Сучасні погляди на національну державу

Якщо спитати нинішніх українських націоналістів, яким має бути державний устрій майбутньої України, то побачимо велике розмаїття думок, що свідчить насамперед про відсутність всебічної об’єктивної оцінки світових політичних реалій сьогодення і відсутність розуміння першочергових завдань українського націоналізму на найближчу перспективу, особливо у сфері державотворення. Саме тому, перш ніж перейти до конкретних пропозицій, заради яких, власне, і замислювалася дана праця, я й написав попередні 5 розділів, у яких намагався висвітлити і детально проаналізувати як нинішню геополітичну ситуацію, так і головні ідеологічні аспекти, що повинні закласти підвалини прийдешньої української націократії.

Мушу відзначити, що переважна більшість вітчизняних прихильників націоналістичного світогляду мають доволі примарне уявлення про устрій національної держави, обмежуючись загальними розпливчастими формулюваннями, оскільки провідні «партії», що послуговуються націоналістичною риторикою, і навколо яких гуртуються пересічні націоналісти, взагалі не дають відповіді на поставлене питання. Із тих небагатьох, хто має з цього приводу власну думку і чітке конкретне бачення майбутньої України, дехто схиляється до відродження монархії у вигляді гетьманату, дехто пропонує реформи на базі чинної «демократії», дехто пригадає «Націократію» Сціборського, дехто виголосить популістські гасла ВО «Свободи». На цьому, власне, державотворчі ідеї і вичерпуються. Але навіть серед цієї, здавалося б, мислячої публіки, на жаль, немає розуміння того, що перелічені моделі або ж є апріорі непридатними для побудови життєспроможної національної держави (реформована «демократія» і гетьманат), або є архаїзмами, що не відповідають вимогам сучасності (націократія у тлумаченні М. Сціборського), або ж просто являють собою набір привабливих популістських беззмістовних гасел, призначених лише для здобуття голосів не надто інтелектуально розвиненого електорату (зрозуміло, про кого йдеться).

У попередніх розділах ми вже приділили достатньо уваги всім особливостям «демократичної» системи, тому не бачу жодного сенсу пояснювати хибність позиції тієї частини націоналістів, яка відстоює саме цю форму правління. Тільки наведу цитату Сціборського, який, характеризуючи націоналізм, наголошував: «Він орієнтується лише на завдання власної нації, чого якраз ніяк не можна сказати про наші партії, що в своїй прив’язаності до чужих неорганічних ідеологій цілком забувають умови та вимоги власного національного оточення».

Більш докладно зупинимось на гетьманаті. Тут маємо справу з двома принципово різними варіантами: конституційною монархією (на кшталт низки європейських «демократичних» держав) і автократичною напіввійськовою або ж навіть військовою диктатурою.

Розглянемо обидва варіанти і почнемо з конституційної монархії. Головним аргументом прибічників означеного устрою є беззаперечний факт, що саме у монархічних країнах західної «демократії» деградаційні суспільні процеси протікають значно повільніше, ніж у республіканських, і саме ці країни та їх народи чинять найбільший внутрішній опір глобалізації. Звісно ж, це стосується тільки країн з прадавніми ранньофеодальними монархічними традиціями (наприклад, Велика Британія і скандинавські королівства) і ніяк не стосується тих, де монархія постала вже в нову капіталістичну добу (наприклад, Нідерланди), обслуговуючи інтереси буржуазної псевдоеліти. Також це не стосується таких бутафорних монархій як іспанська, яку було реставровано після майже 40-річної диктатури славної пам’яті генерала Франко.

В чому ж полягає корінна відмінність між монархіями, започаткованими в період феодалізму і відносно молодими капіталістичними монархіями? Щойно я вже відзначив, що останні зародилися як обслуговуюча політична надбудова для великого приватного капіталу. Суспільний прошарок, який перебуває на вершині владної вертикалі – це вайші, до ментальних чеснот яких не можна віднести захист національних інтересів: їхня справа – торгуватися і домовлятися будь-з-ким, дбаючи насамперед про стан власного гаманця. Звідси випливає, що капіталізм є інтернаціональним за своєю природою, яка, відтак, для забезпечення свого існування вимагає знищення родових цінностей і прищеплення суспільству цінностей «загальнолюдських», чому неабияк сприяла панівна в Європі християнська релігія. Довершила ж справу остаточного переходу до «загальнолюдських» цінностей «демократія», яка найбільш органічно вписалася в капіталістичну систему господарства. Таким чином, родова аристократія, що практично одразу ж після постання цих монархій вимушена була зростися з фінансово-промисловим капіталом, позбавлена реальної політичної влади, а, отже, і будь-якого впливу на розвиток суспільства, по суті являла собою соціальний атавізм, що мав лише формальне символічне значення як данина певним історичним традиціям.

Дещо іншу картину спостерігаємо у державах, в яких монархія зародилася у вигляді абсолютизму в епоху середньовіччя і триває донині, хоча вже й видозмінена і підлаштована під «демократію». На перший поверхневий погляд такий самий державний устрій мав би привести до однакових результатів. Але ми бачимо істотну відмінність у темпах деградації тих і інших країн і їх ставленні до процесу глобалізації. А різниця полягає у ролі родової аристократії. Якщо поринути у сиву феодальну давнину, то пригадаємо, що родова аристократія абсолютних монархій являла собою національну еліту, тож завдяки своїм ментальним якостям, виконуваним функціям і державному устрою підтримувала у суспільстві пріоритет родових цінностей. Не могла змінити цього стану речей навіть руйнівна сила християнства, хоча воно, безперечно, заклало основні підвалини майбутньої деградації, перш за все, прискорюючи розтління правлячої верстви. Якщо родова аристократія справно виконувала обов’язки національної еліти – держава і народ перебували на вершині розвитку світової цивілізації, проте, як тільки знать занепадала, перетворюючись на ситих і розбещених вайшів – занепадала і держава, і народ. Тут «на допомогу» миттю приходила «віра Христова», і родові цінності, позбавлені опори на національну еліту як головного їх носія і хранителя, поступово, але невблаганно втрачали свій вплив на свідомість народних мас, поступаючись місцем цінностям «загальнолюдським». Саме така доля спіткала і нашу рідну матінку-Русь.

Держави розпадались і гинули, а народи деградували, опинившись у колоніальному ярмі сильніших держав, у яких національна еліта виявилася більш стійкою до земних спокус, дарованих необмеженою владою. З іншого боку, імперський статус держав-переможців вимагав від їхніх національних еліт постійної концентрації уваги і зусиль на державних проблемах і підтриманні порядку на завойованих територіях, що не давало їм змоги розслабитись і впасти у стан самовдоволення, який передує моральному розтлінню і деградації. Цей же імперський статус виховував у свідомості широких народних мас почуття національної гідності, яке сприяло збереженню в національній ментальності пріоритету родових цінностей. Навіть прихід нової капіталістичної доби і перетворення абсолютних монархій на конституційні не надто змінили ситуацію – адже імперії так і лишались імперіями, родова аристократія продовжувала функціонувати в якості національної еліти, а пересічні громадяни продовжували пишатися величчю власних держав і своєю належністю до народів-переможців. Різкий стрибок «демократії» і розпад світових імперій після ІІ світової війни забезпечили остаточну (за станом на даний момент) перемогу «загальнолюдських» цінностей над родовими на теренах, підконтрольних провідникам неоглобалізму. безпосередньо пов’язані з домінуванням «загальнолюдських» і «демократичних» цінностей процеси морального і духовного занепаду націй особливого розмаху набули, починаючи з краху Радянського Союзу і комуністичного альянсу і посиленням внаслідок цього політичної та економічної інтеграції європейських країн. Але, як вже було сказано вище, не в усіх країнах означений занепад і глобалізація відбувається однаковими темпами. І найбільше цьому пручаються саме держави з давніми монархічними традиціями. Хоча монархічний устрій і перетворився на формальність, завдяки інертності і стійкості до суспільних змін ментальних характеристик, родова аристократія цих країн продовжує відігравати роль національної еліти насамперед у свідомості народних мас, тож і родові цінності ще мають певну вагу, що дозволяє гальмувати деградаційні тенденції.

Якщо ми маємо намір реставрувати в Україні гетьманат як конституційну монархію, то повинні в першу чергу задатися питанням: а чи є у нас родова аристократія? Скажемо відверто: якби навіть зібрати по всьому світу з усіх українських діаспор нащадків дворянських династій, то дуже швидко переконаємось, що в них, щонайменше в кількох поколіннях відірваних від реалій українського суспільства, нема ні ментальних ознак справжньої національної еліти, ні здатності виконувати притаманні їй обов’язки, ні принаймні розуміння нагальних завдань, що стоять і перед всією нацією, і перед ними, як її провідниками.

В цьому контексті яскравим прикладом може слугувати бутафорна іспанська монархія, реставрована після автократичного правління генерала Франко. Родова аристократія, що майже 40 років жирувала в еміграції, аж ніяк не тягне на звання національної еліти ні як носій родових цінностей, ні (відповідно) як фактор супротиву деградаційним процесам. Більше того, якщо під керівництвом диктатора Франко Іспанія являла собою націократичне суспільство, то повернення до монархії (а точніше – перехід до монархічної плебсократії) попри певні економічні успіхи кинуло Іспанію за допомогою так званої євроінтеграції на поталу Глобальній Імперії з усіма витікаючими сумними наслідками, про які йшлося у перших розділах цієї праці.

Тож, порівнюючи українську родову аристократію зі щойно наведеними аналогами, скажіть, будь ласка, шановне панство, чи потрібен нам цей паразитичний соціальний прошарок, який, не будучи справжньою національною елітою, лише висмоктуватиме на своє існування кошти з державного бюджету і не виконуватиме жодних суспільно корисних функцій? Відповідь, на мою думку, цілком очевидна і однозначна.

Розібравшись із конституційною монархією, розглянемо другий варіант гетьманату – автократичну диктатуру. Коли йшлося про першочергові завдання націоналізму, ми вже відзначали, що не менш важливим за здобуття влади національною елітою є її утримання. І якщо здобуття влади революційним шляхом виглядає в нинішній ситуації лише справою часу, оскільки українська національна еліта в особі добровольчих збройних формувань, що воюють зараз на Сході проти московських окупантів, володіє і достатньою кількістю зброї, і розумінням неспроможності і небажання чинної державної влади захищати національні інтереси України, то подальше утримання здобутої влади викликає серйозні сумніви з огляду на ментальну та ідеологічну непідготовленість українського суспільства і на наявність потужних зовнішніх і внутрішніх ворогів національної держави. Безперечно, щойно наведені фактори зводять на нівець міркування прихильників диктатури щодо аналогій з успішним досвідом інших країн, які розквітли за часів авторитарних режимів, таких як, наприклад, Чилі під керівництвом Августо Піночета чи Венесуела під керівництвом Уго Чавеса. Насамперед, ми повинні пам’ятати про поляризованість українського суспільства, розділеного на просхідну (промосковську) і прозахідну (проєвропейську) орієнтацію, яка завдяки московській інтервенції істотно змінилася в бік останньої. Означені події істотно зміцнили і україноцентричний вектор, проте явно недостатньо, щоб розв’язати всі наявні проблеми української держави без активного залучення до державотворчого процесу широких народних мас, яке є принципово неможливим за автократичної форми правління. Адже са́ ме виховання повноправного громадянина – суб’єкта державної влади – здатне забезпечити всебічне національне відродження нині здеградованої української нації і запобігти зламу націократичного ладу зсередини. Ось що пише з цього приводу видатний класик українського націоналізму М. Сціборський:

«Справжня сила політичного устрою й тих ідей, що в ньому закладені, найкраще унагляднюється в умовах відповідної свободи, – де, при збереженні авторитету влади й її провідної зверхності, забезпечені суспільству необхідні сфери критичного думання, чинної співучасті в державному житті й самовиявлення. В цьому власне й полягає справжня, глибока ідея правової держави, що дисциплінуючи громадянина й підпорядковуючи його загальним цілям, водночас не позбавляє його права лишатися індивідуальністю».

Застерігаючи від ідеалізації диктатури, Сціборський блискуче викриває її вади і негативні наслідки для суспільства:

«Ізолюючи свою провідну меншість від мас, вона не лише усуває всякий суспільний контроль, але й нищить природне джерело свого скріплення свіжими силами з ґрунту. Паралізуючи в реальному житті всі вияви народної ініціативи, критичності й самодіяльності, зобов’язуючи всіх лише до сліпого послуху та виконання волі одиниці, чи обмеженої кількості тих одиниць, унеможливлюючи суспільне виховання мас і привчаючи їх орієнтуватися виключно на вказівки пануючої касти – така диктатура руйнує умови, що серед них лише може витворюватися бажаний їй самій тип сильної, активної, ініціативної людини. Замість аристократів духа, витворює вона рабів, бездушних і обмежених «апаратчиків» своєї системи. …

Сковуючи всі вияви життя примусовим регламентом, витискуючи на ньому тавро урядницької бездушності й механічності, такий централізм унеможливлює й суспільну самодіяльність і індивідуалізацію громадянина, що без них утруднюється сам процес творення провідної еліти. Бо формування й творчість еліти найкраще розвивається в умовах свобідної (хоч і регульованої національно-державними інтересами) циркуляції суспільних цінностей і творчості. Така диктатура перетворює населення даної країни в безвладне знаряддя, штовхане інерцією послуху й дисципліни».

Проте, об’єктивно аналізуючи українське сьогодення, реалісти не можуть не усвідомлювати, що змінити чинну плебсократію мирним політичним шляхом практично неможливо. А тому автократична диктатура на початковому етапі становлення української національної держави є не просто прийнятною, а конче необхідною. По-перше, вона має привести до влади національну еліту; по-друге – знищити чинну плебсократичну систему разом з її прогнилим корумпованим бюрократичним державним апаратом і, по-третє – закласти функціональні підвалини принципово нового типу організації держави, про які йтиметься у наступному пункті. Таким чином, диктатура повинна відіграти роль тимчасового буфера для переходу від «демократії» до націократії. І такої диктатури не потрібно лякатися. М. Сціборський відзначав:

«Історичні приклади доводять, що диктатори й авторитарні провідні меншості найкраще здібні виконувати свої суспільні функції і досягати величезних здобутків якраз на початках свого само творення. … В початковий період диктатури, її представники найчастіше визначаються високою ідейністю, могутнім напняттям свого духа, безкорисністю, творчою здібністю й самопосвятою».

Проте тут же Сціборський застерігає:

«Одначе, пізніше стає часто так, що провідна меншість, досягнувши поставлених цілей і закріпивши в своїх руках владу, поступово виказує тенденцію в самій собі замикатися. Приходить час її самоконсервації й відриву від живих джерел народу. Її початковий духовно-ідейний порив заступає «ділова» практичність і бюрократизм; свідомість понесених жертв і трудів висуває егоїстичні претензії до особистих привілеїв, спокою й «теплих місць»; загальні цілі затушовуються пріоритетом персонального чи групового інтересу. Дальші стадії диктатури з бігом часу все посилюють вказані тенденції. На порядок дня приходить вже внутрішня боротьба за втримання свого панування. Диктатура з чинника, що на початку служив загальним інтересам, обертається в самоціль, витворюючи умови, що з одного боку шкодять суспільству, а з другого – підкопують її власні основи».

Тому період диктатури має бути якнайкоротшим, але достатнім для виконання завдань, про які я щойно говорив.

Ми пам’ятаємо, що аналізуючи всі сучасні йому (на період перед ІІ світовою війною) типи суспільно-політичного устрою, Сціборський у праці «Націократія» запропонував і власний варіант української національної держави. І певна частка нинішніх українських націоналістів відстоює саме таку модель. Чи помилявся наш видатний класик? Ні, не помилявся. На той час запропонована Сціборським форма націократії, доволі близька до фашизму, реалізованого в Італії Беніто Муссоліні, але така, що передбачала значно активнішу участь широких народних мас у державотворчому процесі, дійсно була найактуальнішою і найбезболіснішою в плані переходу від комуністичної диктатури, особливо для тієї частини України, що перебувала під ярмом Радянської імперії. Адже державний синдикалізм Сціборського ґрунтувався фактично на структурі профспілок, які відігравали певну керівну роль і в радянській системі.

Корінною відмінністю радянських профспілкових організацій від капіталістичних аналогів була їхня незалежність від адміністрації підприємств, на яких вони функціонували, і підпорядкованість (хоча й неформальна) лише ідеологічному компартійному апарату. Тобто в разі переходу до націократичної держави Україна мала б вже готову сформовану керівну вертикаль, що потребувала тільки відповідної ідеологічної корекції. Власне, ця модель (хоча й у суто формальному вигляді) була втілена у фашистській Італії, де синдикати (профспілки) об’єднувались у корпорації, представники яких входили до вищих органів державної влади. В свою чергу, Муссоліні не був автором ідеї провідної ролі профспілок в організації суспільства, а «запозичив» її з теорій очільників комуністичної Московії, що активно обговорювали означену тематику на початку 20-х років минулого століття. Особливо наполягав на переданні частини державних керівних функцій профспілкам один з головних більшовицьких ідеологів і теоретиків марксизму Лейб Бронштейн, більш відомий під ім’ям Лев Троцький. Отже, враховуючи наявність у Радянській Україні незалежних від капіталу профспілкових об’єднань і позитивний досвід італійського фашизму, ідеї Сціборського на момент перед ІІ світовою війною виглядали найбільш прийнятними і доцільними в сенсі якнайшвидшого і найефективнішого переходу від комуністичної диктатури до націократії.

Але з тих пір суспільні умови дуже сильно змінилися. Навіки відійшла в минуле комуністична система, а світова плебсократія здійнялася на значно вищий якісний рівень, опанувавши новітні ментальні технології маніпулювання масовою свідомістю і вкорінивши систему цінностей, спрямовану на моральну і духовну деградацію особистості, замкнення її в колі власних дріб’язкових та вузько локальних інтересів. Профспілкові об’єднання, поставлені на службу приватному капіталу, вже не можуть народжувати зі свого середовища представників національної еліти, спроможних на захист національних інтересів. Відтак, немає жодного сенсу в наші дні будувати національну державу на основі запропонованої Сціборським політичної моделі державного синдикалізму. Для тих же консерваторів, що й досі є прихильниками застарілих формацій, які вже віджили свій час, тож не відповідають вимогам сьогодення і не здатні виконати поставлені перед ними завдання, нагадаю слова Сціборського: «політичний устрій – це є насамперед пристосована до вимог місця, часу та умов система доцільності».

Відтак, український націоналізм стоїть перед необхідністю створення принципово нової суспільної формації, ієрархія в якій будується не за соціальним статусом чи майновим станом, а за ментальною приналежністю до тієї або іншої варни, а відтак і здатністю приносити користь суспільству та витікаючою з неї ефективністю діяльності в цьому напрямі. Враховуючи і нинішню надзвичайну здеградованість української нації, і автономність та відлагодженість плебсократії, це має бути конкурентоспроможна з нею самовідновлювана система, здатна підтримувати сама себе і розвивати як окрему особистість, так і суспільство в цілому у певному, першопочатково заданому напрямі.