивалися мізки комуністичною пропагандою, тож і тут про якісь об’єктивні знання у суспільних науках не могло бути й мови. Відтак, наразі ми можемо визначати належність до національної еліти не за соціальним статусом людини, а лише за її індивідуальними розумовими, моральними і ментальними якостями. Втім і сам Дмитро Донцов розглядав інтелігенцію тільки як потенційного носія національної ідеї (зверніть увагу на його критику так званого «провансальства»), наводячи при цьому характерні риси національної еліти, що вирізняють її із загальної маси і, зокрема, не відповідають менталітету сучасної йому української інтелігенції. І ці критерії жодним чином не змінилися з плином часу впродовж всієї історії розвитку світової цивілізації.

Так чи інакше, але в умовах плебсократичного суспільства, як ми бачили з наведеної схеми, національна еліта перебуває на найнижчому щабелі владної піраміди і фактично позбавлена можливості впливати на державну політику, попри те, що саме керування державою і визначення напрямків подальшого поступу нації є її природною функцією і її призначенням. Тоді скажіть, будь ласка, чи може подібний стан речей забезпечити нормальний розвиток суспільного організму чи принаймні сприяти йому? Проте, на жаль, переважна більшість означеної національної еліти ні нашої, ні навіть більш розвинених плебсократичних країн, заблукавши серед примар привабливих, але брехливих, лицемірних і порожніх за змістом ліберастичних гасел і фальшивих цінностей, наразі не здатна усвідомити ні згаданої реальної владної вертикалі, ні свого принизливого місця у ній. А між тим, ця схема владної вертикалі наочно і яскраво демонструє брехливість «демократичних» гасел – у даному випадку гасла «рівність». Я вже не кажу про те, яким глузуванням виглядає гасло «братерство» у суспільстві, побудованому на капіталістичному способі господарства, одним з головних неписаних законів якого є принцип «людина людині – вовк». Втім, справжню сутність «ідеалів демократії» і зокрема «свободу, рівність, братерство» ми вже розглянули докладно у першому розділі.

Відтак, озброєння національної еліти націоналістичною ідеологією є другим (а за хронологією, мабуть, першим) завданням націоналізму. Адже недостатньо констатувати факт необхідності знищення плебсократичної системи, яка вочевидь суперечить національним інтересам. Треба чітко усвідомлювати, що саме ми повинні будувати на її місці. Якими б геніальними не були провідники нації, що прийдуть до влади, без докорінних системних змін їм не вдасться ні підняти націю з колін, ні створити міцну процвітаючу державу, здатну протистояти будь-яким як зовнішнім, так і внутрішнім загрозам. Якщо й будуть якісь успіхи у цьому плані, вони носитимуть лише тимчасовий характер, а Україна так і зостанеться на другорядних ролях об’єктом впливу однієї з наддержав. А тому задамося питанням: чи влаштовують нас подібні перспективи?

Насамперед, вони мають не влаштовувати національну еліту, яка, прагнучи до якісних зрушень у суспільстві, мусить нарешті збагнути, що тільки націоналістична ідеологія торує шлях до подолання усіх наведених вище потворних вад плебсократії. А озброївшись сама національною ідеєю, має нести цю ідею в народні маси, позбавляючи їх хибних уявлень про принади «демократичного» світу. Владу важливо не лише здобути – не менш важливо її утримати, причому бажано назавжди. А це неможливо зробити, не спираючись на широку підтримку народу. В іншому разі, пануванню національної еліти буде легко покласти край як ззовні, так і зсередини країни – ми вже зараз спостерігаємо активну боротьбу провідників неоглобалізму з так званим «глобальним політичним пробудженням», яке по суті являє собою ніщо інше як піднесення національної свідомості народів, що не бажають миритися з диктатом наддержав. Ми бачимо, як спецслужби наддержав вміло роздмухують і провокують внутрішні конфлікти у таких країнах, а подекуди не гребують і відкритою військовою експансією, намагаючись будь-що повернути їх в орбіту впливу Глобальної Імперії. Сила нації в її єдності, а тому згуртованість навколо національної ідеї дозволить нації гідно протистояти потугам неоглобалістів нав’язати їй свій світогляд, свої цінності і своє панування. Ясна річ, мова тут йде саме про націю – про народ, а не про біомасу, бо жодній національній еліті не під силу накинути плебсу націоналістичну ідеологію, тобто примусити ставити державні інтереси понад особисті шкурні, проте національній еліті цілком під силу істотно змінити співвідношення плебсу і народу на користь останнього.

Вище ми вже з’ясували, що таке національна еліта і хто до неї належить, але досі не визначили, що таке народ як суспільна категорія, і що його відрізняє від плебсу. Не вдаючись до наукових (а точніше – псевдонаукових) означень, народ – це всі ті, хто має національну свідомість, а не шлункову, хто відчуває себе невід’ємною частиною єдиного національного організму, всі ті, для кого родові цінності мають вищий пріоритет за «загальнолюдські». Виходячи з цього було б помилкою розглядати народ у вузькому, суто етнічному контексті. Скоріше, це поняття ментальне, хоча, безумовно, до нього перш за все (і це цілком природно) слід віднести представників титульного етносу.

Війна засвідчила, що не лише етнічні українці є носіями українського національного менталітету. Ми вже говорили про те, що представники інших націй стали на захист України з різних міркувань, проте, безперечно, частина їх позиціонує себе українцями, живучи в Україні серед українського народу. Таке явище не є чимось дивним чи надзвичайним, і на підтвердження цьому можна навести чимало історичних прикладів. Пригадайте хоча б ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга, який взяв собі ім’я Василь Вишиваний і присвятив своє життя боротьбі за волю України. Так само і багато етнічних українців, що мешкають у Московії і навіть в Україні на теренах, які перебувають під московським впливом, виховані у комплексі національної меншовартості, втратили власну національну ідентичність і перетворилися на ментальних москвинів або ж їх слухняних ментальних рабів. Це вже не українці – це хохляцька біомаса, а тому й не дивно, що зараз вони на боці ворога. І цей факт також свідчить про те, що ментальний чинник все ж є вирішальним порівняно з етнічним у визначенні належності окремої людини до того чи іншого народу. Хоча й, повторюю, найбільш природним є поєднання обох чинників.

Проте так само було б помилкою давати терміну «народ» надто широке тлумачення (як це люблять робити наші «демократичні» демагоги), причисляючи до нього всі інші етнічні групи, що нібито «історично» проживають на нашій землі. Одна річ, коли людина, що належить до іншого етносу, постійно мешкає у першопочатково чужорідному для неї середовищі, не маючи тісних повсякденних зв’язків з представниками власної етнічної спільноти – вона з часом набуває ментальних ознак того народу, серед якого проходить її життя, під впливом побутового, культурного, духовного та мовного факторів, поступово пристосовуючись до оточення. Це є природний процес асиміляції, тому й правомірно вважати, що в даному разі етнічний чинник має другорядне значення. Тут мушу відзначити, що в асиміляції окремих одиниць велику роль відіграють і суб’єктивні моменти: причини потрапляння в чужорідне середовище, особисті ментальні якості (зокрема, прив’язка до власних родових цінностей), особисті стосунки з оточенням, рівень добробуту як цього оточення, так і народу в цілому, ставлення цієї людини до менталітету і культури народу, в середовище якого вона потрапила.

І зовсім інша річ, коли ми маємо справу з так званою територією компактного проживання. Наочний приклад – ті ж москвини на сході України, якими заселялися винищені радянським голодомором українські села. Стосовно великих промислових міст, то тут московські пролетарі з’явилися і створили етнічну перевагу над українцями ще за часів царської Московії внаслідок індустріального розвитку наприкінці ХІХ ст. Московські селяни-нероби, нездатні працювати на землі, масово подавалися в міста в пошуках засобів для існування, тоді як українського селянина важко було відірвати від землі, яка його цілком достатньо годувала не лише завдяки родючості, а й, насамперед, завдяки природній працьовитості українця. Не забуваймо також, що землеробство – це різновид діяльності, на якому сформувалася сама українська нація, а отже воно є невід’ємною частиною української культури і менталітету. Таким чином, на сході України виник потужний осередок етнічних москвинів, який за всебічної підтримки центральної московської влади (що монархічної що комуністичної) невпинно насаджував «малоросам» свою мову, свою культуру (а точніше – її відсутність) і свій менталітет. Відтак, левова частка етнічних українців на тих теренах потрапила під вплив московської ментальної матриці. На жаль, така картина зберігається і донині, бо з часів отримання незалежності українська держава не зробила жодного кроку для її виправлення. Нащадки окупантів продовжують поводитися на нашій землі як окупанти, логічним результатом чого і стали анексія Криму та постання промосковських лугандонських «республік». То чи можна (і чи варто?) вважати нащадків окупантів та їхніх посіпак частиною українського народу?

Дещо складнішу ситуацію маємо з кримськими татарами. Вони не накидають українцям ні власної культури, ні релігії, ні менталітету. Більше того, в ситуації, що склалася у зв’язку з московською військовою інтервенцією, кримськотатарський народ практично стовідсотково, причому дуже активно, виступає в ролі союзників України. Поза сумнівом, це все так, і за це йому наша щира шана, честь і слава. Проте, це не є і не може слугувати приводом, аби поступатися власними національними інтересами.

Почнемо з того, що назвемо речі справжніми іменами, як і повинно бути в будь-якому суспільстві, що збирається жити згідно законів Прави, а, отже, й с прав едливості. Прийнято вважати, що татари є корінним населенням Криму. Та хіба це дійсно так? Мушу відзначити, що існує така «історична традиція», за якою корінним населенням вважається передостанній завойовник. Годі й говорити про якусь історичну справедливість чи логіку здорового глузду в подібному «науковому» підході. А між тим, саме таку ситуацію ми й маємо у випадку з кримськими татарами. З’явившись на руській землі разом з військом Чингізхана у ХІІІ ст., татари продовжили панувати в Криму і після занепаду Золотої Орди, перенісши туди центр своєї імперії. Втративши контроль над рештою території Русі, Кримське ханство, проте, залишило у своєму підпорядкуванні Московію, яка сплачувала йому данину аж до 1700 р. І той факт, що татари завоювали споконвічно руський Крим на 5 сторіч раніше за москвинів, аж ніяк не дає їм підстав претендувати на звання корінного населення. Так само, до речі, як і грекам, що будували свої поліси у Північному Причорномор’ї з дозволу правителів Русі для пожвавлення торгівлі ще за багато віків до Чингізхана. Так само, як і німцям – нащадкам готів, які побажали залишитися і оселитися у Криму (знов-таки з дозволу руських князів) після вигнання готського війська нашими предками.

Але повернімося до татар. Розібравшись із питанням про корінне населення, з’ясуємо національні інтереси татар і їхню мотивацію щодо прихильності до української держави. Пам’ятаємо, що у минулому столітті в епоху правління радянського диктатора Сталіна кримськотатарський народ зазнав жорстоких репресій і був виселений з Криму. Повернувся він на «батьківщину» лише в часи передсмертної агонії Радянського Союзу чверть століття тому, тож татари ще не забули, що собою являє «братня» рука Москви. Але, я впевнений, не забули вони і період свого розквіту в духовно спорідненій Османській Імперії, і стосунки з українським козацтвом, відтак не може бути й мови про якісь дружні історичні зв’язки татар з українцями.

Так, з тих пір сплило багато часу, і світові реалії дуже змінилися, проте виникає цілком слушне питання: чому зараз кримськотатарський народ і його еліта тяжіють до української держави? Насправді, відповідь доволі проста і абсолютно очевидна: жити в слабкій ліберастичні Україні їх влаштовує значно більше, ніж у жорсткій тоталітарній Московії з точки зору можливості реалізації власних національних інтересів. А ці інтереси полягають, насамперед, у перспективі об’єднання з ісламськими братами-турками – нащадками Османської Імперії (щойно ми вже говорили про період розквіту Кримського ханства). І, ясна річ, втілити подібну мрію, перебуваючи у ярмі московської диктатури, виглядає справою практично нездійсненною порівняно з теперішньою безхребетною плебсократичною українською владою. Тому варто очікувати, що як тільки Україна стане на шлях побудови потужної національної держави (а іншого варіанту в неї просто немає), то дружнє ставлення кримських татар одразу ж зміниться у негативний бік. Татари, безперечно, пручатимуться зростанню українського націоналізму, хоча при цьому самі є переконаними націоналістами, як, власне, і будь-яка ісламська нація – адже іслам, на відміну від християнства, ніколи не ставив за мету знищення родових цінностей. Тож маємо чітко усвідомлювати: в разі виникнення української націократії ми неминуче отримаємо конфлікт національних інтересів з кримськими татарами і з рештою етнічних груп, що компактно проживають на території України, як вже згадані москвини або ж угорці у Закарпатті. І тут я хочу нагадати те, що казав на початку розділу: в домі повинен бути лише один господар, і в Україні бути господарем має законне історичне право лише український народ.

Якщо ми дійсно збираємося будувати українську національну державу, то, називаючи речі справжніми іменами, мусимо чітко визначити всі інші етноси, що мешкають на теренах України, як плебс. Саме такий статус мали інородці в демократичних державах стародавнього світу, в яких існувала жорстка суспільна ієрархія. Я вже бачу, як готуються ліберастичні демагоги повісити на мене ярлик ретрограда, який пропонує замість суспільного прогресу повернути історію людства у темряву сивої давнини. Проте, панове, це зовсім не так, і в дійсності я пропоную брати від кожного суспільно-політичного ладу все, що сприяє розвитку цивілізації, на заміну тих, нехай і зовнішньо привабливих форм, внутрішня сутність яких спрямована на деградацію як окремої особистості, так і народів в цілому. Адже є істини, які не змінюються з плином часу, і однією з таких істин є необхідність суспільної ієрархії, що базується на безумовній владі національної еліти.

Ті ж таки прибічники плебсократії одразу ж заверещать про принципи рівності і соціальної справедливості. Скажіть, будь ласка, шановне панство, а чи працюють означені принципи у плебсократичних країнах? Якщо хтось дасть ствердну відповідь на це питання, то він або ж відверто бреше, або ж перебуває у полоні ілюзій, породжених ліберастичної пропагандою. Вище я вже навів і обґрунтував схему владної вертикалі, за якою функціонують держави плебсократії, тож, виходячи з даної схеми, говорити про якусь рівність чи соціальну справедливість – це по суті корчити із себе блазня. Відтак, констатуємо факт, що «демократичний» устрій є насправді не менш ієрархічним, ніж будь-який інший, включаючи й держави стародавнього світу, а рівність та соціальна справедливість існують хіба що на папері, в гаслах і теревенях ідеологів та хворобливій уяві адептів сучасної «демократії».

Отже, дотримання національних інтересів титульної нації, заради яких і має існувати та функціонувати національна держава, вимагає надання національним меншинам статусу плебсу. Особисто я з величезною повагою ставлюся до кримськотатарського народу, більше того – я вважаю, що українцям є чого в нього повчитися, особливо у справі відстоювання власних національних інтересів, особливо у нинішньому здеградованому стані української нації, проте, як казали давні греки: Платон мій друг, та істина дорожча. Тому українська національна еліта повинна, не вагаючись, відкинути недалекоглядні популістські гасла сучасних псевдонаціоналістів щодо пропорційного представництва всіх народів, що населяють Україну, у вищих органах державної влади.

Короткозорість подібного підходу видно неозброєним оком: адже кількість українців, у родинах яких народжується переважно 1 – 2 дитини, невпинно падає, тоді як, скажімо, кримським татарам традиційно притаманні багатодітні сім’ї. і якщо зараз частка українського населення (близько 80%) дозволяє засвідчити домінуючі позиції української нації, то, з огляду на наявні демографічні тенденції, на момент ймовірного приходу до влади справжньої національної еліти через кілька десятків років це співвідношення буде зовсім невтішним. Врахуйте також, що наслідки теперішньої недолугої національної політики (а скоріше навпаки – цілеспрямовано зверненої на ліквідацію домінування титульної нації, що цілком відповідає прагненням неоглобалістів, а тому саме така політика здійснюється в усіх країнах «демократичного» світу, підконтрольних Глобальній Імперії) дадуться взнаки лише років за 20, коли народжувані зараз діти стануть дорослими громадянами, і Україна опиниться геть у сумному демографічному становищі. Таким чином, в разі проголошення у програмних засадах пропорційності представлення різних національностей у керівних державних структурах, українська національна еліта стане заручником власних ідеологічних помилок і підставить під удар не лише націоналістичну ідеологію, але й майбутнє української нації. І тоді вже буде занадто пізно вносити засадничі корективи, бо зміна правил у процесі гри з одного боку скомпрометує націоналістичну ідеологію як позбавлену стійких принципів, а з іншого – призведе до значних активних невдоволень національних меншин, старанно роздмухуваних і зовнішніми, і внутрішніми ворогами української націократії, що (особливо на початкових стадіях її становлення) нестиме загрозу самому її існуванню.

Але справа, безперечно, не стільки в цифрах і демографічних тенденціях, скільки у самих принципах формування державної влади. Спробуймо суто гіпотетично уявити, абстрагуючись від кількісних співвідношень, вищий законодавчий орган, що являтиме собою конгломерат з національних представництв, кожне з яких, маючи власні національні інтереси, відстоюватиме їх, а, відтак, і тягнутиме ковдру на себе, нагадуючи героїв відомої байки Лафонтена – лебедя, рака та щуку, – що пхають воза кожен у свій бік. Чи можна за таких умов побудувати міцну державу, спроможну гідно та ефективно протистояти будь-яким зовнішнім і внутрішнім викликам? Відповідь на це питання можна легко знайти в аналогії з чинною українською владою, нездатною вирішити бодай найпростіших проблем українського суспільства. Вся різниця полягає лише в тому, що наразі замість уявних майбутніх національних представництв маємо справу із реальними сучасними олігархічними кланами, кожен з яких так само відстоює власні фінансові (замість національних) інтереси, так само тягнучи у свій бік віз державної політики. Відтак, пропорційне представлення національних меншин у керівних органах державної влади, як і взагалі їхня участь у державотворчому процесі, суперечить і національним інтересам українського народу, і фундаментальним засадам націоналістичної ідеології (одне безпосередньо випливає з іншого). Ще раз і ще раз повторюю слова нашого славетного пророка: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

Більш докладно основні аспекти національної політики майбутньої України розглянемо в наступному розділі, а зараз повернімося до розмови про демос і плебс.

Розібравшись нарешті з плебсом інородних, перейдемо до плебсу вітчизняного. Ясна річ, що ці дві категорії плебсу істотно різняться одна від одної, хоча обидві й підпадають під дане визначення за своїми ментальними характеристиками. Якщо чужорідний плебс може виявляти прихильність до родових цінностей (звісно ж, власного народу) і бути національно свідомим (знов-таки стосовно власного народу), то наш рідний український плебс навпаки – йому притаманна перевага «загальнолюдських» цінностей перед родовими (якщо останні взагалі присутні в його внутрішньому світі) і шлункова свідомість замість національної, або ж істотне домінування першої над другою. То чи може людина з подібним менталітетом і обивательським світоглядом, обмеженим власними побутовими інтересами (щонайбільше – інтересами вузькорегіональними), піднестися до мислення загальнонаціональними та державними масштабами і зробити якісний вибір на користь справжньої національної еліти? Ні, панове, не може!

Подібне обирає подібне. І доки владу обиратиме шлунковосвідома біомаса, доти й матимемо при владі нижчі касти – вайшів – торговців-ремісників. Плебс ніколи не обере у державне керівництво воїнів-кшатріїв, бо вони мислять зовсім іншими категоріями і мають зовсім інший, певним чином протилежний менталітет, чужий і незрозумілий для плебсу. Це відлякує плебс, тому він завжди віддасть на виборах перевагу вайшам, які сповідують ті самі цінності «повного корита», і по суті являють собою той самий плебс, не спроможний захищати державні інтереси всупереч дріб’язковим шкурним інтересам власного гаманця. Тому, щоб докорінно змінити ситуацію і мати змогу обрати якісно нову владу, пріоритетом діяльності якої стане захист держави і нації, необхідно зробити лише одну надзвичайно просту річ – позбавити плебс права участі у державотворчому процесі. В цьому, власне, і полягає третє з головних завдань націоналізму.

Якість обраної влади безпосередньо залежить від якості виборця, його фаховості принаймні у загальних стратегічних питаннях національного і державного розвитку, його розумінні причинно-наслідкових зв’язків соціальних явищ і процесів, його вміння бачити бодай найближчі перспективи. Поза сумнівом, плебс на це не здатен – пригадайте наведений у першому розділі приклад хворого пацієнта, якому ставитиметься діагноз і призначатиметься лікування загальним голосуванням всіх працівників лікарні, включаючи санітарок, прибиральниць, електриків, сантехніків тощо…

Нищівна кількісна перевага плебсу над демосом серед нашого електорату якраз і довела Україну до нинішнього стану глибокої всесторонньої деградації. Це – глухий кут, вихід з якого неможливий без докорінного зламу існуючого суспільно-політичного ладу: адже, з одного боку, загальне виборче право через вирішальне домінування плебсу унеможливлює прихід до влади справжньої національної еліти, а відтак гарантує вайшам безперервне перебування при владі, а з іншого – вайші, які очолюють соціальну ієрархію, напряму зацікавлені, щоб процес занепаду нації тривав і надалі для підтримання наявного співвідношення між плебсом і демосом, а відтак і збереження непохитності власного панівного становища. І тільки усунення плебсу від участі у державотворчому процесі спроможне розірвати це порочне замкнене коло і змінити існуюче status quo, що дозволить національній еліті утримувати владу, опираючись на підтримку народу. А з цього, в свою чергу, випливає ще один надзвичайно важливий і, до того ж, природний наслідок: на відміну від плебсократії, зацікавленої в перетворенні якомога більшої кількості народу на плебс, націократія, навпаки, зацікавлена в перетворенні якомога більшої кількості плебсу на демос – адже чим більшою буде частка народу, тим більшою буде підтримка націократичної держави з низів, тим міцнішою буде влада національної еліти, тим менше шансів буде як у зовнішніх, так і у внутрішніх ворогів здолати нашу націократію.

Усвідомлення цих простих істин спонукатиме національну еліту до створення у державі справжніх можливостей і системи стимулів для всебічного розвитку особистості, що врешті призведе до повномасштабного національного відродження і подальшого невпинного прогресу в усіх сферах суспільного життя, залишаючи позаду поступово деградуючі народи плебсократичних країн, які наразі перебувають на значно вищому щабелі.

Вочевидь, слово «плебс» занадто ріже слух толерастичного читача, вихованого на «демократичних» принципах загальної рівності. Особисто я не наполягаю на використанні саме цього терміну – лише пропоную його як такий, що існує з давніх давен і найбільш відповідає за змістом означуваному явищу, хоча й дещо гіперболічно. Попри те, що слово «плебс» має явно негативне емоційне забарвлення, його не треба розуміти так буквально і вкладати точнісінько такий самий зміст, як і в суспільствах стародавнього світу. Вживаючи термін «плебс», я не маю на власне зневажливе ставлення до нього, я лише констатую цілком об’єктивний факт, що, на мою думку, стимулюватиме левову частку даної суспільної категорії до самовдосконалення, щоб перейти на вищий соціальний рівень. Адже плебс, на відміну цього поняття в давнину – це не довічне тавро: в сучасному суспільстві ним має означатися стан світогляду, свідомості і менталітету людини на певний фіксований момент часу. Саме таким я хочу бачити і ставлення до плебсу з боку майбутньої української націократичної влади – не як до експлуатованого прошарку, а як до потенційних громадян, що потребують додаткової уваги держави в плані їхнього виховання: дбайливий господар повинен піклуватися про добробут усіх мешканців власної оселі. За людиною ж лишається право абсолютно добровільного вибору: чи надалі перебувати у плебейському стані, чи розвиватися до рівня повноцінного громадянина. І це, на моє глибоке переконання, набагато демократичніше, ніж лицемірна «загальна рівність» керованого стада плебсократичних країн.

Отже, в підсумку маємо 3 головні завдання, які ставить перед собою націоналізм:

1. Прихід до влади справжньої національної еліти;

2. Озброєння національної еліти націоналістичною ідеологією, поширення її в народні маси і згуртування нації навколо національної ідеї;

3. Усунення плебсу від участі у державотворчому процесі (в більш загальному вигляді – викинути з державотворчого процесу все, що заважає побудові могутньої самодостатньої країни і суперечить першим двом пунктам).

Власне, всі ці завдання я зазначив ще у другому розділі – зараз лише надав їх докладне обґрунтування. Виходячи з усього вищесказаного, отримаємо наступну схему ієрархії націократичного суспільства:

Попри всі наведені аргументи, передбачаю, як хором завиють прибічники ліберастії, побачивши запропоновані мною обмеження «громадянських прав і свобод». Та чи повинні ми заради забезпечення ілюзії свободи шлунковосвідомої біомаси жертвувати інтересами держави, її силою і фактичною незалежністю? Ні, панове, я з цим не згоден.