Націократія vs Глобальна Імперія

У попередніх розділах ми приділили чимало уваги вадам плебсократичної суспільно-політичної формації, лицемірству і брехливості її зовнішньо привабливих гасел, за якими криється її справжня огидна деградаційна сутність. Проте, пересічній людині й досі важко уявити, що сучасна «демократія» вже дихає на ладан і не здатна відігравати тієї провідної ролі у світі, яку вона відігравала ще 20-30 років тому, і яку їй відводили провідники та ідеологи Глобальної Імперії. Втім, це дійсно так, і цей беззаперечний факт констатує не якийсь теоретик-демагог, а людина, чиїми руками (а точніше – мізками) творилася геополітика останньої чверті ХХ століття:

«Сьогодні, через двадцять років, мало хто бачить Євросоюз серйозним політичним гравцем в найближчому майбутньому, і панівне становище Америки на світовій арені теж під знаком питання. Оскільки Захід більше не здатний діяти як єдине ціле, довговічність його політичної спадщини також сумнівна. Канув у Лету той нетривалий період, коли здавалося, що Захід залишить світу у спадок міжнародну демократію, мир в усьому світі і громадську угоду, яка влаштує всіх. Проте перерозподіл світових сил, глобальне політичне пробудження, що відбивається на застосуванні цих сил, а також сумні наслідки нещодавніх зовнішньополітичних дій США і зростання сумнівів відносно життєспроможності американського ладу в сукупності сильно похитнули віру в цю благополучну спадщину Заходу» (Збігнев Бжезинський «Стратегічний погляд: Америка і глобальна криза»).

Там же пан Бжезинський відзначає (я вже наводив цю цитату у ІІ розділі):

«Хоча яскраво вираженої ідеологічної альтернативи Сполученим Штатам в цьому столітті ще не з'явилося, якщо американська система втратить в очах громадськості свою актуальність, її цілком може затьмарити своїми успіхами китайська».

Як бачимо, один з найвидатніших політичних стратегів сучасності недвозначно натякає на безперспективність західної «демократії» як законодавця світової політичної моди і передрікає їй в недалекому майбутньому втрату провідних позицій, віддаючи перевагу державам, побудованим на принципах, дуже далеких від демократії. Що це означає у глобальному масштабі? Не лише дискредитацію на світовому рівні «демократичних цінностей» та ідеалів, а й неминучий крах Глобальної Імперії.

Чим же так істотно відрізняється державний устрій Китаю, який, на думку пана Бжезинського, має всі шанси на роль нового світового лідера, від західної плебсократії? Насамперед тим, що при владі в Китаї перебуває справжня національна еліта, а відтак державна політика підпорядкована інтересам не окремих фінансово-олігархічних кланів, а інтересам самої держави і нації. Отже, Китай є націократичною країною. Те саме можна сказати про Японію і Корею, те саме можна сказати про Ізраїль.

Можливо, читач пам’ятає, особливо у перші роки «незалежності» України, які запеклі дискусії точилися навколо питання про економічну модель. Власне, ці недолугі балачки тривають і донині, і провідні фахівці-економісти наввипередки розпинаються про японське чи корейське, чи китайське «економічне диво», сперечаючись про переваги тієї чи іншої економічної системи і пропагуючи її впровадження в Україні. Це дійство напрочуд нагадує сюжет відомої байки «Музики». Мабуть, читач пам’ятає і мораль цієї байки в інтерпретації Леоніда Глібова: «Хоч десять раз пересідайте, немає хисту – от і все». Тож проблема, звісно, не в економічній моделі, а, перш за все, у державній владі: кому вона належить – чи вайшам, які, дбаючи лише про власний бізнес, служать чужинській еліті, чи справжній національній еліті, що відстоює інтереси держави і нації.

Але форма державного правління у плебсократичних і націократичних країнах цілком може й не мати разючих зовнішніх відмінностей, що, здавалося б, повинно в підсумку привести до ідентичних результатів. Наприклад, в Японії формально панує така сама «демократія», як і на Заході. Та чи багато ви знаєте в Японії іноземців, що обіймають керівні посади в державних структурах або володіють бізнесом? Чи багато в Японії проживає етнічно чужорідних елементів з повноправним японським громадянством? Отже, шукати різницю потрібно не стільки у якихось зовнішніх проявах, які є наслідками, скільки у глибинній внутрішній сутності державної системи, яка є причиною. Якщо націократичне суспільство ґрунтується на пріоритеті родових цінностей, то «демократичне» – на пріоритеті цінностей «загальнолюдських», що врешті і дозволило провідникам «богом обраного народу» (які самі, ясна річ, сповідують родові цінності) побудувати під власним керівництвом Глобальну Імперію, збивши в одне стадо ті народи, в яких їм вдалося придушити родовий менталітет спершу за допомогою накинутої штучної християнської релігії, а тоді (довершуючи справу) – фальшивих ідеалів «демократії». В цьому і полягає головна відмінність націократичного і плебсократичного світоглядів, націократичної і плебсократичної держави.

Непримиренна боротьба між цими двома світоглядами і лежить в основі сучасної геополітичної ситуації і розподілу сил на світовій політичній арені. З одного боку, Глобальна Імперія намагається утримати свої здобутки і певну перевагу шляхом реалізації принципу «розділяй та володарюй», про що вже йшлося у ІІ розділі, а з іншого боку – триває і набирає обертів антиімперський процес глобального політичного пробудження, який засвідчує зростання національної свідомості серед народів і їх прагнення до незалежності і самовизначення. І від результату цієї боротьби залежить майбутнє людської цивілізації – чи виявиться вона спроможною подолати всесвітнього монстра, який вже поставив людство на межу тотальної деградації і фізичного знищення; чи виявиться вона спроможною створити нову потужну вільну спільноту вільних народів замість теперішніх потворних і неефективних форм, таких як ООН та інших подібних інструментів Глобальної Імперії. Багато в чому доля означеного світоглядного протистояння залежатиме від позиції України, що наразі опинилася в його епіцентрі.

Втім, поки що облишимо Україну і продовжимо розмову про геополітичне протиборство націократії і плебсократії. Попри військову та економічну перевагу Глобальної Імперії, її шанси на перемогу виглядають доволі примарними, особливо якщо врахувати високий моральний дух і згуртованість у націократичних суспільствах. На моє переконання, обивательський світогляд плебсу, вихований ідеалами «демократії» і християнськими догмами покори і смирення, неминуче обумовить остаточну поразку неоглобалістів.

Власне й зараз, у подіях навколо московської агресії в Україні, спостерігається цілковита нездатність західної демократії протиставити цій агресії (завважте – лише однієї, до того ж значно слабкішої за військовим та економічним потенціалом країни) щось більш істотне, ніж «глибоке занепокоєння» і бутафорні економічні санкції. До речі, щодо «санкцій», дуже цікаво і показово, що вони мали ефект, абсолютно протилежний очікуваному лідерами «демократичного» Заходу: палиця виявилася, як то кажуть, «об двох кінцях», і, замість того, аби вплинути на очільників Кремля через прогнозоване невдоволення населення погіршенням матеріального становища, викликаним означеними санкціями, хвиля невдоволення політикою влади охопила західний плебс, чий гаманець постраждав від згортання торгівельно-економічних стосунків з Московією, що одразу ж позначилось на рейтингу популярності західних політиків серед власного електорату і примусило їх, дбаючи не про державну безпеку і не про захист ідеалів демократії, а про подальшу політичну кар’єру, безпосередньо залежну від згаданого рейтингу, пом’якшити риторику по відношенню до московської агресії. Тоді як москвини, виховані майже на родових цінностях (точніше – на маніакальній шовіністичній ідеї «Третього Риму»), отримавши внаслідок санкцій відчутний удар по економіці, а, відтак, і добробуту, практично не змінили підтримки політики державного керівництва, що дозволило Кремлю відверто розсміятися в обличчя недолугій західній «демократії» у відповідь на впроваджені санкції, здобувши таким чином вагому ментальну перемогу над Заходом.

Інша справа, що власне такого перебігу подій і домагалися провідники Глобальної Імперії, про що ми вже докладно говорили у ІІ розділі цієї праці. І тут читач може мені заперечити, що «демократичний» світ зовсім інакше б реагував і одразу б знайшов, що протиставити реальній зовнішній загрозі, на відміну від наявної ретельно спланованої і талановито розіграної клоунади, спрямованої на відновлення колишнього імперсько-мілітарного статусу Московії. Дозвольте, панове, не погодитись із таким твердженням. Річ у тім, що для втілення заданого сценарію неоглобалістам навіть не довелося застосовувати якихось важелів впливу на очільників «демократичних» країн – дійство розгорталося і продовжує розгортатися абсолютно природним шляхом, оголивши всі вади плебсократії, її наскрізь прогниле, морально і духовно здеградоване єство і цілковиту нездатність вирішувати проблеми глобального масштабу.

Поза сумнівом, за бажання «демократичний» світ міг би легко впоратись із загарбницькими імперськими амбіціями Московії, але чи здатен він протистояти справжньому супротивнику, значно потужнішому не лише за військовим потенціалом, а й за економічним? Якщо навіть розглядати економіку у її нинішньому стані, не враховуючи сталих тенденцій, що свідчать явно не на користь Глобальної Імперії, ймовірна націократична коаліція має в своєму розпорядженні достатньо ресурсів, щоб у разі необхідності суто економічними засобами спричинити колапс західної економіки. Як ми вже відзначали, економічні санкції – це палиця об двох кінцях, бо тісні взаємозалежні експортно-імпортні зв’язки охоплюють практично всі розвинені країни в обох таборах через надзвичайно високий рівень інтеграції світової економіки. Але приклад економічних санкцій проти Московії наочно продемонстрував незрівнянно більшу вразливість «демократичного» суспільства до матеріальних проблем. Народи націократичних країн, звиклі до значно аскетичнішого способу життя, ніж розбещений західний плебс, спроможні набагато стійкіше пережити серйозні економічні потрясіння, які неодмінно викличуть масові хвилі невдоволення в державах західної «демократії». Відтак, «демократичний» світ змушений буде вести війну на 2 фронти і боротися не лише із зовнішнім ворогом в обличчі націократичного альянсу, а й долати супротив народів власних країн. Це, на мою думку, може стати вирішальним фактором у протистоянні націократії і плебсократії, який врешті обумовить неодмінну поразку останньої.

У зв’язку з цим може виникнути питання: чому ж з огляду на вищенаведені міркування і викладки та застереження таких авторитетних політиків, як Збігнев Бжезинський, неоглобалісти не відмовляться від загниваючої і безперспективної «демократії» і не розпочнуть активний пошук нових, більш ефективних форм суспільно-політичного устрою? Відповідь проста і очевидна: вони не мають іншого вибору, адже тільки плебсократія дозволяє «богом обраним» утримувати під контролем населення і уряди своєї імперії.

Але ця ж таки плебсократія прирікає неоглобалістів на поразку в боротьбі з глобальним політичним пробудженням, саме тому вони й вимушені були вдатися до відчайдушного кроку поновлення імперського статусу Московії, що дасть змогу завдяки контрасту з дикою ордою подовжити агонію здихаючої «демократії» і, принаймні на деякий час, зберегти Глобальну Імперію в її нинішніх кордонах. Окрім того, ілюзія військової загрози з боку Московії як наслідок поновлення її імперського статусу дозволяє державам Заходу істотно збільшити оборонні витрати, а відтак і наростити збройний потенціал, не викликаючи обурення населення, наляканого агресивною мілітаристичною політикою Кремля. Також імперський статус Московії створює ймовірність використання її в разі необхідності для завдання по країнах націократії ядерного удару. Навряд чи це зупинить Китай, вже зараз повністю готовий (і технічно, і морально) до світової війни із застосуванням ядерної зброї, проте цілком може позбавити його ймовірних союзників серед решти націократичних держав. Але, повторюю, всі щойно відзначені можливості дадуть неоглобалістам лише тимчасову перевагу і здатні лише ненадовго відтягнути неминучий крах Глобальної Імперії.

Напевне, дехто здивується, чому я, розглядаючи світоглядне протистояння плебсократії і націократії, Московію, суспільство якої побудоване на родових цінностях, і яку аж ніяк не можна звинуватити у прихильності до «демократії», відношу до табору неоглобалістів, що згуртували під своїм керівництвом плебсократичні країни, народи яких виховані на «загальнолюдських» цінностях? Чи немає тут суперечності логіці і здоровому глузду? Ні, панове, немає. Хоча, на перший погляд, здавалося б, певна ідейна спорідненість, яка базується на родових цінностях, повинна була б розташувати Московію і Китай по один бік барикад, про що мають свідчити нинішні нібито дружні стосунки між обома державами. Проте за цією показною дружбою криються серйозні проблеми у взаєминах, які рано чи пізно дадуться взнаки з ефектом стисненої пружини, яка наразі поки що продовжує непомітно стискатися. Досвідчений читач може пригадати, що навіть за часів СРСР, в епоху «протистояння» комуністичної і капіталістичної систем, Радянський Союз і Китай, які обидва прямували до «світлого комуністичного майбутнього», не виглядали союзниками. Китай провадив незалежну від Кремля (очільника соціалістичного табору) політику, більше того – мали місце прикордонні військові конфлікти між цими країнами. Тож і зараз протиріччя між ними нікуди не зникли. І справа, ясна річ, не лише в територіальних претензіях. Китай обрав власний шлях розвитку і будує націократичну державу, стрімко нарощуючи свою політичну вагу і частку у світовій економіці.

В чому ж корінна світоглядна відмінність Московії від Китаю, яка не дозволяє обом великим ядерним державам стати справжніми союзниками? Річ у тім, що Московія в дійсності не є націократичною країною. Вище ми вже говорили, що ніколи впродовж усієї історії москвини не керували своєю державою – на її чолі завжди стояла чужинська еліта, яка використовувала московський люд в якості гарматного м’яса для реалізації власних владних амбіцій. З 1917 р. внаслідок Жовтневого перевороту до влади під комуністичними гаслами прийшли юдеї, замінивши на вершині державної піраміди татарську і німецьку аристократію, що врешті й обумовило підпорядкування Московії інтересам Глобальної Імперії. А зомбовані шовіністичною імперською пропагандою пересічні москвини здебільшого навіть уявлення не мають, кому насправді служить накинута їм хвороблива ідея «Третього Риму», а, відтак, і вони самі. Тож не може бути й мови про якусь московську націократію. Так само і навпаки – Японію, що має зовнішньо-формально демократичний устрій, не можна ставити в один ряд з «демократичними» країнами Заходу, підконтрольними провідникам неоглобалізму, оскільки за своєю внутрішньою сутністю в Японії панує націократія, якою керує власна справжня національна еліта.

Розібравшись із співвідношенням сил на світовій політичній арені, перейдемо до місця і ролі України. Вище ми вже відзначали, що результат світоглядного протистояння плебсократії з націократією, що наразі перебуває у стані нестійкої і надзвичайно хиткої рівноваги, багато в чому залежатиме від шляху, який обере наш народ. І треба сказати, що вибір в українців не такий вже й великий: або ж зберегти чинну «демократичну» систему, залишившись у статусі напівколоніального придатку (це – в найкращому випадку!) Глобальної Імперії (байдуже, якої саме її частини – Московії чи ЄС) і приректи себе на рабське існування під владою чужинської еліти, подальшу деградацію і, врешті, повну асиміляцію і втрату національної ідентичності; або ж скинути плебсократичне ярмо і почати розбудову національної держави, що врешті призведе до повномасштабного національного відродження і виходу України на провідні позиції у геополітиці, обумовленого роллю України як вирішального фактору, який схилить чашу терезів на бік націократії і, відтак, забезпечить їй перемогу над неоглобалізмом.

Деякі песимісти, напевне, висловлять сумнів, що Україна обере саме націократичних шлях, бо, мовляв, необхідна для цього перебудова свідомості українського суспільства, з огляду на її нинішній стан, є абсолютно нереальною. В дійсності це не так, бо українцям, власне, нічого особливого і надприродного й не треба робити – лише підтримувати природний процес глобального політичного пробудження, властивий сучасній світовій спільноті. Та й «завдяки» московській інтервенції в Україні здійнялася небувала хвиля підйому національної свідомості, з якою діюча плебсократична влада намагається боротися усіма можливими засобами, про що ми вже докладно говорили у перших розділах. Та навіть без цієї хвилі результати виборчих кампаній останніх 10 років яскраво свідчать про невпинне зростання прихильності українського електорату (причому, у геометричній прогресії) до «політичних» партій, що використовували у своїх програмних засадах націоналістичну риторику.

Ясна річ, не варто ідеалізувати ні взаємини у таборі націократичних країн, який наразі можна називати табором лише умовно, характеризуючи цим терміном поки що тільки напрям вектору опору спільному ворогу, ні сам процес глобального політичного пробудження – адже не всі країни, що стали на цей шлях, обрали націократію. Проте, як на мене, це лише питання часу, бо саме життя примусить народи, які виявили небажання коритися владі Глобальної Імперії, пристати на націократичні засади побудови власних держав – інших опцій просто не існує.

Багато кому також може здатися нереальною спроможність української національної еліти утриматися при владі в разі її здобуття. І на перший погляд подібні сумніви виглядають цілком обґрунтованими: з одного боку, Україна перебуває у ворожому оточенні, затиснута, як географічно та економічно, так і ментально, між двома полюсами Глобальної Імперії – ЄС і Московією; з іншого боку, не можна скидати з рахунку можливостей внутрішніх, ворожих до націократії, сил. Насамперед, сюди треба віднести фінансові ресурси олігархату, який не шкодуватиме коштів на реставрацію своєї влади і спонсуватиме і теракти, і відкритий збройний опір, і інформаційну війну проти націократії, бо знає, що вкладені гроші в разі успіху повернуться з величезними відсотками через нещадну експлуатацію народу і обкрадання держави. Окрім того, не забуваймо й про інертність свідомості населення, вихованого на ідеалах «демократії» і пріоритеті «загальнолюдських» цінностей. Тому шлунковосвідома біомаса, позбавлена права участі у державотворчому процесі і невдоволена таким станом речей, також являтиме серйозну загрозу на початкових стадіях становлення націократії. Хоч ця частина соціуму є за своєю природою суспільно пасивною, її активність старанно роздмухуватимуть і намагатимуться використати у спробі реваншу і відновлення плебсократії як внутрішні, так і зовнішні вороги.

Всі щойно наведені міркування, безперечно, налаштовують на песимістичний лад. Проте в дійсності не все так погано, як здається на перший погляд. Як тільки Україна вийде з-під контролю Глобальної Імперії з приходом до влади справжньої національної еліти і візьме курс на розбудову національної держави, вона одразу ж здобуде необхідну для виживання в умовах суцільного ворожого оточення підтримку і щирих могутніх союзників в обличчі провідних націократичних країн, таких як Китай та Японія. Безперечно, посильну допомогу – і дипломатичну, і матеріальну, і військову – нададуть і інші націократичні держави, виявляючи антиглобалістичну солідарність. А звідси випливає і напрям головного зовнішньополітичного вектору нової України – дружба і співпраця з країнами націократії. Паралельно з цим не менш важливим є розвиток тісних взаємин з націоналістичними рухами і політичними силами держав, підконтрольних Глобальній Імперії – адже послаблення ворога зсередини є пріоритетним стратегічним завданням. Навіть зараз, у військовому протистоянні московській агресії, ми бачимо, як націоналісти різних народів – і білоруси, і чеченці, і грузини, і хорвати, і навіть справжні московські націоналісти – воюють на боці України. Тож перефразовуючи відоме комуністичне гасло, можна сміливо без перебільшення сказати: «Націоналісти всіх країн, єднайтеся!» – єднайтеся проти спільного ворога – Глобальної Імперії «богом обраних», що своїми брудними іграми і ненаситною жадобою світового панування поставила людську цивілізацію під загрозу тотального знищення. Що ж стосується України, то її географічне положення, природні ресурси, економічний, духовний та інтелектуальний потенціал, нинішня її роль, як епіцентру геополітичного конфлікту, і майбутня національна революція в самому серці Глобальної Імперії підносять її значення до рангу основної цементуючої сили, навколо якої гуртуватиметься весь націократичний табір.

Нарешті, останній і головний аспект, який я хочу розглянути в загальних рисах у цьому пункті – державно-політичний устрій української націократії. Насамперед, постає питання: чи варто винаходити велосипед, і чи не можна взяти вже готові форми, які довели свою життєспроможність і ефективність у передових націократичних країнах. Але якщо пильно придивитися, то можна побачити, що в кожній із цих країн політичні моделі істотно різняться одна від одної. Справа в тому, що національні еліти, які очолюють ці держави, обираючи форму правління, враховують і національний менталітет власних народів, і історичні традиції, і стан суспільства на даний момент, не забуваючи при цьому переймати позитивний досвід інших держав, що в сумі й забезпечує соціальний та економічний прогрес, гармонійний розвиток народів і країн і вихід їх на провідні ролі.

Всі щойно зазначені фактори мусить враховувати і наша національна еліта при конструюванні і побудові моделі української націократії, яка з означених причин матиме суттєві відмінності від східних аналогів. Адже і український менталітет, і культура, і історичний шлях розвитку, і історичні традиції, і нинішній стан українського суспільства дуже і дуже відрізняються від народів націократичних країн Сходу. Особливу увагу необхідно звернути на останній чинник. Підміна цінностей (родових на «загальнолюдські»), яка відбулася внаслідок впровадження християнства, продовжилася внаслідок втрати державності і остаточно завершилася внаслідок переходу до плебсократії, призвела до моральної і духовної деградації українського народу і відсторонення від державотворчого процесу справжньої національної еліти. Тоді як східні народи завжди лишалися вірними пріоритету родових цінностей, завдяки чому збереглася унікальна культура і традиції, зберігся і високий рівень організації суспільства, а тому націократія стала цілком природною формою державного правління. «Націоналізм не обмежує себе ніякими «загальнолюдськими» приписами «справедливості», милосердя й гуманізму, уважаючи, що вони можливі до здійснення тільки в умовах взаємності. Натомість, прийняті абсолютно й застосовані до ворогів – вони часто стають джерелом внутрішнього розкладу й причиною національної поразки. Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює – це основна заповідь ідеології українського націоналізму», – писав наш класик М. Сціборський.

Українцям же, щоб досягти такого рівня, необхідно ще подолати непростий, тривалий і тернистий шлях. Наша націократія на початковому етапі повинна не підтримувати наявний стан і тенденції суспільних процесів, як це має місце у провідних націократичних державах Сходу, а, навпаки, змінити стан і вектор означених процесів на протилежний. Україні потрібно припинити деградацію народу і розпочати національне відродження, змінити шлункову свідомість широких народних мас на свідомість національну, змінити пріоритет цінностей з «демократичних» і «загальнолюдських» на родові. Всі ці завдання покликана вирішити наша національна еліта, що має побудувати таку форму політичного устрою, яка й буде спрямована на вирішення даних завдань. Саме тому Україні й не підходять східні моделі – японська, китайська чи корейська. Микола Сціборський відзначав: «політичний устрій – це є насамперед пристосована до вимог місця, часу та умов система доцільності». Отже, ми маємо йти іншим – своїм власним шляхом, який враховуватиме всі перелічені проблеми сучасного українського суспільства.