Демос і плебс, громадяни і мешканці

Микола Сціборський писав: «Чи дійсно народні маси – це лише «юрба», що її отарна психіка, примітивність і ворохобність унеможливлюють творчість і засуджують її лише на роль сліпого знаряддя в руках провідної меншості?.. Такі погляди, що їх тепер доволі часто зустрічаємо в надто екзальтованих ідеалізаторів «вождизму», є діаметральною протилежністю до теорій політичної демократії та споріднених із нею «народницьких» течій, що лише в масі добачають джерело «правди всіх правд» (класичним зразком цього є відома заява, що у конфлікті влади з масою, вина завжди на боці… влади). Порівнюючи ці відмінні погляди, ми гадаємо, що правда десь посередині…»

На моє особисте глибоке переконання, цією серединою є не що інше, як межа між народом і рештою населення, між демосом і плебсом. Саме таку межу необхідно провести в першу чергу, конструюючи новітню українську націократію, аби позбавити плебс можливості участі у державотворчому процесі. Як я вже неодноразово наголошував у даній праці, питання «кого ми обираємо?» зводиться по суті до питання «хто обирає?», і якість обраної влади залежить насамперед від якості виборця, від пріоритетів його світогляду, від його здатності орієнтуватися у національних інтересах і поточній політичній ситуації і здатності чинити опір впливу ментальних технологій маніпулювання масовою свідомістю (інакше кажучи – здатності мислити власними мізками). Я вже також наводив з цього приводу аналогію з лікарнею, в якій ставлять пацієнту діагноз і призначають лікування шляхом загального голосування всього персоналу, включаючи електриків, сантехніків, прибиральниць, санітарів тощо. Якою буде ефективність лікування і, відповідно, шанси хворого на одужання за подібних умов, неважко передбачити. Нагадаю також, що суспільство – це теж живий організм, а наше українське суспільство – це організм тяжко хворий, і потребує надзвичайно висококваліфікованого лікування.

Відтак, першочерговим завданням української національної держави є відокремлення демосу від плебсу, результатом чого стане розділення населення на 2 категорії: громадян і мешканців. Власне тому я й назвав цей розділ «Громадянське суспільство», хоча сам цей термін вже доволі «заїжджений» і використовується зазвичай на означення утопічних абсурдних теорій вітчизняних ліберастії про побудову держави на базі так званих первинних громад.

Взагалі треба відзначити, що нині в Україні неабиякою популярністю користуються ідеї про розширення повноважень органів місцевого самоврядування. Такі настрої обумовлені несправедливим розподілом коштів між столицею і окремими регіонами країни, здійснюваним центральним державним керівництвом на користь столиці і тих регіонів, де зосереджений основний бізнес, а, відтак, і електоральна підтримка провладних фінансово-олігархічних кланів. Недолугі і короткозорі прихильники означених ідей децентралізації не розуміють, що проблема і її вирішення полягає не в розподілі повноважень і коштів, а в зосередженні влади в руках елементів і груп, апріорі (за своїми ментальними характеристиками) не спроможних керуватися у політиці державними і національними інтересами, а лише інтересами власних гаманців. Не розуміють вони і тієї простої та очевидної істини, що децентралізація державної влади (особливо в екстремальних для країни умовах) неминуче веде до послаблення держави, втрати оперативності і мобільності прийняття та виконання доленосних рішень, уникнення персональної відповідальності за дані рішення. Розширення повноважень для органів місцевого самоврядування перетворює окремі регіони на такі собі удільні князівства, кожне з яких тягнутиме ковдру на себе відповідно до власних політичних та економічних можливостей.

Практично таку саму картину маємо і з вищезгаданими утопічними теоріями «первинних громад», реалізація яких призвела б до превалювання місцевих вузько локальних інтересів означених громад над загальними інтересами держави і нації. Від цього неодноразово застерігали у своїх працях класики українського націоналізму, зокрема Дмитро Донцов і Микола Сціборський.

Теза про «громадянське суспільство» також широко використовується нашими «демократичними» політиками, але у їхніх вустах вона звучить як позбавлене конкретного змісту популістське гасло. Розводячи порожні балачки про необхідність виховання національно свідомого громадянина з активною життєвою позицією, на ділі вони чинять з точністю до навпаки, втілюючи політику, спрямовану на знищення національної свідомості і виховання покірної, політично інертної біомаси, що дбає лише про задоволення власних дріб’язкових побутових потреб.

Ясна річ, я вкладаю в термін «громадянське суспільство» зовсім інший зміст і послуговуюсь ним тому, що він, на мою думку, найбільш точно відповідає вимогам моменту і тим змінам, які необхідно здійснити в першу чергу, аби розпочати у системному масштабі національне відродження. Бо істинний сенс громадянського суспільства полягає в тому, щоб зробити громадян справжніми творцями держави і її господарями, відокремивши їх від шлунковосвідомого плебсу, який за властивостями свого менталітету не здатен ні розуміти державних інтересів, ні дбати про них, а, отже, повинен бути позбавлений права участі у державотворчому процесі.

Згідно з цим постулатом, статус громадянина має надаватися не автоматично по досягненні якогось віку (та й те – не такого, як зараз, коли 18-річна людина тільки вступає у доросле життя, дуже мало тямлячи у тих суспільних процесах, що відбуваються навколо неї, і перебуваючи в полоні привабливих, але брехливих політичних гасел), а лише за умови відповідності певному набору критеріїв, за якими можна зробити висновок про спроможність особи робити свідомий вибір на користь інтересів держави і нації.

На моє переконання, перелік означених критеріїв повинен складатися з 2 груп: обов’язкових і необов’язкових, але при цьому обов’язковою має бути відповідність певній мінімальній кількості необов’язкових критеріїв. Мусимо враховувати, що всі люди різні, і світогляд окремих громадян може відрізнятися одне від одного в деталях, тому і має бути присутня певна варіативність, завдяки чому відсутність якихось конкретних якостей могла б компенсуватися наявністю інших. Особливо важливо усвідомлювати цей момент на початковому етапі побудови національної держави, коли і моральний, і духовний стан українського народу і стан його національної свідомості ще дуже й дуже далекі від того рівня, який ми прагнемо отримати на виході внаслідок втілення суспільно-політичних змін. Тому я одразу ж застерігаю від надмірно жорсткого підходу до громадянства, щоб не відштовхнути частку потенційних громадян, які з цілком зрозумілих об’єктивних щойно згаданих причин можуть формально не дотягувати до занадто високої планки вимог. Тож залишивши поза увагою цей факт, можна одержати ефект, зворотний до бажаного, створивши власноруч замість підтримки націократії цією категорією потужний активний осередок внутрішнього супротиву.

Ясна річ, там, де має місце людський фактор, нема і не може бути мови про 100-відсоткову точність визначення належності особи до тієї чи іншої категорії населення – демосу чи плебсу. Відтак, і запропонований мною метод спрямований на визначення статусу громадянина з певною похибкою, прийнятною для подальшого нормального гармонійного розвитку українського народу. Що ж стосується цієї похибки, то, особливо на початковій стадії націократії, краще хай до категорії громадян потрапить 10 плебеїв, ніж не потрапить 1 громадянин. Ця теза має стратегічне значення: з одного боку, це спонукатиме більш свідомих громадян не зменшувати політичної активності, створюючи здорове конкурентне середовище, а з іншого – стимулюватиме плебс, який перебуває трохи нижче лінії розмежування, самовдосконалюватися і підтягуватися до їх рівня. Та для цього держава зобов’язана забезпечити населенню умови для зростання національної свідомості, духовності і моралі. Перш за все, в означеному напрямі має здійснюватися медійна політика, розвиватися українська література, кіномистецтво, музика, мусить функціонувати мережа громадських патріотичних організацій, під суворою забороною має бути діяльність антиукраїнських партій і пропаганда антинаціональних ідеологій. Всі ці засоби за максимально можливої державної підтримки повинні нести національну ідею і національну культуру в широкі народні маси.

Проте і надмірно лібералізувати вимоги до громадянського статусу також не варто і, навіть, небезпечно, оскільки такий підхід містить загрозу потрапляння до владних структур вайшів, а цього аж ніяк не можна допустити. Таким чином, набір критеріїв для надання повноправного громадянства повинен бути мінімальним, але достатнім для забезпечення стабільного панування національної еліти. Цей рівень вимог у процесі розбудови національної держави можна і треба буде підвищувати, аби суспільство не застоювалося на місці, і деякі першопочатково необов’язкові критерії необхідно буде з часом перевести у розряд обов’язкових.

Гадаю, настав час перейти до конкретики – самих критеріїв, згідно з якими визначатиметься статус громадянина.

Найпершим, на мою думку, обов’язковим критерієм має бути інтелектуальний рівень. Недарма побутує народна мудрість: в Московії 2 біди – дурні і дороги. Відтак, в Україні, що впродовж кількох століть безперервно перебуває під ментальним впливом Московії, таких бід налічується 3 – дурні, дороги і Московія. Певним чином це жарт, але, як то кажуть, в кожному жарті є частка жарту, а решта – правда. І, як на мене, інші біди безпосередньо випливають з першої. Дурень – це істота, апріорі не здатна приймати рішення і діяти, керуючись здоровим глуздом, за відсутності останнього. А тому такі рішення і дії, вчинені навіть з найкращих міркувань, можуть мати не менш шкідливі наслідки, ніж свідома цілеспрямована ворожа діяльність. Ясна річ, 100-відсотково убезпечити державотворчий процес від участі дурнів неможливо, проте мінімізувати її вплив – цілком реально. Адже визначення рівня інтелекту людини в сучасних умовах є звичайною справою. І тут планка для пересічного громадянина не повинна бути надто високою – цілком достатньо навіть трохи нижче середньої позначки. Але надалі в ході розвитку націократичного суспільства, а, отже, і зростання інтелектуального потенціалу нації, цей бар’єр поступово, але невпинно має підвищуватись.

Чому цей критерій є обов’язковим? Людина, слабко розвинена інтелектуально, не здатна мислити аналітично, та й взагалі, за великим рахунком, не здатна мислити власними мізками, відтак вона легко піддається пропаганді, чужинським впливам, політ технологіям і маніпулюванню масовою свідомістю. Отже, абсолютно безглуздо очікувати від даної категорії осіб свідомого вибору на користь національних і державних інтересів та й, власне, самого розуміння цих інтересів.

Якщо, як ми вже відзначили, для звичайного виборця на етапі становлення націократії достатньо мати рівень інтелекту, близький до середнього, то, звісно ж, він має бути значно вищим у національної еліти, яка обиратиметься до керівних органів державної влади. Відтак, приходимо до необхідності розмежування не лише громадян і мешканців, але й громадян і національної еліти. І це розмежування здійснюватиметься в той самий спосіб і за тими самими критеріями, проте з істотно вищими вимогами до останніх: деякі критерії, необов’язкові для пересічних громадян мають бути обов’язковими для національної еліти, а кількість необов’язкових критеріїв, яким повинен відповідати громадянин, для представників нац. еліти має бути більшою. І, так само, як і для громадян, в процесі розбудови націократії вимоги до нац. еліти повинні зростати.

Але повернімося до розмежування громадян і мешканців. Другим обов’язковим критерієм, якому мають відповідати громадяни – це суспільно-корисна праця, тобто зайнятість у сфері створення матеріальних чи духовних благ. Особисто в мене, наприклад, викликає саркастичну посмішку, коли переглядаючи анкетні дані наших нинішніх кандидатів у депутати у виборчих списках (особливо це характерно для так званої бізнес-еліти), натрапляєш на формулювання «тимчасово не працює». Так і кортить запитати: а воно взагалі хоч колись, хоч тимчасово працювало?.. Чи варто пояснювати, який громадянин з людини, що веде паразитичний спосіб життя і не сплачує податків до державної казни? У нас дуже популярними є розмови про те, що влада нічого не робить для громадян і їх забезпечення (хоча й треба визнати справедливість такої думки), при цьому переважна більшість населення ледь не на кожному кроці намагається надурити державу, ухиляючись від сплати податків, комунальних послуг, проїзду в громадському транспорті тощо. В націократичному суспільстві подібній егоїстичній споживацькій позиції має бути покладено край. «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, – спитай, що ти можеш зробити для своєї країни», – казав Джон Фітцджеральд Кеннеді, людина, яка вела, але, на жаль, програла боротьбу з Глобальною Імперією, поплатившись власним життям.

Наступним обов’язковим критерієм для визначення громадянського статусу є стосунки з законом. Не може бути й мови про громадянство для тих, хто скоює злочини проти держави і її мешканців, що, відповідно, перебувають під охороною держави. Безперечно, це не стосується кримінальних справ, сфабрикованих нинішньою «правоохоронною» системою проти справжніх патріотів, які борються зі злочинною владою за нову Україну. Гадаю, залежно від категорії злочину і обставин його скоєння, доцільно ввести певний термін давності на позбавлення громадянства, по спливанні якого особа може поновити громадянські права, але в такому разі вимоги до неї мають бути значно жорсткішими, ніж до звичайних законослухняних громадян.

Ще один обов’язковий критерій (а, точніше, група критеріїв) – це знання української мови, історії та суспільних основ (з наголосом на ідеологічному аспекті). Якщо попередні обов’язкові критерії засвідчують загальний рівень готовності людини бути гідним громадянином будь-якої держави, то дана група ознак спрямована на виявлення стану національної свідомості і здатності орієнтуватися у політичній ситуації.

Якщо теза про знання мови не потребує коментарів і є прийнятною нормою навіть у плебсократичних країнах, то питання історичних і суспільних знань, на мій погляд, вимагає деяких додаткових роз’яснень. В першу чергу тому, що історія в її теперішньому вигляді являє собою не науку, а, швидше, інструмент ідеології, за допомогою якого провідні верстви формують і програмують світогляд як окремої особистості, так і підвладної спільноти в цілому. Замовчування та перекручування історичних фактів, висвітлення подій у певному ракурсі і тлумачення на свій лад історичних процесів – все це є невід’ємними рисами сучасної «історичної науки», а, відтак, і безпосередньо пов’язаних з нею розділів суспільствознавства. Це може підтвердити будь-який фахівець з історії. Означені тенденції втілюються насамперед в загальноосвітніх програмах, завдяки чому переважна більшість українців має зараз спотворене уявлення і про вітчизняну, і про світову історію, про місце в ній нашого народу, про справжню роль і наслідки діяльності окремих історичних персонажів, про стосунки з іншими державами, про наше духовне коріння і вплив орійської духовності на розвиток суспільства, так само, як і вплив християнства на його деградацію.

Світ сьогоднішній збудований на фундаменті минулого, а тому викривлення історії неодмінно призводить до неадекватного сприйняття політичних реалій сьогодення. Отже, лише знання справжньої історії і минулих та наявних суспільно-політичних формацій, їх головних особливостей і відмінностей, переваг та недоліків, історичних передумов їх постання здатні забезпечити свідомий політичний вибір громадянина з урахуванням цих знань на користь національної еліти і закласти тим самим підвалини розбудови національної держави і всебічного гармонійного розвитку українського народу на майбутнє. Безперечно, за кілька поколінь націократії після поступової українізації населення і наведення ладу в історичній і суспільних науках з впровадженням нових знань і нового світогляду в систему загальної освіти, необхідність означеної групи критеріїв природно відпаде сама собою, але зараз, з огляду на нинішній здеградований стан українського суспільства і відсутність елементарних історичних, суспільних та ідеологічних світоглядних знань, відповідність даним критеріям для громадянина має бути обов’язковою. Ясна річ, для національної еліти рівень знань у цих галузях повинен бути значно якісно вищим, ніж це потрібно для пересічних громадян.

Розібравшись із обов’язковими критеріями, перейдемо до тимчасово необов’язкових. Відзначу, що ці критерії можна назвати необов’язковими лише умовно, оскільки будучи необов’язковими окремо кожен сам по собі, в наявному наборі вони мають складати певну суму, необхідну для отримання громадянства, тобто відсутність відповідності якимось одним критеріям мусить компенсуватися наявністю відповідності іншим. Я не візьму на себе сміливість визначити мінімальну кількість необов’язкових критеріїв, яку повинен мати в своєму активі громадянин – це залежить від стану українського суспільства на момент здобуття влади національною елітою. Тому перекладаю це непросте завдання на плечі майбутніх провідників нації, які розпочнуть побудову націократії в Україні. І не дай Боже їм помилитися у визначенні цієї кількості: помилка в один бік призведе до утворення осередку внутрішнього супротиву серед потенційних громадян, які не отримали повновартісних прав через надто жорсткі вимоги; помилка в інший бік поставить під загрозу владу національної еліти через надмірне наділення виборчим правом плебсу, схильного легко піддаватися впливу привабливих, але брехливих гасел про загальну рівність і таких само брехливих обіцянок добробуту і процвітання, щедро роздаваних вайшами-плебсократами. «Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний», – відзначав провідник українського націоналізму середини минулого століття, наш національний герой Степан Бандера. Але, дивлячись правді у вічі, мусимо констатувати, що плебс завжди обиратиме «хліб», бо шлункова свідомість – це невід’ємна риса менталітету нижчих варн. На цьому, власне, і побудована плебсократична система… Я лише хочу наголосити, що питанням визначення мінімальної кількості критеріїв за вказівкою державного керівництва повинні зайнятися найкращі фахівці-соціологи і соціологічні служби, бо це є питанням надзвичайної стратегічної ваги, особливо на період становлення національної держави.

Першим необов’язковим критерієм є національність, тобто етнічна приналежність. Взагалі, на моє глибоке переконання, термін «національність» не треба розуміти в надто вузькому фізіологічному сенсі – це поняття, скоріше, належить до ментальної категорії. Людина іншого роду, живучи в Україні серед українців, може врешті перейняти українські цінності і набути української ментальності. Це цілком природний процес асиміляції. Навіть можливі окремі випадки, коли людина мешкає на чужині, але все одно відчуває ближчим для себе український менталітет, ніж свій рідний. І в цьому немає нічого дивного, адже орії – прадавні українці – залишили слід, в тому числі і етнічний, в багатьох культурах і цивілізаціях, для деяких із них фактично ставши творцями, зокрема для індоєвропейських народів (якщо й не 100-відсотково, то, в будь-якому разі, вплив наших предків на їх розвиток є беззаперечним). Тож такі випадки ми також повинні враховувати. Але, поза всяким сумнівом, найбільш природними носіями українського менталітету є етнічні українці, що мешкають в Україні. Тому цілком логічно, що для доведення своєї відданості українській державі і ментальної належності до української нації інородці повинні компенсувати своє чужинське походження наявністю відповідності іншим критеріям. Вище ми вже говорили, що в ході розбудови націократії вимоги до громадян мають поступово підвищуватись, і деякі першопочатково необов’язкові критерії потрібно буде згодом перевести до розряду обов’язкових, проте національність, мабуть, є єдиним критерієм, який повинен завжди лишатися в категорії необов’язкових.

Розмірковуючи над комплектом необов’язкових критеріїв, я наштовхнувся на думку, що не всі вони можуть мати однакову вартість. Відтак, можливо, доцільно присвоїти кожному критерію власну «ціну» – тобто певну кількість балів, яка визначатиме його вагу порівняно з іншими. Якщо прийняти такий варіант, то для отримання громадянства треба буде (окрім відповідності обов’язковим критеріям) набрати певну суму балів з необов’язкових, при цьому знов-таки маючи в активі якусь їх мінімальну кількість (наприклад, 5 балів і щонайменше 3 критерії). Те саме стосується і національної еліти, тільки, ясна річ, з вищими вимогами (наприклад, 8 балів і 4 критерії).

Я не наполягаю на різновартісній оцінці критеріїв, проте переконаний, що подібний підхід має неабиякий сенс. І справа не лише у дійсно різній важливості окремих критеріїв. Залежно від багатьох і зовнішніх, і внутрішніх обставин суспільство може розвиватися по-різному, йдучи випереджаючими темпами в одних галузях і відстаючи в інших. Отже, варіювання оцінкою ваги окремих критеріїв може стати стимулюючим чинником для самовдосконалення населення у потрібному напрямі. Наприклад, якщо у нас не все гаразд із духовністю, то підвищення рівня пріоритету відповідного критерію спонукатиме мешканців, які прагнуть здобути громадянство, всерйоз замислитись над релігійним питанням і, ймовірно, переглянути власні переконання. Критерій віросповідання ми докладно розглянемо далі, а тому критиканам і словоблудам, що вже приготувалися вигукнути гасло «віра – це особиста справа кожного», рекомендую, принаймні до того часу, припнути язика…

Також деякі критерії можуть мати внутрішню градацію залежно від свого якісного наповнення. Наприклад, такий критерій, як особисті заслуги перед Україною, залежно від персонального внеску в національну ідею та культуру, розбудову держави, зміцнення її авторитету варто оцінювати різною сумою балів. Тут мають враховуватися і військові відзнаки, і наукові чи спортивні досягнення, і фахові здобутки, і мистецька творчість. Навіть якщо буде прийнято однакову вартість необов’язкових критеріїв, для заліку даного критерію в актив потенційного громадянина необхідне буде його певне якісне нормування. Але в такому разі стикаємось із проблемою суто формального підходу в оцінці даного критерію і нівелювання його ваги через відсутність внутрішньої градації. Адже тоді найбільші заслуги перед державою і нацією (а це, погодьтеся, неабиякий показник «якості» громадянина) ставитимуться в один рівень з мінімально необхідними для зарахування цього критерію. Тому я би все-таки пропонував різновартісне оцінювання необов’язкових критеріїв.

Наступним критерієм є вживання української мови у повсякденному спілкуванні. Вище ми вже відзначали знання української мови як обов’язкову умову для надання громадянства. Але одна справа – знати мову, і зовсім інша – послуговуватися нею як основним засобом спілкування. Знаю з власного досвіду, що людина, яка переходить на іншу мову, починає врешті цією мовою мислити, тобто ця мова стає рідною. У відповідному розділі даної праці вже йшлося, що мова є одним з ідентифікаторів нації і одним з головних чинників формування національного менталітету. Хоча я й був переконаним націоналістом, але мій світогляд істотно змінився, відколи я став розмовляти і мислити українською – лише тоді я відчув себе повноцінним українцем.

Безперечно, не можна робити надто широкі узагальнення на прикладі однієї особи, і опоненти можуть показати мені чимало зразків москвомовних українських націоналістів. Проте, повторюю, на власній шкірі пізнав різницю між світоглядом україномовного і москвомовного націоналіста. Але нехай – припустимо на мить, що цієї різниці не існує і менталітет україномовного націоналіста є тотожнім менталітету москвомовного. Скажіть, будь ласка, який шанс у нащадків останніх, зростаючи в москвомовному середовищі, стати справжніми українськими націоналістами, які за означенням сповідують пріоритет українських цінностей. Чи не виникне у них цілком слушне питання: чому ми, українці, живучи на своїй землі, розмовляємо між собою не рідною, однією з найпрекрасніших у світі мов, а іноземною – мовою наших одвічних історичних ворогів і окупантів? Тому що нас до цього привчили, тому що так зручно, тому що ми так звикли? Перепрошую, панове, але це – позиція пристосуванця, а не націоналіста. То скажіть відверто, чи можна побудувати міцну національну державу, базуючись на подібному світогляді?

До того ж, панове, пропоную порахувати, скільки в нас україномовних націоналістів і скільки москвомовних, особливо у відсотках відповідно до кількості україномовного і москвомовного населення. Також раджу звернути увагу, яка підтримка націоналістичної ідеології в україномовних регіонах, і яка – в москвомовних. А тому давайте відрізняти правило від винятків.

Проте ми не можемо заплющувати очі на реалії сьогодення. А згідно цих реалій наразі ми маємо переважну більшість москвомовного населення, серед якого є чимало справжніх українських патріотів, поміж яких, в свою чергу, є певна кількість прихильників націоналізму. І ми не маємо жодного права нехтувати цим сегментом українського суспільства і повинні з розумінням ставитись до ситуації, що склалась: по суті ці люди не винні, що чинна влада, абсолютно не зацікавлена в українізації України, не створила їм ні належних умов, ні системи стимулів для переходу на українську мову. Не варто також забувати, що саме на плечі даного контингенту фактично ляже поширення націоналістичної ідеології на теренах, які нині перебувають під впливом московської ментальної матриці і в тому ж московському мовному середовищі. Тому мовна політика має бути хоч і неухильно спрямованою в бік українізації, проте надзвичайно виваженою і не надто радикальною на первинному етапі становлення націократії – перегин у цьому питанні знов-таки, як вже відзначалося вище, може призвести до виникнення внутрішнього осередку супротиву серед тих прошарків населення, які за власними ідейними переконаннями повинні бути будівничими національної держави, а не її ворогами. Саме тому в перші роки критерій повсякденного спілкування українською для надання громадянства мусить знаходитись у розряді необов’язкових. Потрібен перехідний період (на мою думку, років 10 – 15), протягом якого націократична влада, заздалегідь створивши необхідні умови і стимули, здійснить поступову мовну українізацію народу.

Але по завершенні цього адаптаційного періоду критерій спілкування українською має бути неодмінно переведено до категорії обов’язкових. Це є стратегічним питанням національної безпеки, оскільки, по-перше, двомовність є чинником руйнування монолітності українського суспільства, яким безперервно намагатимуться скористатися як внутрішні, так і зовнішні вороги нашої націократії, яскравим підтвердженням чому слугують нинішні українські реалії; а, по-друге, спілкування іноземною мовою серед українців є прихованим різновидом пропаганди чужинської культури, чужинських цінностей, чужинського менталітету, а, отже, містить у собі загрозу проникнення чужинських впливів в українське середовище; до того ж спілкування на рідній землі зі своїми співвітчизниками іноземною мовою принижує національну гідність і підсвідомо породжує комплекс національної меншовартості.

Заглядаючи в майбутнє, припускаю, що внаслідок послідовного впровадження і дотримання такої мовної політики настане момент, коли на певних теренах, що наразі є всуціль або ж переважно москвомовними, громадяни різнитимуться від плебсу насамперед мовним фактором, а, відтак, ця різниця яскраво впадатиме у вічі в повсякденному спілкуванні між людьми. Поза сумнівом, у даній ситуації плебс почуватиметься дискомфортно через безперервний тиск усвідомлення власної неповноцінності, що спонукатиме його врешті до опанування української мови і використання її у повсякденному спілкуванні.

Повірте, шановне панство, я далекий від ідеалістичних уявлень про перебіг українізації суспільства і чудово розумію, що революційні процеси не можуть протікати гладко і безболісно. Наявність зовнішніх і внутрішніх антиукраїнських і антинаціоналістичних сил, безперечно, дасться взнаки, і означені сили постійно підбурюватимуть плебс до «мовних» бунтів. Тому служба безпеки і каральні органи мають бути напоготові і діяти жорстко й рішуче – держава повинна вміти захищати себе і свої інтереси від будь-яких загроз, і тут вже не треба боятися перегнути палицю. Але на те я й пропоную перехідний період у 10 – 15 років, щоб амортизувати соціальну напругу, пов’язану з необхідністю зламу звичного укладу життя, і дати населенню час і можливість пристосуватися до суспільних змін. За цей термін за бортом громадянства має лишитися тільки шлунковосвідома плебейська біомаса, яка в нормальному стані є політично пасивною. Це дозволить процесу українізації протікати більш гладко природним шляхом без вибухів невдоволення, а решта, як я вже щойно казав – справа правоохоронних органів.

Але, як я вже також відзначав, щоб мовна українізація була «лагідною» і відбувалася природним шляхом, держава повинна створити для цього відповідні належні умови. Перш за все має бути створений всуціль україномовний інформаційний простір. Також україномовним мусить бути навчання в освітніх закладах, починаючи з дитячих садочків, продовжуючи школами, ліцеями, гімназіями, училищами та коледжами, і закінчуючи інститутами, університетами та академіями. У москвомовних регіонах треба організувати додаткові висококваліфіковані курси вивчення української мови. Вся ділова і робоча документація в усіх державних та приватних установах, компаніях, підприємствах має вестися лише українською, а публічні виступи на будь-якому рівні іноземною мовою мають каратися відчутними штрафами (подібна практика існує й у деяких «демократичних» слав'янських країнах, тож прошу толерастів-ліберастів стулити пельку). Велику увагу необхідно приділити україномовному програмному забезпеченню комп’ютерів. Має бути українізовано кінопростір. Періодична преса в Україні повинна видаватися лише українською. Сприятливі пріоритетні умови має бути створено для розвитку україномовної естради і літератури, тоді як москвомовні мусять піддаватися жорсткому податковому тиску. Має бути наведено лад у видавничій справі – українська україномовна та перекладена українською іноземна література повинна бути доступною для широких мас, і в той же час має здійснюватись суворий контроль за імпортом літератури, і на імпортовані видання (я вже не кажу про ідеологічну цензуру) повинно накладатися істотне мито. Разом з тим, держава усіма доступними засобами (особливо через ЗМІ) має проводити пропагандистську і роз’яснювальну роботу серед населення про роль і важливість мовного питання. І лише після виконання всіх цих умов держава вправі буде вимагати від громадян спілкування українською, та й те – по прошесті згаданого адаптаційного періоду, який дозволить зробити означений процес більш природним, поступовим і безболісним. А включення на цей термін мовного критерію до «громадянського комплекту» з тимчасовим необов’язковим статусом слугуватиме як потенційним, так і вже наявним громадянам додатковим стимулом для переходу на українську мову спілкування.

Практично все те саме, що ми щойно говорили про мову, стосується і релігії. Так само, як і московська мова, християнська віра є шпаринкою для проникнення в українське середовище чужинських впливів. Адже центри християнства будь-якої конфесії містяться далеко за межами України, звідти і йде поширення відповідної ідеології, в тому числі й на наші терени. Навіть аби це було не так, християнство проповідує і пропагує світогляд, що ґрунтується на так званих «загальнолюдських» цінностях, що в корені суперечить світогляду націоналістичному, який ґрунтується на цінностях родових. За своєю природою і своїм призначенням християнська духовність (а, точніше, антидуховність) є антинаціональною, а тому залишити поза увагою шкідницький руйнівний вплив юдо-християнської ідеології і дозволити їй безперешкодно й надалі робити свою чорну справу було б безвідповідальною і смертельно небезпечною помилкою, про що вже йшлося у 3-му розділі даної праці.

Релігія, так само, як і мова – один з головних чинників формування національної свідомості і національного менталітету, а, отже, повернення до наших рідних історичних духовних витоків і перекриття кисню чужинській ворожій християнській псевдодуховності є серед пріоритетних стратегічних завдань нової націократичної держави. Але ми повинні чітко сформулювати напрям реалізації цього завдання – боротися не з християнами, а виключно з християнською ідеологією, так само, як і в мовному питанні – боротися не з москвомовними українцями, а з поширенням московської мови і її впливом на українській землі. На відміну від кривавого насадження «віри Христової» нашим предкам, ми маємо відмовитись від насильницьких методів зворотного чину. Відмова від християнства і навернення українців у лоно рідної православної орійської віри мусить відбуватися свідомо і добровільно. Тим більше, що цей процес в Україні вже триває, і нашій майбутній національній еліті треба тільки (як і у випадку з мовою) створити в країні належні умови та стимули для його прискорення і розвитку в загальнонаціональному масштабі.

Але при цьому ми не повинні нехтувати й іншими нинішніми реаліями українського суспільства: так само, як переважна більшість населення України наразі є москвомовною – більшість українців є адептами християнської віри. І так само, як і у випадку з московською мовою, левова частка сповідує християнство не за власними принциповими переконаннями, а традиційно, тобто за звичкою, передаваною з покоління в покоління. Проте, слід констатувати, що серед національно свідомої частини населення є чимало українців, які твердо стоять на християнських позиціях, мотивуючи це певними історичними традиціями національно-визвольного руху. Вони не враховують, що, відповідно до своєї природи, християнська церква чудово уживалася з будь-яким окупаційним режимом і «вірою і правдою» служила цим режимам (навіть атеїстичному комуністичному), закликаючи паству покірно віддавати «кесареві кесареве». Не враховують вони і того безперечного факту, що саму атеїстичну комуністичну ідеологію було створено на базі окремих світоглядних християнських постулатів, бо визнання цього факту примусило б їх замислитись і над штучною брехливою сутністю християнства і над його істинним призначенням. Докладно я висвітлював це питання у статті «Ідеологія напівнаціоналізму» і у розділі «Духовність» даної праці.

Але все це повинна враховувати наша національна еліта, як повинна враховувати і те, що для зміни звичних поглядів на суть християнства і його роль у вітчизняній і світовій історії потрібен і деякий час, і належні суспільні умови та стимули. А тому, як і у випадку з мовою, необхіден певний адаптаційний період (5 – 10 років), під час якого сповідування орійського православ’я буде необов’язковою умовою для надання громадянства, після чого його має бути переведено до розряду обов’язкових.

На початковій стадії становлення української націократії держава мусить, неухильно здійснюючи пропаганду орійської духовності, ставитись до національно свідомих християн толерантно в плані їх громадянських прав, проте ця толерантність повинна поступово зменшуватись і врешті зійти на нівець по завершенні згаданого перехідного періоду. Але спершу, так само, як і з мовою, влада має вжити заходів, аби створити в країні сприятливі умови для свідомої переоцінки духовних цінностей. Будь-яка публічна пропаганда християнства повинна бути суворо заборонена. Втім, це зовсім не означає заборону церков і заборону населенню їх відвідувати. Віра – це дійсно особиста справа кожної людини і держава не повинна перешкоджати реалізації цього права. Проте, територією церкви і має бути обмежена можливість юдо-християнських проповідників «слова божого» промивати мізки своїй пастві. Не може бути й мови про поширену нині практику (особливо серед сумнозвісної секти «свідків Єгови) вішати на вуха християнську локшину, зупиняючи людей на вулицях, чи ходячи по їхніх оселях. Цьому має бути покладено край раз і назавжди, і подібні спроби повинні жорстко каратися (відповідні статті мають бути чітко прописані і закріплені законодавством у кримінальному кодексі).

Якщо ми кажемо, що діяльність християнських функціонерів повинна обмежуватися церковним парканом, з цього не слідує, що дана діяльність не контролюватиметься державою. Адже цілком логічно припустити, що в такому разі церкви стануть центром антидержавної, антинаціональної та антирідновірської пропаганди. Цього аж ніяк не можна допустити, а тому необхідно пильно стежити, що саме проповідують «рабам божим» юдо-християнські «пастирі». Нехай собі справляють канонічні служби та святкові обряди, але не виходять за межі означених повноважень, пропагуючи і формуючи серед парафіян відповідні настрої, спрямовані насамперед проти політики націократичної влади в галузі релігії і проти націократії як системи організації суспільства. Так само треба пильно відстежувати міжнародні зв’язки християнських організацій і, перш за все, запобігати ввезенню християнських друкованих видань усіх жанрів: книг, брошур, журналів, газет, агітаційних листівок. Я вже не кажу про те, що їх друк насамперед має бути заборонено всередині України. Також має бути введена цензура на предмет християнської пропаганди в художній літературі та інших видах мистецтва.

Одночасно з цим держава мусить сприяти розвитку пропаганди орійської духовності і висвітленню негативних сторін християнства і його деградаційного впливу, як на особистість, так і на суспільство, в мистецтві, літературі, журналістиці, дослідницьких та історичних працях. Велику увагу цим питанням мають приділяти ЗМІ, ведучи невпинну роз’яснювальну роботу в означеному напрямі серед населення. Єдиною дозволеною християнською літературою може бути лише біблія, яка має поширюватися тільки у церквах (за спеціальною державною ліцензією), і те – в обмеженій кількості (тільки по 1 примірнику на кожного парафіянина). І влада за допомогою відповідних органів повинна жорстко контролювати цей процес.

Безперечно, не може бути й мови про громадянські права для християнських функціонерів будь-якого рангу та обслуговуючого їх персоналу, що, хоча і опосередковано, та все ж сприяє їхній діяльності. Якщо вже «пастирі» так наполегливо проповідують незалежність церкви від держави і пропагують тези, що «служителі божі» не опікуються земними справами і всі народи є ґоями, окрім «богом обраного» – нехай починають із самих себе. У зв’язку з цим, за їхньою ж логікою, не може бути місця християнській пропаганді в державних освітніх закладах. Історія християнства, його роль у суспільстві і діяння церкви мають викладатися правдиво і об’єктивно. Взагалі, саме зі шкільної лави повинні закладатися основи духовного виховання майбутнього громадянина, а тому, мабуть, з цього мусить починатися релігійна політика націократичної держави – зі шкільних програм і відповідного редагування підручників.

Те ж саме має стосуватися і приватних навчальних закладів. Я вже не кажу про те, що не може бути й мови про якісь «християнські школи» чи щось подібне – повторюю: християнська пропаганда обмежуватиметься лише територією церков. Але це жодним чином не означає, що згадані «християнські школи» можна буде перенести на територію «храмів господніх» – вплив християнської пропаганди на вразливу, не сформовану дитячу свідомість має бути ліквідовано взагалі, і відвідування неповнолітніми церков має бути суворо заборонено.

Також мають бути зачинені і вислані за межі України всі іноземні християнські «місії». Якщо хтось спробує мені заперечити, виголошуючи популістське гасло про «відокремлення релігії від держави», нагадаю таким розумникам, що релігія ніколи не стояла і не стоятиме осторонь від державних справ. Більше того, релігійна каста була і є найвищою у суспільній ієрархії, і, так чи інакше – відкрито чи приховано – продовжує виконувати свої керівні функції. Так було, так є і так буде, і це – очевидний і беззаперечний факт. Яскравим прикладом брехливості і лицемірства тези про рівноправність всіх релігій і відокремлення релігії від держави є нинішні офіційні державні свята, серед яких «Різдво», «Великдень» і «Трійця» – суто християнські свята. Зауважу, що при цьому жодні свята жодних інших релігій, поширених на теренах України, в тому числі і нашої споконвічної рідної православної орійської віри, не мають означеного статусу. І це при тому, що вже й не заперечується, що згадані християнські свята є штучними і в дійсності є покручем і мавпуванням з відповідних рідновірських свят. Ясна річ, у націократичній Україні одним з перших циркулярів нової влади цій ганебній практиці має бути покладено край і статус офіційних державних свят буде надано лише справжнім визначним рідновірським святам.

Я вже казав про те, що виховання духовності має починатися зі шкільної лави – з самого дитинства, а тому основи орійського православ’я повинні бути обов’язково закладені в загальноосвітніх програмах. На моє переконання, релігійне виховання має починатися навіть не зі школи, а з дошкільних закладів – орійський світогляд у вигляді ігор, дитячих оповідань, певних елементів інтер’єру тощо треба вводити ще у дитсадках.

Разом з тим, необхідно навести лад і в існуючих рідновірських організаціях, позбавивши їх впливу іноземних спецслужб, що також є одним з невідкладних завдань національної безпеки. Адже ні для кого не є таємницею, що найбільш відомі наразі «язичницькі» об’єднання, такі як ОРУ, РВ РПВ, РУН-віра, керуються і контролюються безпосередньо ФСБ з метою, насамперед, штучно розділити українських прихильників орійської віри, нацькувати їх одне на одного, не дати їм об’єднатися в єдину могутню силу, або ж підпорядкувати їх частину (якщо не всіх) Московії за допомогою так званої пан-слав’янської ідеї, або ж, через відверто провокативні радикальні дії просто дискредитувати рідновірський рух в очах народу.

І лише коли нова національна держава впорається з усіма щойно переліченими завданнями, створивши в націократичному українському суспільстві необхідні умови і стимули для зміни духовних пріоритетів, тоді, і тільки тоді, держава по прошесті певного адаптаційного періоду вправі буде вимагати від громадян обов’язкової відповідності критерію орійського віросповідання. А на цей перехідний період даний критерій має перебувати в категорії необов’язкових для надання громадянства, як одна з ознак наявності українського менталітету у тих, хто вже став на цей шлях, і як стимул переглянути власні релігійні переконання для решти потенційних громадян.

Чому питанню віросповідання я приділяю таку велику увагу? Та тому, що орійська віра, яка базується на родових цінностях, є запорукою національної свідомості і суспільно активної життєвої позиції громадянина. Вона органічно поєднується з націоналістичною ідеологією і виховує менталітет борця, захисника держави і нації. Без переважаючого впливу рідної віри неможливо зупинити нинішню духовну деградацію українського народу і розпочати повноцінне повномасштабне національне відродження. Тому, без перебільшення, рідна орійська православна віра є міцним і надійним духовним фундаментом майбутньої української націократії.

Скептики можуть назвати утопією швидкий перехід від християнства до орійського православ’я, мовляв, сучасна Україна – це християнська держава, і християни складають 80 – 90% населення. По-перше, ця цифра значно перебільшена. По-друге, справа зовсім не в цифрах, а в їх якісному наповненні. Так, я безперечно визнаю́, що більшість українців наразі є християнами, але це – пасивна більшість. Глибоко переконаних християн навряд чи набереться і 5%. На чому ж тримається більшість? На традиційності, на звичці, на зручності, на конформізмі, вихованому впродовж багатьох століть, зокрема, тим же християнством. А, відтак, достатньо створити умови, за яких бути християнином стане незручно і суперечитиме загальному вектору державної політики, але зробити це м’яко – без переслідувань і репресій, які могли б викликати відповідний активний супротив – ця більшість миттєво розтане, як сніг під весняним сонечком. Повірте, панове, якщо в конформіста презирливо тикатимуть пальцем за те, що він християнин, він дуже швидко перегляне свої релігійні вподобання. Пригадайте хоча б період комуністичної диктатури: чи багато знадобилося часу для практично цілковитого переходу від всуціль християнського суспільства до, здавалось би, абсолютно протилежного – атеїстичного. Тоді як орійська віра не заперечує існування Бога, а навпаки – істотно розширює примітивне чорно-біле юдо-християнське уявлення про Бога, будову Всесвіту, роль і місце людини, значення її життя на «цьому світі». Світогляд і психологію покірного «раба божого» рідна віра змінює на світогляд і психологію творця і борця, усвідомлення себе як центру Всесвіту (докладніше про це див. мою статтю «Троянський Кінь для арійських народів»).

Проте, на жаль, не все так просто, як здається на перший поверхневий погляд. Насправді ж між християнством і комуністичним атеїзмом значно більше спільного, ніж між християнством і орійським православ’ям. Раніше я вже відзначав, що засновник комуністичної теорії Карл Маркс фактично трансформував світоглядні християнські постулати, підлаштувавши їх під ідеологію пролетарського інтернаціоналізму. Обидві доктрини прославляють і возвеличують найнижчі в соціальній ієрархії прошарки населення, отже, можна без перебільшення стверджувати, що обидві – як комунізм, так і християнство – це релігії рабів. Тільки роль бога в комуністичній ідеології виконують вожді і класики марксизму-ленінізму, що ведуть керовані ними народи у «світле комуністичне майбутнє» – суспільство загальної цілковитої рівності, в якому «від кожного – по здібностях, кожному – по потребах», тобто рай для жебраків. Тож обидві релігії проповідують рай для бидломаси після смерті: тільки християнство – на небі, а комунізм – на землі, через декілька поколінь невпинного руху в означеному напрямі. «Іще вам кажу: верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти! … І багато хто з перших останніми стануть, а останні – першими» (Мт., 19: 24, 30) – «Мы наш, мы новый мир построим, – кто был ничем, тот станет всем» – співається у комуністичному гімні «Інтернаціонал», який до 1944 р. був гімном СРСР. Аналогічними є і шляхи, які ведуть до жебрацького раю: ідея апокаліпсису у християнстві цілком відповідає ідеї світової пролетарської революції у марксизмі. Тож навіть зараз, на 25-му році української незалежності і «демократії» (благо, що «демократична» ідеологія не передбачає відкритого втручання в питання релігії) багато хто з українців продовжує дотримуватись атеїстичних (принаймні, агностичних) релігійних поглядів, у переважній більшості розуміючи брехливу, лицемірну і деградаційну сутність християнства.

Але, попри означені негаразди у зв’язку з явною спорідненістю комуністичної та християнської ідеологій, обидві з яких фактично служать пануванню «богом обраного народу» над рештою, не все так погано в Україні в духовній царині, навіть за станом на сьогоднішній день. На відміну від того ж атеїзму, який був абсолютно і принципово новим світоглядом для нашого народу на час приходу до влади більшовиків, орійська віра – це духовні витоки нашої нації, а, отже, вона міститься глибоко всередині кожного українця на генетичному рівні. Тому, незважаючи на зусилля і старання державної і церковної машини, її не вдалося знищити за тисячоліття панування християнства. І щойно над Україною розвіялась комуністична темрява, разом з отриманням (нехай і формальної) незалежності, рідна віра почала відроджуватись і здобувати прихильність серед мислячої частини населення у геометричній прогресії. Цей процес триває і його вже не зупинити – він набирає все більших обертів, тож націократичній владі потрібно буде лише створити згадані вище умови для його прискорення і надання загальнонаціонального масштабу.

Навіть на теренах західної України, де християнство має найбільший вплив і найстійкіші позиції, рідна віра знаходить дедалі більше прихильників, а націоналісти-християни здебільшого з повагою ставляться до неї і усвідомлюють, що це – єдиний можливий шлях до відродження нації. Якось, років 7 тому, один знайомий тернопільський націоналіст-християнин сказав мені: «Якщо ми – націоналісти, то й віра в нас має бути своя». Саме так, панове, і в націократичній державі не повинно бути місця для штучного чужинського божка, як не повинно бути місця для нього в душі і свідомості майбутнього громадянина нової України.

Наступний необов’язковий критерій – участь у громадських та політичних організаціях, адже відповідність йому вже сама по собі свідчить про активну життєву позицію людини, її небайдужість і бажання принести користь суспільству. Зрозуміло при цьому, що в націократичній Україні не може бути й мови про існування антиукраїнських організацій чи політичних партій та й взагалі таких, чия діяльність, риторика і програмні засади ставитимуть під сумнів (я вже не кажу – заперечуватимуть) націоналістичну ідеологію. Ми вже цілком награлися в ліберастію і толерастію, щоб зрозуміти, куди цей шлях заведе країну і народ…

І, нарешті, останній критерій, який я пропоную у даній праці – це офіційна рекомендація двох (чи трьох) громадян, які нестимуть відповідальність за цю рекомендацію власним громадянством. Люди мого покоління, що виросли в Радянському Союзі, мають пам’ятати, що практика надання рекомендацій існувала при вступі до лав КПРС та її молодіжної організації – комсомолу. І нехай подібні аналогії не викликають здивування – в кожного типу державного устрою, який продемонстрував бодай якісь суттєві переваги, варто запозичувати його найкращі позитивні і сильні риси. Не сліпо мавпувати, а осмислено інтегрувати в нашу націократію, враховуючи всі аспекти і намагаючись позбавитись негативних проявів і наслідків. Безперечно, є чому повчитися і в радянської комуністичної системи, так само, як є чому повчитися і в нацистської Німеччини 30-х років минулого століття, так само, як є чому повчитися і в «демократії». Ми не повинні відкидати жодних позитивних надбань попередніх і наявних суспільно-політичних формацій лише на тій підставі, що вони використовувалися нашими ідеологічними опонентами.

Що ж стосується безпосередньо надання рекомендацій, то навіть не беру на себе сміливість визначити, до якої категорії критеріїв його слід віднести – обов’язкових чи необов’язкових. Тож залишаю це питання на розсуд майбутньої національної еліти, що розпочне побудову націократії. Єдине, в чому я абсолютно впевнений – що в тому чи іншому вигляді цей критерій повинен бути присутній. Він виховуватиме почуття громадянської відповідальності і стимулюватиме громадян, що надали рекомендацію, дбати про відповідний моральний і духовний стан своїх підопічних. Це свого роду елемент соціальної активності, що має на меті зробити врешті означену активність суспільною нормою. Зрозуміло, що система рекомендацій виконуватиме і певні контролюючі функції.

І тут маю одне істотне застереження. Щоб не перетворити рекомендації на порожню формальність і не створити у громадянській спільноті шкідницької практики загальної кругової поруки, надання рекомендацій від однієї особи повинно мати кількісно-часове обмеження, наприклад, 1 чи 2 на рік, або ж 1 на 2 роки тощо. Доцільність того чи іншого варіанту має встановити влада після ретельного дослідження соціологічних служб. Визначена цифра не обов’язково має бути постійною, і надалі нею можна буде варіювати залежно від суспільних тенденцій.

Ясна річ, сам критерій рекомендацій неможливо ввести одразу, коли населення ще не розділено на громадян і мешканців. Але й надто затягувати з його введенням теж не слід – на мою думку, його варто вводити за 3 – 5 років по формуванні першої хвилі громадян.

Підсумовуючи все вищесказане про умови, яким повинен відповідати громадянин націократичної України, хочу відзначити, що саме такий підхід до надання громадянства забезпечить побудову справедливої суспільної ієрархії і реалізацію наведеної наприкінці V розділу схеми державної вертикалі, відмежувавши плебс від участі у державотворчому процесі.

З’ясувавши, хто матиме виборчі права в націократичній державі, перейдемо до питання, в який спосіб ці права має бути реалізовано. І тут одразу ж спадає на думку ще один феномен плебсократії – таємне голосування. Як ми можемо вимагати від влади відкритості і прозорості рішень, якщо самі обираємо її таємно, ховаючи свій вибір один від одного і від всього суспільства? Ліберастичні ідеологи і пропагандисти розпинаються, що це – величезне досягнення демократії, яке забезпечує свободу вибору кожного громадянина. Перепрошую, панове, свободу якого вибору і яку свободу взагалі? Свободу вибору всупереч інтересам держави, свободу вибору на користь власного шлунку? Адже чесному громадянину, який дбає про власну державу, нема що приховувати. Дехто мені заперечить: це робиться, щоб запобігти тиску влади на виборця і переслідування інакомислячих. Тоді скажіть, будь ласка, про яку свободу вибору і яку демократію може йтися у суспільстві, в якому мають місце подібні явища?

Особисто я вважаю, що вибори керівних органів країни мають відбуватися шляхом відкритого голосування. Справжній громадянин не повинен приховувати від спільноти своїх переконань, як це звикла робити нинішня шлунковосвідома електоральна біомаса, а навпаки – повинен відстоювати власні погляди. Поняття «громадянин» має включати не лише виборче право, а й, насамперед, відповідальність за свій вибір. Адже всім добре відома теза: кожен народ має таку владу, на яку він заслуговує. Саме тому вибір громадянина на користь тієї чи іншої політичної сили, того чи іншого кандидата має бути свідомим, відкритим, аргументованим і мотивованим з точки зору національних та державних інтересів, саме тому я й запропонував наведену вище систему критеріїв, відповідність яким засвідчує здатність і бажання громадянина зробити саме такий вибір.

Тепер дійшла черга до, мабуть, головного питання: яким чином здійснити означене розмежування населення на громадян і мешканців? Ці функції повинні виконувати комітети з питань громадянства, створення і від лагодження роботи яких має взяти на себе перехідна диктатура на початковому етапі становлення української націократії. Це буде одним з її першочергових завдань, і до його втілення владі необхідно поставитись з максимальною відповідальністю, бо від якісного формування даних комітетів і організації їх роботи залежить запуск і все подальше функціонування нової суспільно-політичної системи. По суті комітети з питань громадянства стануть фундаментом і наріжним каменем майбутньої націократії, бо саме їхня діяльність має забезпечити безперервне перебування при владі справжньої національної еліти через якісний відбір електорату. Тому на посади членів цих комітетів потрібно призначити найкращі, елітарні кадри. Якщо цього не буде зроблено, Україна врешті неодмінно скотиться до теперішньої плебсократії, і чи матиме вона ще один шанс піднятися з цієї прірви – невідомо, але перспективи на це виглядають доволі примарними.

Означені комітети повинні мати стандартне адміністративне розгалуження від районних (у великих містах), міських і селищних внизу до центрального всеукраїнського вгорі, безпосередньо підпорядкованому очільнику держави. Роботи буде дуже і дуже багато, особливо при формуванні першої хвилі громадян, тож комітети мають працювати не в сесійному режимі, а на постійній основі, і мати у своєму розпорядженні слідчі органи, і, боронь, Боже, їм обмежитись суто формальною паперовою кабінетною працею. Повторюю: від якості роботи комітетів з питань громадянства на початковій стадії залежить життєспроможність нового державного ладу. Відтак, діяти доведеться дуже розумно і виважено, намагаючись знайти золоту середину між надто жорстким перегином і надмірною ліберальністю. Адже перегин викличе супротив серед потенційних громадян, які не отримали належних прав, а надмірна ліберальність поверне країну назад, у лоно плебсократії.

Найпершим кроком комітетів повинно стати складання чорного списку мешканців України, які за жодних обставин не мають потрапити до категорії громадян. Це члени антиукраїнських партій, особи, що так чи інакше сприяли їх діяльності чи брали участь в антиукраїнських заходах, або ж чинили супротив становленню націократії. До обов’язків комітетів має входити і відстеження порушень громадянами відповідності критеріям, за якими їм було надано громадянство. Згодом, коли систему буде запущено, і відпаде необхідність диктатури, комітети варто зробити виборним органом, проте до його членів мають висуватися підвищені вимоги, не менші, ніж до представників вищих органів державної влади. На початку цього пункту вже йшлося, що національна еліта, яка претендує на керівні державні посади і місце у виборних органах, повинна відповідати тим самим критеріям, що і пересічні громадяни, тільки на кількісно і якісно вищому рівні. І визначення цієї відповідності і права обіймати означені посади також лягає на плечі комітетів з питань громадянства відповідного рангу. Тобто, якщо громадянин балотується в депутати до міської ради, його право має бути підтверджено міським комітетом, а якщо громадянин висувається на посаду міністра чи балотується до Верховної Ради, це має узгоджуватись із всеукраїнським комітетом.

Таким чином, ми отримаємо принципово нову владу зовсім іншого типу, ніж у країнах плебсократії – на зміну вайшам із гаманцями, туго набитими брудними грошима, прийдуть вищі варни – брахмани і кшатрії, що незалежно від своїх матеріальних статків дбатимуть про інтереси держави і нації. Якщо чітко спрацювати на початковій стадії запуску, подолавши всі труднощі перехідного періоду, далі система підтримуватиме сама себе і функціонуватиме автономно, забезпечуючи і стимулюючи всебічний гармонійний розвиток як держави і суспільства в цілому, так і окремої особистості. І це не голослівне твердження, бо розділення населення країни на національну еліту, громадян і мешканців сформує справедливу суспільну ієрархію, в якій кожна варна виконуватиме притаманну їй функцію згідно власного менталітету.