Договірний механізм Євросоюзу

Міжнародний договірний механізм інтеграції, здійснюваної у межах Євросоюзу, являє собою систему міжнародних угод, за допомогою яких спрямовується розвиток інтеграційних процесів у цьому угрупованні. Всі ці договори регулюють відносини між суб'єктами європейської інтеграції в системі Євросоюзу, якими є держави, міжнародні організації та міжнародні структури співпраці цих держав.

Специфіка даного договірного механізму полягає в тому, що його складовою частиною є установчі акти міжнародних організацій та структур, що створюють Євросоюз, з усіма особливостями таких актів, оскільки вони слугують водночас " основою та правовою рамкою функціонування живого політичного організму" [8].

Установчими актами, на яких побудований Євросоюз, є Паризька угода про заснування ЄОВС, Римська угода про Євратом, Римська угода про заснування європейського співтовариства з протоколами та змінами, внесеними такими документами: Договором про злиття 1965 p.; Договорами про бюджет 1970 та" 1975 pp.; Єдиним європейським актом 1986 p.; Договором про Європейський Союз 1992 p.; Консолідованими договорами про Європейський Союз та про заснування Європейського співтовариства 1997 p.; Актами про приєднання 1972 р. (Великобританія, Ірландія, Данія), 1979 р. (Греція), 1985 р. (Іспанія, Португалія), 1994 р. (Австрія, Фінляндія, Швеція).

їх членами є 15 країн Європи.

Установчі документи мають довгостроковий характер. Договір про ЄОВС укладений на 50 років (ст. 97 Угоди про заснування ЄОВС), а обидві Римські угоди та Маастрихтська угода — на необмежений строк (ст. 312 Угоди про заснування ЄС, ст. 208 Угоди про Євратом, ст. 51 Угоди про Євросоюз).

Як і інші міжнародні угоди, установчі документи, які є основою Євросоюзу, можуть бути скасовані або змінені, якщо в цьому виникне потреба, шляхом загальних домовленостей держав-членів або шляхом укладення нових угод, як це багато разів відбувалося у практиці діяльності Євросоюзу.

gPABO ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ________________________ 491

В установчих документах Євросоюзу не передбачено права виходу, однак така позадоговірна можливість не виключена відповідно до міжнародного права [9].

Може мати місце одностороннє анулювання цих угод або призупинення їх дії з причини грубого їх порушення іншою стороною або сторонами, через неможливість їх виконання або у разі корінної зміни обставин. Підтвердженням цього висновку можуть бути випадки відмови Франції у 1965 р. та Великобританії у 1986 р. брати участь у роботі органів ЄС, посилаючись на те, що їх інтереси порушуються. Така відмова може вважатися призупиненням участі цих держав у договорі.

Практика функціонування Євросоюзу свідчить про те, що його установчі документи не відрізняються за своєю природою від інших міжнародних договорів, які створюють міжнародні міжурядові організації або міжнародні органи і які підпадають під дію Віденських конвенцій з права, міжнародних угод 1969 та 1986 pp., а також основних принципів сучасного міжнародного права.

Як і статути інших міжнародних міжурядових організацій, установчі акти Євросоюзу включають положення, у яких передбачається укладення міжнародних угод з метою їх імплементації. Зокрема, під правове регулювання за допомогою міжнародних угод підпадають реалізація співробітництва держав—членів Євросоюзу у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах (ст. 34 (2, г) Угоди про Єв-росоюз), питання внесення змін та доповнень до усіх установчих угод (ст. 48 Угоди про Євросоюз), визначення місцезнаходження інститутів європейських співтовариств (ст. 289 Угоди про заснування ЄС), забезпечення захисту особи та використання і захисту прав на тих самих умовах, що їх надає кожна держава для своїх громадян; скасування подвійного оподаткування у межах Співтовариства; взаємного визнання компаніями чи фірмами збереження прав юридичної особи у разі перенесення їх місцезнаходження з однієї країни до іншої та можливості злиття між компаніями чи фірмами, які керуються законами різних країн; спрощення формальностей, які регулюють визнання та примусове виконання судових та арбітражних рішень (ст. 293 Угоди про заснування ЄС). Можливість укладення міжнародних угод у>

II

492___________________________ ^V -.v-'-^rv^ _Глава20

межах ЄС закладена також у положення, які стосуються співробітництва у галузях соціальної сфери (ст. 140 Угоди про заснування ЄС), освіти, професійної підготовки і молоді (ст. 149 Угоди про заснування ЄС), культури (ст. 151 Угоди про заснування ЄС), охорони здоров'я (ст. 152 Угоди про заснування ЄС), хоч там не має прямого посилання на міжнародні угоди як на інструмент такого співробітництва.

Усі ці угоди мають підпорядковуватися положенням установчих угод, на реалізацію яких вони спрямовані.

У цілому, на відміну від статутів багатьох інших міжнародних організацій, установчі документи, що закладають основи європейської інтеграції, здійснюваної у межах Євросою-зу, не включають якихось загальних положень, які передбачають досягнення цілей цих документів за допомогою міждержавних договорів. Основними регуляторами інтеграційних процесів тут є акти органів Євросоюзу.

Частина міжнародних угод у межах європейських співтовариств укладається між державами-членами з використанням інститутів цих угруповань, зокрема Ради. У цьому разі Рада діє не як орган Євросоюзу, а як дипломатична конференція представників держав-членів. Такі угоди дістали назву " актів представників держав-членів, об'єднаних у Раді європейських співтовариств". Вони не передбачені установчими документами. Такі " акти" можуть втілюватися у різні правові форми: конвенції, декларації, рішення, програми тощо. Зокрема, " акти" у формі рішень приймалися для скасування обмежень на свободу пересування трудящих (ст. 69 Угоди про заснування ЄОВС), здійснення спільної транспортної політики (ст. 70 Угоди про заснування ЄОВС); у формі програми — для регулювання обміну молодими робітниками (ст. 42 Угоди про заснування ЄС); у формі угод — для здійснення єдиної валютної політики (ст. 108 Угоди про заснування ЄС), а також для внесення змін та доповнень до установчих угод [10]. Значно поширилася практика прийняття " актів" з метою реалізації угод між європейськими співтовариствами та третіми країнами.

Основною формою вияву згоди держав-членів співтовариств на обов'язковість для них таких " актів" є ратифікація, яка іноді супроводжується нотифікацією Раді, а також публікацією в офіційному віснику європейських співтовариств.