Правоохоронна система

Окрім виборчої системи і безпосередньо пов’язаної з нею в плані надання громадянських прав національної політики, що становитимуть фундамент майбутньої націократії, окремо хотів би зупинитися на необхідності докорінного реформування правоохоронної системи, до якої я відношу і судочинні органи, як останню ланку в ланцюгу охорони права, що визначає відповідальність за правопорушення, а, отже, від неї в підсумку залежить ефективність даної системи.

Тож саме із судочинства і почнемо. Скажіть, будь ласка, що встановлює суд у «демократичних» державах, які вважають себе «правовими»? переважна більшість, мабуть, відповість: чи винний обвинувачуваний у скоєнні злочину. Дозвольте, панове, не погодитись. В дійсності в ідеалі так і має бути, проте, на жаль, факт скоєння підсудним злочину абсолютно не цікавить суд. Насправді суд встановлює, чи попався обвинувачуваний на скоєнні злочину. На цьому побудована вся система правосуддя в так званих «цивілізованих» країнах.

Згідно законодавству, до уваги судом можуть прийматися лише певні докази (а не будь-які, що встановлюють істину), та й те – здобуті тільки «законним» шляхом. Пригадайте показовий судовий процес над відомим американським гангстером Аль Капоне. Всі чудово знали, що він винний і у вбивствах, і в пограбуваннях, і у здирництві, і в контрабанді, та й в інших злочинах. Але, пам’ятаєте, за що врешті засудили Аль Капоне? За несплату податків! І найцікавішим у цій абсурдній ситуації є те, що Америка щиро пишається таким «правосуддям» і, зокрема, даним конкретним випадком. Це подається як величезне досягнення «демократії» і нібито свідчить про захист прав людини. Перепрошую, панове, але в мене одразу виникає питання: про захист прав якої саме людини йдеться? Про захист прав злочинця, який свідомо вбивав або ж наказував вбивати та грабувати інших громадян? А як тоді щодо захисту їхніх прав? Демагоги від «демократії» можуть сказати, що, мовляв, злочини проти цих громадян вже скоєно, і це вже довершений факт, який неможливо змінити. А як щодо відновлення справедливості, яке станеться тоді і тільки тоді, коли злочинця буде покарано саме за той злочин, який він скоїв, а не за сміховинну несплату податків з незаконно добутих грошей. І як бути в такому разі із захистом прав інших громадян, які по суті опиняються в ролі можливих потенційних жертв подібних кримінальних елементів? Адже безкарність злочину на ділі заохочує злочинців (як чинних, так і майбутніх) продовжувати робити свою чорну справу. Відтак знову напрошується питання: чиї права захищає врешті таке правосуддя?

Щоб це питання не здалося риторичним, і щоб дати на нього аргументовану відповідь, розглянемо ще один аспект «правосуддя» – захист обвинувачуваного. А точніше, якість означеного захисту. Від чого вона залежить? Насамперед, від гонорару захисника. Ні для кого не є таємницею, що на вирок суду далеко не в останню чергу впливає красномовство і авторитет адвоката, від яких у прямо пропорційній залежності перебуває вартість його послуг. Отже, чим дорожчого захисника може собі дозволити підсудний, тим більше у нього шансів на позитивний результат його справи. Таким чином плебсократичне «правосуддя» перетворюється на фарс і не має фактично жодного відношення ні до встановлення істини (що, власне, і мусить бути головним завданням правосуддя, виходячи із самої його назви), ні навіть до проголошеного «демократичними» демагогами захисту прав людини.

Наступний цікавий момент – досудовий розгляд справи і обрання «запобіжного заходу» для обвинувачуваного. Спостерігаємо практично таку саму картину, коли в якості означеного заходу замість утримання під вартою судді відпускають злочинців під грошову заставу. Звісно ж, існує перелік злочинів, на які в «цивілізованих» плебсократичних країнах така можливість не поширюється. Існує він і в нашому законодавстві, проте, як виконуються закони в Україні, усім добре відомо. Безперечно, в західних державах справи з цим обстоять значно краще, втім, це нічого не змінює по суті. Злочинець, що має достатньо коштів, фактично може уникнути правосуддя, звільнившись під заставу і втікши світ за очі. То це теж «захист прав людини»? Тоді знов те саме питання: якої саме людини?..

З чого починається система правосуддя? Ясна річ, з освіти у даній галузі. З фахівців, яких готують вищі навчальні заклади відповідного профілю. Яким чином у нас потрапляють на навчання до престижних юридичних «вишів»? Лише по знайомству або ж за чималі хабарі. Навіть якщо заплющити очі на цей беззаперечний факт, скільки коштує навчання? Тож далеко не кожні батьки здатні дозволити своїм дітям таке задоволення. Можливо, якісь романтики у рожевих окулярах і спробують мені заперечити, що талановита молодь може вступити на бюджет. Панове, а ви знаєте, скільки коштує вступити на бюджет до подібних ВНЗ?

Як бачимо, корупцією наскрізь просякнута вся наша судочинна система, починаючи з освіти і закінчуючи вищими органами. Додамо до цього, що судді, як і народні депутати, перебувають у суспільстві на особливому становищі, маючи привілеї недоторканості. Особисто в мене цей факт викликає стійку асоціацію. Я пишу дану працю для людей освічених, тож нема потреби нагадувати, хто в ієрархічних суспільствах давнини відносився до касти недоторканих. Так і сучасні вітчизняні вайші, обіймаючи керівні державні посади, врешті деградують ментально до «недоторканих». Хоча у цьому твердженні і є певна частка гіперболізму, проте воно не таке вже й далеке від істини. На це спрямований весь механізм плебсократичної системи, про що вже йшлося у першому розділі.

Наступною гілкою правоохоронної галузі є слідчі органи і прокуратура. Чим вони повинні займатися? Попередженням і викриттям правопорушень, охороною прав громадян та інтересів держави, пильнуванням дотримання законності з боку як окремих осіб, так і установ та організацій. Чим вони займаються насправді?

Перш за все, «кришуванням» організованої злочинності і протизаконної діяльності посадовців. Ясна річ, не безкоштовно. Далі – займаються фальсифікацією кримінальних справ проти активістів політичної та ідеологічної опозиції і тих, хто намагається викрити злочинну діяльність високопоставлених осіб. Звісно, держава повинна себе захищати і боротися з ідеологічними ворогами – це її природна функція, але чи захищає така «правоохоронна» система українську державу? Ні, панове, вона захищає кримінально-олігархічні клани, які перебувають при владі. І бореться вона не проти злочинців, а якраз проти тих справжніх патріотів, які прагнуть відстоювати національні та державні інтереси України.

Повірте, я далекий від думки, що держава не повинна себе захищати від внутрішніх ворогів – навпаки, я переконаний, що вона має це робити жорстко і безжалісно. Але, по-перше, це має бути с прав едлива держава, а, відтак, і засоби цього захисту мусять бути справедливими і прозорими: державного злочинця має бути покарано саме за той злочин, який він вчинив, а не за сфабриковані зґвалтування чи зберігання наркотиків. Відповідно, необхідно привести до ладу і кримінальний кодекс, в якому мають бути чітко прописані статті за антинаціональну і антинаціократичну пропаганду і діяльність, спрямовану на протидію і повалення націократії. Відповідальність за означені злочини повинна бути якнайсуворішою. Якщо ми вже згадали про кримінальний кодекс, то, безперечно, потрібно переглянути і міру покарання за інші тяжкі правопорушення, особливо такі як розбій, пограбування та вбивство, у бік посилення відповідальності. Поза сумнівом, має бути поновлено і смертну кару за найтяжчі злочини проти держави та її громадян. Правосуддя має бути дуже жорстким, але справедливим.

Метою української націократії у царині охорони права є знищення злочинності як суспільного явища. Подібної мети ніколи не ставила і не ставитиме плебсократія. Чому? Та тому що злочинність викликає у мас почуття плебейського тваринного страху і потурає розвитку найгірших рис людської вдачі. Здорове суспільство не потрібне плебсократичній системі, більше того – здорове суспільство становить для неї пряму загрозу. Саме тому у так званих «цивілізованих» країнах і розігрується вистава, що носить гучну лицемірну назву «правосуддя», в якій держава не менше, ніж про права чесних громадян, дбає про права злочинців, як невід’ємного елементу її існування.

Але повернемось до функцій наших слідчих органів. З огляду на щойно сказане про незацікавленість державного плебсократичного апарату у подоланні злочинності, в останню чергу слідство займається створенням видимості розслідування кримінальних злочинів, що теоретично має бути його головним завданням. Я вже не кажу про попередження правопорушень – такий різновид діяльності нашим «правоохоронцям» взагалі невідомий. Що ж стосується безпосередньо розслідувань, то, мабуть, буде зайвим нагадувати, якими «законними» методами ведеться слідство і вибиваються свідчення з тих громадян, яких вітчизняна «правоохоронна» система не спроможна захистити від свого ж власного свавілля. Не спроможна, бо, де-факто, вона для цього й не призначена.

Чи варто говорити про корумпованість прокуратури, чиїм безпосереднім обов’язком є нагляд за дотриманням законності в діяльності правоохоронних органів? Чи варто говорити, чим займаються такі підрозділи правоохоронної системи як патрульна служба, ДАІ, загони спец. призначення? Всі ці речі давно відомі суспільству і вже ні в кого не викликають здивування. Взагалі, правові реалії нинішньої України можна охарактеризувати двома абсурдними, проте беззаперечними фактами:

1. Практично кожну дорослу людину є за що посадити. Якщо хтось спробує стверджувати протилежне, то або ж дана особа страждає на серйозні провали в пам’яті, або ж вона ніколи не жила в Україні;

2. Будь-якого злочинця, захищеного Системою, посадити неможливо згідно чинних процесуальних норм.

Постає цілком слушне питання: чи потрібна націократичній державі така правоохоронна система, яка замість боротьби зі злочинністю сама являє собою уособлення злочинності? І абсолютно зрозуміло, що при докорінному реформуванні правоохоронної системи і правосуддя, необхідність якого є очевидною, неможливо обійтися лише кадровими змінами. В іншому разі навіть в ідеалі ми отримаємо систему «західного» зразка, яка аж ніяк не відповідає інтересам справедливої національної держави. Тому будувати нову націократичну правову систему потрібно на принципово інших засадах і, насамперед, необхідно позбавитись лицемірного гасла про «захист прав людини» в тому сенсі, в якому воно вживається у країнах плебсократії, де завданням суду є не встановлення істини, а визначення достатності наданих доказів і «законності» їх здобуття, аби стверджувати, що обвинувачуваний впіймався на скоєнні злочину.

І найперше, з чого, на мою думку, варто почати – це пригадати первинне значення слова «право»: закон Божий. Це, панове, не релігійний фанатизм, це – наші світоглядні духовні витоки і усвідомлення вищої справедливості. Це не клоунада, влаштовувана цинічним і лицемірним плебсократичним правосуддям, коли свідчення в суді даються «під присягою» говорити правду і тільки правду, поклавши руку на наскрізь брехливу біблію. Відтак, саме поняття право суддя має набути в націократичній державі принципово іншого, справжнього змісту, прив’язаного до пріоритету орійських ментальних цінностей – цінностей родових. Тому встановлення істини має стати не на словах, а на ділі головною функцією нашого судочинства.

Правда і справедливість (терміни, які походять з того ж слова «право») мають бути понад усе. Тож усі засоби, що ведуть до встановлення істини і торжества справедливості не можуть розцінюватися як незаконні. Безперечно, тут не йдеться про фізичні тортури чи якісь подібні дикунські середньовічні методи, хоча тут же відзначимо, що «цивілізована» плебсократія, офіційно їх заперечуючи, на ділі ними не гребує. З часів середньовіччя наука просунулась далеко вперед і її досягнення можна і треба ставити на службу охорони права. Йдеться і про детектори брехні, і про психотропні препарати, що примушують людину говорити правду. Всі ці інструменти мають бути у розпорядженні як слідчих, так і судових органів. Причому, ці ж інструменти мають застосовуватися і по відношенню представників самих означених інстанцій на предмет об’єктивності, корупції та зловживання службовим становищем. Цим повинні займатися відповідні наглядові установи, такі як прокуратура. За дотриманням неупередженості слідства і суду і недопущенням перевищення службових повноважень у плані можливості отримання за допомогою щойно згаданих інструментів конфіденційної інформації, яка не має відношення до правопорушень, повинен стежити і інститут адвокатури. Саме цим і мусять займатися в першу чергу правозахисники замість того, щоб розводити красномовні теревені на судових виставах, як це робиться у плебсократичних країнах. У відповідність до таких нововведень має бути приведено і законодавчу базу.

Прихильники ліберастії тут одразу ж завиють в один голос про «норми моралі» і «захист прав людини». І знов те саме питання: захист прав якої саме людини? І з точки зору якої моралі захист злочинця від справедливого покарання є нормою? Але пропоную залишити ці питання без відповіді і звернути увагу на інше: якщо ми вже завели мову про суспільну мораль, то відзначимо її істотну відмінність у плебсократичному і націократичному світогляді, оскільки базується вона на принципово різних цінностях – «загальнолюдських» і родових відповідно. Тож згідно родових цінностей і відповідної їм суспільної моралі ми і повинні будувати правову систему національної держави, незважаючи на жодні аргументи і протести «демократів».

Відтак, маємо насамперед відмовитись від егоїстичної суспільної моралі плебсократії і замість індивідуальних свобод окремої особистості поставити на провідне місце національні інтереси. Певним чином, такий підхід наявний і в законодавстві плебсократичних країн, проте там він носить суто формальний характер і явно не виконується в об’ємі, достатньому для дотримання означених національних інтересів. Та й саме поняття національних інтересів має вельми спотворений вигляд.

Перейдемо до питання формування кадрів правоохоронних і судочинних органів. Взагалі треба сказати, що разом з державним керівництвом, військовими, лікарями, вчителями і науковцями правоохоронці і судді становлять ті 7 китів, на яких тримається будь-яка держава і які забезпечують їй силу і нормальний розвиток. Тому саме цим категоріям має приділятися найбільша увага і турбота (включаючи матеріальне забезпечення) з боку держави. Але при цьому до даних категорій мають пред’являтися і найвищі вимоги. І саме ці категорії повинні складати еліту держави.

Відтак, всі означені категорії повинні проходити найсуворіший відбір не лише за професійними, а й за моральними якостями, починаючи зі стадії навчання. Зрозуміло, що правоохоронцями можуть стати лише громадяни України, а у слідчих, судових органах і прокуратурі (звісно ж, я не маю на увазі секретарок, прибиральниць та інший обслуговуючий персонал) можуть працювати лише ті громадяни, що відповідають рівню національної еліти. Окрім того, всі слідчі, судді, керівники решти підрозділів правоохоронної системи (так само, як і депутати, міністри та інші державні високопосадовці) повинні періодично проходити ретельну перевірку з використанням детектору брехні та аналогічних інструментів встановлення істини на предмет причетності до корупції, заангажованості прийнятих рішень та зловживання службовим становищем. Цим мають займатися органи прокуратури, чиєю природною функцією і є нагляд за дотриманням законності, та державна служба безпеки.

Вище я вже говорив про можливість застосування психотропних препаратів до осіб, що перебувають під слідством. Такі препарати становлять небезпеку для здоров’я людини, а тому мають використовуватися як винятковий засіб у дуже обмежених дозах під жорстким контролем і дотриманням рекомендацій фахівців-медиків, які в свою чергу нестимуть сувору кримінальну відповідальність за життя і здоров’я пацієнтів. Безперечно, такі препарати також можуть і повинні застосовуватись до слідчих, суддів та інших відповідальних функціонерів правоохоронної системи та урядовців у разі виникнення вагомих підстав підозрювати їх у вищезгаданих правопорушеннях.

Окрім того, всі випускники вищих навчальних закладів, що готують майбутніх правоохоронців, мають проходити обов’язкові психологічні тести на предмет їх бажання і готовності чесно, сумлінно і самовіддано служити інтересам нації та держави. Такі само тести мають застосовуватися і при прийомі на роботу до правоохоронних органів, і в разі просування вгору по службі. Те ж саме, до речі, стосується кандидатів у депутати всіх рівнів, як обов’язкова умова їх реєстрації. Те ж саме стосується і державних посадовців. І чим вище рівень посади, тим вищими мають бути вимоги і тим суворішою і жорсткішою має бути перевірка.

Панове, скажу відверто, я не маю чіткої концепції реформування правоохоронної системи. Я звертаю увагу лише на найважливіші зміни, без втілення яких ми не отримаємо бажаного результату і не зможемо закласти міцний надійний фундамент націократії. Без цього майбутня нова Україна не перетвориться на с прав жню правову державу.