Писемність і літературна традиція

Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IХ

ст. У “Житії” слов'янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у

860 р. в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані “руськими

письменами”. Ці ж “руські письмена” згадують й арабські письменники Х ст.

Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і

971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами - грецькою і

староруською.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури

на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив

до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) - Костянтина (в чернецтві

- Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства,

зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували

християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою.

Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов“янську

(староболгарську) мову Євангеліє. На початок ХI ст. на Русі використовувалися

дві системи письма - кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця -

розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще

до ІХ ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична

кирилиця нараховує 43 літери.

Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і

мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох

типів літературної мови: церковнослав“янської і близької до просторіччя

давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література,

близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти

(“Руська правда”), літописи, пам”ятники світської літератури (“Слово о полку

Ігоревім”).

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що

склався до Х ст. і розвивався в ХI-XIII ст. Головною темою билин київського

циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна

література. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира - Остромирове Євангеліє.

Головною темою руського літописання стала сама

Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого

кола читачів. Тому “Повість временних літ” була однією з найпопулярніших і

цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її

автора увійшли в нашу мову (наприклад: “Книги - ріки, які наповнюють Всесвіт”,

“Книги – джерела мудрості”).

У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-

богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна

спрямованість. Першим її зразком стало “Слово про закон і благодать” ченця

Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом. До

нього всі київські митрополити були греками і присилалися з Візантії. У цьому

творі, написаному в формі урочистої проповіді, Ілларіон розвинув три основні

теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської “благодаті”) над

Старим Заповітом (біблійним “законом”); про світове значення хрещення Русі;

високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка зайняла

рівноправне становище серед християнських народів. В орнаментальному

обрамленні богословської схоластики Ілларіон проводив думку, що князь

Володимир рівний за своїми діяннями Константину.